Валентин ЧЕМЕРИС Фортеця на Борисфені Книга перша Обізвався серед Січі курінний Сулима Не схотіли кляті ляхи Попустити й трохи, Щоб їздили в Січ бурлаки Та й через пороги, - Спорудили над Кодаком Город кріпосницю, Ще й прислали в Кодак військо Чужу чужаницю …Обізвався серед Січі Курінний Сулима: "Гей, давайте, хлопці, зварим Вражим ляхам пива!" Обізвавсь Павлюк хорунжий: "Допомоги дати! Щоб ту лядську перепону Нащент зруйнувати!" Добре Павлюк та Сулима Ляхів частували З народної думи ПРОЛОГ Чого на Україні споконвіку бракувало, так це єдності. Силу мали, рішучості вистачало, зваги не позичали, самопожертвою вражали, а ось єдності катастрофічне й постійно не вистачало. Зате розбрати і чвари між своїми, як здавалось, ніде в світі рясніше й щедріше не родили - з року в рік, з віку в вік. Тож усі українські повстання, у яке б ми століття не заглянули, незмінно закінчувалися тим, чим вони, зрештою, і мусили закінчуватися, - великою кров'ю і тисячами молодецьких голів, які, злітаючи з плеч широких, перетворювались у звичайнісінькі черепи, так і не спромігшись вибороти волю, до якої іноді досить було зробити всього лише один-єдиний, хоч і рішучий, але останній крок. І нове повстання, що невдовзі визрівало й спалахувало від краю й до краю, вперто не зважало на невдачі попередньої спроби вирватися з ярма. Це ніби якесь прокляття, що постійно висіло над Україною з року в рік, з віку в вік, прирікаючи козаків на все нові й нові безплідні жертви та поразки. І останнє - перед тими подіями, про які ми й поведемо мову, - повстання, що спалахнуло у 1625 році на Придніпров'ї, теж закінчилося - за крок від перемоги! - все тією ж, здавалося, вічною поразкою, що чорним сонцем спопеляла Україну. Історики засвідчують, що в повстанців, числом близько двадцяти тисяч, в рішучій битві біля Куруківського озера з військами коронного гетьмана Станіслава Конєцпольського не вистачило не лише зброї та припасів, а й - головного - єдності. "У їх таборі спалахнула боротьба між прихильниками угоди з панами й основною масою повсталих. 26 жовтня це призвело до перевороту. Від Жмайла (повстанського гетьмана) було відібрано булаву (подальша доля його невідома) і передано знову Михайлу Дорошенку. Другого дня Дорошенко з усією старшиною прибув до Конєцпольського й прийняв умови польської сторони"[1]. І підбитою птахою заквилила над Україною дума народна: …Силу ж панів перебила Голота бурлацька, Та не хотіла водно стати Старшина козацька… Не минуло й чотирьох років, як підневільний люд, не витримавши утисків шляхти й магнатів та жорстокого насильства, що його чинили жовніри на Україні, повернувшись туди після закінчення польсько-шведської війни, знову - вже вкотре! - повстав. До нього невдовзі приєдналися і запорозькі козаки. У 1629 році вони обрали своїм гетьманом відважного ватажка Тараса Федоровича, відомого в історії під прізвищем Трясило. Вже в березні наступного року десятитисячне кінне і піше військо Трясила вирушило з Січі на волость. Повстанський гетьман в універсалі, зверненому до народу, закликав усіх піднятися проти гнобителів і вигнати шляхту з рідного краю. До нього приставали селяни, міщани, реєстрові козаки, В Черкасах було схоплено реєстрового гетьмана Чорного, а його старшина втекла до Корсуня під захист жовнірів. Коли в кінці березня повстанці підійшли до Корсуня, місто взялося за зброю. 3 вікон і горищ міщани стріляли в шляхту, реєстровці відразу ж перейшли на бік повстанців, а старшина з польськими офіцерами втекла у Бар - резиденцію коронного гетьмана. Не зважившись виступити проти народної бурі, коронний гетьман звернувся з відозвою до магнатів і шляхти українських воєводств: “Прошу вас, моїх милостивих панів, котрі найближчі до цієї пожежі і вже раніше зазнали, що таке хлопське свавільство, добровільно прибути до війська його королівської милості, аби гасити цей вогонь хлопською кров'ю". Як тільки Трясило вступив у Канів і Переяслав, повстання перекинулось і на Задніпрянщину. Зібравши шляхту, Конєцпольський вислав поперед себе загін коронного стражника Самуїла Лаща, котрий відзначався нечуваною жорстокістю, бо нищив, як писав львівський літописець, всіх, "был бы только Русин". Лащівці вирізали населення цілих містечок, як то сталося в Лисянці й Димері. Брати приступом Переяслав Конєцпольський, хоч його військо й мало краще озброєння та постачання, кращу кінноту й артилерію, не зважився. Почалися сутички. Однієї ночі в травні невеликий козацький загін проник в польський табір і напав на штаб Конєцпольського, який охороняла спеціально підібрана із шляхтичів з "найзнатніших" родин вартова хоругва - Золота рота. Повстанці вирубали її до ноги. З кожною сутичкою все рідшали й рідшали ряди коронного війська, аж доки в кінці травня не було завдано йому нищівного удару, під час якого жовнірів і шляхти полягло більше (свідчення очевидця), ніж за всю польсько-шведську війну. Втративши більше десяти тисяч жовнірів та шляхти, Конєцпольський втратив і віру в перемогу. А далі... все повернулася на круги своя. "Під Переяславом перемога схилилася на бік повстанців. Але вони не змогли закріпити її. Причиною цього були, як і під час попередніх повстань, суперечності в їхньому таборі. Старшина й частина реєстровців вимагали угоди з панами, їм вдалося усунути Тараса Федоровича від гетьманства й поставити на його місце свою людину - А. Конашевича-Бута. Тарас Федорович з десятьма тисячами козаків, противників угоди, відійшов на Запоріжжя. 29 травня, уже без них, було укладено компромісний договір" [2]. Що призвідцями всіх бунтів і повстань на Україні були запорожці, шляхта добре розуміла. Не маючи змоги за одним махом розквитатися з січовою вольницею, панство відразу ж після придушення повстання Тараса Трясила вирішило обгородити Січ від України. Особливо на цьому наполягало магнатство і шляхта Східної України, з чиїх володінь селяни цілими гуртами втікали на Запоріжжя. У 1635 році на сеймі, що зібрався у Варшаві, магнатство вимагало спорудити фортецю на Дніпрі і поставити у ній надійну залогу з піхоти й кінноти. А вже тоді й почати вгамування січовиків. Хлопи, пся крев, втікають з маєстатів на Січ, вже й шлях собі понад Дніпром вторували. Фортеця ж перетне збіглим ланцям шлях до волі. Січ, не маючи свіжого поповнення, невдовзі й захиріє. Згодом можна збудувати ще одну фортецю, але вже ближче до Січі, потім ще і ще... Поступово й невблаганно оточуючи запорожців фортецями й залогами, можна й задушити волю у її ж власному гнізді. Сейм ухвалив: доручити коронному гетьману Конєцпольському звести фортецю на Дніпрі якомога швидше і поселити в ній надійну залогу. На будівництво виділили сто тисяч злотих, і, щойно повесніло, коронний гетьман прибув у Наддніпрянщину. Будувати фортецю мав інженер, француз за походженням Гійом де Боплан. Взагалі, його справжнє прізвище Левассер, додаток "де Боплан" походить від назви одного з володінь Гійома Левассера, але так уже сталося, що в історію він увійшов як Боплан. Народився Гійом Левассер де Боплан 1600 року в Нормандії, з молодих літ служив у вітчизняному війську, побував у Вест-Індії (Центральній Америці), а з кінця 1630 і до 1647 року, як найманий інженер-фахівець, перебував на службі в польському війську, що стояло на Україні, Він споруджував укріплення в Барі на Поділлі, фортеці у Бродах на Львівщині і, зрештою, на березі річки Борисфен, "званої в народі Ніпр, чи Дніпр”, - тобто Кодацьку. Всі фортеці, як зазначають історики, мали стати опорними пунктами панування польських магнатів на Україні. Служив Боплан у війську коронного гетьмана Станіслава Конєцпольського, з ним і прибув до Кодацького порога. Та коли б французький військовий інженер, котрий перебував на службі в Речі Посполитій, тільки будував фортеці на Україні, то навряд чи ми й згадували б його. А він - звичайний військовий інженер, найманець чужої держави - навічно увійшов в історію України, більше того - зажив слави серед сучасників і нащадків як на Україні, так і у Франції. І все це завдяки своїй книзі "Опис України, кількох провінцій королівства польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн", - така повна (в дусі тих часів) назва праці Боплана, вперше виданої в Руані 1651 року. Сімнадцять років Бопланового