Поезії Біографічна довідка про Юрія Буряківця Юрій Буряківець народився на світ Божий 26-го квітня 1922 року в родині службовців Дмитра і Марії Буряківців на київському поліссі в місті Чорнобилі, біля самісіньких вод ріки Прип'яті. Незабаром, в 1929 році, родина переїхала до Києва, де малий Юрко відвідує київські школи. Там же в липні 1941 року закінчив середню школу. Перші вірші почав писати в 14 років. Був членом гуртка молодих поетів та прозаїків при київському Палаці піонерів та жовтенят. Пізніше мрія бути письменником поволі здійснювалася і вже в 1943 році Юрій Буряківець стає членом Спілки українських письменників у Львові, 1947 року — членом Спілки українських письменників і журналістів у Авґзбурзі, Німеччина, а в червні 1969 року — членом Об'єднання Українських Письменників „Слово” в Ню Йорку. За німецької окупації України Буряківець працює матросом та шкіпером у Дніпровській торговельній фльотилії. Коли наближався фронт, в числі багатьох остарбайтерів він опинився на сільськогосподарській праці в Баварії, Німеччина. Після закінчення війни в 1945 році студіював в Українському Вільному Університеті в Мюнхені. Письменник кілька десятиліть жив і працював у Нью-Йорку. Він закінчив у США університет з присвоєнням звання магістра філолоґії, писав українською, володів, крім того, англійською, французькою, німецькою, іспанською, російською, білоруською, польською, викладав у школах Америки німецьку та іспанську мови. Полісся, Чорнобиль, де народився поет, Київ, де згодом навчався, Дніпро, поля, гаї, сіножаті, туга людей за волею — знайшли своє втілення у його віршах. У вересні 1994 року, Юрія Дмитровича Буряківця прийнли до Спілки письменників України. За кордоном, у Німеччині, Англії, США, Канаді, Австралії — дано високу оцінку його творам. Критик Володимир Державін у часописі "Нова Україна" писав 1943 року: "Поміж віршами — найбільшої уваги варта лірика Юрія Буряківця. На основі пісенної традиції він подає ліричні відображення української природи та сільського побуту, оповиті сумними спогадами". Відомий письменник Василь Барка, розглядаючи поетичну збірку Юрія Буряківця "Виноградник" (Нью-Йорк, 1961 рік), пише: "Визначний талант цього лірика безперечний, виявляється він у найвластивішому виспіві серця. Особливо багатий прибуток в ліричній поезії, властиво, українські поети-еміґранти надолужили, хоч не повною мірою, страхітливу втрату нашого відродження: Варфоломіївський час (1932—37) в історії красного письменства. До винагороджуючих здобутків нашої поезії супроти всіх утрат належить і ця багата змістом, щира почуттями, обсипана живими іскрами справжнього ліричного таланту, збірка "Виноградник" Юрія Буряківця". Василь Ірклієвський, літературознавець, захоплено писав про віршований епічний твір "Скоморох", надрукований у збірці "Мого життя межінь" (Нью-Йорк, 1984 рік): "Цей унікальний твір можна сміло назвати епопеєю українського народу, що вмістив у собі одержимість людську: бути господарем на власній землі". Той же автор писав про інший історичний твір "Рум'яний Влес", — надрукований у Нью-Йорку 1982 року: "В епопеї "Рум'яний Влес" переплелась історична реальність конкретних подій, осіб та явищ з різноманітними повір'ями, казковими вигадками та невмирущими віруваннями не лише українського народу, а й мешканців Ірану, Риму, Візантії та Індії". Що ж є дороговказом письменникові у творчості? Він сам, до речі, про це каже: "Віра в людяність, любов до України, її краси та історії тримають і мене на цьому світі". Повага до народів і рас планети, синівна любов до Батьківщини простежуються в його багатьох поезіях, віршованих історичних романах, осяяних одухотвореним талантом, написаних з високою художньою майстерністю та неабияким знанням духовності, побуту, звичаїв, культури дохристиянської України-Руси, її сусідів, країн Близького Сходу, Індії. Його твори значною мірою вселяють віру в неспроможність злої силинині задушити українську пісню, думу, слово, націю. Помер поет 7 січня 1996 року і похований на українському кладовищі у Брунсвіку в Нью Джерзі. Із збірника “Виноградник”. Буенос-Айрес 1955. *** Поглядом окину Клен і перелаз. Вірю, що зустрінусь Ще з тобою раз. Упадуть дороги Край озер мені. Йтимеш парком, строга, В темному вбранні. Не знайду я зміни У твоєм житті. Буде лиш дитина Із тобою йти. Опадуть жоржини На озерне дно. Стала за дружину Ти комусь давно. 