Володимир Ляшкевич 
"З ВИБРАНОГО"

Листи з майбутнього 

**
І дихаю нічним повітрям,
таким розрідженим без тебе,
що намагання відлетіти,
кудись у вирій - нездійсненне.

І скаменілим смішно нетрям.
Їм розпачу не зрозуміти, -
"відчалюй швидше від печалей,
якщо в цих джунглях прагнеш жити."

**
Чому б не жити? - навіть в джунглях,
де замість річок - витік з пляшки,
де замість птахів - гомін вулиць,
і як тварини різні - люди.

Чого б не жити? - ритмів потяг,
як протяг від яєць до вилиць,
товче у камені доріжки
уподобань чудної моди.

**
Зачарувань непевний вибір
жадає відгомону мозку,
а цей, останній, у гаданні,
коли у серці втихне буря.

І сильно вабить роту отвір,
в який і лізуть лапи хтиві,
і дами запихають ніжку,
і з інтересом цілить куля.

**
Дощі, які змінили спеку,
скоріше оживили плями
на відсирілій штукатурці,
аніж проникли в землю соком.

Лиш при забутій парасольці
у пам'яті волога жінки, 
що у своїм прекраснім віці,
зростити марить щось над бруком.

**
І дні украй одноманітні.
Усі події десь позаду.
Я, упокорений, звикаю
виймати із кишені роки

і віддавати, - припадаю
до самогубства листопаду,
до павутини у повітрі,
і визначень "духовні кроки".

**
Багаті парості живого,
з листками, цвітом і плодами,
реконструйовані в металі,
крадуть у в'язня степінь втрати,

і я все ближчим є до того,
аби позбутися неволі
твоїх красот, які місцями
найлегше, видно, й забувати.

**
І, зрештою, не зрозуміло,
куди прийшов, якщо всі рухи
мої останнім часом тільки -
одні просторі рухи думки.

І в дзеркалі ще видно тіло,
але чиє - згадати ліньки,
ще крок і втратять сенс потуги
як гільйотини, так і рюмки.


"Зимові штучки" I - Доля 

Там, де бачив востаннє тебе, там - глибокі сніги,
де востаннє всміхалася - холодом дихають стіни, 
і зимовий ноктюрн не порушують жодні новини,
ні бажання твої, ні намерзлі на серці шляхи.

Тільки віхола граючись ліпить жаданий портрет
і його божевільно дописують вистиглі очі,
і впадають у марево відчаю спроби утечі,
наштовхнувшись серед перехожих на твій силует.

Це безумство закінчиться скоро - приходом весни,
і кохання краплини наповнять спустошену чашу
ззовні схожою чимось на тебе, на тебе і нашу,
та без мріянь вже, казку – земну, не подібну на сни. 

А коли ти повернешся - спрагла до справжнього - й щем
твого серця розмерзлого викривить болісно губи,
не подумай, що я не люблю тебе - просто до згуби
зрозумілішим був, і , здається, ще вірив в Едем.

О, коли ти повернешся, зрештою, прагнучи лиш
бути поруч і наперекір всім незгодам любити, 
прогорни сторінки ці - побачень намріяних квіти,
і відчуєш чому наші долі навік розійшлись.


"Зимові штучки" II - Звірі 

Сам на сам з тугою - недожатим лихом,
зимною порою я додому їхав.
А мело, кружило… Вихор нісся в очі -
вороний мій дивом не зірвався з кручі.

Забілило хащі і замовклу річку,
неоглядний обрій і дороги стрічку,
затягло снігами, як зчорніле листя
там, де марив вами, панно з середмістя.

Ну ж бо, милий друже, добредемо дому,
обіцяю, кращу дам тобі попону!
полум’я нестачі згасимо у грудях:
ти - водою; я ж бо, так, вином по людях.

Буде ще нагода нам пораювати,
милих і звабливих ласками вкривати,
але поки вуса покриває іній
і змикає вечір погляд темно-синій.

Заблукали, змерзли, - надамо ж бо страху
подорожнім дай-но вийдемо до шляху! 
Лиш би з головою не утратив хист я 
не губитись в світі, панно з середмістя.