життя минуло на Україні. Будуючи фортеці -заради заробітку, - аби польське ясновельможне панство ще міцніше вкорінювалось на Україні, інженер-найманець не лише складав карти України, а й рік за роком спостерігав за підневільним (Боплан, до речі, сам зазнавав утисків від шляхти, якій вірно служив) життям місцевого люду, його звичаями, віруваннями, боротьбою з своїми поневолювачами та все побачене й почуте занотовував до потаємних своїх записників, що згодом і склали його знаменитий “Опис України...". Життя в Україні підневільних селян було жахливим, адже вони, як свідчить Боплан, "змушені віддавати своїм панам усе, що тим лише заманеться вимагати. Не дивно, що цим злидарям у таких тяжких умовах не залишається нічого для себе. Але й це ще не все: пани мають безмежну владу не тільки над селянським майном, а й над їхнім життям: такою великою є необмежена свобода польської шляхти (яка живе наче в раю, а селяни наче в чистилищі), що коли селяни потрапляють у ярмо до такого пана, то опиняються у гіршому становищі, ніж каторжани на галері. Таке рабство є причиною того, що багато селян тікає, а найвідважніші з них подаються на Запоріжжя, яке є місцем притулку козаків на Борисфені". Цікавився він і життям, побутом та військовими походами незвичайних людей, котрих доти не зустрічав у своєму житті, хоч і попоїздив чимало, званих запорозькими козаками. Описуючи Україну, дивуючись з того, що "на ярмарках продають димарі для печей, у нас це викликало б сміх гак само, як і спосіб приготування у них м'ясних страв, їхні весілля та інші церемонії, про що говоритимемо далі". Боплан з великою симпатією скаже про Україну: "Однак саме звідсіль пішов той благородний люд, який називається нині запорозькими козаками і котрий протягом стількох уже літ заселяє різні місця уздовж Дніпра і в суміжних землях". Це писав письменник Боплан, а військовий інженер Боплан все робив для того, аби приборкати той благородний люд, - для цього і за Кодацьку фортецю взявся. Місце для неї вибрали серед Дикого поля, за чотири сотні миль по Дніпру від Києва, на правому березі, де річка робить поворот на південний захід, біля першого порога, званого Кодацьким, тож і фортецю назвали теж Кодацькою. В гирлі Самари - "святої козацької ріки", - як зазначає Боплан, брали ліс для фортеці. Будівництво велося в тому місці, де над водою здіймалася стрімка скеля, з якої зручно було оглядати і прострілювати навколишню місцевість. Селяни, схоплені жовнірами коронного гетьмана, полонені татари та солдати-найманці на початку літа 1635 року закінчили фортифікаційні споруди. Замок звели з дерева і забудували його землею. Сама фортеця являла собою чотирикутник, зовні на південь виступали два півбастіони. З півдня, сходу і заходу фортецю оточував глибокий рів - як прірва. В його дно закопали гострі дубові палі. Північний мур захищав крутий берег, з південного боку, зі степу, розкидали “на великій відстані кам'яні й металеві гостроконечники, аби не могла пройти ворожа кіннота. А ще фортецю оточував з боку степів високий вал насипної землі, що починався відразу ж за ровом і з-за якого ледве виднілися дахи замкових будівель. Для козаків та фортеця - що скалка в оці. Сівши на Кодаці, майже перед дверима Січі, магнати перерізали пуповину, що зв'язувала січову вольницю з Україною. Спробуй тепер проскочити непоміченим через пороги. Загони драгунів день по дню нишпорили степами навколо Кодака, виловлювали втікачів на дорогах, підстерігали на Дніпрі і запроторювали іх у підземні нори фортеці. Частину бранців карали смертю, більшість забивали в кайдани і відправляли на каторжні роботи в численні маєтки коронного гетьмана. Розуміли запорожці й інше. Укріпившись на Кодаці, шляхетне панство, безперечно, забагне з часом ще ближче підсусідитись до Січі. Кодак - то лише початок наступу на запорозьку вольницю. Не зруйнуєш його - лиха не обберешся. Тож тільки-но закінчилося будівництво й коронний гетьман пішов з військом у Польщу, як занепокоєне січове козацтво почало .збирати охочих "викурити ляхів з Кодака". Потрібен був призвідець, отаман. Першим, як свідчить дума вкраїнська, “обізвався серед Січі курінний Сулима". Що ми знаємо про курінного отамана (за іншими даними - гетьмана нереєстрових запорозьких козаків) Сулиму? В офіційних, надто скупих історичних довідках зазначено, що Іван Михайлович Сулима народився (рік народження невідомий) у селі Рогощі, тепер Чернігівського району Чернігівської області. За походженням дрібний шляхтич. Був помічником управителя маєтку польського магната С. Жолкевського на Переяславщині. Пізніше служив у польських магнатів Даниловичів. Не витримавши утисків, утік на Запоріжжя, де завдяки особистій мужності, військовій кметі, чесності та справедливості, непримиренності до гнобителів України дрібний шляхтич Іван Сулима швидко здобув визнання серед січовиків, котрі й вибрали його спершу курінним отаманом, а згодом і гетьманом, Іван Михайлович брав участь у козацьких походах проти турків і кримських татар. У серпні 1635 року повсталі нереєстрові козаки на чолі з Сулимою, повернувшись з Дону, де вони зимували після морського походу під Азов, напали на Кодак. Згодом Боплан у своєму “Описі України..." так про той козацький напад напише (дещо ревниво і навіть аж ображено: “...я закінчив будувати (Кодацьку фортецю) в липні 1635 року, але в серпні того ж року якийсь Сулима, гетьман повсталих козаків... зненацька захопив її і розбив гарнізон", що мав десь близько 200 воїнів під командуванням полковника Маріона. Цей полковник Маріон був французом..." Розділ перший Полковник Жан Маріон встиг побути комендантом Кодака близько місяця. В липні він прийняв щойно зведену фортецю І залогу, в ній, що складалася з найманців-драгунів (в основному німців, котрі, як і сам комендант, перебували на службі в польської Корони), а вже на початку серпня Іван Сулима відібрав у нього не лише фортецю, а й саме життя. (Будівничому ж фортеці Боплану, на відміну від його співвітчизника Маріона, далебі, здорово поталанило: затримайся він бодай на місяць в Кодаці, то ще не відомо, чи мали б ми сьогодні його книгу про Україну!). Але навіть за той єдиний місяць свого комендантства Жан Маріон, вірно слугуючи Речі Посполитій, встиг так дозолити січовикам, що розраховувати на їхню милість вже не міг. Як не міг і живим датися в їхні руки. Месники б пригадали йому і нелюдські тортури, що їх драгуни чинили над селянами Східної України, котрі, втікаючи на запорозьку вольницю, опинялися в підземеллях фортеці, і ті утиски й розорення, яких за знали й самі козаки, - Жан Маріон із загонами драгунів, повсюди нишпорячи, руйнував зимівники, забороняючи січовикам не лише селитися в тих краях, а й навіть полю вати чи ловити рибу. Непокірних, розоривши їхні житла та господарства, приганяв до Кодака і кидав у льохи Жан Маріон діяв безкарно і гадав, що так і буде завжди І раптом - як сніг на голову літнього дня! - напад на драгунів. Перший звідтоді, як збудували фортецю. П'ятеро драгунів повели вранці топити в Дніпрі бранця. Парубок був з тих хлопів, котрі, втікаючи від своїх панів на Запороги, потрапляли -до Кодацької в'язниці. Хлоп, зрештою, і згадки не вартий - на одного менше, на одного більше буде у фортеці, що від того зміниться? - коли б не те, що сталося на березі. Комісар фортеці шляхтич Пшияловський (у його справи комендант не втручався, пам'ятаючи, що гоноровитий шляхтич - особистий представник коронного гетьмана Речі Посполитої) часто розважався тим, що “напував" бранців у Дніпрі. Роби лося це так. Коли хто з них, знемагаючи від спраги, вперто вимагав води, комісар казав драгунам: - Сто дяблув! Хлопську забаганку треба виконувати, щоб не пасталакали, що ми надто жорстоко з ними поводимося. Відведіть цього лотра до річки, почепіть на шию каменюку і турніть його у Дніпро - хай, бидло, п'є донесхочу, якщо вже йому так забаглося води! Так було й того ранку. Але несподівано, коли жовніри вже чіпляли бранцеві каменюку на шию, з прибережного очерету гримнули постріли. П'ятеро драгунів крижнями попадали на березі, хлоп зник. Ті, хто стріляв, теж... Досі фортеця спокійно собі стояла, варта не дуже остерігалася нападу, певна, що козаки й на гарматний постріл не підступлять до мурів, і раптом. На