1942 *** ТРИЗНА Ідоли тужать в Дніпров’ї, Мов серед тризни жінки; Хмурило брови злослов’я, В хвилях зринали вінки. Буде Перун із узгір’я, Стріли вогненні метать; Дійсністю стануть повір’я, В сивість одягнуті шат. На винотоках манливих, З сусла постане вино; Полум’ям здійметься грива, Над похоронним човном. Поминки вихилять кварти, Див закричить в береги; Ідоли. Ставши на варту, Сльози проллють, мов боги. 1942 *** Полісся Я розумію твій смуток, Полісся, В осінь буслиний під хмарами крик. Я по болоті блукав і узліссях, Спомин про давнє ні трохи не зник. Шум від соснового бору надходить, Морок в ярах випиває до дна. Сніжні у сонці ясніли покрови, В край прилітала на крилах весна, Змиється кров, де ятрилися битви, Злине весна по зчорнілих шляхах. Буде творити в жалобі молитви, Свічку запалить по вбитих синах. Їм не побачити льону на нивах, Моху на стріхах похилених хат. Сосни звелись на лугах гомінливі, Мертвим про спокій верхів’ям шумлять. Я розумію твій смуток, Полісся, Нашої долі нев’ялий полин. В бурях грими, роздирайсь чорноліссям - Твій із тобою зажуриться син. 1942 *** Отчий дім Я в ньому виростав, і не забуть Вогнів з веранди ніжну каламуть. В годину смутку ними марив я, - В них молодість всміхалася моя. Покинуть край примусив супостат, Та знову я вертаюся до хат. Доносить вітер із усіх сторін, Як б’є по вмерлим надвечірній дзвін. Я побиваюсь пташкою, журюсь: Кого зустріну вдома, як вернусь? Можливо, мати вибилась із сил, Спочила край запущених могил. Над нею не підвів ніхто хреста, Хто сиротину словом привіта?- Біліє рідний дім у далині, Не заблищать задумливі вогні. Німіє в білих китицях весна, Зненацька світло вдарило з вікна. О, не забути тих мені хвилин!- Чи не твою я бачу, нене, тінь? Сипнув суцвіттям птах із верховіть, Вітаючи додому мій прихід. 1942 *** Не пливе над озером туман, В очеретах непомітно щез. Знову снився твій дівочий стан, Білокорий ряд струнких берез. Край піску задумливо стоять В золотавому намисті дні. Чом берези, чом вони мовчать, Про минуле не шумлчть мені? Ми ішли у радості повз них, Хвилювалась молодеча кров. По алеях змовк веселий сміх, Ти пішла і не вернулась знов. Сонце в луговинах догорить, Освітивши надвечірню даль. А мені - лишились вечори, Цвіт холодний і берез печаль. 1942 *** На землі похмурій сонце вічне, Блиск сузір’я між поснулих трав… Не на фресках давніх, романтичних, Дійсність я вивчаю і вивчав. Височать за вибалком могили, В зіллі зброї заростає шмат. Йдуть онуки, а діди спочили На вершинах снігових Карпат. Я піду, згублюся в небокраях, Всі зникають в безпросвітній мглі. Я нічого більше не бажаю, Як умерти на своїй землі. І до смерти, що прилине шквалом, Хай огида буде в юнаків. Тиха слава пролунає в далях Серед вкритих смутком берегів. Друзі принесуть звитягу з бою, На свободі усміхнеться люд. Блискавки ударять над рікою, І салют прибоями дадуть. 1943 *** Затихає по алеях вітер, В синій сукні саду первоцвіт. А життя цікаве тим на світі, Що воно немов очей привіт. Щастя в них блукає і надія, Ваблять мрії літо золоте. Серце від усмішки пломеніє, В нім любов трояндами цвіте. Я іду на бій і образ милий Твій проношу в невідомий світ. Може я на шлях впаду безсило, Як ворожий постріл прогремить. Знаю, що твої привітні очі На ту вість небажану, сумну, Дивну квітку вздрінуть на узбоччі, Нашу пам’ятаючи весну 1943 *** Мій нарід Мій нарід - це не тубілець дикий, Ми рабами зроду не були! - Йшли навали з войовничим криком, Смерть для себе у степах