Ех! так просто мерзти - не мої забави!
чи замало честі стрітися з вовками?!
Не лякайся, друже, не пряди вухами,
найстрашніше – зрада, пустка за плечами. 

Хоч у нас з тобою за плечима друзі,
все ж не зупиняймось на лихій дорозі.
Знайдемо спочинок, де не заморозить -
нам заночувати і копиці досить.

Та невже так вітер без упину виє
і хитає тіні, хижо бовваніє,
стрибає на груди з темного узлісся,
чи побачусь з вами, панно з середмістя.


"Зимові штучки" III - Люди 

Щось не так? чи сюди не звертають з доріг? -
на обличчях неприязнь і матірний сміх -
я би далі пішов, будь спокійніша ніч,
та втомився мій кінь і мете зусібіч.

“Є притулок, господарю? дам дві ціни.
Що одежі брудні - так вертаю з війни,
де не те, щоби виграв, але не програв.”
Дивні очі у тебе - з відбитком заграв. 

“Ще вина! І досип вороному вівса.”
А обличчя навкруг, що нічні небеса.
Навіть хміль не бере! Чи й видіння дурні, 
мила панно, ти начарувала мені?

Чи пояснення інші загадці простій -
як любив я без відповіді, без надій?..
А розмови навкруг про мороку з людьми,
і зітхання липкі й ворушіння пітьми.

І господар глядить, мов рибак на улов,
і стіка рукавом винна пляма, чи кров.
Задрімав я і бачилось щось вдалині,
та пробудження стало дарунком мені.

Він був близько, та й інші - у помах руки,
кінь іржав, попереджуючи - це вовки.
Знову брате рятуєш, і шиком для краль 
у долоні вібрує гартована сталь.

І кричав я, рубаючи морди криві:
“мила панно, ти на-чарувала мені?”
І хрипів, під тілами згинаючись, їй,
що люблю і без відповідей і надій.

Не осуджую – не кохала і все,
і до гриви схиляю все нижче лице.
І пливу над снігами і серцю не жаль 
залишати в цій тверді багряний кришталь.

"Зимові штучки" IV - Чаклунка 

Схлинула,відплила 
хвиля заніміння.
Закололо в грудях, 
зацвіло жеврінням,
і в очах воскресло подивом удачі.
Що ж, виходить в світі я не все ще бачив.

Хто ти, чорноока, - лісова богиня,
німфа скутих річок, зваби господиня?
День, чи два раніше – вже би залицявся,
нині інше – кволий лицар вам дістався.

Але ж очі, очі! з переливом ночі! 
у таких тонути – невгамовність вдачі:
від одних подався, з цими ось зустрівся,
Доле-жартівнице, може б де спинився?!

Тільки де? кохають - бо жадають сили,
Дивляться на “гроші” і шепочуть - “милий”.
А зникають злоті - завертають сани…
Що ж ти припадаєш до душі, до рани?

Прикладаєш трави, промовляєш стиха
і слова від болю, і слова від лиха,
зігріваєш ночі витончено-хтивим
тілом - без обіймів, подихом цнотливим.

Та хіба зі мною це можливе діло?
Довго тліло, швидко полум’ям вхопило.
Загасили жар із дивної криниці -
досита живої випив я водиці. 

Ранком став на ноги. І ступив за двері.
І метнулись в очі кольори зелені!
Кольори веселі, п’яні і бентежні –
Боже! – я ж пролежав місяці! не тижні!

Вороний на лузі, - гей! до мене, брате!
Тут гніздо відьмацьке - нумо утікати!
Лиш злетіти й встигли у зіниці мої
чорні з переливом, непокірні долі...


"Зимові штучки" V - Повернення 

Ці сніги, що мене закидали тобою
на початку весни, ці казкові сніги,
над минулим припалі пухкою вагою
до пожеж і руїн, ці сніги - навкруги.

Я бреду через них нетвердою ходою,
і не знаю, де слід залишати ноги,
і, як в ранах судини, щемлять рятівною
і бентежною злістю старі береги.

