Скучив за обличчям щасливої людини,
яка їсть не тому, що час, -
просто голодна,
літає хоч би у снах,
рахує не гроші, 
а воронячі гнізда,
співає для квітів.

«Не повірите, але я колись
справді літала. І це був не сон», -
призналася мені жінка,
з темними обручами кіл
довкола очей,
на канатному витягу
біля Ворохти.

Її чоловік завис на стільці 
попереду нас, 
підібгавши ноги,
як наживка для незримих рибин
карпатського неба.

«Він боїться висоти», -
зітхнула жінка,
що збагнула науку левітації,
але хоче старіти
на восьмому поверсі в Києві.
У музеї її життя 
вже розставлені всі експонати:
попіл спалених листів,
написаних в розпачі,
свідоцтво про шлюб,
парфуми з Парижа,
портрети матері 
і двох синів.

Бракує лиш фотографій 
одного польоту.