ШКУРА

Із хатини тії, що в гаю 
свої двері в поріг увалила, 
туди юність приніс я свою, 
де з Губкому, неначе на вилах,

висне шкура мужицька в крові, 
червоніючи світлом різниці, 
аби гавкали пси у рові 
і лящали із поля лисиці...

Серед вулиць стрімких, мов граби, 
пробігають в панчохах дівчата, 
білі ноги, а не голуби 
вилітають з-під них на Хрещатик...

Білі, білі та чисті ступи, 
мов лілеї, що випили воду, 
де скупалися вранці степи, 
як зоря відлітала від Сходу...

Хто ж тоді почепив, мов з гори, 
на дрючку з батька репану шкуру 
і мовляє, що то прапори 
так розмаяла воля з-під муру?

Душогубця не бачить мій зір, 
тільки, знаю, в гуртах він вирує, 
знаю, там приховався той звір, 
бо для кого ж то шкура парує?
 
Ох, дитинство моє із степів, 
ще й з мужицької вилите миски! 
Я вже знаю, чого і синів
українці не люблять з колиски;

І вже знаю, чого я не мав
і любови й приязні від неньки,
і чого мені місяць сіяв
на батіг, коли був я маленький;

нині знаю, чого з городів 
мене гонять, мов пса, за пороги 
і чого з бунтівництвом рабів 
дикі очі я нурю під ноги;

нині знаю: мужицький мій рід 
будить настрій в знайомого п'яний 
тію люттю, що в мене з орбіт, 
вибухає, мов з кілець вулкани,

що нагадує все, як степи 
вітром виють від гір до Губкому 
і ту шкуру у простір сліпий 
хилитають, мов здерту бикову!