Тобі приносять мертві істини
І ними зважують життя.
Вони ж деревами безлистими
В день проминущий відлетять.
І знову ти, в книжках зневірений,
Вже не дитя, та ще – не муж,
Словами гострими, невмілими
Людських торкатимешся душ.

І проклянуть тебе неситії,
Болящі й страждущі в стократ,
Коли назвеш себе спасителем,
А вчиниш, як невмілий кат.