очах у всієї залоги вбити п'ятьох драгунів і щезнути? А що, коли вранішній напад - то лише початок чогось серйознішого? Наприклад, розвідка? Запорожці викрили себе лише тому, що вирішили врятувати бранця... Після розвідки чекай нападу. Але ж чи під силу їм здолати рів, вал і стіни? Далебі, ні І все ж Маріон задумався. Був він людиною суто військовою і добре затямив: немає таких фортець, котрі так чи інакше не можна було б здобути. А Кодацька одна-єдина у цих краях. Навколо сотні і сотні верст пустельних степів. А під боком Січ. Хто виручить Маріона на випадок лиха? Польських військ на Україні зараз майже немає, їх повів гетьман, казали, аж у Прибалтику. Буцімто до війни з Швецією готується. От і чекай допомоги, коли скрута припече! - Невтішні, виходить, справи! - вголос промовив комендант і відчув, як його знову охоплює роздратування. Нарікав на самого себе, що такий невдаха, бо не зумів зробити блискучої кар'єри, заради якої їхав сюди аж із Франції, на поляків, котрі покинули його в цій пустці з сотнею - другою ненадійних найманців, а самі вештаються бозна-де, на запорожців, котрі таки ж напевне вже готують напад, на офіцерів залоги, яким усе байдуже, кому служити, кого вішати... І хто він, зрештою, такий? Збіднілий дворянин, який служить Польщі, а гнобить Україну. На випадок чого, поляки перші ж його кинуть напризволяще, а козаків не вблагаєш. Для них він каратель, чужинець, що приплентався душити їхній народ і їх самих та їхню легендарну вольницю … Зганяв злість на офіцерах: - На очах у залоги козаки вбивають наших вояків і наче крізь землю провалюються, а ви замість них ловите облизня? Що це таке, питаю вас, лицарів караючого меча в цьому проклятому закутні світу? Та які ви лицарі? Ви бездари, панове! Я не спроможний ліпити драгунів з глини, їх у мене всього лише дві сотні, а навколо ворожа нам країна, де небезпека чигає на кожному кроці. Подумайте, що вас чекав, панове офіцери, коли сюди прийдуть запорожці всією ордою! Гнів швидко вщух, і комендант відчув утому і байдужість. Ат, чи не все одно, п'ятьох драгунів уб'ють січовики чи й усіх перенищать. Однак його життя пішло наперекіс. І махнув рукою – геть! Офіцери вийшли, мовчазні й сердиті. Комендант хотів було налити собі кухоль доброго угорського вина, як двері, несподівано завищавши, зі скреготом відчинилися. До комендантської, поправляючи фамільну шаблю на поясі, увійшов насуплений комісар фортеці шляхтич Пшияловський. То був низькорослий череватий панок в люстриновому кунтуші, з випещеним, завжди надутим обличчям, ^повним пихи і гонору. В Маріона відразу ж почав псуватися і без того зіпсований настрій. Пихатого й хвалькуватого комісара він просто терпіти не міг. Схопився й похмуро витріщився на комісара, думаючи: "Безперечно, про напад на драгунів хутко буде передано коронному гетьману. Недарма ж він посадив у фортеці свого прибічника, цю гоноровиту жабу Пшияловського, котрий тільки й уміє доносити..." - Я вимагаю коменданта пояснити, що сталося сьогодні вранці під мурами фортеці? - комісар старанно уникав слова "пане", і Маріон відповів йому тим же: - А що комісара цікавить? - Я велів утопити в Дніпрі одного з хлопських утікачів. Чому не виконано моє повеління? - А про це комісар хай запитує у запорожців. - Я вимагаю пояснень від коменданта, а не від тих лотрів, котрі невдовзі загойдаються на шибеницях! Мені не подобаються їхні витівки! - Овва! - ошкірився комендант. - Комісар теж їм не до вподоби. - Комендант буде відповідати перед коронним гетьманом Речі Посполитої! Це вже була явна погроза доносу, але Маріон не звернув на те уваги. Звик. - Я - комісарі - між тим вигукував шляхтич. - Я уродзоний шляхтич, поставлений сюди для порядку, і я... я... - Для смерті всі однакові - і уродзоні, і плебеї, - буркнув Маріон. - І я вимагаю не втручатися у мої справи. Я не терплю, коли неуки і бездари починають зі мною нахабно поводитись! Пшияловський осікся, закліпав рудими віями. - Але я поскаржуся коронному... - Біжи!-зневажливо махнув рукою комендант, радий, що таки допік уродзоному. - Твій гетьман вештається десь у Прибалтиці, а коли прицурганиться сюди, то нас уже й слід охолоне. Дурні будуть запорожці, коли не використають такого зручного менту. Ось тоді й закукурікаєш, комісаре! - Сто дяблув! Це моя ойчизна, а ти із своїми німцями - бідний найманець. Обдертус! Зайда! Я тут господар! - Ойчизна? - криво посміхнувся Маріон. - Ха! Заграбастали чужу країну, а тепер ховаєтесь за мури та за спини найманців і галасуєте про якусь там ойчизну? Он, глядіть, щоб вас не посадили на палі в цій ойчизні. - Пся крев! - задихався від гніву комісар. - Щоб ті лотри, ті схизмати зважилися напасти на фортецю короля? Та вони як миші розбіжаться при першому ж залпі наших гармат! "Таки допік уродзоного телепня, - зловтішне подумав комендант. - Не тільки гонору, а й страху в тебе достобіса!" Маріон і зовсім заспокоївся. Хай біснується шляхтич. Зрештою, це його справа - з'ясовувати стосунки з українцями, а він, Маріон, француз. Йому однакові і поляки, і українці. Поляки платять, він служить полякам, платили б українці, служив би українцям... Йому байдуже .. Не слухаючи Пшияловського, підійшов до шафи, збитої з грубезних дощок, витяг пузату карафку з угорським вином і налив кухоль .. Останнім часом він все частіше прикладається до вина. Коли не увіллє у себе хмільного трунку, день тоді - не день... Пшияловський все ще галасував. Маріон дістав другий кухоль, налив і комісару. - Нас тут двоє відповідальних, - примирливо мовив, не дивлячись на комісара, - тож немає чого сваритися у цім закутні світу. - Польща і Франція - великі маєстати! - вигукнув комісар - Ми зітремо в порошок хлопську Украйну? Нєх жиє Річ Посполита, наша кохана ойчизна! - Нех жиє, - байдуже буркнув Маріон. - Але я п'ю за себе, за Жана Маріона, ба більше ніхто за мене не вип'є! - А я п’ю за нашу фортецю-форпост боротьби із схизматами! Ми на передньому краї! На нас ойчизна дивиться! - А мені байдуже, хто на нас дивиться. Я люблю вино і п’ю його залюбки. - Коменданту не дорога й ойчизна, бо він усього лише найманець! Пшияловський, не приховуючи люті, зиркнув на коменданта, вкладаючи у свій спопеляючий, як йому здавалося, погляд усю зневагу до зайди, і вийшов, хряпнувши дверима. Маріон, радий, що таки допік уродзоному шляхтичу, засміявся І подумав, що було б непогано, якби ті лотри та спіймали коли-небудь Пшияловського, - ось тоді б він позбувся гетьманського донощика. "Ідея, - подумав Маріон, - треба лише підшукати зручний випадок". Вже звечоріло, коли комендант, обійшовши фортецю, повернувся до хати і буркнув джурі: - Піди і приведи її, бо мене їсть смуток. - Слухаю, - ліниво озвався джура. - Ти мене розумієш, бовдуре? Коли зачепиш її хоч пальцем - нарікай на самого себе! - Слухаю, пане комендант! Джура зник, Маріон зацибав з кутка в куток. "Цікаво, - думав він, - чи віддасться вона добровільно? О, жіночі пестощі для мене зараз що той бальзам! Інакше зовсім зачахнув захирію Але надто горда холопка Як шляхтянка, не хотілося б її силоміць мордувати. Живосилом - не те Силоміць діє тільки та худобина Пшияловський..." Та ось джура вводить полонянку, а сам зникає. Маріон скидає поглядом бранку - єдину свою радість у цих диких краях" Хай буде проклятою та мить, коли він погодився сюди приїхати! - Здрастуй, красуне! Полонянка не відповіла, дивилася кудись повз коменданті. Висока, струнка, з русою косою. Коса довга і товста, до пояса. Маленькі груди під благенькою сорочкою, наче два горбочки. Рукавця сорочки - вуставки - вишиті червоними квіточками з чорними пагінцями та листочками... Зваблива… Ні, вона таки має стати його єдиною радістю в цьому закутні - як добре, що її спіймали драгуни на якомусь хуторі. Вояків застеріг: хто ЇЇ хоч пальцем зачепить - того зарубає на місці. Вона мусить дістатися тільки йому. Коли б вона зохотилась сама... Боже, щоб то було для нього за щастя! Маріон налив два кухлі вина, один спрагло сам спорожнив, другий підніс полонянці. - Випий, і цей трунок вижене смуток з твоїх гарних очей. Я велів, аби тебе годували по-людськи І ставилися по-шляхетському. - У неволі не буває доброти, - відповіла вона, -бо неволя ніколи не буває доброю і справедливою. - Ти не бійся мене. Вона