Василь Барка

Одцвітана галузка над стежкою

Джміля у дзвінці причащаючи,
покинута на колихання,
ти — неборонніша від чаєчки,
залюбленим на смерть — кохана.

Ти подихнеш медами щирими
з чарчиночок, що припорошені —
біля душі закружить лірами,
бджільми, росинами, розкошами.

І поклянуть на поцілунок
пелюстинки, мов сміх, примружені.
Вже — променя тисячострунок
спливає по сліпучім кружеві.

Несамовита самогубиця:
на вітрі доцвісти дозволь — 
тріпочеться! кричить! голубиться
до найласкавіших долонь.

1948