знайшли. Скрізь могили в нашій Україні Їх безславний позначають шлях. Ти вставала, земле, із руїни, Щоб зміцніти і рости в віках. Піднімалися в народі крила, Двиготіла боєм далина. - Мій народе! - Ти зродив Трясила, Наливайка, Гонту, Богуна… І ніякій силі не зломити Духа, що в людських серцях живе. Ти здіймешся правдою над світом, Він засяє у любові ввесь. Мій нарід - це не тубілець дикий, Він зведе навали нанівець. Мій нарід - і мужній, і великий - Він і воїн гнівний і творець. Юрій Буряківець Збірник “Виноградник” *** Сибірські дороги Прокричав шуліка понад степом, Зник в притихлих сірих ситняках. Пробиравсь із шведами Мазепа, Із Петром помірявшись в боях. З того часу в заметіль сувору, Чи у літню спеку в край чужий Люди йдуть у невимовнім горі, Згадуючи програний двобій. Згадують свої обдерті села Каторжні, колгоспівські поля. Інколи спурхне в житах, весела, Защебече ластівка здаля. І вони, не дивлячись на крики Конвоїрів, припадуть грудьми До землі, що креше огнеликі Іскри для знесилених в пітьмі. Їм надії надає про волю, Затремтять в зневірі вартові. Хтось впаде від перевтоми й блю, Змовкне на столоченій траві. Ті дороги вдарять ще громами, Блискавка закреше в судну мить. Праведними загримлять боями, І повстане скривджений нарід. 1943 *** Пустельно стало на мосту, Вгорі ледь зорі пломеніють. Про що ти мрієш в пору ту, Коли за вербами темніє ? Полине з гаю вітра свист, Щось згублене згадав і кличе. Життя цікавий має зміст, Лягає смутком на обличчя. В мовчанні будемо стоять, Калини шум тебе зворушить, І покладе свою печать Ясне безсмертя нам на душі. 1943 *** Мене у безвість поманили Ви у засніженім краю. Прзорим хмелем закружили Безжурну голову мою. Я став надіями багатий, Сніжинки квітли серед трав, Думок не вміючи ховати, - Я вас люблю - тоді сказав. Чого ж ви просто промовчали, Чом відповісти не змогли ? – Сніги на паркани упали, І ворон вилетів з імли. Він, може, згадує дороги, Де ми пройшли без сліз і мук. – Між нами не було нічого, Лишень нервовий потиск рук. 1943 *** Опадає листя на алеї, Між стовпами бовваніє шлях. В тебе очі дівчини моєї, Що згубилась у чужих краях. Попрощались ми в туманну осінь, (Замовкали стомлені бої). І її чорняві ніжні коси Вельми дивно схожі на твої. Та навіщо згадувать невчасно, Те далеке в пам’яті шукать ? Ти така замислена й прекрасна І тепер живеш в моїх думках. Із дерев зів’яле листя впало, Тужать за повіткою вітри. Може, нам для зустрічей зосталось Два чи три погожі вечори. Покривається пітьмою простір, Я усмішку вуст твоїх ловлю. Так скажи, замислено і просто, Як вона шептала, що “люблю”!… 1943 *** Днини і люди в скорботі проходять, Сядуть погрітись в похмурих руїнах. Плеснуло рибою сонце у водах, Гасне поволі в притихлих долинах. Десь кістяками подзенькують далі, Плаче, голосить над мертвими вітер. Зорі, що з неба скотилися, впали, Більше в просторах не будуть світити. Тільки земля моя рідна зажурена Жити в правдивому щасті бажає. Дзвонить епоха незнаними бурями, Обрії димні громами стряхає. 1943 *** Ти цікавишся: з якого краю Завітав я в твій гостинний дім, І чого при зустрічах щукаю В погляді збентеженім твоїм ? Дівчину мені ти нагадала, Що живе у рідній стороні. За вітряк мене випроводжала, Як осінні наступали дні. Я з тобою мушу попрощатись, Тільки серцю як тебе забуть ? Будеш ти прихідця виглядати, Задивлятись на стемнілу путь. А мені здаватись довго буде Теплий голос, що сказав: “Вернись…” Протоптали ми стежки усюди, Та вони в єдину не зійшлись. 1943 *** Київ Влітку, чи в сніжний грудень Постріли, сивий дим. Сила, яка розбудить Знову Тебе молодим. Бачиш замислений обрій, Плити, і трупи, і кров. Визріє в битвах хоробрість, Зродиться щира любов. Клич полетить полум’яний В днини зневіри, журби. Люд піднесеться Богдана, Вибороть волю Тобі. Ще у мовчанні Софія, Лавра пинишкла мовчить. Вітер схвильовано віє Там у руїнах Воріт. Зводяться люди на жертви, Виграти лютий двобій… Встанеш живий серед мертвих, Повен завзяття й надій. 