ПОВЕРНЕННЯ ЧАСТИНА І А серце, серце щось не в такт і знову ось не в такт, не в такт - поривами: в прочинене вікно, в шум зливи, в ліхтарів розмите тло, в замовклий оперний театр, в утомлений проспект, в безлюдний тракт, в протягнутий із майбуття антракт. Втикаючись крилом дощу в метал скульптурному плащу, у камінь надмогильних слів, у схили парків і дахів, в одвічність неба і води, в тканину даної сюди свободи, звитої в сльозу, і в пам'ять - з краплями по склу... В грозу. І ляк. Не в такт, не в такт... Як вищий знак... Не в такт, не в такт... Колись отут, в сльозах, уплав, від злої долі утікав, і було літо надворі. І Той, Хто править, нагорі мовчав, взираючи на світ, де відбувалось стільки бід, і тамував у грудях жар рясним дощем осілих хмар... Невідворотна. Нищівна гриміла звідусіль війна... 1 Зник Гансів бойовий запал за стільки літ війни. А вал нових Іванів бив і бив під рик Кремля, і морок крив обезмужілу пустоту - середньо руську широту... ...Із квітня в травень там блукав. Так сталось... й глибше поринав... Нічний передріздвяний Львів. Йшов на завдання. Між дворів не зауважив чотирьох озброєних - "Нalt! Hende hoh!" - неначе черга по спині. УПА. І було по мені, - повсюди зброя... 2 …Лейтенант допитував, ще той педант, - вивчав з далекої пори, лиш говори і говори. ...Російську вивчив бувши там малим з батьками… Й далась нам по громадянській вже війні нагода втечі. Ще в ті дні навчатись слали за кордон, і нас послали, ми ж, пардон, з перону зразу на перон під носом різних охорон. Європу батько добре знав, служив, а потім воював за Цісаря. Тож скоро стрів обіймами пілсудський Львів. Чи в Польщі хто шукав би нас? Тут курінь батьківський якраз Галичину обороняв, і майже весь кістками пав... ...А дождались більшовиків, - За Українство перший "сів". Щоночі допит, побиття, і бруд червоного сміття. Запхнули врешті в ешелон, так ми підлогу в перегон зірвали й кинулись у ліс... 3 ...Коли додому в шибку вліз - енкаведист там п'яний спав. Коли прочухався сказав, що тижні два тому батьків за мою втечу взяли... й звів на мене пістолета враз. Тоді і вбив у перший раз... За лейтенантом капітан випитувати взявся сам. Напевне покази звіряв, бо пару днів не викликав. Коли зустрілися питав чи я помститися бажав. На мою службу в партизан закриють очі, - якщо сам дам згоду рейху помогти і комунякам допекти, вогню додавши їх тилам. А так, як згоду звісно дам, то пропонує ще парі: "-Глянь, в папці цій твої старі, кого куди відвезли, от два місяці на весь компот й вона твоя, а як прийдеш пізніше - долі не минеш - за документи, баш на баш, кількох дружків мені віддаш. А поки, місяців зо три, повчишся всьому. Підпиши..." 4 Все так і сталось, прусаки, в організації таки найкращі в світі. День у день я бився з тінню, вчив пісень радянських, бив і підривав, чого там тільки не пізнав. Навчання було - будь здоров. "Піт зекономить твою кров!" О, нам би в курінь тих майстрів... ...Так з мріями в літак і сів. Від фронтової суєтні летіли довго, рики злі уже пожбурили у ніч всі інші групи. Певна річ, в нас був найдовший шлях назад. Та ось відкрито люк, і над моїм падінням у пітьмі косий явився місяць і печальне небо. Парашут немов завис, і з ним я тут ледь не проґавив мить землі, та обійшлось. Й напарник в млі повитих хмарами небес не загубився, навіть пес не тявкнув від сільських осель. Замів сліди, зібрав портфель, мундир поправив - "особист". І місце збору поруч - міст. Напарником була струнка, під тридцять жіночка. Донька розстріляного. Лиш вона з сім'ї лишилася одна, бо виїжджала за кордон. Сухий по-діловому тон, тверда, безжалісна рука і сталь в очах, немов з ЧК. І по легенді нашій ми тут були контролерами. Вона майор і я майор... 5 ...Здалека близився мотор, дорогою вже довго йшли на захід, в напрямку Москви. Автомобіль на помах здав, відкрились двері й забурчав різкий нахабний голосок. Назустріч вискочив шнурок в цивільному: - "Привіт, ви хто, війна усе ж, ага, авто на польовій зав'язло, що ж ми вам тягач?! Тирчіть!..." -"Хорош - в розмову голос владний вліз, - таку красуню, я б підвіз, а ти майор дуй пішаком." Ми вийшли з світла фар. Стрибком нас перейняв шнурок: - "Назад! Куди удвох, одна... о,... гад!" Та на ножі моїм повис і одночасний постріл втис свинець в швидкого водія. Полін тримала бугая позаду під своїм стволом. А той кричав, - "Ти що! Умом посунулась, я вас обох щурам скормлю! Та ви удвох..." Й заціпеніло замовчав. ...І до останнього благав домовитись: усе нам дасть, якщо живим залишим. Масть у них, у трьох, була одна - НКВД,- хоч й козирна, та помагала не завжди... Ми за для різної нужди ранковий загубили час на виправку під їх наказ своїх посвідчень й взялись в путь... Квітнева рання каламуть ще не зігрітої землі, нещасні села, мов чумні, старі жінки вдягнувші гуж. Узбіччя - річки із калюж, підтоплені густі ліси й сніги, нетанучі сніги... 6 ...В Москву рішили ми зрання попасти й в першу, навмання, суху звернули колію. Полін питала про сім'ю, і ще про щось, відносно мрій, та повторяла схеми дій. Всієї суті я не знав, вона командувала. Ждав, що при потребі пояснить, та й часу досить, не горить. І говорив про цей пейзаж, для маляра сумний. Вона ж вхопившись за мої слова цікавилася, як нова та мода - абстракціонізм, чи до вподоби, жаль снобізм в Європі риса вкрай стійка - за океан тече ріка нових полотен та імен: "- Лиш ми з тобою, супермен, ждемо повернення назад." А потім ясний зорепад і холод ночі нас притис одне до одного. І ліс дурманно, п'яно пив весну й вовтузився, як я, без сну. Грів диверсанточку свою, і, видно, відігрів. В краю сміливих, щемких сновидінь шукав обіймів, - було лінь вертатися, аж поки чуб не смикнули... Над жаром губ й вологою її очей я правив, - наче ряд ночей змогли вміститися в одну - жагучу, зоряну, без сну... 7 ...