Поміж них течія в латах криги по обрій -
не найкраща, утім до пуття доведе,
до притулку в місцині, хоча і недобрій,
та тобою не вкриє де, не замете.

Отака чортівня! з чого тут вибирати? -
ні сніги не пройти, ні ховатись від них!
В цих північних широтах себе покохати
просто змушує погляд очей чарівних.

Ні, я буду іти крізь хурделиці далі,
і чаклуй скільки хочеш - нестачі знести 
значно легше, аніж прохолодності кралі,
від якої, хоч голим, тепліше піти.

Але ця глибина, що звалилася з неба
і дороги мої замітає, мете! -
може доля? - так ніжно шепоче “не треба”,
"не біжи", “не зникай” - “я кохаю тебе!”?


ВІЧНІСТЬ 
1
Нескінчений зимовий вечір
із похмурим обличчям свідка,
ох, літа мої молодечі -
краще була би тут сусідка.

Підливаю у кухоль чаю,
погляд скошую в пресу - гидко!
Може віршика про "кохаю"
написати вам, серцеїдко?

Вечір цим не пройняти - темінь -
бродить страхом у жбані маски.
Я вглядаюсь у сутінь: вилинь
осяйний силует любаски.

Тільки місяця чахлі груди.
Хмари, наче сліди затяжки.
О красуня з вінцем облуди,
не діждуся від тебе ласки.

Не здобуду кохання - стану 
чорним вмістом лякати риму.
О сусідко!… Медузо… З п'яну
зупинився я тут на зиму…

2
Зупинились ми тут на зиму, 
хтось повідав - "казкова суша",
та в лиху, вочевидь, годину
ми послухали злого мужа.

Гарний берег, округ діброви,
б'ють джерела, вода цілюща,
ми й забули про настанови,
не розвідали, що за пуща.

Повернули до сонця днищем 
биті бурями наші чайки,
запалили багаття, й ті ще 
урочисті вдягли китайки.

Певно нас вколисали хвилі, 
зворухобила твердь: прекрасні
вийшли з лісу красуні - зрілі, 
вбрані легко, жаданням ясні.

Що ми з ними не виробляли!.. 
Дні, як стріли, влітали в ночі, -
й ті, поцілені ними, стали
багровіти в небеснім клоччі.

І помітили якось - гарно,
з кожним разом спокусниць більше!
що кохались колись попарно, 
нині так, щоби вдвох - все рідше.

І хтось мовив: це наші душі
прибирає ночами Молох,
та за радощі невмирущі 
хіба битимемо на сполох?..

Отруїли серця нам чари.
І пропали би ми навіки.
Але раптом зійшлися хмари 
і полилися з неба ріки.

Пригадали тоді про чайки. 
Оглянулись. Прийшли до тями -
здичавіли, з одежі - крайки, 
поруч жодної відьми (дами).

На світанку пішли до лісу - 
злі, готові на все - карати,
мстити, душу закласти бісу, 
а спричинення розгадати.

І блукали недовго - гори
перед нами відкрились, наче
вогнеликі скрижалі Тори,
наче зори воскреслих значень.

Все відкрилося і забракло
нам водночас повітря й сили,
а прислужники - рай і пекло -
розпечатували могили…

І ніхто не вернув додому,
віднайшовши своє склепіння,
здивувавшись хіба що тому,
скільки нас тут від сотворіння…

3
О сусідко моя, між нами
відстань рівна відростку тіла,
що, змагаючись із віками,
все стоїть на своїм - хотіла!..

О сусідко, відчуй, як множить
пульс напруження молодечі
і відносить, кудись відносить 
кровотеча зимовий вечір.


* * * 
Кажи, що задоволений, що роки
додали мудрості тобі і такту,
кажи собі, що все гаразд - дороги
до твого дому обирають друзі,
що твоїм серцем живиться оазис,
плоди смачні, цілющі води, стіни
надійні і високі, слуги вірні.
Кажи про радості, про свої плани,
про урожай вина, про святкування, 
нездійснені офіри, дальні мандри.
Кажи собі, що дивні сині очі
коханої, поглянувши наліво,
до тебе знову прикипіли, що
твоє життя, складаючись щоденно
так, якось суєтно, уже невдовзі,
складатиметься краще, веселіше,
що твої діти згадують тебе,
а кредитори – ні, і цезар –ні,
що повен почуттів, бажань і спраги.
Кажи без роздумів, без сумнівів, кажи
упевнено, лиш не мовчи у мить, 
коли скінчиться шурхіт той невпинний,
пісок осяде і рука небесна
торкнеться скла твоєї змовклої клепсидри.