1944 *** Чекати важко серед ночі дня… А він в промінні соняшнім настане! Чого ж ти розкричалось, вороння ?- По нас справляти поминки зарано. Ми ще живі із думкою про Схід, В серцях святих не погасить завзяття. Ми у останній рушимо похід, Туди, де захиталося розп’яття. Защо Його розп’ято на хресті, Мов край Дніпровий, волею упертий ? І телеграфні загудуть дроти, Звелись, рушають у походи мертві! І ми побачим перші сходи дня, Він радістю великою настане. Ти будеш хвилюватись, вороння, Бо сонця не затьмить тобі з туману. 1944 *** Листок Світлою вкривсь пеленою З дуба листок і блищить. Зрошений в травах сльозою, Ваш зупиняє привіт. Хай же в порожньому світі Ви, ідучі в пізній час Листям, замислитесь миттю: Серце десь, слізьми покрите, Мріє ночами про Вас. 1947 *** Твій час лежить в руці моїй… О, бережись його згубити, Йдучі самотнім, без надій, По знищенім лукавством світі! І не врятуєшся ніде В молитвах скорбних на колінах. І Правосуддя гнівне жде Тебе скарати за провини. Бо Ти межу переступив, Ногами потоптавши святість, Чужих благаючи богів, Щоб всесвіт розумом обняти. Тебе уб’є в дорозі грім… В земній розсиплешся утробі В розбитім черепі твоїм Змія чигатиме на здобич, І зашипить серед гробниць… Стовпи трухляві темінь вкриє. З Твоїх провалених зіниць Безодня холодом повіє. 1947 *** Осінній вітер листя рве, На озері латаття крутить. Ще в Вашім погляді живе Весна загублена й забута. Я Вам нагадував про дім. Промінням верби оповиті, Там, не зажурені нічим, Схилили на покрівлю віти. В притихлі обрії вросли Хрести, похилені на плити. Мов люди крізь, негоду йшли, Спинились трохи відпочити. Хтось буде йти з нас, повен мрій, Могилами в німім чеканні. Уздріне напис дорогий – І рознесуть вітри ридання. 1948 *** Я втіхи прагнув, божого натхнення, До всього чуйним став серед невдач. Змінив я дні святкові на буденні, Вслухаючись у серця тихий плач. Воно молилося одній святині, Де самотина у пісках жила. Я був ченцем забутим у пустині, В молитвах не шукаючи тепла. Прийдешні роки втрати не замінять, Цікавого не сповістять мені. Я по землі проходжу у терпінні, З усіх проваль поблискують вогні, Підводяться, шумлять ліси в долинах, Я спів душі вітрам передаю. Докинуть листом у мою хатину, Коли заслабну у чужім краю. І защебечуть ластівки привітно, Весною на світанку прилетять, Дивуючись, чому вікно забито, І осипається не в пору сад. 1948 *** Лишився з нашої держави прах, Та ще над Нею віє Дух Свободи. Ми втрачених шукаємо звитяг На полі розпачу свого народу. Йшла доля з нами мужньою на шлях Всім ворогам на лютість і на подив Злітав наш гордо в піднебесся стяг, У славі розвивавсь на Жовтих Водах! Кричав про волю у блакиті птах, Що рівними ми стали між народів! Нам право хто поверне на землі, Щоби сестрина не журилась врода У лютім рабстві ? У страшенній млі, Дітей сліпими молодиці родять, З приречення печатю на чолі, Як заграва страшна пливе зі Сходу!… Нарід ганьбу тих пам’ятає літ, Коли знамена наші не шуміли, Ворожий меч висів у нас і щит На брамах міст і замків посмутнілих. Ніхто не усміхавсь нам на привіт, І волі не здіймались мужні крила. Від цього переповнилось у нас Терпіння, честь окрадена у хаті! До зброї люд! Настав розплати час, Хай зброю праведну Господь освятить. В скрижалях вічності дороговказ Для нас записаний в найкраще свято. В нас загостює радість повсякчас, Ми будем святкувать крилатий час, І брат обійме у любові брата. 1948 *** Кинув хтось юність в розмай, Вітром постукав у брами. Ти залишала свій край, Тужно прощаючись з нами. Чайки неслись з берегів, Чулось вітрів нарікання. Я ж тебе вірно любив, Наче зорю на світанні. Більше вона не зійшла, Сльози лишивши на листях. Ти своїх мрій не знайшла В дальнім, заобрійнім місті. Знову ідеш край берез Мовчки у одязі білім. Плинуть тумани від плес Нам із дитинства ще милих. Ніби ще вчора у світ Рушила ти незнайомий, Щоби свій край полюбить, Втіху зустріти удома. 