Пастушка риби 

(З роману "Острів мороку")

Увечері старий рибалка повернувся з Дунаю
До білої хатини під очеретяним дахом,
До жінки, чиї груди засохли, 
Не спізнавши ласки дитячих губ,
А руки – не прали пелюшок,
Не гойдали ночами колиску.

Старий увійшов до господи
І поклав на стіл під образами
Щось загорнуте у вогкий плащ.

- Жінко, приготуй молоко.
Будеш мати дитину.
Бо сталося диво нині велике.
Риба оминала мій невід три дні,
Ріка викручувала весла, як руки, - 
Зносила в плавні, штовхала у вир,
Поривалась залізти до мене у човен.
Я, хто не знає молитов, молився до Бога, 
Щоб дозволив живим повернутись додому.
Врешті Ріка забула про мене
І я закинув свій невід.
Тоді мені й трапилось диво – 
Велика рибина з сумними очима жінки.
Вона не пручалася навіть, немов приречена на страту.
А вже на березі тихо померла.
Я взяв ніж і відкрив їй нутрощі,
А там – не повіриш! – немовлятко-дівча,
Зв’язане з рибиною пуповинням.
Що мав робити? Забрав його з собою.
Буде нам за доньку.

- А де ж та риба? – сплеснула руками стара.
- Я поховав її, як жінку, що сконала в пологах.
Неси молоко, бо дитина голодна.

Дівча виростало на радість старим
Зеленооке, веселе й закохане в Ріку.
Коли заходило у воду – утихомирювалися хвилі,
А риба збиралась довкола неї табунами,
Хотіла на руки.
- Не ходи, доню, на Ріку, - просила жінка, -
Бо вона колись тебе забере. І тоді ми з батьком
Помремо з горя.
- Але ж мамо, Ріка така добра до мене, - щебетало дівча. –
Вона каже, що в неї на дні є маленька хатка,
Де я зможу жити, бавитися з русалками,
Ткати килими із підводних трав.
- Доню, доню, не слухай Ріку. Вона тебе хоче вкрасти.

Та коли дівчині виповнилося тринадцять літ,
Ріка подарувала їй намисто з перл, 
Зелену льолю з морського зілля
Й наказала йти пасти маленьких сомиків з 
Табунами бешкетників-окунів.

Старий у розпачі посік свій невід,
Розібрав човен, щоб не шукати дошки на домовину.
А жінка ходила на поклони до Ріки – 
Просила повернути дитину…