глузливо гмикнула. - А чого б це я боялася того, хто сам труситься над своєю долею? - Але я добрий, - збрехав він, бо в ту мить і сам вірив у свою доброту. - Я поділюся своїм добром з тобою. І своєю любов'ю. - І для цього ти мене зачинив у льох? - Пташечку варто зачиняти, інакше її згамає кіт. - Гм... Чи не краще тоді зачиняти кота? - Ха-ха! - зареготав він. - Ти дотепна, моя пташечко! Ще хлюпнув у кухоль вина, бо допікала спрага. - Як тебе звати? - обхопив її за гнучкий стан. - Чи панові не все одно? - вона вислизнула з його обіймів - Я не терплю старих лапунів. - Але я хочу вимовити твоє ім'я, - перехилив він кухоль. - Полонянка... - Рід у тебе є? Вона випросталась і гордо глянула на нього. - У мене є рід, і великий. Я - українка! - Але я питаю, як тебе звати? - Українка, - вперто повторила вона. - Ти будеш моєю! - зухвало вигукнув він. - Але я не хочу брати силою те, що любіше по добрій волі. Вона рвучко повернулась до нього, очі її спалахнули. - Доброї волі забаг? Приперся в чужу країну, хапаєш людей, мордуєш їх у підземеллі, а тоді доброї волі хочеш? Пестощів? - Ти маєш рацію, - згодився він. - Але я не поляк. - Не має значення. Ти все одно ворог! Він знову хлюпнув у кухоль жадібно випив. - Вино приносить забуття, я хочу втопити у ньому свою нудьгу. - Коли запорожці захоплять фортецю, то пана коменданта і без вина чекає забуття. - Ти певна? - Авжеж! Козаки не потерплять осиного гнізда біля Січі. Це мусить нарешті втямити і сам пан комендант. - Оракул у спідниці! - спалахнув він. - Сільська пророчиця! Ха-ха!.. Не забувай, що всі пророки закінчують життя раніше, аніж збувається їхнє просторікування! Забуваєш, що ти всього лише холопка, а не уродзона шляхтянка. По-доброму не віддасися - силоміць візьму. Або віддам тебе драгунам на поталу. Вибирай. Ти молода, вродлива, гостроязика. І, напевне ж, хочеш жити. Чи не так? - Хочу, - зізналась вона і по хвилі додала: - Але хочу жити вільною, а не панською затичкою... - Коли багнеш волі - не протився мені. Я подарую тобі волю і випущу тебе з фортеці. Я тут господар. - Ні, - сказала вона просто. - Ти - в'язень, такий же, як і я. Сидиш і лихоманишся за мурами, козаків боїшся. - Послухай, пророчице... Проси у мене що хочеш, і я виконаю твоє прохання. Але спершу стань моєю. І пам'ятай: або я, або драгуни. Поспішай, я нетерпеливий. І драгуни теж... Вона задумливо перебирала косу, наче радилася з нею. - Гаразд, - вперше погодилась бранка. - Але поведи мене на фортечну стіну - хочу подивитися на Дніпро й подихати свіжим повітрям. Вони вийшли й попрямували дворищем. Вона попереду, він трохи відставши. Дивився на її довгі стрункі ноги з пружними литками, на горду поставу, на легку ходу й облизував сухі губи, що вкривалися смагою. Потім вони довго піднімалися крутими східцями і зрештою опинилися на стіні. Варта відзадкувала геть до бастіону. - Дихай свіжим повітрям, пташко, - комендант розтягнув губи в подобі посмішки. - Сьогодні я щедрий, виконаю будь-яку твою забаганку! Широко відкритими очима дивилася дівчина на світ. З високого муру видно було далеке Задніпров'я, де зеленіли гаї... - Земле моя рідна, - прошепотіла дівчина. - Так хочеться жити... Глянула вниз, на гостре каміння, відсахнулась. - Страшно? - засміявся комендант. - Ходімо краще звідси. - Зачекай, людолове! І полонянка вискочила за зубчастий виступень стіни. - Назад! - крикнув комендант. - Ти хотів, воріженьку, знати моє ім'я? - вигукнула полонянка і замахала руками, аби втримати рівновагу. - Настею мене люди кличуть. А для тебе я просто українка. Настя-українка. А ще у мене є брат Ярема, він на Січі козакує. Братик і відомстить тобі, злий воріженьку. А я полечу до Дніпра... - Зойкнула: - Дніпре, любий Дніпре, прийми мене, і тіло моє, і душу. І зроби мене чайкою-зигзицею. Хитнулася вперед, відірвалася од стіни і зникла. Маріон кинувся до краю стіни. Дівчина летіла далеко внизу, розкинувши руки, наче крила... - Дурень! - раптом вголос вигукнув комендант. - І я прителющився допомагати полякам корити Україну? Невіглас! Розділ другий Острів Базавлук, на якому запорозькі козаки ще в 1593 році заснували столицю свого краю-Січ, лежав якраз там, де в Дніпро впадали три його праві притока: Чортомлик, Підпільна та Скарбна. Довкола безліч дрібних річечок, озер та озерець, єриків, гаїв, лісів, в непрохідних, заплутаних плавнях день у день галасувало птаство, а в річках була повна-повнява риби, в гаях, лісах та байраках - всякого звіра. Вільно жили у тих краях, ні своєї паноти, ні чужої не знали. Запорозькі степи у ті часи були малолюдними, слобід майже не зустрічалося, а сиділи козаки, або, як їх звали, - гречкосії, пічкури, на одміну від січовиків, маленькими хутірцями-зимівниками, котрі мостилися здебільшого по схилах балок і байраків, часом у глухих, віддалених урочищах, верхів'ях рік. Основне ж ядро козаків, або товариство, завжди стояло залогою в своїй столиці, матері Січі. Базавлуцька Січ була оточена високим земляним валом з дерев'яним частоколом. Вал і частокіл були окопані глибоким ровом. На валах здіймалися високі веж з бійниць яких визирали жерла гармат і дула самопалів. Але гармат тих стояло не так вже й багато, як для столиці такого великого краю, яким був Запорозький. "На біса вам армати, - казали запорожці, - як у нас кулаки великі". А навколо Січі, або внутрішнього коша, тулився форштадт - передмістя. У передмісті запорозької столиці в нечисленній (в ті часи) слобідці мешкали різні майстри, ремісники і взагалі робітний люд: кравці, шевці, зброярі, ковалі, шабельних справ майстри, зрештою, гендляра Тут же стояли шинки, пивниці, крамниці та ятки з товарами мало не з усього світу. На велелюдному базарі з ранку й до вечора було гамірно і тісно, в ятках повнява різного краму, котрий привозили гендлярі з України, Молдавії, Польщі, Криму і навіть Туреччини. Біля шинків та крамниць товпилися гурти веселих козаків, посполитих, ремісників та іншого люду, серед якого було чимало сіроми, заробітчан. В кінці базару через глибокий рів перекинуто міст (на ніч його підіймали), пройшовши тим мостом, прибулий спинявся біля воріт з дикого каменю, вітався з вартою, а вже за воротами і починалася, власне, столиця козацтва, внутрішній Кіш - серце всього людославного Запоріжжя, Січ-мати, де жило січове товариство з кошовим отаманом і військовою старшиною. Поминувши ворота, прибулий ступав на широкий і рівний січовий майдан. Його півколом обступали низенькі курені, де мешкало січове товариство з курінною старшиною. В кінці майдану височіла дерев'яна церква в Ім'я Покрови і висока дзвіниця. З боків до дзвіниці тулилися різні будівлі-комори, військова канцелярія, хати старшин, пушкарня, окреме помешкання - станок - кошового отамана. Над станком маяв білий прапор - знак того, що глава козацтва знаходиться в січовій столиці. Гнат Кодак вийшов з військової канцелярії й зітхнув на повні груди - вільний Віднині і назавжди він вільний козак запорозький. Січовик. Над майданом гудів вітер, вільний вітер Запорозького краю, маяв білим прапором над станком кошового, гудів у верхогір'ї дзвіниці, й чутливі дзвони легенько бриніли від його дотику. Гнат стояв і посміхався сам до себе, до свого щастя. Віднині він вільний, і панський канчук вже відсвистів над ним. І чув він, як на оболоні Скарбної іржали козацькі тоні, як у передмісті Січі гупали молотами ковалі, як бриніли-гули од витру січові дзвони, а з неба линули лебедині згуки... Віднині він вільний козак-січовик. Аж не вірилось, що те, про що мріяв днями й ночами, нарешті збулося Шкода тільки Христини, не поталанило дівчині, а ось він вирвався. Гнат прислухався і вловив ще одні звуки, що випливали десь ніби збоку - ніжні, тремтливі... Хлопець повернувся і наче заворожений пішов на ті звуки. Біля пушкарні побачив Ярему Летючого, джуру отамана і одного з своїх рятівників-визволителів. Ярема сидів на жерлі гармати, звісивши босі ноги, й грав на якомусь дивному для Гната інструменті. Він тримав біля рота металеву підківку, щипав рукою пластинка, і з тієї підківки вилітали крихкі, тендітні звуки, що текли майданом, наче дзюркітливий струмок. - Що то в тебе? - запитав Гнат. - Дримба, - відповів Ярема і знову поклав на зуби звужений кінець підківки, щипав