"ЦАРИЦЯ" "Став цариці я служити, щоб дружині вже не жити". 1. Гей, до тебе, до тебе так серце з грудей ломить ребра безумно собою, і ніхто зупинити його із людей не здолає від теплого бою, що розгоном іде в предчутті молодім несподіванім для моїх років, ніби в грудні в полях над заметами грім розбиває морози жорстокі. Тільки що за проклята подвійність така в почутті побивання дурного, що виводить у поле мене, мов рука, і спиняє під місячним рогом ? І хоч знаю, що ти у бараці без лун може в душу вдивляєшся тихо, тільки я своє серце держу на бігун, може з півдня підхопиться вихор, аби вогкістю хвиль подихнув мені він, що в напечених скелях гуркоче і нагадує блиск і напругу колін, і твій рот, і шаленство дівоче. І мені буде досить, коли молоду в серце радість укину хвилеву так, немов підданцеві у пишнім саду, як побачить свою королеву. 2. І хоч знаю, що ти недалеко, мов квіт, припадаєш до шибки в бараці, я справляю биття свого серця й на Схід, знебуваючись гірш, як від праці: може співи бадьорих півнів у диму розженуть чорні зариси драми так самісінько, як вони вдосвіта тьму розганяють у нас над церквами. І не буде по небі сьогодні іти вічне сонце з притаєним ревом, тільки будеш землею проходити ти, найкрасніша моя королево! Та від босих твоїх молодесеньких ніг буде більше, ніж в сонця є, ласки, доки знов золотий серед світа поріг до зірок переступиш та казки. І від сукні твоєї блакитний кінець ще ніжніший за пах полуниці від лісів та лугів понесуть навпростець мені в серце зворушені птиці. 3. І тривога лютіше єство моє ссе і кругом безпорадно дивлюся, що нічого стихія мені не несе і жадання погаснути мусять... Бо не розумом був між людьми і в гаях, що сподіванок ждав, ніби коней, коли ти у бараці, Царице, моя, а не в світі, що в безвісті тоне... Коли ти у бараці тут близько сидиш із чужим, ніби хмара, народом, а що серце своє, то від мене держиш ти за Північчю, Півднем і Сходом. І хоч би океанськими бурями я тебе кликав і нині й зимою, то й тоді ти, Царице, жорстока моя, не хитнула б для мене й косою... І була б ти така без усяких зусиль, ніби берег північного моря, об який розбиваються туркоти хвиль і про вічну розпуку говорять. І тоді, як народ для твойого співця в лісі зріже на цвинтар клен-древо, не читатимеш горя з мойого лиця, загадкова якась Королево! І якби тобі хто і про правду мою розповів щиросердно з журбою, що не хочу вже я ні пташок у гаю, ні вітрів тих, що повні тобою, і в Баварії десь, у німій чужині, ні для кого не свій і для люду без любови й страждання лежу у труні до останнього Божого Суду, то й тоді ні єдиної навіть сльози не вронила б на яму глибоку, бо вже видно, що ти не Цариця єси, а звичайная Баба нівроку!