6.

С. прокинулася з панічною думкою про те, що вона ось уже тиждень не телефонувала мамі. Мобільний зв’язок тут не діяв, а стаціонарного телефону на віллі просто не було. Генрих з цього приводу вчора лише розвів руками: прокладання телефонного кабелю по дну річки коштувало б надто дорого і не гарантувало надійного зв'язку. «А що ви зробите, коли слід буде негайно викликати лікаря?» -  не вгавала С. «Ви гадаєте, що якийсь лікар зміг би нас розшукати у цих плавнях? – запитав у відповідь горбань. –  Скоріш за все, до нього доведеться добиратися самотужки. Тому ми з Анітою домовилися не хворіти. Сподіваюся, що й ви пристанете на цю умову». Він порадив С. написати мамі листа. У суботу його, мовляв, заберуть з острова і вкинуть у поштову скриньку десь під Ізмаїлом. С. машинально подякувала горбаневі, але водночас відчула себе ошуканою.  

Хоча вибираючись на Дунай, вона й справді хотіла щезнути з поля зору інститутського звіринця (так С. називала кафедру історії, де була аспірантом і писала дисертацію з історії Української повстанської армії). Дівчині ставало солодко на серці ще й від думки, що її останній бойфренд, Костик, губитиметься у здогадках, чому вона більше не телефонує, не заходить начебто випадково до нічного клубу, де вони колись познайомилися. 

Торік у лютому він підібрав її там п’яну, оглушену, як риба, голосною музикою і відвіз до себе  на Русанівську. Вона заснула ще в його «шкоді», остаточно розімлівши від тепла і гримучої суміші з міцних напоїв. Вранці С. прокинулася у чужому ліжку, роздягнута, дбайливо закутана у ковдру. З сусідньої кімнати вона чула голос чоловіка, який комусь обіцяв по телефону приїхати через годину і в усьому розібратися. 
Згодом Костик зізнався, що  вона дуже схожа на його молодшу сестру-старшокласницю. Там, у клубі, він, мовляв, пошкодував С., сприйнявши її за київську школярку, п’яну і дурненьку, яку могли вкинути у машину і відтрахати в зад десь на десятому кілометрі за Києвом.

Через два дні вона, згораючи від сорому, зателефонувала до Костика і напросилася у гості. Вечеря при свічках завершилася у ліжку. Але цього разу, як і багато наступних, рятівник С. не дав їй заснути далеко за північ. 

Костику було  тридцять два, він переїхав до Києва з Житомира. Мав власний бізнес. Який саме – у такі деталі С. намагалася не вникати. Але велося чоловікові. мабуть, не зле. Якось С. побачила на його столі кульок з пачками купюр.  Іноді він покидав її навіть пізно увечері, посилаючись на нагальні справи. Влітку вони два тижні відпочивали у Туреччині. Там С. здалося, що вона майже спізнала безтурботного сімейного щастя.  Але ні в Анталії, ні згодом у Києві Костик так і не попросив її руки. 

«Він тебе не кохає, доню,  - вирішила її мама, зітхаючи у телефонну трубку. – Бо якби кохав, то приїхав би до нас у Тернопіль чи познайомив тебе із своїми батьками… Скажи, ти хоч не вагітна?»
Ні, С. не завагітніла, бо Костик старанно уберігався від такої халепи. «Я люблю дітей, але чужих. Таких як ти, сонечко», - намагався жартувати він.  Зрештою, С і сама не прагнула мати дитину, розважливо постановивши спочатку підкорити світ, змусити аплодувати його при кожній своїй появі. А вже потім нехай би були  і діти. Точніше – одна дитина, хлопчик. 

Якось Костик попросив почитати її рукописи прози та двох коротких п’єс. Через два дні він змусив її записати усі тексти на дискети і забрав їх із собою. А в листопаді, на її двадцять шостий день народження, Костик приніс на побачення з С. разом з оберемком жагучих темних троянд, авторські примірники її першої книжки «Касандра на пенсії».  Дівчина, яку досі лише люб’язно  випроваджували з редакцій  київських літературних журналів  із стандартними відмовами, на кілька днів ошаліла від щастя. 