Різдвяне 2006

З імли сумного снігопаду 
забутим вихором осіннім
пливе трамвай уздовж фасаду
корабликом по склі вітриннім.
І тануть в склі вогні червоні
багряним гроном винограду.
На ватяному підвіконні
блиск зорепаду.

Пливуть сніжинки над астральним
блідого ліхтаря світінням,
над силуетами пухнавим
новоріздвяним провидінням,
дрижать на віях у красуні
в краплинах неземного жалю,
немов не ці зіниці юні
глядять печаллю.

Кружляє в танку заметілі
в стосунках заблукала пара,
блукають пальці побілілі 
і побіліла в них гітара.
І стугонять про Нову радість 
над спинами дахів похилих
врочисті дзвони - дзвони замість
душ відлетілих.

І ділять хміль на трьох – на ніжне
розчулене різноголосся -
волхви місцеві під неспішне
даяння дива, що збулося,
і наче тиха колискова,
звучить на Отчому порозі,
з колись освяченого кола
зійти не в змозі.



Рубаї 

Як молоде вино, туманиш хіттю,
шумиш у жилах, володієш миттю, -
це потім, тверезіючи, вважаю
я сенс компанією довголіттю.



Різдвяне 2005 

Плин мирри у сни диво-теплої ночі.
І покій морської принишклої хвилі.
Відчуй Кесаріє - як сходить тремтіння
в затягнуті латами намертво груди,
як сходить народжена в далечі дальній
невідома Риму солодка належність,
як, сяйвом відкинувши звичний порядок,
встає над зимою її протилежність.

О, де, як не тут, кругозору видніше:
подалі від Цезаря - більшає неба.
О, де, як не тут, втішить найважливіше -
народжене вище в незриму потребу.
Відчуй Кесаріє серцями еллінів
і римлян серцями - спорідненість тому,
у чому немає означень вітчизни,
а тільки осміхненість Отчого дому;
осяйність Зорі шляхом до Віфлеєму,
тугу пасовищ і здичілого саду - 
із- звідси полине звучання, повіє 
по світу новину, новину-розраду.

Плин мирри, цвітіння привитої Гілки,
і подих солодкий із вуст Немовляти.
Відчуй Кесаріє - як сповнює груди
Господній Дарунок,
Cтигмати.



Настанови сину 

1
Покинь Едем, ввійди у справжній світ,
і, як руно здобувши перше "до" ,
повзи не зупиняючись по кругу,
чи зосереджуй вроджену напругу
на внутрішнім, та рухайся, тут-бо
недвижний завше набереться бід,
єдине: ніс не сунь куди не слід.

2
Завжди бажай великого - мале
тебе оточить вмить саме-собою.
Велике там, де порожньо, де обрій,
наповнює ефіром кулю мрій,
на ній злетиш над сумом і юрбою, -
з'єднавши вищий сенс з "парад-аллє" -
в одне egalite й fraternite.*

3
Тому, без мрій ніяк, почни від мрій -
розкішних і поступливих, як море,
яке не смакував, не бачив, доки
не пережив солено-пінні роки.
Тому що небо чисте і прозоре,
читай молитви й не плекай надій,
живи не відкладаючи подій.

4
Завжди шукай неходжені шляхи -
найкращі з них плетуться стиха вгору,
і хоч вершин відразу не здобути 
безлюддя дасть тобі можливість чути
і зріти елементи: їх натуру,
гармонію, порядок, ритм - таки
це першотвір Всевишньої руки. 