пластинку, видобуваючи ніжну мелодію. Гнат і собі вмостився на жерлі гармати, але Ярема урвав гру, повернув до побратима зажурене лице. В блакитних його очах стояв сум. - Сестричка сьогодні наснилася, Настя, - озвався по хвилі. - Тільки дивно снилася, чайкою білою примарилась. Буцімто пливу я Дніпром, а наді мною в'ється біла чайка. І жалібно-жалібно квилить "Чого ти, чайко?" - питаю її. А вона мені й одказує людською мовою: "Я не чайка-зигзиця, я сестриця твоя Настя... " Я руки до неї простягнув і прокинувся... Хоч би з Настею яке лихо не лучилося, бо чого це вона чайкою у мій сон прилітала?.. - Посміхнувся і запитав Гната: - Знаєш, як я Настю дражнив, коли ми ще дітьми були? Жайворонятком. В день сорока мучеників Настя завжди пекла з тіста жайвора. Бабуся казала, що того дня сорока кладе у гніздо сорок прутиків, а жайвір вилітає з вирію і спішить у наші краї з весною. Мама завжди пекла бублики, сорок бубликів, а Настя ліпила з тіста жайвора. Як зараз бачу. Виходили ми з жайвором у двір, а в дворі снігу повно. Ще й завірюха, буває, гуде-виє, крутить-свище. Настя простягала до завірюхи жайвора, спеченого з тіста, і прохала його: "Лети-лети, жайворе, до братів своїх жайворів, та повертайтеся всі з вирію, принесіть нам красну весноньку з теплого краю, застеліть барвінком наш двір. Хай дорога ваша буде легкою, а крилоньки міцними, несіть нам весну хутчіше.." Так прохала-заклинала Настя, і віхола тоді затихала, і невдовзі й справді надходила весна. Ярема підніс до рота дримбу, поклав на зуби вужчий край підківки, защипав пластинку... І знову полинули ніжно-сумовиті звуки... Та Ярема відразу ж урвав гру, сховав дримбу. - Ти вже запорожець? - запитав Гната. - Уже. Записали мене до Канівського куреня під прізвищем Кодак. На згадку про фортецю, з якої мене визволив батько Сулима. Ярема обняв Гната: - Будь здоров, козаче! Ходімо покажу, де твій курінь. І завів Гната до однієї з приземкуватих будівель. Посередині стояло сирно - довгий стіл, збитий з грубезних дощок, попід стінами дощані нари, на стінах порозвішувана зброя, в кутку - ікони. А над столом висіло велике панікадило... Це й було помешкання Канівського куреня. Все Гнатові в диво, озирався, роздивляючись то зброю на стінах, то панікадило, то лампадку, що блимала перед іконою Георгія Побідоносця. Молодий і гарний святий з білим покривалом на спині, сидячи на коні, проштрикував довгим списом змія. І цей святий був схожий на запорожця, бо мав оселедця І довгі козацькі вуса. - Сідай, - припрохував Ярема. - Ось тут і почнеться твоє козакування. Батько Сулима навчить тебе шаблею орудувати. Та й я, Ярема Летючий - запам'ятай моє прізвище, - дечого тебе навчу. Бо козакую вже з півроку. - Стривай, а чому в тебе таке дивне прізвище - Летючий? - Та з хати літав, - посміхнувся хлопець. - Ряднину розіп'яв над головою і стрибнув. Але полетів не вгору, а додолу. Так гуркнувся, що аж надвечір очуняв. Мати нагримала: "Ще хоч би убився, - кричала, - а то ж покалічишся, а мені - тягайся з тобою... Іч, що надумав - літати!" А дід і каже матері: "Соломіє, не чіпай хлопця. Коли йому заманулося літати, то хай літає, бо душа в нього така - летюча". От мене звідтоді й прозивають Летючим. - І не кинув своєї мрії? - Ще дужче кортячка розбирає літати. - Ярема зашепотів, хоч у курені більше нікого й не було: - Слухай, Гнате, повідаю тобі свою задумку. Хочу крила змайструвати. Чого ти на мене так дивишся? Птахи ж он літають, чому я не зможу? Полечу, їй же Богу полечу, тягне мене у небо і вабить... Тільки б крила змайструвати. А ось які, я ще гаразд не знаю... Стривай, - сам себе спинив джура. - Щось я дуже розбалакався, а ти мовчиш. І мовби невеселий. І очі в тебе сумні. Чому? - Тобі сестричка Настя наснилась, а мені... - не доказав, зітхнув, голову звісив. - У тебе горе? Розкажи про нього - легше стане. Як ти в лядській фортеці опинився? - Від пана свого дременув, - розповідав Гнат. - Від самого Канева ноги бив, ось-ось, думаю, вже й Січ. А біля Кодака мене схопили. Побили, а тоді у фортецю повели і в нору якусь кинули. А нашого люду там конає - ой-ой! Ворушаться в норі, як черва. Білого світла й скалки немає, пітьма, як у могилі, задуха... - Треба швидше кінчати з осиним гніздом, як називає батько Сулима Кодак, - вигукнув Ярема. - Просидів я в тій норі з тиждень, - розказував Гнат. - Били нас кожний день, знущалися. Особливо лютував шляхтич Пшияловський. Щодня в льох спускається, драгуни головешки тримають, а Пшияловський бранців канчуком періщить - аж шкіра на спині репається. Води по кілька днів не давали. Хто пить попрохає, тому каменюку на шию - і в Дніпро. Пшияловський і кричить: "Пий, хлопе, скільки хочеш!" Ось так і мене хотіли напоїти, та спасибі вам - визволили від смерті. – Помовчав. - У панському ярмі я зріс. Про шмат хліба мріяв і снив. Був я пастухом у фільварку пана Даниловича під Чигирином. Скільки себе пам'ятаю, панську худобу пас. Тож пан мене інакше, як худобою, і не називав. Тільки й чуєш: ти, каже мені пан, бидло таке, як і та худоба, що в стайні стоїть. Вона хоч молоко дає, а що з тебе візьмеш? Так мене звали: Гнат Худобенко. Я вже й сам почав думати, що я бидло, худоба. І коли мене пан-коструб, бувало, питає: "Хто ти є?" - то я кричу: "Ясновельможний пане, я є худоба, бидло, хлоп, ланець і смерд вонючий!" Ось так я й жив. А по весні взяв і закохався... - І добре зробив, - усміхнувся Ярема. - І хто ж тобі у подобі став? - Кріпачка пана Даниловича. Корів панських доїла. Христиною звали. Маленька була, чорнявенька, жвавенька. Коли потаємно зустрічалися, Христинка жалілась мені: "Хіба ми бидло, що пан і за людей нас не має? Ми не гірші люди за пана, тілько й того, що в нас фільварків катма..." От ми зібралися з духом і пішли до пана, в ноги бухнулись: хочемо побратися, кохаємось ми... Пан аж витріщився на нас. А тоді своїх гостей погуків, а в нього шляхта з усього Чигиринського староства гуляла, і каже: "Подивіться, панове, на цю худобу, на оце бидло! - і на нас з Христиною показує. - Вони кохаються... побратися хочуть..." А шляхта в регіт. Пан Данилович і кричить: "Прошу ясновельможне панство обговорити питання, чи може двонога худоба кохатися?.." Шляхта була п'яна, давай галасувати... Зрештою, зійшлися на тому, що кохатися може тільки уродзоне панство, а худобі тільки худоба й до пари... То хай, мовляв, цей хлоп з худобою і шлюб бере. Цьому бидлові тільки корова й до шмиги... Гнат вмовкає, кусає губи. Ярема важко дихає від гніву, що так і тіпає його. - Розказуй, брате, розказуй. Не тримай у собі горя. І Гнат далі веде сумну і тяжку свою оповідь: - От пан і каже: "А що, панове, обвінчаємо це бидло з коровою? Ото буде нам розвага!.." Панство з палацу висипало, потягло мене на стайню, потім корову вивели... "Оце йому пара! - аж падає з реготу шляхта. - Чим не краля? З рогами, з хвостом, ще й мукає". Привели коваля і веліли йому мене з коровою ланцюгом скувати. В коваля хоч і руки тремтіли, і плакав він, а пан таки змусив його. Наділи мені обруч на шию, прикували до нього ланцюг, потім корові наділи обруч і другий кінець ланцюга до нього приклепали. Шляхта похапала паліччя і жене мене з коровою селом. Регоче панство, потішається, кривляється, як блаженне... За нами ридван котиться, в ньому - вина й закуска. Панство на ходу вина п'є, курей смажених жере. Музика попереду нас ішла, пани їх грати примушували, аби "справжнє весілля було". Пригнали мене з коровою до церкви. Отець Микита як побачив таке, то й зомлів. Пани його водою відлили й кричать: "Вінчай, попе, цю худобу з коровою!" Отець відмовився, то шляхта почала його бити, з ніг збили, ногами топтали... Тузили його, поки він і не охолов. Церква була православна, пани всі католики, то вони й убили нашого отця Микиту. А тоді давай мене з коровою вінчати. Реготали, розважалися пани, доки й церкву не спалили… Тоді погнали мене з коровою на стайню, прив'язали, сіна у ясла поклали. "Хрумай, - кажуть, - сіно з своєю нареченою. Бачиш, як твоя молода сіно мотугає, а ти ще й носа вернеш..." Ось так я простояв на стайні кілька днів. Корова мотає головою, смикає ланцюг, до кісток мені обруч в'ївся. Спасибі, коваль одної ночі звільнив... Обруч на мені розпиляв і каже: "Тікай на Січ, за зброю берися та панам мсти!" - А