УТОМА
"На півночі дикій на голій вершині самотна сосна росте..."
Гайне. 

1.
Глибока осінь павутину 
на берег тягне з-під млина, 
де перестояну калину 
ламає дівчина мала.

Гуде від ціпа жовта тиша, 
як у неділю дзвін в гаю, 
а на кулі хазяйка рижа 
сорочку зашива свою

і повідає, як надворі 
шуміла ніч вогнем з громів, 
і цуценя коло комори 
вищало мокре у рові;

а комсомолець в ліжку любий 
зорив їй по-братерськи в рот, 
бо там були з металю зуби 
рублів напевно на п'ятсот.

2.
А я, хоч маю й вічні будні 
і зморшки довгі на лиці 
і пробиваю кригу в грудні, 
аби скупатися в ріці;
 
і виглядає щохвилини 
у мене з серця самота, 
і наче в мертвої людини 
навіки зціплені вуста,

якій не сниться ані сосна 
на скандінавських берегах, 
ані збентежена і млосна 
на Нілі пальма у пісках;

І хоч не заздрю тим на лати, 
що господині мов брати, 
і не боюся ночувати 
із цуценям серед сльоти, -

3.
та, гей, закінчу я жорстоко 
останній молотити сніп, 
аж розлетиться понад током 
розбитий, наче пляшка, ціп,

та й повалюся на солому 
у мертве безгоміння сну, 
аби забути і утому, 
і від життя луну страшну,

що знов до сонця рижа курка 
співає вранці без півнів, 
і Марсій з краденого лука 
у серце цілиться мені,

а Бог поетів і героїв 
рахує у неволі дні, 
без муз, без ліри і без зброї 
калину носить у рядні!