МАРИВО ЕСХІЛОВОГО ОРЛА

Із Батьківщини рідної втікач,
ще й емігрант між втікачами,
якому радощі чужі і плач,
і шепотіння серць ночами
з теплом тієї правди на устах,
яку веде із мрії туга
по чужинецьких селах та містах,
гадаючи, що в царство духа,
Я йшов...

І теж шукав серед Баварських мряк, 
щоб речі хтось привіз з вокзалу, 
і врешті українця, косаря, 
побачив, що косив помалу. 
Під ним ріка ревла до скель та стін, 
і гори, мов ночей предтечі, 
з-за неї кидали на нього тінь 
густішу за холодний вечір.

А день шумів з ясних джерел 
на мальовничі панорами, 
і наді мною велетень-орел 
летів і блискав пазурями 
такими, як у косаря коса, 
коли влітає в вогкі трави 
і об жало її бряжчить роса, 
покіс пригнувши золотавий.
І, згадуючи, що "довліє дневі", 
з надією сказав я косареві:

"…..допоможіть мені
з вокзалу чамайдан ... За гроші"...
- "Допомогти? ... Я й сам не на коні...
Тут німець єсть один хороший:
Мені він косу дав і сінокіс, 
напевно й вам щось допоможе". 
А з гір шумів старий, холодний ліс, 
неначе ти, Мій Вічний Боже...

І до вершини, повної снігів,
я повернувся горю радий, 
аж там згори проміння з двох боків 
у два шуміло світлоспади, 
і аж на цей бік річки у бору 
дві плями клало, мов постелі, 
між ними витягши густу й сиру 
до нас повзучу тінь по скелі.

І проказав уже я до вершка 
гострішого, як з криці тичка, 
де мабуть від орла, що сів, 
важка лежала пляма невеличка:
- "Гей, брате, пташе найвільніший мій,
знесилилась душа у мене
і хилиться в Баварії чужій 
на скошене зело зелене.

І линути не можу легко так, 
як ти на гору в тінь мовчущу, 
коли виблискуєш, неначе знак 
коси, що травам лине в гущу... 
Гей, брате-пташе, поможи мені 
до тебе в гори щонайвищі, 
аби я від людей на вишині 
був вільний навіть в громовищі"...
 
Але я схаменувся серед мрій, 
бо уявив, що слово в русі 
моє завмерло десь аж там вгорі, 
де зела й сніг на вічній смузі, 
і щойно дивиться із вишини 
орел з увагою на мене, 
то голосу не чує ні луни 
на урвище своє шалене.

І тільки бачить з крижаних висот
і голову мою задерту,
і вверх роззявлений мій дико рот
на машкару похожий мертву,
і теж гадає там турботно він,
аби мене до себе взяти
і в сніг, і в тінь, і в соняшний розгін
і в камінь гострий та іклатий...

Але аби спочатку груди ці
розбити, ніби білі ґрати,
й легені вирвати, щоб на кінці
найвищої гори склювати...
А потім і печінку, і живіт
ще може вирвати в живого
і, винісши понад скелястий світ,
там кров'ю бризкати на нього…
	
І, ох, душе проклята з хижаком,
нарешті я дізнався нині,
що я низам лиш рідний піджаком,
але й твоїй чужий вершині;
і знаю серцем чистим самотин,
могутніших за вічний досвід,
що мешканець і я стрімких вершин,
яких не долітав ти й досі.
 
І у прийдешньому ніколи ти 
не вилетиш на них, паскудо, 
і кров'ю не забризкаєш світи, 
що сонце підняло над людом... 
І щойно до шпилів твоїх літак 
буває кожний день промовцем, 
то на моїх вершинах тільки птах 
щебече той, що зветься сонцем!

І їх, таємних, як життя й загин, 
і ті не знають ще й сьогодні, 
серед яких блукаю я один 
і безпорадний, і самотній, 
сумуючи за верхогір'ям тим, 
з якого кулею з пістоля 
мою вниз душу витрусив не дим, 
але чиясь злочинна воля.

І нині тільки інколи назад 
її земля пускає, мати, 
щоб потім самотою у стократ 
болючіше внизу страждати. 
І знаю, з мукою такою, вдвох 
душа покине світ тривоги, 
але не знаю чи свідомий Бог, 
де їй полегшає хоч трохи"...

Та хвилі берег ревищем трясли, 
і хтось чужий бряжчав косою, 
і не гукали клекотом орли 
ні в горах, ні попід горою. 
І я отямившись почав іти 
туди між таборові вежі, 
де світ для мене вже не мав мети, 
як мокрий попіл по пожежі...