5
Мандруючи за обріями вслід,
сприймай майбутнє, як усе минуле,
що так дбайливо втоптане у порох.
Найкращі відкриття ховає морок
вчорашнього, повитий у понуре
знання: їдять-з'їдять гріховний плід.
Будь перебірливий, шануй завіт.

6
Та линучи за обріями вслід
зважай на залишки потуги в грудях,
де на початку біль і кровотеча -
нерідко виростає порожнеча,
де пульсував колись живого обсяг -
вивершує пустелю карбамід.
Втішайся болем аж до скону літ.

7
Не вір очам, не довіряй словам,
навколо тебе інше, ніж гадаєш,
і краще, ніж ввижається. Знайди
хоча б одного, хто дійшов мети
тобі близької і шляхи пізнаєш.
Та не спіши свій будувати храм - 
хай відшумить в крові природи гам.

8
Ніколи не печалься самотою.
Людей у світі так багато, що
не оминути дружби, чи кохання
і ними вирощеного страждання.
Вмій мовчки жити з цим - "прийшло-пішло",
а ти, сподобившись богам, уздою
тримай язик і будь самим собою. 

9
Гляди з усмішкою на все минуще:
на труднощі, на недоступність дів,
прийдуть часи - вони захочуть більше,
їх вчитиме життя, не ти: це ліпше,
хто сили береже - зіжне посів.
Одна біда: не тільки ти меткий? -
всміхнись і це минуще, світ такий.

10
Май власний розум і присутність духу -
набудеш з ними досвіду і знань.
Та вирощений мудрості нектар,
тим, хто не здатен оцінити дар,
не пропонуй – бо, окрім насміхань,
висловлюють ножем сердечну вдяку. 
Не протягай охоче людям руку.

11
Не розчаровуйся. Умій нести,
будь справжнім другом, та не жди навзаєм
нічого іншого від ближніх крім
їх змушених потреб у тобі, втім,
ти зовсім не атлант під неба краєм -
і маєш право плюнути й піти,
пославши злий тягар під три чорти.

12
“Допомагай нести, а не складати.
Не умаляй ріки життя. Не жертвуй
собою без найвищої потреби…” -
чи не твердив я сам собі це? Ніби
змінити в силі й ти найлегший день свій,
над карбом неминучості повстати?
Так, Доля нас веде - та вмій ступати. 

13
І, зрештою, дійдуть мети лиш вперті.
І я ішов, покинутий всіма,
коли дорога взяла круто вгору...
Я вірю, що й тобі підйом цей впору,
через роки, в кінці, розтане тьма,
і ти знайдеш у центрі круговерті 
це відчуття - відсутність страху смерті.


** - (рівність і братерство фр.) 



Листи Юліану (355 р. - 361 р.) 

*
А зі спекою закінчилось і літо.
Далеч обріїв запінилась валами.
Та, як завжди тут, мій друже хворий світом,
все, як завжди: різновид тієї ж драми.

Глядачів нема, займаю краще ложе.
Трохи смішно, бо найкраще і у мене,
хоч, погодься, виглядає вельми схоже
по стількох літах суєт на зміну сцени.

*
Тануть дні мої сьогодні наче хвилі,
наче хвилі перемелені пісками;
різні речі виявляючи, що скелі
днів минулих не тривожило роками.

Я руками щось роблю, чи не уперше,
уявляєш, сад не тільки місце блуду,
хоч останнім ще цікавлюся, та менше, -
видно шкодить пити і джерельну воду.

*
Перекинути вина би зо дві бочки
у струмок, до ніг поступливих служанок, -
двох достатньо, пам'ятаєш ті деньочки, 
Юліане, в Академі, і вакханок?

Подивись, яким стаю поважно-іншим -
у Піреї зупинив на днях гетеру, 
миловидну, та задовольнився меншим,
аніж личило такому адюльтеру...

*
Сорок літ, а не псую богам забави -
добрий дім, духмяний сад, дружина, діти.
Ніби й клопоту - що виноград на славу,
що в Афін й одна печаль - старе допити.

А старого назбиралося без ліку...
Дивно нині - й незагойні люблять рани, 
і давати замість відповіді в пику,
звісно в диспуті найперші - християни.

