Майже сон.
Він проснувся рано й відчув, що нічого не відчуває. Все навколо було таке відчужене і незнайоме, не зважаючи на те, що саме в цій кімнаті він прожив свої останні десять років. Він спробував поворухнутись, та не зміг. Він спробував крикнути, але не зміг відкрити рота. Він злякався, але відразу ж себе заспокоїв: "Це сон, це тільки сон, дуже реальний, але сон". Він спробував прокинутись ще раз, але не зміг закрити очі, щоб знову їх відкрити, тому він втупився в стелю й почав чекати поки весь цей маразм скінчиться. Великий годинник на стіні пробив дев'яту. Він почув як двері відкрилися, а в наступну мить десь позаду нього (де в принципі і мали бути двері) пролунав голос: "Коханий, ставай вже дев'ята година!" Він спробував сказати: "Так, дякую, люба! Вже стаю!" - але не зміг вичавити з себе ні звуку. "Милий, не грай вар'ята, тобі треба ставати!" - сказала вона підходячи ближче. Він побачив її обличчя над собою. Раптом воно пачало шалено бігати вверх вниз  і він зрозумів, шо це рухається його тіло, вона його трясе! За цим всім слідував страшний істеричний крик, в якому вчувався такий розпач, що він готовий був вже вмерти, якшо не може проснутись, лиш би не чути всього цього. Її постать промайнула перед його очима, і він почув, як вона вибігла геть. Через лічені секунди до кімнати як шалені влетіли всі: мама, тато, дочка, брат... Одним словом всі шо не були родичі в хаті. Всі плакали, кричали, голосили... Враження складалось таке, ніби хтось вмер, а що найцікавіше, складалось враження, шо вмер саме він. Така думка з'явилась в його голові на якусь мить, але він тут же її вигнав. Він дотримувався теорії, що все це лише сон і вперто чекав його закінчення... Мама впала на коліна, її голова опустилась йому на груди, вона безформенно повисла на його тілі. Дивно... Просте жіноче тіло, так, трошки вже, можливо, не першої молодості, але ще, сказав би, досить красиве. Маю на увазі, не якесь там страшне, неприроднє, понівечене і т.д. і т.п., а просте красиве жіноче тіло, на яке ми так любимо дивитись, хоча й так до нього звикли. Але якщо глянути на нього під трошки іншим кутом, змінити ракурс споглядання, трошки змінити позу і включити уяву, то виходить щось таке страшне, недовершене, інопланетне, ненормальне і взагалі неприпустимо бридке... Отака думка була закралась до нього в той момент, одна з тих, які з'являються нізвідки і зникають в нікуди... Батько ледве тримався на ногах. Він стояв біля стіни, спершись на неї, і тихо плакав, можливо вперше в житті. Дивно деколи стає, чому люди плачуть, коли хтось вмирає, тим більше настільки віруючі люди, як оцей мужчина років 50-55, що стояв біля стіни і не встигав витирати своє обличчя від великих сліз? По вченню Господа, людина ж після смерті переходить в інше, краще життя. Смерть би тоді мала бути щастям, своєрідним святом душі. Ми б мали тішитись за небіжчика: він на кінець заспокоївся, закінчив цю гру під назвою життя і вийшов з неї переможцем отримавши в нагороду своє місце в раю, так би мовити перейшов на рівень вище. А ми чомусь плачем, влаштовуєм траури, обмежуєм себе в розвагах і називаєм це все невимовним горем?! Для чого?! Чому ми так не хочемо відпускати людину з цього страшного світу? Може тому, що так насправді, то ніхто не знає, що буде далі, що буде за завісою життя? Тобто навіть ті найбільш віруючі сумніваються в існуванні Бога? Чи, може, просто заздрісно, що от ти ще мучишся, а хтось вже відмучився (от везунчик, нє?)? Просто плекаєм егоїстичну думку, що, коли ти не сам, то муки здаються легшими? Не знаю, не мені це вирішувати. Тобто не так, не мені це вам казати чи пак стверджувати, кожен насправді знає відповідь на це питання, от тільки страшно це усвідомити. Брат сидів в фотелі, жінка стояла на колінах коло мами (її тіло було таке ж безформне, проскочила була думка), а маленька доця повзала від одного до другого і також заливалась слізьми: важко було стриматись, коли всі довкола чогось плакали, ну хіба крім тата, той собі спокійно лежав - єдина тверезомисляча людина в цій кімнаті. І хто сюди пустив це маленьство?! А, ну так, вони ж всі були оповиті горем, ніхто не думав про дитину. Чому ми завжди звертаєм увагу на кінець, а не на сам процес, на погане, а не на добре, на хворобу, а не на здоров'я, на горе, а не на щастя, на смерть, а не на життя? Чому добре ми завжди сприймаєм як належне, а зло, як кінець світу? Хоча ні, можливо саме в цьому епізоді я трохи перегнув палку. Можливо, все таки, цілком нормально забути про дитину, коли тебе ошелешили такою звісткою. Тим більше, майже зразу брат відніс її в іншу кімнату і приспав.