Пости долали без пригод, вписались, значить, в той народ, якому не до сну завжди... ...Полін сердилась: "Ось зажди, - російські гени основні й останні покидьки оці, більшовики, в собі несуть, побачиш знову проростуть великоросами. В слов'ян, душевне рабство, звичний стан. І що ж не славити народ, в якому стільки є "чеснот", не розселяти в Ригу, Львів, - повсюди - в якості братів мудріших, старших, росіян, а вас сюди - в мороз, бур'ян, в традицію "спасати Русь". Хай згине все!..." Мовчу, не рвусь їй потакати, чим для нас поляк чи німець кращий вас? А власну долю схоже так, як Дике Поле візьмем - всяк порозроставшись. Упізнав багато всього - перестав словами намагатись світ перекроїти в трійку літ... Не було на Полін й сліду нічної пристрасті. В ряду колони стомлених машин відчувся рух. Я сів за руль, знов поповзли... Москва. Патруль, оглянувши нас, честь віддав. Пального досить - бак набрав якраз поперед в'їздом. Нам поміг "колонний" капітан. За так налив... 8 ...Довкола плив ландшафт червоного гнізда. Коли спинялася їзда зрів перехожих кволий тік, знайти старався спільний лик, їх настрої. Та лиш пусте, як механізм, бездумісне, поспішне рухання вперед, - під злий, у віспинках, портрет... Полін без карти довела наш "Газ" до центру, де й дала сухі пояснення: "Он двір, будинок довгий, звідти в зір потрапить основний об'єкт. З ним і пов'язаний проект намічених турбот-пригод." В будинку до війни народ лише частково проживав. Медичний заклад, що займав все інше, виїхав на фронт, - отам й знайшли зручний ми грот. Колись подвійний кабінет для процедур служив - паркет, тапчан, окремо ванна, душ. На вікнах маскування - "глуш". По пилу судячи сюди не заходили років три. Машину кинув у дворі, і гнав щоразу, на зорі, у інший двір. Води, їди було достатньо. Без біди там провели діб шість, чи сім по черзі стежачи за всім. Складали графік "трудоднів" дипмісії, працівників. Полін, холодна наче лід, негідниця, робила вид, ніби ніколи і ніщо між нами не було, за що я влаштував в останню ніч їй страйк. Сказавши, певна річ, мов знати хочу дій мету і хто вона, на чистоту... 9 ...Їй залишалось вчитись дні, коли з Москви дійшли страшні новини. "Швидко приїжджай! - знайомі звали, - "це вважай з-за тебе все, - відпустять їх, як повернешся!"... Снився сміх і крики, з-під землі немов. І хтось показував на кров... "Вертайся!" - сунули в Париж погрози із Москви, та "шиш"!... "Якщо візьмуть нас, - не вертай! Не допоможе це вже, знай!" - їй батько строго наказав прощаючись, - неначе знав... Її питання розглядав якийсь військовий. Сумував, мов вислати повинен вас, хоча… маленький знає шанс… І з тих віддалених часів вона в спецслужбах... ...Шеф велів в Москву доставити пакет й подати так, аби аскет у вічнім френчі, проковтнув як істину. О, звісно був в паперах тих ядучий зміст... ...Полін чудовий мала хист актриси, стільки жалісних, слів прямо в серце, що я стих, завершив страйк й оволодів, тим, за для чого гам розвів... Десь, в далині, плив на Урал німецьких літаків навал. Полін курила і єднав нас дух знемоги. Відчував, що навіть знаючи не все, стаю інакшим, хоч повзе багнет прожектора в мені, шукаючи ще, рятівні, причини залишити світ уподобань без змін, та щит вчорашнього життя-буття вже не рятує більше й я цією жінкою горю - приймаю серцем, як свою, - закохуюсь в її печаль... 10 Його прозвали ми - "Ван Галь". Автомобіль, що він водив, як завжди, точно під'їздив о шостій ранку під готель. "Ван Галь" здіймався по мамзель. Назустріч виходив швейцар. Отримував дурничку в дар, кивав пихато, - "просліджу"... ...Немов робочий гаражу я ніс пакунок. Торохтів мотор "Ван Галя". Скоса вів за мною нагляд "цар дверей". Кладу вантаж, підвожусь. -"Гей!" та надто пізно - я в авто. Зриваю з місця на плато Садового. Ще поворот і ще один... І вже народ спостерігає як у стовп в'їжджає сонний остолоп. Лишаю під сидіння пак паперів - згідно плану так - вискакую. "-Гляди, біжить!" Долаю двір наскрізь, сидить Полін в "Газоні" нашім, - жде. Газуємо, здається все... 11 ...Ми стале драпали назад, на захід. Із "країни Рад", як виявилося втекти можливо - мали "підвезти" союзнички. Хороший план - з проникненням в аероплан. Американець відбомбив міста німецькі, далі плив, до росіян. Відпочивав й на бази свої повертав. Аеродром відомий нам. Під вечір були майже там. Пірнули з ґрунтової в ліс. "Газ" максимально в хащу втис. Надалі пішки. Мали йти, якщо по карті, милі три. Та тільки зранку. По їді, розклавши зброю, в любі ті на милу погляди додав перчинки: "Вибачай, я став від неминучості прощань незносним. Кілька запитань хочу задати, - бо усе ж такі часи, війна, помреш і не пізнаєш ні того, ні іншого, я ж... о-го-го! - Моя безжалісна мадам прицілилася в мене. "Страм, ну що ти, люба, робиш! "Стеж! - промовила, - бо раптом вмреш?!" "Кажу, цікаво вже давно як сталось, - знаємо ми то, де хто літає і чому? Від фріців? Ні. Хоча б тому, що розбомбили б все навкруг. Не від британців, - їм, мій друг, американців берегти, а тут ще й плани - обвести