1948 *** Правосуддя Над нами воля Господа упала, Як меч сталевий після довгих січ. Бентежні наші сім’ї роз’єднала, Не розбираючись серед облич. Ми розійшлися в сторони у різні, Осміяні перед погожим днем, В серцях відчули ваготу заліза, Пекло воно розпеченим вогнем. За нами гналися голодні звіри, Ми, як данину, кращих слали їм. У розпачі жінок губили, віру, Що під руїнами загине Рим. До нас прийшли від тих, що залишились Свій хліб у рабстві лютім оброблять. Казали: вже нема ні в кого сили Від голоду з трухлявих вийти хат. А ми благали Господа про чудо, Без трун ховаючи сиріт і вдів, Щоб небо нам послало Правосуддя З мечем вогненним, перелитим в гнів. І нас карало за людські провини, Будило громом приспані чуття. Пожаром випікало вщент долини, Щоб там нове посіяти життя. 1948 Юрій Буряківець Із збірника “Виноградник”. Буенос-Айрес 1955. *** Поглядом окину Клен і перелаз. Вірю, що зустрінусь Ще з тобою раз. Упадуть дороги Край озер мені. Йтимеш парком, строга, В темному вбранні. Не знайду я зміни У твоєм житті. Буде лиш дитина Із тобою йти. Опадуть жоржини На озерне дно. Стала за дружину Ти комусь давно. 1942 *** Полісся Я розумію твій смуток, Полісся, В осінь буслиний під хмарами крик. Я по болоті блукав і узліссях, Спомин про давнє ні трохи не зник. Шум від соснового бору надходить, Морок в ярах випиває до дна. Сніжні у сонці ясніли покрови, В край прилітала на крилах весна, Змиється кров, де ятрилися битви, Злине весна по зчорнілих шляхах. Буде творити в жалобі молитви, Свічку запалить по вбитих синах. Їм не побачити льону на нивах, Моху на стріхах похилених хат. Сосни звелись на лугах гомінливі, Мертвим про спокій верхів’ям шумлять. Я розумію твій смуток, Полісся, Нашої долі нев’ялий полин. В бурях грими, роздирайсь чорноліссям - Твій із тобою зажуриться син. 1942 *** Отчий дім Я в ньому виростав, і не забуть Вогнів з веранди ніжну каламуть. В годину смутку ними марив я, - В них молодість всміхалася моя. Покинуть край примусив супостат, Та знову я вертаюся до хат. Доносить вітер із усіх сторін, Як б’є по вмерлим надвечірній дзвін. Я побиваюсь пташкою, журюсь: Кого зустріну вдома, як вернусь? Можливо, мати вибилась із сил, Спочила край запущених могил. Над нею не підвів ніхто хреста, Хто сиротину словом привіта?- Біліє рідний дім у далині, Не заблищать задумливі вогні. Німіє в білих китицях весна, Зненацька світло вдарило з вікна. О, не забути тих мені хвилин!- Чи не твою я бачу, нене, тінь? Сипнув суцвіттям птах із верховіть, Вітаючи додому мій прихід. 1942 *** Не пливе над озером туман, В очеретах непомітно щез. Знову снився твій дівочий стан, Білокорий ряд струнких берез. Край піску задумливо стоять В золотавому намисті дні. Чом берези, чом вони мовчать, Про минуле не шумлчть мені? Ми ішли у радості повз них, Хвилювалась молодеча кров. По алеях змовк веселий сміх, Ти пішла і не вернулась знов. Сонце в луговинах догорить, Освітивши надвечірню даль. А мені - лишились вечори, Цвіт холодний і берез печаль. 1942 *** На землі похмурій сонце вічне, Блиск сузір’я між поснулих трав… Не на фресках давніх, романтичних, Дійсність я вивчаю і вивчав. Височать за вибалком могили, В зіллі зброї заростає шмат. Йдуть онуки, а діди спочили На вершинах снігових Карпат. Я піду, згублюся в небокраях, Всі зникають в безпросвітній мглі. Я нічого більше не бажаю, Як умерти на своїй землі. І до смерти, що прилине шквалом, Хай огида буде в юнаків. Тиха слава прлунає в далях Серед вкритих смутком берегів. Друзі принесуть звитягу з бою, На свободі усміхнеться люд. Блискавки ударять над рікою, І салют прибоями дадуть. 