ВДОВИЦЯ "На ранок він мене покине, коли мої надії відлетять". Едґар По. 1. Ще сонце у горах за гострі ґраніти не встигло вечірній свій блиск віднести, а вже у бору із повітря на віти спустили тумани холодні хвости. І з Альпів, де грізно круки крячуть віщі, почувся розпукою пройнятий спів, аж я у казармі на вогкім горищі до самого серця єством затремтів: "У мене був муж по-гірському високий та ще й і мисливець гірський на ввесь ліс, але вже немає його аж два роки, і висить в коморі без пострілу кріс. А посеред хати, де хутра ведмежі на світ поглядають склом чорних зіниць, все ліжко обвішане ґроном одежі з найкращих, вовнистих, альпійських лисиць. Та крук на березі із дзьобом кривавим щоранку гукає до ґанку та стін про те, що із поля воєнної слави ніколи до гір вже не вернеться він, І ось над проваллям стою кожний вечір, де й ніч пролітає, мов тихая мить, і гірко тужінням здригаються плечі, аж доки на дерево крук прилетить. І жду я, і жду я вже іншого мужа і з рідних околиць, і з дальних країн, щоб дати йому так, як серце ще здужа, тремтіння і ласку гарячих колін. 2. Приходьте ж, звичайні, приходьте й, бояни, і ніжно того, щиросердно кажу, хто вранці прибуде і буде слух'яний, я в шлюбнеє ліжко сама положу. А мужа того, що засвітить підкови в обіднюю пору до мене у двір і буде покірний мені до розмови, я в клуню пошлю під одежу із шкір. Того ж я, що прийде, як випливуть зорі, і буде під чобіт стелитися мій, запру ночувати в дубовій коморі, щоб мав аж до ранку собі супокій. І всі вони там хоч до Божого Суду нехай кабанами хропуть, мов з-під лав, та я на подвір'ї самотняя буду тужити невтішно у білий рукав. Бо став би навіки аж той за дружину, хто здер би зухвало мої спідниці і стиснув за стан, щоб, відкинувши спину, я в нього й зомліла на дужій руці. А він, щоб схилився до вуст, де аж піна покрила б зубів найсліпучіший ряд, щоб я і не зчулася, як і коліна він взяв би на шкурах убитих звірят. Ідіте ж, зухвалі, ідіте ж, стрімучі, мерщій до вдовиці гірського стрільця, щоб я не знайшла там на скелях у кручі себе у обіймах страшного кінця"... 3. І вийшов я в Альпи і там знайшов віллу з портретом якимсь на порозі без рям і світлу березу, безлисту та білу, і в неї ведмежий кожух під гіллям. Я в кручу схилився і, ніби пелюстку, з якою навіки розлуку взяв сад, побачив на гострій відколині хустку... і з жахом містичним хитнувся назад. Бо там на глибу неміреннім та млоснім кипіла вода по камінні у рин і в бризках котила повалені сосни з ґранітних, далеких, гірських височин. Й назад я вертався, мов люди живі ще із смертного бою без дум і без мук, аж бачу, що сівши на вогке горище, мене зустрічає і крякає крук... О, так, це той самий, бо з дзьобом червоним, що крякав і жінці прийдешнє її... І хто він такий тут в облуді ворони облітуе ночі і ранки мої? Чи він може чинник недолі найвищий, що стежить за мною на кожнім сліду і кожну мету ще у зародку нищить, як тільки я серце до неї зведу? І хоче аби обернулися в дибу і тиша і дум чарівні голоси?.. Та ворон зірвався в повітря, мов вибух, і швидко полинув в альпійські ліси. А я залишився з порожнім горищем пропащої стрічі, пропащих надій, що будуть душі і тоді золоті ще, коли вже і дух тут знеможеться мій...