криваворукого вождя довкола пальця! Хто це? Я упевнений, що і Петен тут ні до чого, значить ждем, кохана, іншого грака, чия невидима рука нас поки пестить, та боюсь в обіймах раптом задихнусь! Ти, згідно завдання, мене позбутись маєш перш за все? Вона сполум'яніла так, неначе загубивши смак я оповів їй щось бридке. Нарешті кинула швидке: "-Назад! Не підходи!" - й затим, так ніби зважившись зі всім, продовжила: "- Взяла тебе, бо був приємніший за все, що вчилось в школі тій дурній. Та вже не знаю, Боже мій, інстинкт підвів чи доля є й зі мною зараз заграє. Ти! "Звісновписаний" в мерці," - пістоль дрижав в її руці, - "Кому потрібні свідки, а? Кажи, художня голова! Тим більше у великій грі, де ставки не лише вгорі, - в майбутньому. А взагалі кому кажу я..." Ліхтарі зірок між крон мигтіли вниз, що все пусте й сосновий ліс весняним гомонів життям в запалій тиші. "Ти затям, Землею вже не перший вік керують сім'ї, збивши лік своїм грошам і їм цей світ, що для священика прихід. Династії, еліта... круг, - де кожен, конкурент і друг, усе ж пожертвує будь-чим заради спільних цілей й тим - всесильні. Мала одного коханця звідти, - шеф його згадав, ґвалтуючи мене завданням цим, - мов, не здійме ніхто навколо шум, усе домовлено, і, бачиш, все! Надіюсь, ти їх не гортав, оті папери? Ну? Читав?.." Як ревнував її в ту мить до всіх коханців! Думав спить у мені темне почуття, а тут страждав, як те дитя, ще й в голос: "Значить гра еліт! Заради всіх! В майбутній світ! Де у солдата є капрал, а в можновладця - капітал. Звичайно. Кожному своє. Надіюсь, теж знайду моє, а щодо вироку, - і сам належне будь-кому воздам. Та не забути би часом - ми тут ще! І аеродром. до речі, в цім краю, Полін, який твоїм приносить сплін, чи може не твоїм, - чужим? Бон жур, війна! Та годі з цим, давай-но, зброю заховай і трішки поспимо. Давай! Поволі руку я протяг, відвів від себе ствол. Не страх, одну лиш ревність відчував, бо зброю сам їй розряджав... 12 ...Крізь сутінки, туман і дим, могутні "Боїнги" одним величним рядом попри ліс виднілися. Я міцно стис в руці потрібний інструмент, темніло, наступав момент... Ми ледве не попались - тінь беззвучна, наче з сновидінь, майнула по узліссю, вслід за нею інші тіні... піт, холодним душем... І у день, теж ледь не влипли - тихо йдем, ковзає мокрий сухостій, аж раптом випадково в мій заносить ніс куріння дух, ще трохи - наш почули б рух... Та все ж ми доповзли... В літак проникли швидко, точно так, як в тій інструкції Полін, і затаїлись. Мов полин волосся дихало її розкішним літом, се-ля-ві,- майбутнім, де її нема для мене, а лиш ця війна з ясним пристріляним кінцем. "Я б малював тебе з лицем блідим від пристрасних ночей, з півтоном смутку близ очей. Волосся - павутиння в літ. Вакханка, вамп, навколо світ величний ліжка - легка синь. Вікно з мозаїкою... "Кинь, ти навіть мріяти, маляр, війна!" - та поцілунок-дар не бритій зладила щоці! - "Хоча цікаво було б, і... ти може лишишся живий? А там? З тугою, пий не пий, навряд чи підеш знову в храм розписувати. В тиші, там, з ума зійдеш під тиском стель, далекий від своїх земель, без дому, без грошей, геть сам, з нутром, в якому безліч ран. Й червоні, як не стережись, знайдуть тебе, знайдуть колись. Тебе здадуть, чи продадуть, свої ж, у тім одвічна суть. А чув? Є в Франції притон, той, Іноземний, легіон? Ти там ніхто, та не здадуть. Підданство, пенсію дають по вислузі в дванадцять літ, - і ти вже вільний, - "всім привіт"! Не знаю, довго ще чи ні , та буде врешті по війні, і може я тебе знайду картини ради. Так, прийду..." Поглянула з-під сонних вік. Здавалося моя, навік. І пристрасть в подиху вчував з биттям гарячим... Засинав... З дрімоти вихопив нас звук машин, скрип черевиків, грюк дверей, англійська, сміх, хода поблизу зовсім, чехарда команд, розспіви двигунів, розбіг і наш літак злетів. А вже за півгодини ми втяглись в дебати з хлопцями. Так як англійської не знав, то в основному слідкував, щоб приголомшений стрілок не витворив дурниці. Шок у нього наче проминув лежав і слухав, певне чув, що є в нас парочка гранат - на випадок конфлікту - й ряд прохань. Означилися ми своїми - спецагентами... 13 Полін десь мала віч-на-віч розмову з капітаном. Ніч, залишилася там внизу, і я розглядував грозу, що мчала справа: "Файно як! Стрілок здригнувся: "Західняк?!" І скоро ми, немов брати, вже сперечались, як дійти до самостійного життя Вкраїні милій. Мов дитя, зрадів, коли його село сказав що знаю, бо прийшло поповнення із нього раз. Ім'я згадав чиєсь... У нас лишалось трохи ще часу - сиділи мовчки, десь внизу гриміла канонада, фронт палив вогнями горизонт. По спільному бутті цих днів ми розуміли і без слів: якщо і є щось поміж нас - сентиментальностям не час. Американський екіпаж, погодившись на наш шантаж, ввів невеликий гак в маршрут заради мене. Парашут зайняв вже місце на спині. Полін - вже була на коні, - десяток хлопців навкруги з очима повними жаги, - їй до кінця. Поцілував її і в задумі стояв. Вона ж, з проникливістю дам, полоскотала: "Раду дам, ти не турбуйся." Пригадав нарешті, що зробити мав: "Це трохи прикро, та на днях, набої в тебе я потяг, ти потім цілилась отим, мені у лоб "ТТ" пустим. Пробач! На ось назад, - тримай! Земляк мені гукнув: "Стрибай! Команда! Наші он ліси." Полін промовила: "Щасти тобі, а в тім - всім нам! Ще знай - зарядженим мій був! Давай!... І про картину, згадуй..." Світ, зробивши з тридцять раз