ЗАГРАВА До тебе не байдужий я і нині і може вже таким і пропаду за те, що ти пекельної гордині не шкодував віддати за мету... За те, що в п'ятницю ти в сірій хмарі зневаги під дверима ждав без дху, аби в суботу в пишнім будуарі віддячити за скривджену пиху... За те, що був ти тільки егоїстом і інший світ тобі здавався теж з таким же, як і ти, душевним змістом, прикритим кольоровістю одеж. І центром першого був ти, мій Яґо, вночі задимлений вогнем ялиць, годуючи зневажену звитягу сичанням гадів і виттям лисиць. І хоч тебе і не пускали чільні ні до своїх жінок, ні до вина, але були ви в шані обопільній, неначе сам Господь і Сатана. І ставився до вас я всіх не знишка, бо й ви нічим не крились взагалі, цінуючи в житті лиш те, що кишка бажає взяти з теплої землі. Але один мені із вас аж пахне парфумами тими, що й кожний віл, а другий тим добродієм, що тягне биків під довбню із голодних сіл. І вам якби Гомери і Шекспіри у гості Феба й Музу привели, то ви б уважними були до ліри, неначе з міста різники й воли. І через те, що в вас відьомське днище і чарівниці, воля і тюрма, то я, щоб жити так хоч, як ослище, зустрітись мусів з вами обома. І ви мене зненавиділи зразу всіма печінками гидот своїх за те, що правду почуття та сказу я розумів і кінчиками ніг... І ви мені не квітку і не рутку у серце кинули з своїх держав, але московську, дику проститутку, яку чекіст і пересічний ссав. І я гадав, що це від Бога паска, із неба впадена моїм літам, коли вона шептала: "Ох, будь ласка, ти не цілуй мене ніколи там... але сюди... у пиптик, мій коханку, щоб лоскотом узявся ввесь живіт"... і я доцілувався доостанку, що пиптиком мені страшним став Світ, який сидить ввесь час, ввесь час на роті, як величезний не по дірці чіп, аби мій дух з середини в істоті у самім зародку без слова сліп. Так, я доцілувався доостанку, коли до хати скочив через рів і з-за дверей почув слова на ґанку і те, що говорилося без слів: - "Ох, він радітиме, коли скажу я, що вже ходю вагою від Різдва"... - "Ти ж атдавалася вєть пацалуям навєрна і маїм не ґод, не два"... - "Таж він похожий, серце, на поета, а це від тебе в мене в животі"... - "Так пусть ему і будєт радость ета, а мне пара сайті с єво путі"... І я тоді не вбив її й приблуду, назад пішовши від своїх дверей із тим, що там ніколи вже не буду, де випала й повія із грудей... Але не втік я з вашої держави, борці за темні пристрасті та зло, бо револьвер не трапився іржавий на те, щоб стрельнути собі в чоло, і поміж вами борсаюся й досі, але до самоти ще не привик, і чую на кожнісінькій дорозі закону вашого єдиний крик: аби я з праці квітки й заробітки "отій" на пуп холодний віддавав, а мною щоб журились ваші дітки, ласкавіші від тюрем та від ґав і щоб я вам завжди був гірко заздрий, під вашу схилений важку п'яту, Але я за найменший світлий настрій не схочу взяти хоч яку мету: бо щоб у Господа була потреба на зорі щось міняти в Сатани, то швидко б для ночей не стало неба, мов серцю дорогої давнини. І правду знайте ви мою разючу, яка від мене часто сон жене, що я не вас неправдою скрізь мучу, а ви завжди катуєте мене... Й тому не можу бути геть байдужий коли б'ють в очі ваші спека й пил, що я на вас і досі ще недужий в задусі скупчити душевних сил!