СОБАКА
Мов горе таємне, мов слово уроче 
і мов неміренні кругом небеса, 
орел у Карпатах на скелі клекоче 
з крилом перебитим, що з кручі звиса. 
А з скелі на скелю під ним по порогах 
ріка пролітає, шукаючи дна, 
з якого безжалісно виє тривога 
і смерть невблаганна єдина й одна.

І хоч спокон віку там сосни, мов лютні, 
не грали жалю до обладників гір, 
але імператор стихії могутній 
розпачливо клекотом б'є у простір. 
І дух мій, неначе орел той далекий, 
безцільно гукає з осінніх ночей: 
я дружби у вас не шукав, ні безпеки, 
ні жалібних слів, ні щедрот із очей.

До ваших дівчат же й жінок, мов до ліри, 
з коханням не раз удавався своїм, 
і щирість світила з очей моїх сірих, 
неначе у липні схвильований грім. 
Та буйно сміялися всі вони в вічі, 
мене допевняючись, хто я такий... 
Отак на руїнах козацької Січі 
виттям своїм грали ситенькі вовки.
 
І пес тільки дикий, ідучи на лови, 
мене не цурався й підходив до рук, 
коли я до нього тихесенько мовив: 
"Чи ти мені ворог, чи ти мені друг?" 
Тому, як мене в домовині зимою 
спровадите радо в останній арешт, 
прохаю, і пса поховайте зі мною 
під спільний, мов місяць, осиковий хрест.

І щойно не схоче громада дівчача 
зідхнути над гробом, де сосни звелись, 
то знаю, що прийде вся тічка собача, 
з якою мій пес був знайомий колись... 
І витиме довго в небесні долини, 
аж місяць з недолі примеркне, мов брат, 
до них приєднається й клекіт орлиний 
з високої скелі та з дальних Карпат.

І дух мій, схопившись над ліс та над води, 
обнявши каліку на скелі орла, 
там з ним погибатиме в бурях негоди, 
як родич і серця його і крила!