1943 *** Затихає по алеях вітер, В синій сукні саду первоцвіт. А життя цікаве тим на світі, Що воно немов очей привіт. Щастя в них блукає і надія, Ваблять мрії літо золоте. Серце від усмішки пломеніє, В нім любов трояндами цвіте. Я іду на бій і образ милий Твій проношу в невідомий світ. Може я на щлях впаду безсило, Як ворожий постріл прогремить. Знаю, що твої привітні очі На ту вість небажану, сумну, Дивну квітку вздрінуть на узбоччі, Нашу пам’ятаючи весну 1943 *** Мій нарід Мій нарід - це не тубілець дикий, Ми рабами зроду не були! - Йшли навали з войовничим криком, Смерть для себе у степах знайшли. Скрізь могили в нашій Україні Їх безславний позначають шлях. Ти вставала, земле, із руїни, Щоб зміцніти і рости в віках. Піднімалися в народі крила, Двиготіла боєм далина. - Мій народе! - Ти зродив Трясила, Наливайка, Гонту, Богуна… І ніякій силі не зломити Духа, що в людських серцях живе. Ти здіймешся правдою над світом, Він засяє у любові ввесь. Мій нарід - це не тубілець дикий, Він зведе навали нанівець. Мій нарід - і мужній, і великий - Він і воїн гнівний і творець. *** На гріб Гетьмана Івана Мазепи Злетіла тиша гробова З порталів на затерті плити. Схилилась в тернах голова Ісусова на свіжі квіти. Лямпадки непоказний блиск Освітлює холодні стіни. На мармурі розталий віск Печать поклав край домовини. Ніхто не похилив знамен, Принесених із поля битви. І від народів і племен Не чути жодної молитви. Лиш слави відлуналий звук Згубивсь, розтанув на могилах. Меч із безсилих випав рук, Знесилила негода крила! Наш рід прокляли сили злі, Над нами люто насміялись. Героїв кості у землі Знайшли і геть повикидали. А правда Господа свята Цвяхами гострими прибита! Похмурі круки до хреста Зі всього позлітались світу. І ти не знав, коли і де Твої останки поховають. Ось буря в блискавках гряде, Над берегом Дніпра ридає. Брехня розвіється у нас, Свобода здійметься крилата. На той Ти дочекаєш час, Коли в нас вільно буде в хаті. Бійці Твій прах перенесуть, Понад святим Дніпром зариють. На праведній могилі люд Братерства викреше надії. 1949 *** *** ЖЕРТОВНИК Нічого не лишилось від краси Душі, - і заросли дороги слави. Ми створені із чистої роси Були, та насміявся з нас лукавий, Гадюк наслав у помисли усі, І потоптали ми любов і святість… Звелися проти Бога голоси, І брат з ножем схопився проти брата! То ж ми в віках, немов приблуди ті, Що у чужій заночували хаті,- Незрячими зростали у житті, Негоду лиш виходили стрічати. Нам час скрижалі вічности зітер, Двірців розбилися ущент підпори, І ті, що повела з собою Смерть, Нічого з потойбіччя не говорять. В нас страхом серце сповнено ущерть, Коли у блискавці долини й гори! Ми бачим, морок виповзе з глибин, Людські лишивши у могилах кості, Щоб хоч побути серед верховин, Цікавлячись, що є у високості! Чи темряви сягає неба тінь, Запрошуючи тлінне все у гості. Так хай же правда зійде із висот, Розсудить нас з просторів невідомих. Щоб віра серед горя і незгод Скріпилася, мов тиша серед грому, І зупинила гнів бурхливих вод, Нещастя відвертаючи від дому. Нехай на мить настане темнота, З батьками закричать від страху діти, І стануть відверезувать вуста, Жертовник серед мороку засвітить. 1949 *** ВОСКРЕСІННЯ І праведні й неправедні діла Колись у Царстві Вічному розсудять, І відсахнуться вбивники від зла З гадюками обвислими на грудях. І стане волі сторожем закон, Благословенний радістю земною. І незгасимий заблищить вогонь На верховинах, вторгнутих імлою. А ми, неначе сироти оті, Що біля церкви прихилились в свято, Здивуємось, уздрівши на путі Пророків, за людські діла розп’ятих. Сліпих і кволих люди привезуть, Питаючи: - Христа не зустрічали?..- І голуби засріблять в леті путь, Хитнуть зорю в далекому причалі. Настане радість в нашому житті, Благословляючи земні діброви, Хреста з Ісусом будемо нести Дорогою і правди і любови. 