Христина ж як? - запитав Ярема, і його чисті блакитні очі наповнилися слізьми. - Що з нею сталося? - Повісилась Христинка... - ледь чутно прошепотів Гнат. - На своїх косах... Пани хотіли з неї... Гнат не домовив, бо до куреня зайшов низькорослий, але досить-таки гордовитий на вигляд козак. Тримався звисока: груди випнуті, шапка, оторочена видрою, хвацько заломлена аж на вухо й сиділа там бозна-як. І намугикував він щось молодецьке, тримаючи одну руку на боці, там, де стан перехоплював червоний пояс. На поясі висіла шабля, з другого боку за пояс були заткнуті аж три пістолі, а біля них висіли три лядунки з порохом, далі стирчав ріг з мідним ланцюжком, якісь торбиночки, вузлики... "Іч, кирпу як дере, - подумав Гнат, спостерігаючи, як незнайомець гордо простує до них. - Видно, вдатний та славний козак". Незнайомець стрельнув блискучим оком на Гната і запитав у Яреми: - Що за молодик? - А це, пане осавуло, Гнат Кодак. Його німчура хотіла втопити, а ми порятували. - Сулима завжди того-небудь рятує, - сказав хвальковитий осавул, і не зрозуміло було, хвалить він Сулиму чи гудить. - Тим і живе, - відповів на те Ярема. - Ну, козакуй, козакуй, - бадьоро мовив осавул, не дивлячись на Гната. - Колись з тебе отаман буде. Той не козак, хто не бачить себе отаманом. - І до Яреми: - А де ж це пан отаман? - В пана кошового. - Мізкують, як ліпше на фортецю напасти? - поспитав осавул. - Треба, треба викурювати ляхів. - Військова рада вирішить, як з Кодаком бути, - відповів Ярема. - Рада радою, а без нас, старшин, ви й кроку не ступите, - осавул це сказав таким тоном, що Гнатові аж ніяково зробилося. Відчув, що і Ярема має таке відчуття, тому не хоче підтримувати розмову. - Як там, хлопці, Кодацька фортеця? - бадьоро запитав осавул і, підсівши до Яреми, спробував було зазирнути йому в очі, але той, відвернувшись, неохоче буркнув: - Стоїть... - Невдовзі впаде! - поплескав осавул Ярему по плечу. - Ми її хутко звалимо Ха!.. У нас вона довго не стоятиме. Ми її, голубку, раз - і набік. Ми такі! - Осавул підсунувся ближче до Яреми, і очі його, хвилину тому хвальковиті і самовпевнені, забігали й зробилися благальними. - Слухай, молодику, а злота у фортеці достобіса? Тільки хвостом не виляй, а по-чесному ріж. Багацько, га? - Не знаю, - Ярема стенув плечима. - Не бреши, - ошкірився осавул - Як це джура отамана не знає? Ха! Коли всі козаки відають, що в Кодацькій фортеці аж три діжки злота стоїть. Ось тому отаман і замислив похід до Кодака. - Ви, пане осавуле, не наговорюйте! - Ярема обурено схопився. - Батько за злото не воює! - Дай Боже, дай Боже, - іронічно протяг осавул. - А три бочки у фортеці стоять. Чули ми, чули... - Від дурних чули! - зухвало крикнув Ярема. - А ти не кородися! - осавул схопився і враз надувся. - Ще губа в тебе боса, вусів не маєш, а вже хвоста перед старшиною задираєш? І чому тебе тільки отаман вчить? - Вчить воювати не за злото, а за народ свій. - Ого! - вигукнув осавул. - Слова гарні, та ще ніжка трясця в світі не відмовлялася від злота. - Трясця не відмовиться, - вихопилось в Гната. – Інша річ людина. - А ти не лізь, коли не твоє мелеться! - осадив його осавул. - Перший день на Січі, а вже старшині в рота стрибаєш? Карати вас треба за непослух, і добряче. Багато вас таких ландів-обдертусів розвелося, що ні в тин ні в ворота. Тільки й тямите перебаранчувать старшину, Богом вам поставлену. - Та вже якось поділимо три бочки злота! - визивно кинув Ярема. Осавул пирхнув, стовбурчачи вуса, І швидко вийшов з куреня. - Іч, як йому замуляло! - засміявся Ярема. - Хто він за їден? -- А-а, - махнув Ярема рукою, - осавул Кирпа. До бою маклуватий, а до злота хапкуватий. Бачив у нього торбиночки та вузлики за поясом? Носить із собою своє добро. Нікому не вірить, мабуть, 1 самому собі Каламутить тільки воду на Січі. Сам жаднюга і всіх на свій аршин міряє. А золото - так і сонний бачить. Ласогубий, хоч і лемехуватий. - В кожного своя мрія, - додав Гнат. Зненацька на майдані залунали позивні звуки. - Литаври! - звівся рвучко Ярема. - Біжімо! - Куди? - схопився й собі Гнат. - На січовий майдан. Зараз відбудеться військова рада. - А що таке рада? - на ходу поспитав Гнат. - Рада - це... - Ярема аж руками потряс над головою. - Найвища у нас. І найстарша. Навіть за кошового отамана старша. Як ухвалять козаки на раді, так і буде... Тільки б встигнути ближче до литавр місце захопити, бо зараз стільки тих козаків на майдан наб'ється, що й грудці ніде буде впасти... Розділ третій Отаман трубецький махнув білою хусткою: загуділи труби, як у похід. Сурми заграли, наче журавлі у високості закричали... І стихли... А журавлиний звук сурем та похідний клич труб ще велично пливе над майданом. Всі відчули: мандрівочка пахне... І тоді довбиші підняли колотушки, обтягнені повстю, і вдарили у литаври. В одну мить Їхній кличний звук злетів над січовим майданом і полинув над куренями, над гамірливим базаром, по той бік Коша, над слобідкою, над усім Базавлуком і сягнув аж ген до Дніпра. І ледве загомоніли литаври, як козаки почали вибігати звідусіль, на ходу надіваючи шапки, весело казали один одному: "Військова рада!" І на майдані ніби спалахнула величезна різнобарвна квітка. Замиготіли жовті, червоні, зелені, сині жупани, кунтуші, пояси, маком цвіли денця шапок з ясного сукна, з золотими китицями, загупав майдан чобітьми, сап’янцями, босими ногами, заклекотів луженими горлянками... Задиміли люльки - глиняні, мідні, деревині, череп'яні і ще бозна-які, і над майданом вже зависли сизуваті тютюнові хмарки. Кому не вистачало місця на майдані, хто не міг уже й пальця втиснути в юрбу, той вилазив на покрівлі куренів, і невдовзі й там зробилося тісно. А козаки все бігли і бігли, видиралися на вали, палісади, набивалися у сторожеві вежі, наче галки, всідалися на деревах, виглядали з вікон дзвіниці... Гнат Кодак та Ярема Летючий найперші встигли на майдан і захопили місця біля литавр. Хоча натовп і тис на них чимраз дужче, вони трималися й не поступалися своїм місцем. Гнат був схвильований, оглушений литаврами, гомоном козаків, і йому здавалося, що він залетів бозна-куди, у далекий і загадковий вирій… А довбиші все били й били колотушками у литаври, великі мідні казани, з одного боку обтягнені шкурами й поставлені на триніжках... Гомін над майданом поволі вщухав. І тоді ще швидше замиготіли колотушки в руках довбишів-литавристів, ще грімкіше й ритмічніше загуділи литаври - майдан стихав... Ще мить - і на майдані стало так тихо, ніби там не було жодної душі... І тоді четверо довбишів підійшло до великих литаврів, що були схожі на величезний казан, й одночасно вдарили в туго натягнену шкуру "головного тулумбаса". І Гнатові здалось, що бабахнула гармата, такої потужної сили звук злетів від литавр. - Набат! - захоплено вигукнув Ярема. І по хвилі: - Ідуть!.. Ідуть!.. З січової церкви вийшов високий рудий осавул, несучи військові клейноди - прапор і ще щось - пучок волосся, що висів на довгому держалні, наче кінський хвіст. - Бунчук! Бунчук несуть!.. - загомоніли козаки. - Зараз вийде кошовий отаман із старшиною, - шепнув Ярема. - Дивись, тобі пощастило. Такі ради рідко бувають, коли в походи збираємось, та ще на Різдво, коли кошового й старшину вибираємо. Осавул поставив у колі прапор і бунчук. Майдан сколихнувся і завмер. Зненацька із сторожової вежі лунко вдарила гармата (ще луна не вщухла, котячись Базавлуком до Дніпра, як Гнат побачив кошового отамана Запорозької Січі. Він крокував неквапливо і поважно, увесь сивий як лунь, кремезний і ладний, міцно і широко ступаючи, гордо ніс в міцних руках булаву. Його сиві, прокурені вуса, пухнасті й довгі, розвівалися від ходьби, дорогий жупан сяяв блакиттю, коштовна шабля спалахувала проти сонця сріблом і злотом. За кошовим, також поважно і значуще, ступала військова старшина: першим простував суддя, тримаючи в руках військову печатку, за ним-тонкий писар з великим срібним каламарем, далі сунули обозний, хорунжий, перначник, всі в чині військових старшин, за ними - курінні отамани, полковники, старі та сиві козаки - "значні", котрі були колись отаманами. Ступивши у коло, старшина ставала під бунчук, знімала шапки і кланялась на всі боки січовому товариству. Серед старшин Гнат угледів і отамана