*
Лик зберіг, та з Академії пішов я.
Міг податися, як всі, в Константинополь
і примножити собою марнослів'я,
та тримає щось, мабуть Пірей, Акрополь.

Ти сміятимешся, бо в Афінах греків
залишилося, як статуй, - тільки й мови,
що коли сюди прибудуть юрби скіфів
то від стін їх відганятимуть лиш сови.

*
Не наснилось? Вінценосного сестриця,
що за тебе замовляла завше слово,
вийде заміж незабаром?! - колісниця
разом з нею понесе тебе святково -

з Академії садів назустріч всьому,
що жадав ти пережити... Милий друже!
я бажаю тобі щастя у малому,
а великому Юпітер допоможе!

*
Видавалось - готувала осінь бурі,
видавалось - непотрібні грянуть битви,
сталось інше - шаленіючий на троні
захворів і ось помер, почув молитви.

І тепер ти Імператор! я ж бездумно 
так, за звичкою, пишу тобі всіляке, 
і від радості хвилююся помітно,
не подумай, що відношення двояке.

*
Вчора з сином були в місті - подивитись
християн, вони кипіли від образи:
"раз дозволили старим богам молитись,
Судний день,” - кричать, - “відмінить всі укази." *

Виглядають кожен день свого Месію,
не працюють, жебракують, від нестями
всім погрожують. Вже ні про що не мрію,
лиш би доля не складалась їх вустами.

*
Все воюєш? і, хвала богам, успішно.
А без воєн що робитимеш, гадаю
нудьгуватимеш, бо правити невтішно
цим юрмовищем розбурханим без краю.

Може кинеш все, подібно Одісею?
Попливемо світ за очі, Юліане,
і протиснемось останньою стезею
до світів над Єлисейськими полями.

*
Зовсім хмуро і птахами вкрите небо.
Сіра осінь, пізня осінь понад нами.
Вік закінчується певно наш, підемо
у невдовзі за птахами, за богами...

О, за ними, звісно, рухатися можна
доки знову не дістанешся до храму,
будь-якого, там уже не огорожа,
але чернь зупинить - викінчити драму.

*
Як раптово Ти помер... Невже від рани...
Я пожертви склав. Я відчитав молитви.
І продав добро, віддав ключі від брами
іудею - "переможцю" торгу-битви.

Під вітрилом мчу тепер з попутнім вітром.
І роздумую про дім небес над нами. 
Там людей нема, раз дім той повен світлом,
чи ж бо тут, в пітьмі, породженій димами?

* Епілог
Уночі була протяжна щедра злива,
крізь вікно лилось повітря, наче хвилі,
наче хвилі ці гнала рука грайлива -
так здалось мені, видіння бачив милі.

На світанку у саду, повитим млою,
я плодів розкішних угледів принади
і подумав, хтось сміється наді мною,
й дивувався, що замовкнули цикади.

* - Указ імператора Юліана, щодо віротерпимості. 



Мислитель 

-“Стікає млою соляною далеч.
Синь моря поглинає синь небес.
І навпаки – безхмарна голубінь
вбирає води. Там, на горизонті,
небесне і земне переплелось
в початок і в кінець – в оте єдине,
з якого випадаєш, і з якого
не випадають всі оці човни,
вітри, настирні хвилі, хмари, сонце, 
урешті-решт, і думи в голові,
допоки сил до них не докладаєш.

Немов думки і ти – суть різні речі?
Напевно так, бо помисли – боги,
а вчинки – це тварини, - поміж ними
і місце для людей, якщо різниця
між богом і твариною в людині.

Але жінки порушують картину:
якщо жінки, у всій красі, теж люди -
то ні богів немає, ні тварин,
ні жодної градації між ними.
Втім, я клянуся іменем Аїда,
що чоловік і жінка – це одне,
хоча і з різних складових частин,
як море й небо їх єднає обрій
і далеч, вкрита соляною млою."