Колеги по кафедрі до її літературного дебюту поставилися стримано. Керівник наукової роботи С. і водночас завідувач кафедрою Йосип Терентійович покликав дівчину до себе в кабінет і, листаючи її «Касандру», сказав: 

«Я, звісно, вітаю вас, любонько, з першою  книгою. Щиро бажаю, аби вона була не останньою. Та щось підказує мені, що невдовзі вам доведеться зробити вибір між літературою і наукою». 
«Але чому, Йосипе Терентійовичу? – здивувалася С. -  Наступного року я хочу захищати дисертацію».
«Історія – дисципліна суха і прагматична. – розпочав здалеку старий пердун, автор безсмертної наукової розвідки «Роль КПРС в освоєнні цілинних земель Казахстану» - Історія оперує точними документами, цифрами, фактами.  Ви ж намагаєтесь привносити у свою роботу про УПА емоції, гублячи безпристрасність і неупередженість. Ви змальовуєте упівців винятково героями. Хоча я дав вам список літератури, у якій детально описані і задокументовані їхні злочини проти власного народу.  Дорогенька, в Україні змінилася влада. Новий уряд не толерує героїзацію УПА. Київ – це вам не Львів. Якщо хочете захистити у нас дисертацію а тим паче працювати  – мусите притлумити  емоції і змінити тональність своєї дисертації.»
«У ній не має емоцій. Усе про що я пишу – ґрунтується на документах, прихованих від науки, - ледве стримуючи гнів, відповіла С. -  Тому нехай змінюється ваш уряд, а не я».
Вона вийшла з кабінету гримнувши дверима. Відтоді на кафедрі прижився жарт: «А куди це поділася наша С.?» -«Пішла змінювати уряд».

У новорічну ніч С. залишилася сама. Вона сиділа у своїй кімнаті в гуртожитку, цмулила шампанське і гірко плакала. Останній тиждень Костик уперто не відповідав на її телефонні дзвінки. Якось вона просиділа у під їзді його будинку майже до ранку, але він так і не прийшов ночувати до дому. Усе з’ясувалося наприкінці січня. С. випадково зустріла Костика на Хрещатику у товаристві іншої жінки. Вони обоє були щасливі і засмаглі, як молодята після медового місяця, проведеного у Єгипті. «Нелю, знайомся, це моя київська сестричка і молода письменниця С., - не розгубився чоловік. – Пам’ятаєш, я подарував тобі її книжку?».  «Так-так, я її читала, - зраділа миловидна фарбована блондинка Неля. – Там ще є таке дивне слово – спу… спудеї. Мій редактор на телестудії сказав, що слово спудей означає товстун». «Ваш редактор – недовчений йолоп. Бо точне значення цього слова - зрадник», - відрізала бліда від злості С. і, не попрощавшись із солодкою парочкою, подалася геть... 

Аніти на кухні не було. С. відчинила дверцята величезного холодильника, шукаючи там сік чи хоч би мінеральну воду. Холодильник тріщав від продуктів. С. вхопила першу ліпшу пачку із соком, знайшла склянку і подалася на вулицю.  
Аніта ніжилася на сонці, напівлежачи  у плетеному стільці біля тераси. Мала на собі лише зелений купальник і великі дзеркальні окуляри.
- Привіт! – помахала вона рукою С. – Як вам спалося?
- Чудово! – відповіла гостя. – А куди поділася решта ваших нахлібників?
- Т. пішов до річки за своїми речами. А. ще мабуть, спить. А Генрих порпається у своїй оранжереї, -  Аніта встала із стільця. – Хочете, я разом з вами поснідаю?
С. кивнула головою. Вже за столом вона  впала обличчям у складені човником долоні.  
- Що з вами?-  стривожилась Аніта. – Вам зле?
- Ні, мені гірше,. ніж зле. Бо я, дурепа, його й досі кохаю…