Острів мороку_2

5.

Генрих залишився на терасі допивати свій келих вина. А гості попрощалися ще на сходах, пообіцявши один одному, що завтра вранці обов’язково приймуть священну купіль у холодних водах Дунаю. Т. добре знав ціну таким обіцянкам.  Вранці їх усіх розбудить похмілля і вони проганятимуть головний біль кавою або аспірином, а про купання ніхто й не згадає.  
Аніта терпляче чекала на нього у коридорі на другому поверсі. Вона мовчки провела Т. до дверей кімнати, у якій той мав прожити два наступні місяці.
- Ви увімкнете мені світло? – поцікавився Т., сподіваючись, що дівчина зайде до кімнати.
- Вмикання  світла і розстилання ліжок для наших гостей не входить до кола моїх обов’язків, п. Т., - із вдаваною холодною ввічливістю відповіла дівчина. – До того ж, останні кілька років вам, здається, ніхто для цього не був потрібний. Принаймні на щодень. Тому бажаю вам гарних снів… 
- Добраніч, - буркнув Т. і прочинив важкі дубові двері. За ними він відразу забув про Аніту. За останні п’ять-шість років Т. і справді вже звик, що жінки для нього – істоти денні. З ними він працював, пив каву, жартував, часом займався любощами. Але власні ночі він старанно боронив від чужої, нехай і спокусливої, присутності, панічно остерігаючись, що вранці котрась із гостей раптом вирішить залишитися у його домі на довше, так, як це зробила двадцять років тому Марта. І невміння говорити жінкам «ні» знову зіграє із ним злий жарт. Покинувши пекло нещасливої сім»ї, він надто довго страждав, маючи почуття провини не так перед колишньою дружиною, як перед донькою, щоб знову вчинити необачний крок. «Порядна жінка повинна іти від чоловіка через десять років сама», - жартував Микола Гресь, приятель Т., вічний оптиміст і поміркований пияк, що помер торік у швидкому поїзді Львів-Київ від інфаркту, відкривши таким чином власний спосіб покинути нелюбу дружину.  

У кімнаті Т. негайно потрапив у нездоланне поле тяжіння широкого, розкішного ліжка.  Невидимі і важкі метелики втоми вже сіли йому на повіки. Випите вино шуміло у голові. Він ще спромігся скинути з себе кросівки та джинси. «У моєму наметі, мабуть, ночує вуж», - чомусь подумав, засинаючи Т. 

У сні він був студентом і  разом з іншими хлопцями розвантажував на залізничній станції вагон з помідорами. Вони найнялися на цю каторжну працю, щоб заробити по кілька радянських рублів до своїх стипендій. Падав дощ, ящики з помідорами були неймовірно великими. У Т. боліли від їх тягаря руки. Ноги стали ватяними і запліталися. Хтось поплескав його по плечу: »Не сачкуй! Побачить старший - покарає». Т. повернув голову і упізнав Ореста Рожнятківського. «Орку, це ти? - зрадів Т. – Куди ти щез зі Львова?» «Я помер, - спокійно відповів Орест, перехоплюючи з його рук важкий ящик. – І ти теж помреш, якщо залишишся тут. Тому утікай, доки не пізно». «А як же ти? Я тебе не покину самого», - запротестував Т., ухопившись за інший бік ящика. «Я тут не сам. – заперечив Орест. - Придивися краще –  може ще когось упізнаєш…» Т. озирнувся і справді побачив іншого свого однокурсника, Миколу Греся, того, що врізав дуба у поїзді. Микола волік ящика, щось весело наспівуючи. Від несподіванки Т. послизнувся. Він впав на розквацькану зливою землю. Чиясь важка, дужа рука безцеремонно вхопила його за комір, змушуючи підвестись. Т. повернув голову і стерп від страху. Біля нього стояв горбань...

Він прокинувся від спраги. У роті було сухо і шорстко. Голова не боліла, бо, мабуть, не усвідомлювала, що вже була здатною і на таке. За напівзаштореними вікнами сірів безвітряний світанок, тутешнє птаство ще спало.  Т. довго силився, згадуючи, де він і як тут опинився. Врешті виліз з ліжка, знайшов шлях до ванної з умивальником та рятівним краном. Вода відгонила запахом річки, але чоловікові в ту мить вона видавалася найсмачнішою у світі. Коли пекельне вогнище у нутрощах було загашено, в голову вдарила нова хвиля сп’яніння. «Тепер мені не заснути». – бідкався Т.  Не вмикаючи світла, він намацав джинси, а в них – сигарети та сірники. Важку бронзову попільничку розгледів на скляному столику біля дивану у центрі кімнати. Поруч з нею стояла розцяцькована китайська ваза із яскравими тропічними  квітами і арабський підсвічник, з вигнутою півмісяцем ніжкою. Т. нахилився, щоб понюхати квіти. Ті пахли чужиною.  
Нове житло Т. на перший погляд могло б видатися номером у  готелі. Але кімната була надто великою, з двома  вікнами, що виходили на подвір»я. У проміжку між ними стояли офісні крісло і стіл з монітором комп’ютера, клавіатурою, принтером та лампою. Т. відсунув одну з шухляд столу. На її дні лежав стос чистого паперу. Решта шухляд були порожніми. Чоловік увімкнув настільну лампу, продовжуючи вивчати кімнату. Її  підлога у центрі була застелена турецьким килимом, у барвах якого переважав любий мусульманам зелений колір. Під протилежною від  вікон стіною стояла шафа-бар. За її скляними дверцятами була виставлена батарея пляшок з горілкою, абсентом, шотландським віскі, вином. Деякі із пляшок вже були відкорковані і надпиті. У лівому кутку кімнати зачаївся масивний стілець, чимось схожий на ті, що їх Т. бачив у вітальні на першому поверсі. А на стіні із суміжною кімнатою висіли такі ж як на вікнах темно-сині штори. Т. наблизився до них п’яною ходою і рвучко розсунув. За шторами він наштовхнувся на квадрат дверей. Т. прислухався. За дверима панувала тиша. Т. взявся за масивну ручку і спробував їх  прочинити. Двері не піддалися. Ключа у замку не було. 
Т. подумав, що за цими дверима може спати Аніта. Він пригадав її млосний запах на березі річки, молоде, пружне тіло, що вібрувало від кожного його доторку, зухвалий, навіть  зневажливий сміх. Він знову обережно натиснув на ручку. Та за мить схаменувся. А що коли там кімната С. чи А.? Або ж Генриха? До кого із них він хотів би стрибнути в ліжко? 
Т. підійшов до вікна. На сході вже займалася пожежа. Небо на очах змінювало колір з темно-фіолетового на блідо-голубий. Перисті хмари пашіли червоним. Т. зиркнув  на подвір’я. На посипаній гравієм доріжці неподалік від тераси сидів здоровенний пес. Він часто і важко дихав, немов після тривалого бігу. Його чорна шерсть була мокрою від роси, а з роззявленої пащі звисав довгий рожевий язик. Пес уважно дивився на вікна кімнати Т., бо тільки там, мабуть,  світилося. Цей погляд, у якому прочитувалося щось знайоме і водночас огидне, змусив чоловіка відсахнутися назад. Вже втративши з поля зору пса, Т. раптом усвідомив, що той мав людське обличчя.