кульбіт, назустріч стрімко виростав, я ж до останнього чекав... ЧАСТИНА II 1 Його висліджував не сам - з братками. Обережно. Там, де мешкав він, через дахи пройшли і злізли в порохи горища. Над його житлом пробили стелю і в пролом спустились. Ждали, певна річ без сну промаявшись, всю ніч. Під ранок тільки загурчав черговий "Опель". Прокричав внизу вітання вартовий. Піднявся й увійшов старий знайомий капітан. "Це, я -" йому я муркнув, - " звідтіля." Він смикнувся, та здав стару з убивчим вмістом кобуру, і вже спокійно привітав мене, додавши, що не ждав так рано зустрічі. Присів і неквапливо припалив. Його шкідлива була б смерть, пішли б облави, круговерть, людей забрали би пітьму... "Переконав," - він встав, - "чому не обшукав без мене дім?" Та я змовчав, були окрім старих запитань, ще й нові. Для них наступить час. В столі порившись трохи, він дістав папери. Передав. Я став читати. Як єднати біль і муку з грою, бо поспіль з удаваним і водночас серйозним заняттям, я пас думками й пістолет. Ось взяв, мов підсвідомо, руку зняв зі зброї, - лист перегорнув. Коли назад її вернув, мацнув зрадливу пустоту й ковтнув нестримну гіркоту - батьків в тюремному дворі знайшли забитими. Вгорі посмертне фото, хто ж бо знав - в Тернополі! Я ж тут шукав... Глузливий посміх капітан подав як знак, що він вже пан подальших наших зносин і відносно мене має всі підстави бути вкрай жорстким. Казав що, українець з тим, сільським нутром, прозорим є, хай навіть з себе і вдає людину. Без гестапо, сам, зі мною розбереться. Дам відверті покази йому? "Ні? - грав моїм ТТ,- Чому? Мовчиш. Тобі тягнути час уже не довго. Є наказ згори, - коли б не повернув - ліквідувати, так ось. Втнув, виходить, що не будь не те? Та раз мовчиш - вмирай!" І жме на спуск... Даремно мне курок. Напевне добрий був урок на тему рівності людей. Браток йому між злих очей наставив "Кольт", щоб написав кому "діла" передавав. А написав, - йому велів забути нас, бо звісно в Львів назад я більше не вертав, напевне згинув, і щоб знав, якщо зачне погроми - все, підписаний папір на те. "Нам не потрібна твоя смерть, облави, помсти, круговерть, хоч заслуговуєш, - та гріх, - убивство - втіха не для всіх. Але насвиниш - застрелю, Ковпак он ходить по краю, тож мало хто тебе..." І втис його по шиї. Тіло вниз, на ковдру, м'яко опустив, в глибокий сон, як майстер вчив... 2 Вернути в курінь вже не зміг - кільцем в селі Підкамінь всіх узяв фашист з більшовиком і хлопці сміливим стрибком пробилися червоним в тил, щоб боронити в стільки сил, скільки достане, рідний край. І з ними був єством. -"Давай, браток, пропонував: - "Заждем, фронт перекотиться, знайдем тоді дорогу до своїх." Подалися в мій дім, хоч міг абверовець нас в нім "пасти". Тут б мав прибратись, підмести, та батьківський незримий слід в положенні речей, наліт минулого тепла, волав про вороття і я чекав... "Manum de tabula"*. Ну що ж, те кінчилось життя. Ще й дощ сльозив і не переставав день сірячи. Не було справ, в яких знаходив забуття раніше. Пам'ять - звідниця - тяглась до образу Полін, а тут і радість, навздогін - лежить он ладне полотно і фарби є... І від давно забутого вже відчуття забилось серце - від злиття руки, думок і кольорів... 3 Браток рішив, що я здурів,- бо котрий день все малював. Немов навипередки грав з оточуючим нас вогнем боїв все ближчих. "Пропадем! Тут небезпечно! Сам поглянь!" - та заходився від "відстань" моїх погрозами піти!... ...Й себе заставив я зійти з безтямного забігу, втис мольберт у стінку. О,- каприз: "Не хочу! Як! Розстатися?!" - застигла мить її лиця - з слідами пристрасних ночей, з півтоном сині від очей. Волосся - павутиння літ, - вакханка, чий навколо світ: безмежне ліжко, голубінь, вікно з мозаїкою..." "Згинь! - братка брав ляк. - Немов жива!" Затим додав, що затонка. Йому до смаку пишність тіл, хоч груди добрі... Більше діл не залишалося, прибрав у сховок все. Замурував в стіні горища. Дім пустий, сусіди невідомо чи й повернуться коли назад. Одні втекли, других он "брат з країни рад" закатував. Сім'ю євреїв німець взяв у гетто, дай їм Боже, - сталь, у їхній м'якості. Та жаль, що не пішли, коли їх звав. В лісах, в УПА, багато знав євреїв, - з ними ми разом ішли пліч-о-пліч... 4 Дощ часом стихав та ненадовго. Лив з самого червня. Захистив від масових бомбардувань. Та зброя є для попадань - двірець ген поруч й наростав вогонь гармат. Браток бажав сховатися у кращий схрон. І ми пішли. Гримів кругом безладної утечі гам. і в безконечний той бедлам вліз спалахом каменепад... Я падав... світ темнів... цвів сад... Снаряд братка розвіяв в дим. Я ж неушкодженим, цілим, сидів в знемозі і читав молитву тиху... Накрапав диханням неба дощ дрібний... Без сліз, жалю, чолом ясний підвівся враз й направив хід на Захід. Позаду був світ, де смерть славніша за життя, а я хотів, мале дитя, багато всього. І... кохав. І знав, що я повернусь, знав! І було літо надворі. І Той, хто править, нагорі Мовчав, і споглядав цей світ, де відбувалось стільки бід, лиш тамував у грудях жар дощем - нутром осілих хмар. Цілодобово. Нищівна кидала долями війна. Але я вірив - буде час і воля Господа для нас, наперекір усім смертям ми переможемо - життям... 5 ...Лиш ближче осені добрів до Братислави, де й осів у приятеля. До війни не раз Карпати з ним пройшли. Востаннє - вісім літ назад. Дорога між гуцульських хат, де знають вас, не так займа багато часу як корчма і гостювання по усіх родинах завше немалих. Там людям стале повторяв, що в них тут рай і підливав... 