Із подорожей Синбада (муз. Ravel "Bolero") 
1. Вона

Мої левади соковиті.
Покої тихі і убрані.
Причаль човна в чарівні миті 
мого світанку, стань на трави,
росою вкриті. Квіти ранні
тебе спровадять до стежини.
Вона кружляє, правда, краще
йти навпростець, кущі ожини
розступляться, і мої пави
не закричать, їм, гордим, важче,
як і мені, прощання зріти, -
тоді кричать, а я співаю…
так сумно, сумно, наче діти,
що просять милостині всюди...

Ти ж не підеш від мене? Знаю,
наш ранок тишею дзвінкою 
огорне поступ, крок за кроком,
у мармур сходів під тобою, 
дверей звучаня, у тремтіння,
що дужим, радісним потоком,
палац наповнить нетерпінням, -
твоєю, милий мій, жагою, 
моїм солодким павутинням.
Та будь уважніший - принади
відразу не зминай вагою -
чудовисько не спить ніколи.
Чудовиську не до покою, -
воно чатує... 
            Звуки мови
хай увійдуть у моє серце, -
о, говори мені! - про лови,
що ти мисливець, що в люстерце
глядить прекрасна здобич, мов би
милується собі в озерце,
а ти боїшся сполохати
її тремтливу, гарну, щоби
не втратити, не погубити...
Мій страх - єдине, звідки взнає
чудовисько про нас... 
                  Стискати
не поспішай обійми, милий, -
не поспішай, допоки має 
пророцтво збутися чи доля,

я би довірилась останній,
бо перше - гірше, ніж неволя,
ти віриш у пророцтва? Кажуть,
їх можна оминати? Дивні,
між тим, стаються з нами речі,
коли тілесно муж полюбить -
це змінює дівчатам очі,
волосся, тіло, я боюся,
а цей, мій страх, тебе й погубить...

2. Він

Мій човен бурею поранений. Як риби
на берег кинуті здихати над водою
супутники мої і слуги. Скелі-глиби
сторожею зійшлися зусібіч - замкнули
нас у тіснині між прибоєм і жагою.

О котрий день кидає погляд око сонця 
через пороги круч лише заради того,
аби перевести ходу непевну серця 
зі сновидінь до марення, й затим відплисти,
переконавшись у повзучості живого.

І я також, напевно розуму позбувшись,
броджу, блукаю невідомими садами,
вчуваю крики пав, куди би не поткнувшись
до тої самої виходжу знову стежки,
немов чаклує хто. Аллах! о будь же з нами!

Напевно жінка це, жадаюча кохання,
начаклувала так, сюди приворожила.
Напевно жінка! - відьма чи раба жадання -
невпинно кличе: “йди-прийди до мене, милий!” 
Безсилий я, несуть мене тих чарів крила…

3. Чудовисько

Спочатку обрій проковтнули води…

Затим гра світла тішила й давала
уяві простір для бентежливих дерзань.

Навчився з променів ліпити форми,
свою самотність в них переносити.
І щось у горщиках вирощував отих.

З-тим гіркоту моїх утрат минулих
я пережив, і твердь створив плавучу,
і відгомін краси на ній живої, і
Її, прекраснішу з жінок, для чогось…
Для себе, видимо… 

Я помилився - 
живе належати не може. Помилявся,
коли вважав, що нас єднає доля.
Що ми пливемо в напрямку одному,
і, входячи до снів її як спраглий муж,
удень залишусь в ній, хоча б у згадках.

Серед людей вона б жила щасливо,
і між улюблених онуків відцвіла б.
А я подарував їй лик безсмертя.
Взамін жіночої земної миті
вона отримала жадання смерті.

І скільки вмерло вже в її руках
відважних моряків - за буйством плоті
відразу наступала мить розплати...
А я цей горщик маю берегти.

Взамін минулого самотнього життя
отримав я химеру насолоди.

Я помилявся - обрій змили води,
але зі мною залишилось небо.


4 Він

О хвилі чисті! о глибини світлі неба!
Слухняна іграшка в руках дбайливих долі 
я - порятований! О ні одна потреба
мене не зможе більше звабити до мандрів!
Достатньо болі й крові на руках! Доволі!