Івана Сулиму. Дивлячись збоку, Гнат роздивився, що його отаман середнього зросту, навіть видається аж низькуватим, але плечі має широкі, і від усієї його гордої постави віє неабиякою силою. У нього рівний ніс, трохи загострений на кінці, велике й горде обличчя з білими вигорілими бровами, високе чоло, очі карі, примружені... На отаманові гарний жупан з єдвабу, застебнутий аж до підборіддя, поверх нього - кунтуш з відкидними рукавами, прикрашений золотими й срібними галунами, підперезаний він був шовковим поясом, на якому висіла стара шабля, бувала в бувальцях, на голові - гостроверха шапка з жовтою китицею. Та ось кошовий підняв над головою булаву і дужим голосом, що пролунав на увесь майдан, озвався: - Панове молодці! І ви, пани отамани! Січове лицарство! Як нам далі бути з Кодацькою фортецею на Дніпрі? Ми порадились з старшиною і ухвалили скликати військову раду. Чи правильно ми зробили, панове молодці? - Правильно, батьку! - в одну дужу горлянку відповів майдан. - Панове молодці! - знову звернувся кошовий. - Військову раду війська Низового Запорозького із вашої згоди відкриваю. А про діло, панове молодці, буде казати вам курінний отаман, наш славний ватаг і лицар Іван Сулима. Сулима став поруч з кошовим. Випростався, гордо окинув блискучими очима запруджений майдан. - Козаки! Отамани! Лицарство січове! Шляхта не може спокійно спати доти, доки за порогами твердинею і оплотом України стоїть Січ! - гримів Сулима, і голос його гучнішав з кожною хвилею. - На Дніпрі, на святій українській річці, якраз на Кодацькому порозі, вона спорудила фортецю і поселила там німецьку залогу. Кода-цька фортеця відгородила нас від України. Залога перехоплює втікачів, чинить над нашим людом звірства і наругу. Укріпившись на Кодаці, ляхи з часом забагнуть ще ближче підсусідитись до Січі, аби оточити її фортецями і задушити! - Не бувати ляхам на запорозькій землі! - крикнув високий худий козак з чорними вусами, котрий стояв неподалік Гната. - Не потерпимо душителів у себе під боком. Інакше гріш нам ціна, козаки! - Правильно! - залунали голоси! - То - Дмитро Гуня, - шепнув Ярема, показуючи на високого та худого козака. -Хоробрий лицар і добрий товариш. А ото біля нього стоїть Яцько Остряниця, також батьків побратим. - Не бувати ляшкам у нашому краї! - гудів майдан. - Викуримо ос! Сулима підняв руку, закликаючи до тиші. - А злота у фортеці достобіса? - пролунав раптом хриплий голос. - Але правду кажи, отамане! Сулима метнув гнівний погляд на той голос: - Не знаю, скільки злота у Кодацькій фортеці, осавуле Кирпо, бо не лічив його. - Кирпо, готуй капшуки та на пояс їх чіпляй! - глузливо крикнув Дмитро Гуня. - Гляди, ще й пояс не витримає, шаровари спадуть! - Він його в пазуху нагребе, - почулося з іншого боку. Майданом пронісся сміх. - Не в злоті річ, осавуле Кирпо, - заговорив Сулима. - Я з десяток фортець на своєму віку брав, але так і не нажив злота-срібла. Бо не за злото б'ємося ми, запорозькі козаки, не за червінці, а за волю свого народу! І єдина нам плата за кров нашу, за голови наші, зложені в боях, - вічна шана і дяка народу нашого вкраїнського. А це - найвища плата, яку тільки можна одержати. Так я кажу, товариство? -Так, батьку, так! - відповів майдан. А Сулима вже далі гримів: - Коли ви, українські козаки, не хочете ходити у ярмі, коди ви багнете, щоб Січ наша твердинею стояла на страх ворогам, як надія поневоленого люду, збирайтеся у похід. Я був на розвідці біля фортеці. Вона міцна, а мури її високі, а рови її глибокі, та немає таких фортець, яких би не взяло товариство. Чи так я кажу? - Так, батьку, так! - Зруйнуємо Кодак, і вся тут мова! - крикнув Дмитро Гуня. - Щоб і духу лядського не було на Дніпрі! Стрепенувся Сулима, ніби виріс на очах у козаків, а дужий голос задзвенів молодо і завзято: - Хто не боїться смерті, хто хоче погуляти зі славою, ворогам голови постинати, християнський люд з неволі визволяти, хто хоче, щоб слава нашої матері Січі ще вище злетіла, - збирайтеся в похід! Загудів, заклекотів майдан, наче велетенський вулик: - Смерть ворогам! - Скуштують пани козацьких шабель! - У похід, братове! Кошовий підняв булаву, майдан поволі затихав. - Панове молодці! - сказав кошовий. - Я радий, що ви всі як один відгукнулися. І вірю, що лядська фортеця буде в наших руках. За давнім звичаєм, як водиться, треба перед походом вибрати похідного отамана. Вибирайте самі, кого волієте. Гнатові здалося, що першим крикнув: "Сулиму!" - Дмитро Гуня, потім клич той підхопив Остряниця, тоді Савран, а далі увесь майдан: - Су-улиму-у! Сулима зняв шапку, вклонився на всі боки. - Дякую, шановне товариство, за ласку та довір'я. Але є ще достойніші мене отамани. Їх і вибирайте. - Сулиму-у! - заревів майдан. - Волимо Сулиму-у! Як і велить звичай козацький, Сулима тричі відмовлявся, але на січовому майдані і втретє загуло: - Сулиму-у-у! Розділ четвертий Гнат востаннє цюкнув сокирою, і високий граб, тріснувши, почав хилитися, здригаючись і поскрипуючи гіллям. - Стережись! Ярема відскочив убік, граб важко гуркнувся на землю, ламаючи кущі... Вдвох з Яремою вони швидко обрубали гілля й заходилися клинами розколювати стовбур на дві рівні половини. По всій балці стояв тріск, чулося цюкання сокир, гомін козаків, гупання зрубаних дерев. Роботи вистачало всім. Треба було чимало нарубати лісу, поколоти і збити міцні та легкі містки, котрі штурмові загони перекидатимуть через рів Кодацької фортеці, і драбини, по яких вони видиратимуться на мури. - Витягуй люльку та закуримо, щоб за нами ніде не журилися, - запропонував Ярема, як вони впоралися з грабом. Ледве присіли, як почувся сердитий окрик: - Чого шаровари протираєте, лайдаки? А рубати ліс за вас хто буде? Гнат оглянувся, до них підходив осавул Кирпа. - А хоч би і ваша милість, - спокійно мовив Ярема. - Не велике ви цабе, пане осавуле, як і сокиру в руки візьмете. А ми не лайдаки, а - козаки! Гнат з подивом глянув на побратима. І не боїться отаке казати. У п'ятнадцять літ треба бути сміливим, щоб різати у вічі правду. Як он Кирпу пересмикнуло від тих слів! Не те що почервонів, аж почорнів. Наче хто в шаровари йому їжака всунув. - Слухай, лайдаче, що тобі старшина велить! - закричав Кирпа верескливим голосом. - Розійшлися, далі нікуди! Вже й батькувати починаєш. Шеляга за душею немає, а на старшину рота дере. - Не шелягом цінується людина, - на диво спокійно відказав Ярема. - В декого шелягів, може, забагато, а кебети чортма! Пихи ж тої на десятьох вистачить, от і горлопанить, як дурний із-за вугла! - Голота! - крізь зуби процідив Кирпа. -Та я таку сірому, як ти... Та я тобі карка зломлю, та я... А тут де не візьмись - Дмитро Гуня. Так і підскочив до Кирпи потемнілий, аж руки трясуться від обурення. - То ти пан, виходить? - Гуня був ладен з кулаками кинутись на Кирпу. - Пан, питаю? А ми хто? Бидло? Хлопи? Чули вже! Сюди, на Запоріжжя, ми прийшли, щоб людьми стати, а не бидлом. А ти в пани прешся? На шиї нам хочеш сісти? Не вийде!.. З тебе такий старшина, як з моєї сокири плавець. На ось!.. - і скрутив Кирпі дулю - Понюхай, чим пахне! Чого кирпу вернеш? І затям: я все життя панам сала за шкіру заливаю. І тобі заллю. Вони вже ладні були вчепитися один одному в петельки, як раптом пролунав спокійний, трохи насмішкуватий голос: - А чого це ви, як ті півні, понастовбурчували пір'я? Біля них стояв Сулима. - Та ось... - Гуня важко дихав, - в козацькі пани лізе один злостивець. А я до нього в хлопи збираюся йти. - Пане отамане курінний! - Кирпа підбіг до Сулими. - Що ж це таке виходить? Ніякої тобі поваги до старшини. Такі огурні та строптиві, що хоч кіл на голові теши! - Повагу, осавуле, треба ділом заслужити, а не криком, - спокійно мовив Сулима і додав з жалем: -Ех ти, осавуле! Не той у тебе дух. - Але я старшина! - закричав Кирпа, і його торбинки на поясі так і затряслися. - Я старшина, і вони мусять мене слухати! Я Тм не простий козак-сірома! - Не простий козак-сірома, кажеш? - поспитав Сулима, і очі його звузилися й потемніли. -Ну, коли вже ти старшина, то ось... - Сулима мовчки взяв у Гната сокиру, підійшов до ясена і легенько цюкнув, але сокира так і вп'ялася в деревину по самий обух. - Коли ти старшина, то витягни сокиру. - Нам це не в забарі... Одною рукою? - Тягни