6 ...Прожили зиму, йшла весна. Все ближча від фронтів луна вносила в Братиславу біль - війська понурі звідусіль. Та лихо обминало нас: був наступаючим наказ з північно-заходу в обхват узяти місто. Й вздовж Карпат помчався далі битви рик. Оточення німак уник в останню мить. То ж без стрільби "освободителів" полки поміж даремно радих мас проплили, залишивши клас отих політпрацівників, усюди зримих. Так з щурів азійських наповзла чума колись в Європу. Люд прийма завжди червоне за своє, по горло доки не заллє потоком крові. Мій словак відповідав: - "Хоч вурдалак коричневих позбувся світ, а далі видно буде. Від близьких сусідів, австріяк, нас не відчепиш, аж ніяк! Якщо й підірвані мости - що є ріку переплисти?!" Й Дунай могутній за вікном розбухлим повеневим тлом здавався фоном з майбуття, куди несло мене життя... З підказки милої Полін я знав, де розміщався "він" - прийомний пункт, "нора", "притон" - той іноземний легіон. Там дійсно обіцяли те, що я бажав... 7 "Життя - просте!" "Минуле - усього лиш сон". "Віднині дім ваш - легіон!" "Хто не за нас, - той проти нас!" "Борделю - весь сімейний час!" Інструктор соки вижимав й при цьому в черепок вбивав нам, новобранцям, що і як, хоч були ми усі з вояк. Та схоже, я один цінив його словесність й розумів французьку, інші не могли між стрільб, стрибків і боротьби, постійних марш-кидків, знайти ще сил для мовних справ. Лягти будь-де і спати. Спати - все, чим марилось тоді. Просте, воістину просте життя. Про зміст майбутнього буття нагадували всі ті дні кричущі гасла на стіні. Одне з них, бачачи, - холов: "Піт економить вашу кров." 8 І була праця на костях, характері. І в ній досяг того, що міг. Та скільки раз стикався з сумнівами в час навіжених протистоянь в Індокитаї... Дух вагань, що в джунглях стале уступав жадобі вижити, вертав видінням крові й правив страх нічним хрипінням на вустах. В відпустці першій тільки пив, щодня й щоночі. Пив і бив містечко попри гарнізон, аж доки нас кількох в притон, не вкинули, мов під арешт. Тромбонний стогін, врешті-решт, - отих мулаток - заземлив крізь себе наш гарячий пил... Чи це таки був не бордель?... Й знов малярійна карусель та безпросвітно смертний ліс; наказ черговий і я ліз туди, та вже як командир. І камуфляжний мій мундир виднівся трохи позаду, що ледь безпечніше в ряду специфіки таких блукань, як завжди, складених з завдань "знешкодження повстанських баз". Що ж, зустрічав слов'ян не раз. Червоні радники несли в колоніальні ці ліси багату практику свою і зброю. Та в ліснім бою не надто ціниться навал з політпрацівником, що клав на місці тих, хто відступав. В полон я радників не брав. 9 А зброя, що таки дійшла до всіх нарешті почала вирішувати справи так, як і задумав те ватаг, далекий, звісно, звідсіля. Почалась бійня - voila*. Марксисти ясно - чумне зло - його сюди з кремля несло. Але "своїх" нечиста гра? Політики - "жерці добра", "борці з комуністичним тлом", - де кожен є представником кругів високих з грішми, чий безмежний апетит дурній дорівнював уяві тих, що вірили в одне на всіх. Та холод на Русі жене, з відсутності житла, в одне. Й там - під опікою властей - нечисте джерело ідей невчені маси вкупі з тим сорокаградусним, міцним, звуть істиною, - рятівна вона для рабства. Тут ж війна з тим, що не мало перспектив була безглузда. Лиш мотив для когось втрачених грошей перетворив на пекло цей півострів. Те, що кожен знав в Европі, - врешті-решт почав й меткий трудяга USA* потрохи тямити. Оцей, "Індокитайський бутерброд" - не проти німців другий фронт. І вороги зовсім не ті, бо навіть там, де йшли бої, не малось справжніх ворогів, - з тих, хто за спинами сидів. Тож для прояснення ума округ Меконгу чарівна, уклалась дійсність. І чим міг, тим істині я "допоміг". Водив у пекло, де стеріг салаг воюючий змаля туземець, міна, чи змія - на вибір - й смертну дань плати сьогодні ти і завтра ти. І доконечно вже не знав чиї обов'язки справляв тупого солдафона чи убивці? В тіні цілячи здебільшого не розбереш чий силует, що там несеш в руках дитину чи "ручняк"? А вийшов з лісу - інший ляк тубільним селищем іти, - що дитинча кидає ти взнаєш на небі, чи над ним - лежачим непорушно з тим в руках маленьким літачком. Тож дуже швидко Сміт і Джон донесли до своїх країв зворотній бік "святих" боїв. Той з них, що повернув живим, все плутав хто є хто, затим робив оте, що вивчив тут - зі своїми. Й заморський люд второпав, що делікатес - національний інтерес - комусь дає і гроші й вплив - всім іншим тільки страх від жнив щоденно зведених в мерцях. Та легіону - що в гробах... аби убитий - не француз. І боягуз, не боягуз не має значення, аби наказ був виконаний, - ти потрібний лиш для нових справ. З такими думами гуляв свої чергові сорок діб на островах. Без лову риб - алкоголізм, повії, сон і бійки. Справжній солдафон. І моя рота теж, хто де: в землі, в лікарні, десь іще - в відпустці? Службі сьомий рік, а відчуття - утратив лік усьому. Монотонний плин пінявих хвиль, ввійшла Полін. Я сонні очі знов стулив, давненько нею вже не снив. "Ти вибач, з вечора ждала, коли від тебе та мала відчепиться. Й заснула ось," - присіла, - "Що мовчиш? Здалось? Ні, алкоголіку - це я!"... Не знаю як - проте життя відтоді в інший бік пішло. Полін призналась, що в "бюро статистики" взяла кінці: "Таємна служба та, в лиці самого шефа прийняла, - боявся, щоб не відняла, мовляв, один із кращих там. Я обіцяла, що віддам." 