А, ці жінки! О, ці чаклунки! Досить! Досить!
Хто міг очікувати, що тендітне тіло
у найсолодшу мить злиття мене примусить
з життям прощатися! слизькі зміїні кільця
я пам’ятатиму, щоб знову не кортіло!

Коли би не потвора, що змію зманила
на себе кинутися, був би нині мертвий!
Але як пристрасно змія її обвила!
І як ненависно кусала. Я вбивав їх,
а їй і байдуже - не припиняла жерти!

Удвох зібралися поласувати мною!
Не поділили тільки здобичі слабкої!
Дурні не знали з ким узялися до бою,
кому Єдиний все живе вручив для втіхи!
і насолод Творця від сутності палкої.

2005


Коханки Львова І 

Так і кохаю - з відстані,
вичистивши від мешканців
русла, лагуни, пристані;
дихаючи надією
щодо взаємин радості
при володінні мрією.

Потім усе збувається -
гостро, бентежно, гамірно -
посеред тих, що маються,
світом сюди позичені,
дико кому і сутінно 
в місті мені присвяченім.

Нам не до них ж, бо - солодко
вдвох на постелях кам’яних, -
дощик здіймає паводком 
тисячелюбопристрасті - 
руслом обіймів огненних
плину з проханням милості.


Коханки Львова ІІ 

Я повернусь в це місто -
знайоме до сліз,
переповнене смаком
пригаданих рис 
і летітиму вгору 
й ступатиму вниз,
зупиняючи миті
про себе "на біс”.

Я повернусь у подих
твоїх підворіть.
Обернуся у протяг
тривожних століть,
і ми будемо разом - 
хай нами щемить
від засніжених часом
твоїх верховіть.

Миле місто, тобою
єдино жила,
як ховала надію
і прагла тепла.
І тепер, видно чашу
допивши до дна,
я вертаю до тебе 
одного 
одна.

Прихились до своєї
билинки, листка,
до частинки малої,
живого ростка -
подаруй гілки вулиць,
і зори святих,
пульс на скронях воскреслих
людей дорогих.

Я кохаю тебе -
без вини, без вина,
наче дівчинка й ніби
в обіймах сповна.
Я люблю тебе й кращого
в світі нема
задля юнки, якій
так іде сивина.


Коханки Львова ІІІ

(муз.Rainbow "CAN'T LET YOU GO" ) 

А за мною горять мости,
а за мною дзвенять підкови!
Раз дано мені тут цвісти -
тут і мучитись вам, панове! 

Божеволіти від жадань,
вибухати сердечним шалом,
загинатися від кохань
“за новим, ходовим товаром”.

І кінців більше не звести,
не утішитись з полювання - 
у прицілах у вас - хрести,
ваша здобич - розчарування.

А я вільна, як вільний світ,
я небесний відбиток міста.
Я з отими, що линуть від
небуття в зовсім іншу пристань.

Я суть глини для їхніх рук,
подих рими, мотив звучання -
все моє, і Амура лук
вчиться обсягу попадання.

І не буде інакше, бо
долю тішить коханців мова -
мого пристрасного танго
у обіймах Крилатих Львова.

2004

Рубаї 
Що виклик долі - слабосилому мені -
нагода озирнутись? в далині,
між скелями, узріти просинь моря?
я ж тільки відгомін його, чи ні?


Осінь у Львові 

І побачивши, не впізнаю,
що приходить остання осінь
в місто вичовгане до кості -
дивне місце якогось краю.

Що це осінь над середмістям
скаменілих намарно вкладів
припадає зів’ялим листям
до неголених щік фасадів -

не впізнаю, - сумнівна радість
з круговерті літ остовпіти,
збронзовілим Адамом снити
руху всупереч, сенсу замість.

Не впізнаю – в віконнім світі,
у трамваї, що не спинити,
на квитки несповиті миті
обертаючи, жити, жити…

І відчувши раптовий поштовх, 
десь у грудях зупинку – “Твоя!”,
вийду з подивом гідним Ноя,
мов, зарано, і справа в коштах…

І дивитимусь вслід трамваю,
з тою осінню і з тим містом,
доки їх “Прощавай” до краю
не наповнить “я” іншим змістом.

2005 р.