1949 Юрій Буряківкць Із збірника “Мого життя межінь”, Нью Йорк 1968. *** МОВА Не матір та, яка своє дитя Забула рідної навчити мови. Чужою йде дитина у життя, Її душі скалічено основи. Бо перелізти через низький тин, І п’яниця непробудимий зможе, А нам від золота й усіх вершин, Честь рідного народу найдорожча! Бо стид не дим, а виїсть очі нам, Росте наш нарід не з землі, а з мови! Лише дурному мулить очі храм, Якого зодчий креслив для любови. В час голоду, у занімілий жах, Співала мати колискову пісню, Із сподіванням: на широкий шлях Її дитяті сонечко заблисне. І вкупі з материним молоком, Словечка мови рідної всмоктали, Щоб доля усміхалась над Дніпром, І солов’ями лози зааливались. Це ж у дворі Атилли, що тримав Меча, якого дарувало небо, Дзвеніла наша пісня; поміж трав Відлунював її ячанням лебідь. Під гуки сурм – плекав князь Ігор сни, Як обминути Кончака погоню, Дівочі чулись збуджені пісні, І в Ярослава Мудрого гучна Лунала наша мова й првіщала Усім володарям. Що вже весна Дозріння на його принцес упала. 2. Крім співу солов’їного, ще чим Привабить може сад у синій вечір ? І нарід є погноїщем отим, Коли немає голови на плечах. Звертавсь цією мовою Богдан До тих послів Бутурліна, щоб згода, І рівність панувала в дні тривань, Як ми з московським сходились народом. Немає риби без річок, ставків…- Муку з комори до млина не носять, Гризе сумління підлість без зубів, Мов ховрахи стебло в сльозисту осінь. Бо й словом цим Шевченка “Заповіт”, Написаний для поколінь грядущих, І так, століттями із роду в рід, Ми власним серцем ідемо, живущі ! Це ж злочин і непрощена ганьба Забути те, що нас тримає в світі; Зведеться тільки в недруга й раба Рука, народу віку вкоротити, Та він безсилий буде, як і гнів Негоди, піною яка спливає Поверх тієї хвилі, що до нив Жене вали, рекоче гордо краєм. 1968 *** МОЛИТВА Не покидай небесний отче нас, Як то кидає неня те дитятко, Яке в розпуки народилось час, Коли немає для дитини батька. Ти бачиш: сонце промені в пучки Ген пов’язало в клопотах буденних, Людиною усівшись край ріки, Забути суєту оту щоденну. І в цю врочистую, притихлу мить, Порадь мені, знеможеному сину, Чим лікувати серце, що болить, І немовлям отим кричить невпинно. Я вдосвіта встаю зробити більш Роботи, за своє життя коротке, І на папір кладу нехитрий вірш, Душі своєї частку і дріботку. Благаю небеса, як щільно ніч Вкриває думи у бездольнім світі, Таким не бути, як у гаю сич, У пору, як зірветься гнівно вітер. В шпиталь привозять: хворих і калік, І зірваним колоссям не наситиш, Душі, що слізно плаче оддалік, Її дочиста обікрали в світі. То ж славно грали сурми вдалині, А ми чекали до Різдва і Паски, І завжди так хотілося мені, У Тебе випросити трохи ласки. Нехай воскреснуть й на кутю прийдуть, Ті, що згубилися у пору люту, Ми ноги їм обмиємо і бруд Зітрем з чола у днину незабутню. Насиплемо узвару, а в кутку Із немовлям радітиме Мадонна; І закрасується земля в вінку, І Великодні не затихнуть дзвони. Так із небес Ти янгола пошли, Пролятою сльозиною покаже, Де безневинні сплять в сирій землі, Хай мирт сузір’я на горбочки ляже. І на узбоччях стоптаних доріг, Ще папороть засвітиться, як згадка, І вічну пам’ять для убитих тих, Ти сотвори у пам’яті нащадків. 1968 ЖЕРТОВНИК Нічого не лишилось від краси Душі, - і заросли дороги слави. Ми створені із чистої роси Були, та насміявся з нас лукавий, Гадюк наслав у помисли усі, І потоптали ми любов і святість… Звелися проти Бога голоси, І брат з ножем схопився проти брата! То ж ми в віках, немов приблуди ті, Що у чужій заночували хаті,- Незрячими зростали у житті, Негоду лиш виходили стрічати. Нам час скрижалі вічности зітер, Двірців розбилися ущент підпори, І ті, що повела з собою Смерть, Нічого з потойбіччя не говорять. В нас страхом серце сповнено ущерть, Коли у блискавці долини й гори! Ми бачим, морок виповзе з глибин, Людські лишивши у могилах кості, Щоб хоч побути серед верховин, Цікавлячись, що є у високості! Чи темряви сягає неба тінь, Запрошуючи тлінне все у гості. Так хай же правда зійде із висот, Розсудить нас з просторів невідомих. Щоб віра серед горя і незгод Скріпилася, мов тиша серед грому, І зупинила гнів бурхливих вод, Нещастя відвертаючи від дому. Нехай на мить настане темнота, З батьками закричать від страху діти, І стануть відверезувать вуста, Жертовник серед мороку засвітить. 