10 Не віддала, - перевели на Корсіку… "Анклав краси" терпів крізь зуби наш приїзд, виказуючи сталий хист окрім омерти й до грання у винятковість. Тож зрання розмову часто починав одним і тим же - все б віддав за щиру розповідь твою як у суворім цім раю, чи серед сих паскудних скель,- залежно з настрою, мамзель, я опинився? Струнко! Марш сюди бігом! Та мій демарш гасився дотиком чутким долонь з відгадливим отим - "дурниці", "потім розкажу". Тут була база тренажу десанту й снайперів. Учив, ганяв і сам не раз ходив по горам в час коли Полін зникала, - бо з самотніх стін кидались привиди вночі, - не спав, не міг. Вертаючи, шукав у вікнах наших знак присутності, крізь сталий ляк, що неодмінно попаде в якусь халепу й пропаде, як сталось в Польщі по війні. Три роки провела в тюрмі і все життя б там провела, коли б не випадок. Втекла. Шпигунка, диверсантка, блін!… 11 Ми жили й жили, навздогін за нами ще тяглась війна та поступово тиша на військові душі одягла покрови тонкі звички, а часи міняли на очах на краще світ - він зранку пах бразильським кофе і Полін. Старого розмаїття фарб я сторонився поки - карб з них проступав крові і в снах. А так тримав себе в руках і тіла штопаний мундир не сіяв старістю із дір. А якось вечором, коли крізь гребні пінної води ми заглядали в майбуття, вона сказала - в ній дитя! Моє! Вслухається в прибій. Моє дитя. З наших надій. 12 І я кидав свій легіон. Дванадцять років крізь полон чужої волі вперто йшов назад в життя. "Що там знайшов?! Зітхав услід мій генерал - "Усюди хаос і розвал; подумай, в нас ти офіцер, герой, а там - пенсіонер, ніхто!"... Е, ні - громадянин формально Франції, та син своєї бідної землі, що поки снить у кабалі. Дай Бог, повернуся туди. То що ж - шукатиму біди в усяких війнах з-за грошей? А так є пенсія, а ще й можливо хист свій віднайду. Дитя зростає і йому словами не поясниш все, а маю довести просте - людина тим була і є, що любить. Форму зняв - таке уперше за дванадцять літ відбулось! Назавжди! І світ нас прийняв. Хоч в своїх Полін ще звалась радником, та син для неї вічним змістом став. Будь я б молодший - ревнував, а так - достатньо, що ждала кохана вдома і була щаслива. 13 Золота пора тягнулась без кінця. Стара квартира, де ми жили втрьох, з шести кімнат, у багатьох її знайомих - світських дам - питання викликала, - нам, на їхню думку, до лиця багатше щось, і вулиця - занадто тиха і вузька... Полін, підступна та слизька, втикала пальцем в мене, - "Він, тиран, не хоче! В нього дзвін отої церкви нагорі породжує щось в голові. Маляр. Засклив в горищі дах - майстерня - каже. Й там, як птах, в гнізді сидить, мовляв, творю". І погляд дам вінчав мою богемну постать... Розпочав за фарби братися, як став ходити в церкву ту. Не враз, поволі, по знайомству, час дійшов до сповіді. Отець уважно слухав й мій вінець на себе наче одягав... І сповідав і лікував багато днів... 14 При храмі жив бездомний майстер, що сліди сюди прониклої війни виводив з стін. Я взявся теж... І непомітно жар пожеж уяву зранену лишав. Немовби в юність повертав. Тоді по академії, розписував в однім селі маленьку церкву... Приносив додому дух таїнств і син його шукав в обіймах, - ніс встромляючи в одежу і з чуттям вивчав, о як колись я батьківську шинель. Неслись і мстиві скарги на хлоп'я прислуги, мов, могли б дитя потримати дещо в кутку, бо шкодить, бігає... Швидку нотацію той діставав і ненадовго десь зникав. Дружину вже діймав каприз - білогвардійський часопис. "Що твориться в еС-еР-еС-еР" - оглядини тижневі, - флер її іронії любив... 15 Удома вперто говорив на рідній мові, тож вони з роками й вивчили ази. А так, звичайно, на своїй бубнів з нас кожен. Ох, чудний складали ми утрьох букет. Як не старався - наш портрет у рамки полотна не ліз: рука актриси із актрис зап'ястям в інший десь сюжет входила вічно, та естет сказав би, що спокуса тут лишалась, з тілом. З пляжних пут вона кидалась в очі тим завжди не смаглим і таким доглянутим - усе таке, як тридцять літ тому, гнучке, хоч м'якше, м'якше, ніж тоді. Можливо нам в Москві тверді попались лежаки? Густе волосся вигоріло все в південнім сонці в жовтизну, а очі, змружені, ясну іскрять холодну сталь ще й губ рокова посмішка - для згуб. На заднім плані - я і син, ще далі море. З двох мужчин: я - анатомія костей, коричнева палітра; ще й накритий чорним клобуком волосся. Колір цей рядком у сина - і, здається, все, що нас єднало. Інше, те, щось проміжне - моє, її, - двадцятирічне хіппі. І сторчить - все з ломаних кутків, настроєне проти батьків, що тягнуть вгору? Більшість з них, оголених і бунтівних, фундамент й склали, звідки зріс пізніше успіх. Поки ж біс тягнув їх на дурне... Собі подобався на полотні - мальованім за для Полін в мозаїці битих площин - бо, бронзовіючи ще при житті, тріумфно крізь піски дивлюсь кудись у даль. Вона на "ось він - класик" жартома жадала бачити момент коли я, як інтелігент, в класичне увіллюсь кліше - борідка куца і пенсне, любов-розмова про народ і долі, в нудний заворот про чиєсь месіанство. Ні. Можливо образу в мені отому не дали зрости природна здатність до мети доходити трудом своїм, свобода, Франція. Утім невже я змінюся? Часи... Благообразністю краси пливе волоссям сивина. О, всеосяжніше вона спровадить на відхід від справ аніж "інтелігентність". Став і нетерплячим й