одною, - знизав плечима Сулима. Кирпа хвацько підбіг до ясена, схопив сокиру, рвонув на себе, але сокира - ні з місця. Кирпа тоді щосили засмикав, піднатужився, аж шия почервоніла. - Зараз, пане отамане, один мент... - метушився він біля ясена і ще вище закачував рукава. - А може, я двома руками візьмусь? - Хоч і трьома, коли маєш, - відказав Сулима. Ярема почав пирхати, Гнат відвернувся й сміявся в кулак. Гнів та обурення в Гуні вже минули, і він, весело блискаючи великими чорними очима, кривив рот у посмішці. До них уже звідусіль збігалися козаки й чмихали, ледве стримуючи регіт. - Зараз я, зараз... - Кирпа плював на руки з такою заповзятістю, ніби хотів їх відмити від вікового бруду. А потім з люттю накинувся на сокиру, як на свого запеклого ворога, щосили засмикав її обома руками, так, що й ясен захитався, але сокира - ні з місця... - Доведеться тобі, осавуле, позичати ще й третю руку! - кинув хтось шпильку з гурту, і козаки зареготали. Кирпа вже пік раків, не підводячи голови. Гуня не втерпів. - Кинь, осавуле, цей вертеп, - мовив тихо. - Не гаря-чися, як курка, котрій приспічило нестися, а вона не знайде підходящого місця. Тягни з умом і спокійно. Кирпа зробив останній захід і так схопив сокиру, що трохи було не зламав, спіткнувся і впав. З численних торбиночок, що висіли у нього на поясі, так і сипонув на землю осавулів скарб. Чого там тільки не було: срібні празькі гроші, півгроші з Кракова, галицькі срібні монети, литовські динарії, татарські дирхеми, дукати, угорські фло-ринки, великі срібні таляри, левки, різний дріб'язок, що складався з шостків, ортів, чверток, осьмаків. Все, що було колись в обігу на Україні, знайшло свій притулок в торбинках осавула Кирпи. - Якби до тих срібняків та ще розум, - похитав головою Сулима і, однією рукою взявшись за сокиру, хитнув нею легенько і вийняв. - Ось так, осавуле. Не дурну силу треба прикладати, а кебету, вміння. Гонору в тебе забагато, а толку катма! Кирпа, увесь червоний, рачкуючи на землі, збирав свій скарбець. Сулима махнув рукою, сплюнув і хотів було йти, але Кирпа наздогнав його. - Пане отамане... Але ж я осавул, а не простий козак. Я ще своє доведу. Ви ще побачите, хто такий Кирпа і на що він здатний! - Спробуй, - сказав Сулима. - Може, що й вийде з тебе. Візьму я тебе у свій загін, може, й вивітриться з тебе ота пиха та зневага до товариства. А своє ти в і Кодаці доведеш. - І доведу! - Доводь, - сказав Сулима на ходу. - А поки що бери cокиру і рубай з усіма. Старшим лишаю Дмитра Гуню. - Кирпа схопив сокиру і люто нею затряс. - О, ви ще дізнаєтесь, панове-братове, хто такий осавул Кирпа! Ніхто тоді не відав, яку чорну роль відіграє у житті Сулими осабул Кирпа! ...Від Громової балки Сулима попростував степом до Дніпра, звідти також неслося завзяте цюкання сокир. Там Савран з своїми людьми майстрував драбини. Сулима йшов степом навпрошки, розсовуючи руками густу тирсу, наче той очерет у плавнях. Під ногами сичали гадюки, котрих було чимало в степах, але Сулима не звертав на них уваги. Старий Нечуйвітер дав йому колись випити зілля, і звідтоді гадюча отрута на нього не діяла... Отаман ішов і думав про осавула Кирпу. Звідки в нього зневага до козаків, ота пиха, бундючність, котрою так і нашпигований, як смажене порося хроном? Звідкіля жадоба до грошей? В пани так і преться... Забагатіти хоче, труситься над кожним таляром, торбиночки ними набиває. Спить і бачить себе багатим та можним старшиною. Чи й паном ясновельможним. О, такий, дай йому тільки владу, швидко й козаків на хлопів оберне! Як реєстрова старшина. Вона ж і продала Тараса Трясила та його лицарів. Коли б вона не знюхалась з ляхами - Конєцпольський не придушив би повстання. От Кирпа з тієї породи. За злото і рідну матір не пошкодує, і батька продасть… Після вдалих походів у козаків завжди дзвеніло в капшуках. Але ніхто з них не молився на той дзвін, не розпихував його по торбиночках чи вузликах. Раді, що завелася копа грошей, козаки юрбою валили в шинок, пили горілку, співали пісень, танцювали, згадували минулі походи, полеглих товаришів поминали, щоб земля їм пухом була, аби добре козакувалося ще й на тому світі. Так і спорожнялися їхні гаманці до останнього осьмака. Хто все життя зі смертю в обнімку, тому не гріх і повеселитися, гопака вшкварити, горілку в товаристві пити. Бо ж на тім світі горілки не дадуть. Але не такий був Кирпа. Кожний щербатий орт, таляр, роздобутий в походах, він похапливо запихав до своїх торбиночок, і очі його горіли жадобою. Він і в шинку намагався випити на дурничку. Козаки зневажали його за ту жадобу, та зневага з нього скочувалась, як з гусака вода .. Сулима спіткнувся, так неприємно було це згадувати. Переповідали йому козаки... Якось гуляли вони в шинку. Поткнувся туди й Кирпа. Остап Кикошенко, так, здається, Кикошенко першим його запримітив. - Хлопці! - загорлав на увесь шинок. - П'ємо й гуляємо! Пан осавул нас вгощатиме! Козаки реготали, аж шинок тріщав. Кирпа, котрий за-никнув до шинку з надією хильнути на дурничку, почувши таке, позадкував було до дверей. Але шлях йому загородили. - Що це ти, пане осавуло, - підійшов до нього Кикошенко, - понагрібав золота в торбиночки, а сам на чужий коровай? - Що ви, що ви, - розгубився Кирпа. - Яке злото? Щербатий шеляг у мене ще, може, й знайдеться, а ви - злото. Та я не пам'ятаю, коли востаннє щире злото й тримав у руках. - Га-га-га!.. - регоче Кикошенко. - А коли ми тебе полапаємо за боки, га? Та ще й витрусимо твої торбиночки, га? - Не маєте права! - позадкував Кирпа. - Я самому кошовому на вас поскаржуся! - Скаржся! І не тіпайся, жмикруте. Ми на твоє злото не зазіхаємо, бо в нас і своє сьогодні водиться. А завтра не буде, то й біс із ним. Завтра і без злота проживемо. З цими словами Кикошенко витягнув з шароварів капшук, помахав ним перед носом Кирпи. - Чув, як дзвенить? - Дзвенить, дзвенить, - погодився Кирпа. - Мабуть, добра монета… - Та вже ж не якесь лайно в капшуку, а щире злото. -І Кокошенко висипав собі в жменю кілька блискучих талярів, сунув під ніс Кирпі. - Бачив, яке добро? - Проп'ємо! - кричав Кикошенко. - На бісового батька воно здалося. Кирпі забракло повітря - жменю талярів протринькати? З трудом ковтнув слину, ще раз перепитав: - І ото прогуляєте всі таляри? - До останнього! - не вгавав Кикошенко. - Будемо шкварити гопака та співати пісень. А тобі жалко? Чужого добра? - Підморгнув козакам, повернувся до Кирпи: - Хочеш, і ця жменя талярів буде твоєю? Кирпа аж кинувся до Кикошенка. - За так? - Ні, за так тільки комарі гризуть. А ти лізь під стіл і кукурікай там. - Як? - не второпав Кирпа. - А так, як півні кукурікають, - уточнив Кикошенко. - І жменя талярів буде моєю? - Твоєю .. І Кирпа поліз під стіл. Кукурікати... Сулима знову спіткнувся і сердито сплюнув. А що з ним чинити? Як з Кирпи ту жадобу вибити, пропаде ж бо. А в загін його треба неодмінно взяти, хоч у Кодаці людиною стане, бо, здається ж, по-справжньому ще й пороху не нюхав. На січовому майдані біля ганебного стовпа побачив Сулима гурт козаків і собі звернув до них. З обох боків до ганебного стовпа було прив'язано двох молодих козаків. Один високий, з рудими вусами, другий ще тільки-но зачав вирощувати під носом сякий-такий пушок. Біля них лежав ворох київ, стояли ночви горілки. Козаки підходили по черзі, випивали по коряку горілки, утирали вуса, неквапливо вибирали кия позамашнішого та й періщили засуджених по спинах, приказуючи: - Оце щоб знали, сучі сини, як красти та наш курінь ганьбити! Ми за ваше злодійство всім куренем розквитувались, розквитуйтесь і ви своїми спинами. Щоб більше честі козацької не губили! - Спасибі за науку! - як велить звичай, дякували засуджені лиходії. - Вдруге не будемо губити козацької честі. Сулима також випив горілки, вибрав кия, розмахнувся... Але не вдарив. Молодий злодій з сякими-такими вусами благальне дивився йому в очі, німо волаючи рятунку. - Ти хто такий, бісів сину? - сердито запитав Сулима. - Панько Макуха, батьку, - хрипло озвався молодик, - Ти, я бачу, й справді макуха! - з презирством сказав Сулима, бо над усе зневажав крадіїв - Не знайшов нічого ліпшого, як на базарі красти! Та ти хоч порох нюхав коли? - Ні, - тяжко зітхнув Макуха, - ще не доводилось. - Тепер київ понюха