1949 *** ВОСКРЕСІННЯ І праведні й неправедні діла Колись у Царстві Вічному розсудять, І відсахнуться вбивники від зла З гадюками обвислими на грудях. І стане волі сторожем закон, Благословенний радістю земною. І незгасимий заблищить вогонь На верховинах, вторгнутих імлою. А ми, неначе сироти оті, Що біля церкви прихилились в свято, Здивуємось, уздрівши на путі Пророків, за людські діла розп’ятих. Сліпих і кволих люди привезуть, Питаючи: - Христа не зустрічали?..- І голуби засріблять в леті путь, Хитнуть зорю в далекому причалі. Настане радість в нашому житті, Благословляючи земні діброви, Хреста з Ісусом будемо нести Дорогою і правди і любови. 1949 Юрій Буряківкць Із збірника “Мого життя межінь”, Нью Йорк 1968. *** МОВА Не матір та, яка своє дитя Забула рідної навчити мови. Чужою йде дитина у життя, Її душі скалічено основи. Бо перелізти через низький тин, І п’яниця непробудимий зможе, А нам від золота й усіх вершин, Честь рідного народу найдорожча! Бо стид не дим, а виїсть очі нам, Росте наш нарід не з землі, а з мови! Лише дурному мулить очі храм, Якого зодчий креслив для любови. В час голоду, у занімілий жах, Співала мати колискову пісню, Із сподіванням: на широкий шлях Її дитяті сонечко заблисне. І вкупі з материним молоком, Словечка мови рідної всмоктали, Щоб доля усміхалась над Дніпром, І солов’ями лози зааливались. Це ж у дворі Атилли, що тримав Меча, якого дарувало небо, Дзвеніла наша пісня; поміж трав Відлунював її ячанням лебідь. Під гуки сурм – плекав князь Ігор сни, Як обминути Кончака погоню, Дівочі чулись збуджені пісні, На лузі, на квітчастім оболонні. І в Ярослава Мудрого гучна Лунала наша мова й првіщала Усім володарям. Що вже весна Дозріння на його принцес упала. 2. Крім співу солов’їного, ще чим Привабить може сад у синій вечір ? І нарід є погноїщем отим, Коли немає голови на плечах. Звертавсь цією мовою Богдан До тих послів Бутурліна, щоб згода, І рівність панувала в дні тривань, Як ми з московським сходились народом. Немає риби без річок, ставків…- Муку з комори до млина не носять, Гризе сумління підлість без зубів, Мов ховрахи стебло в сльозисту осінь. Бо й словом цим Шевченка “Заповіт”, Написаний для поколінь грядущих, І так, століттями із роду в рід, Ми власним серцем ідемо, живущі ! Це ж злочин і непрощена ганьба Забути те, що нас тримає в світі; Зведеться тільки в недруга й раба Рука, народу віку вкоротити, Та він безсилий буде, як і гнів Негоди, піною яка спливає Поверх тієї хвилі, що до нив Жене вали, рекоче гордо краєм. 1968 *** МОЛИТВА Не покидай небесний отче нас, Як то кидає неня те дитятко, Яке в розпуки народилось час, Коли немає для дитини батька. Ти бачиш: сонце промені в пучки Ген пов’язало в клопотах буденних, Людиною усівшись край ріки, Забути суєту оту щоденну. І в цю врочистую, притихлу мить, Порадь мені, знеможеному сину, Чим лікувати серце, що болить, І немовлям отим кричить невпинно. Я вдосвіта встаю зробити більш Роботи, за своє життя коротке, І на папір кладу нехитрий вірш, Душі своєї частку і дріботку. Благаю небеса, як щільно ніч Вкриває думи у бездольнім світі, Таким не бути, як у гаю сич, У пору, як зірветься гнівно вітер. В шпиталь привозять: хворих і калік, І зірваним колоссям не наситиш, Душі, що слізно плаче оддалік, Її дочиста обікрали в світі. То ж славно грали сурми вдалині, А ми чекали до Різдва і Паски, І завжди так хотілося мені, У Тебе випросити трохи ласки. Нехай воскреснуть й на кутю прийдуть, Ті, що згубилися у пору люту, Ми ноги їм обмиємо і бруд Зітрем з чола у днину незабутню. Насиплемо узвару, а в кутку Із немовлям радітиме Мадонна; І закрасується земля в вінку, І Великодні не затихнуть дзвони. Так із небес Ти янгола пошли, Пролятою сльозиною покаже, Де безневинні сплять в сирій землі, Хай мирт сузір’я на горбочки ляже. І на узбоччях стоптаних доріг, Ще папороть засвітиться, як згадка, І вічну пам’ять для убитих тих, Ти сотвори у пам’яті нащадків. 1968