говірким, і "на належність" всім отим казав, що ваш "інтелігент" лише Русі дивертисмент, - продукт все того джерела, без особистості, де в зла, не має свого імені, (як і в добра), де в множині в єдинім кулаці сім'я: і геній і талант й сміття - "інтелігенти"! Ніби є з нас хто інакше ніж одне: поет, солдат, маляр, моряк, хоробрий, боягуз, слизняк. А розмір - не співмірність карт, не географія, ландшафт, фантоми, видумки-бої служанки влад історії, а плин життя, наснаги кров, самопожертва і любов. "Ідеаліст!" - Полін завжди минала суть - "і що ж це ти свої картини продаєш? Мистецтво й гроші. Не одне ж! В їх поєднанні ти талант! Завидую. О, вже на жарт кипиш увесь. Старий зовсім". Я ж дійсно переймався всім: "Так, продаю, бо збережуть за гроші куплене! Й мій путь, від крові в нинішнє буття надасть комусь якісь знання, надіюсь. А портрет сім'ї дарую сину!" "А мені? - дружина хитро підвела на мене очі, - ач діла! За стільки літ і ні одну, ось так кохаєш ти жону! І не кажи, що все твоє у той же час і є моє, це вічна помилка твоя, я егоїстка!" Бачу, вся ображена, ну що ж тут. "- Жде! -" кажу в запалі, "- в Львові жде..." І розповів про сховок їй, пора була - програвши бій, як і чекалося давно, СРСР ішов на дно. Форос, перевороту страм, усе жадало волі... Нам в союз був неможливий в'їзд раніше, пильний особист не думаючи б пов'язав. Тому дружині не казав нічого, вдачу знав її, взялась до авантюрних б дій. А я волів на довший час Полін туди зманити, раз можливість випадала нам у Львів попасти "по ділам"... 15 На довший час... Для нас, старих, оте "на довше" - мов з утіх якогось іншого буття. Не осягнеш. Вона і я до Франції геть приросли душею, тілом, сином... Йшли по звичним вулицям своїм, паризьким: і далекий дим Вітчизни із газетних шпальт не був єдиним благом... Альт буксира з Сени облітав наш любий парк, народ валяв одежі в зелені. І мов відому істину молов дурничку вдалу шансоньє: "...там наша Батьківщина є,- де добре нам...шерше ля фам..." І винний дух - цвітінь бальзам - в фієсті сонячній вростав в матерію. І додавав грайливістю буттю ваги... Світ нескінченої весни... Котеджу, власної землі ми не бажали. Парки й ці, роками вивчені кафе - все що бажалось нам - живе щодення, сонний декаданс, де в пронаосі варта пенс вичитується новина під келих доброго вина. Щоб потім, вулицею вверх дійти свого будинку й, дих там переводячи, різні розглядувати чепурні дубові брами, - мов забрів якимось дивом в рідний Львів.. . 16 Полін збиралась швидко. Син її по всякому просив не поспішати надто, та пусте, дружина відчайна, усе полишила аби мій сховок "вирятувати" з обіймів безвісті. Щоб всі наступні труднощі путі завчасно знати потягла з собою й до гадалок. Мла неясних пустомельних фраз. Чекав звичайно успіх нас, дійдемо цілі... й лиш одна - не вияснена дивина - "страшись великої грози" - лишила боязкі сліди. З містичності в руках Полін вони здійнялись у трамплін негайного відльоту. Мав і син достатньо пильних справ та потягнувся з нами злий: "Кидаю фірму на розбій!" "Ви зводите мене з ума!" "Що значить - йде гроза, мама?.." Та довго нас не дратував, бо незабаром розпочав розроблювати бізнес-план урятування парижан від знавіснілої нудьги туризмом згідно ворожби... 17 ...Я впізнавав й не впізнавав... Весняним містом п'яно слав маршрути тихої ходи. Долало відчуття біди і, одночасно, торжества - надмірна голизна й єства украй наповнені вогнем рішучості. Брав серце щем на кожне слово рідне. Стяг с тризубом - символом звитяг, повстання нашого всіх літ, пройшовши нескінченість бід повернення моє стрічав повсюди. Переможно грав оркестр мелодії стрільців, повстанців. Чувся дружній спів, - в гулянні люду, без відраз колишніх - дійства на показ. Де "prose panstwo"?.. Що ж, поляк, здобув чого хотів, ще б пак санацій мав від всіх підряд, - та сам любив їх... В центрі ряд авто туристських й вів оту стару пихату метушню. Та проти них я зла не мав, такі ж як ми, - подарував нам одночасно комуніст кому Сибір, кому від'їзд. В оселях кращих он живуть російськодумні, славний путь свій озираючи з вікна чужого дому. Звіддавна у місті моєму зійшлись дороги звідусіль, зжились під часто хмурим небом сим у славі Господа і Рим і Візантія, і юдей і мусульманин. Тут в людей дух споконвічний співжиття й відкрите вернеться буття для всіх, хто любить місто це,- й руками, серцем піднесе у краще Львів. Сюди завів і моїх предків - козаків - шлях, як цариця Січ взяла. За церквою осіли - та так і назвалися... -" Краса, запущена та все ж краса," - дружина з сином розвели руками: "Люди, от вони, якісь нещасні, жалкі всі, невже і у Москві такі?!" Ми певно звикли до життя розніжених французів для яких багатство, ситизна, положення - ось успіх. Та на Україні, що от-от стрічає волю - успіх: рот, свинцем не стулений між слів, ім'я своє, а не "братів", своє достоїнство, свій шлях, культура, мова, гордість... " Жах?" Ні, біль від многих, многих бід у душах проточили слід... Пробачити пробачиться - забути як? Й чи варто? Я... ось думаю в твоїх однак по-іншому усе, не так..." Полін, поклавши за мету за раз відвідати й Москву, втішалась - безумовно там не так: "їжджай, побачиш сам, - не хочеш, що ж, передусім картину стерегтимеш й дім." Ставала в профіль під своїм зображенням: "Там по усім місцям любимим походжу, себе красиву покажу..." Минуло тижні два, як ми домовившись з службовцями, відкрили сховок. Пролетар з квартири моєї удар ледь не отримав. Й тільки "да" злітало з уст його. Біда містилась за для них у тім, що влада рад забула дім конфіскувати в нас, така у неї впевненість дурна в довічність свою була. Та ніхто з нас, звісно, не бажав втрачати час, тож уладнав питання спритний адвокат на користь всім... І з різних хат купили ми цю, чарівну, біля театру. Й на стіну капризну мить з того життя, частково втілену в буття повісили відразу. "Ах", немов вона і не в літах, Полін, міняючись з лиця, вивчала ревностна уся - сліди від пристрасних ночей і синь утоми круг очей, волосся - павутиння літ; вакханку, чий навколо світ - безмежне ліжко й голубінь - вікно, мозаїку цвітінь... І мовила таки: - "Це я", - добряче покрутившися під поглядами сина. "Й ще, - зненацька обернулась вже до мене(о, невдячна!) - "Ти мовчиш про що?"... Розповісти тобі би люба міг би все, скажімо, навіть, про оте, як я читав паперів пак призначений для комуняк. І що з того, що я читав? Що зброю потім постачав СРСР і борг зростав арабський? А коли настав платити час, попід щитом ракет радянських став гуртом ОПЕК здіймати ціни і за всіх бідніші на Землі раптово вскочили у рай?.. Не розповім - уже нехай тече життя сім'ї без змін. Говорю - краще ти, Полін, докладно поясни мені, як розшукала на війні, як витягнула звідти?.." Ми себе від себе берегли, від непотрібних щастю знань, і довіряли без вагань тягар свободи, лиш неси, якщо подужаєш. "Ну ви, - потилицю синок чесав, - "Даєте! Хтось би розказав, я не повірив би йому, а тут насправді..." 18 Як же в ту я не бажав пускати їх дорогу. Та сваритись? Гріх, тим більше в розтаванні, - ні. Всі сумніви на самоті долав, рисуючи в альбом ескізи, й сходячись часом у пересудах майбуття з такими ж вільними, мов я, хлопами. Зрідка зустрічав знайомих давніх своїх, та ми стали іншими, - не всі усмішки мали на лиці. Заходив іноді і в храм, де був охрещений, і там сидів тихенько в закутку, у прохолоді, та, швидку молитву мовивши, вставав і знову й знову повертав у спеку, в ті останні дні весни. Й жадалося мені торкатися до теплих стін, і в зали підземель, де тлін ледь чутний в камені живе, спускатися і багряне, вино вкушати, і розмов торкатись теплих... 19 Вітер, мов, наказ отримавши, нагнав надвечір хмар і закидав вогонь світила. На очах темніло. З вуличних ватаг подались геть говоруни. А тут ще лопанням струни могутній подих промайнув над тілом міста - я відчув, як щільна і липка пітьма торкнулась серця. Зумер. На столі оживши телефон вустами сина ніс поклон з Москви. - "Нарешті. Що ж це ви не дзвоните?...Куди? Взяли? Де, де Полін?.. " Син говорив про непорозуміння...Вжив, мовляв, вже всіх потрібних дій: "Посол обурений, швидкий перегляд справи обіцяв йому сам генеральний... я в... разом із нею... Жди дзвінка!"... Вітер ущух, та здалека з фронтів зіштовхнутих армад неслись розривами гармат протяжні громи. Знав! - ніщо там не змінилося й ніхто! Всі довгі роки очі злі не зводилися з неї і заочний вирок ждав і ждав, хоч згнили всі, хто осуждав. І дочекалися її... На тій обманутій землі - потрібний конче ворог, бо братерство-рівність їм дано в нещасті. Зблизька чи здаля, друг, ворог – ти все рівно тля, - і "справедливий" гнів тебе обов'язково погребе. Ні, не змінилося ніщо. І не забутий злом ніхто. Тривожно як... Відкрив вікно. Ніч і живе могутнє тло світіння заходу - на схід, обхватом міста й краю літ зворотний бурі - навпаки прожитому - через роки… Збережений з старих речей батьківський тягну до грудей портрет, - ще місяць й кінчать біг півсотні літ по смерті їх… “Ще б місяць... “ З неба на дахи посипалися гомінкі величні краплі. Хвиля і, відновлюючи лик всьому, помчала злива крізь пітьму, підносячи до спраглих губ цілющі леза вод… від згуб… І серце - серце, щось не в такт і знову ось - не в такт, - в затакт, в прочинене вікно, в шум зливи, в ліхтарів розмите тло, в замовклий оперний театр, в утомлений проспект, в безлюдний тракт, в протягнутий із майбуття антракт; втикаючись з крилом дощу в метал скульптурному плащу, у камінь надмогильних слів, у схили парків і дахів, в одвічність неба і води, в тканину даної сюди свободи, звитої в сльозу, і в пам'ять - з краплями по склу; в грозу. І в ляк. Не в такт, не в такт... Як Вищий знак... В затакт, в затакт... Сліпучим рокотом сковзав за зіткненням свинцевих лав грім, як кінцевий глашатай, все нижче. Над воланням - "Дай, ще хвилю!" - ламаність лекал. Рик - Спалах. Змах - звучний хорал. Завмерле сяйво й тінь Долонь над спокоєм спустілих скронь. Єдиний подих темних мас і струмені стіною враз, надавши круговерті вись, помчали хвилями, сплелись у найхимернішу з подоб руки небесної, - потоп... Та вибіливши інший лад ударив черешневий град. І брів, змітаючи сліди землею вбраної води, а потім стих. І вмить розтав... І ринвам в унісон скавчав з-під арки в бік мого вікна бездомний пес, і ще - весна бентежній уві слід душі духмянила бузку кущі. P.S. Дзвінок самотньо прорізав напоєний грозою світ, де ні добра нема, ні зла - а тільки розпад або ріст, чим власне мертве і живе і відрізняються, хоч зміст "живого росту" ще несе в собі з Всевишнього основ і першовідчуття - любов. Пояснення: Manum de tabula лат. - "Руку від дошки", згідно розуміння римлян "пора покласти крапку" на чомусь. cest la vie фр. (се ля ві) - таке життя. voila фр. (вуаля) - ось, от. ОПЕК - організація країн (арабських) експортерів нафти. USA.(Ю-ЕС-ЕЙ) - Сполучені Штати Америки.