Він побачив перед собою обличчя батька. Але побачив на якусь мить, бо вже в наступну на його очі опустилась важка, мокра від сліз, батьківська рука і опустила його повіки. В нього залишилась маленька шпаринка, крізь яку нормально дивитись було важко, вії заважали, але на найгірший випадок цього хватало повністю! Годинник на стіні пробив десяту, ця година, відколи прийшла дружина, здавалось, тривала вічність. Важко було лежати і це все терпіти, і відчувати, що ти насправді нічого зробити не можеш крім того, що чекати, чекати, чекати... біля нього сиділи чи, краще сказати, лежали дві жінки. Мама вже як пів години не плакала, мабуть просто не мала чим. Але він знав, що вона тут, не чув як вона піднімалась. Дружина ж далі вмивалась слізьми і просто не могла зупинитись. Кожних пару хвилин брат приносив їй шклянку води, щоб вона випила валер'янки. Він чув швидкі кроки брата й догадувався куди той бігає... Мама піднялась і вийшла кудись. Через деякий час вона вернулась в супроводі плюскоту води. Плач дружини став трохи приглушенішим. Зрозуміло було, що вона кудись відійшла. Та й взагалі, чого затягувати? Як би йому не хотілось цього визнавати, він розумів: його обмивають, а обмивши. почнуть вдягати, - одним словом все йшло так, ніби він дійсно вмер. От тільки чому він все баче і все чує? Дивно це все. Страшно неправдоподібно! І неправдоподібно страшно! Ще ніколи він не переносив холодний душ спокійніше ніж нині, навіть пошкодував, що раніше його тіло було аж надто чутливе до холодної води. А зараз сам кайф! Мало того, що він не відчував що вода холодна, він не відчував навіть самої води, і лише зрадливий плюскіт видавав весь цей процес. Плюскіт почав стишуватись і зник взагалі. "Зараз почнуть вдягати," - подумав він і відчув непереборне бажання дізнатись в що саме його будуть вдягати. Але, якщо він щось і бачив крім своїх вій, то це була білосніжна стеля, а її він вже вивчив як свої п'ять пальців.
Пробило одинадцяту... Плачу чути вже не було. Тільки тепер кімнату заполонила якась нестерпна тиша, тиша, якої він терпіти не міг. Краще б вже мама голосила над ним. Він принаймні не відчував би себе таким самотнім. Чому вони не включать музику? Я вже не можу отак-от лежати і слухати тишу! Хотілось кричати! Страшно хотілось кричати. Від злості, від безпорадності і просто так, щоб не чути тиші. Говоріть хоч щось! Чому ви мовчите?! Чому я не можу проснутись?!!! Кохана! Ти ж в дев'ятій мала мене збудити! Невже ще нема дев'ятої? Витягніть мене хтось з цього сна! А, може, мені зараз заснути? Тиша сприяє. Та й очі майже замкнуті. Але я не хочу спати! Я не можу спати! Fuck!!! я не можу більше нічого робити крім того як бездіяльно лежати в повній свідомості! Я хочу плакати. Я хочу кричати! А-а-а-а-а!!! Але воно всьо тисне на мене! Голова розривається! Здається, що, якщо зараз ніхто нічого не скаже, то голова розлетиться на маленькі-маленькі шматочки і розкидає їх по цілому світі! І мені врешті стане легше, я перестану будь-що відчувати. І чому мозок залишився справним? Комусь захотілось мене покатувати? Добре, визнаю, вдалось, лише дай мені проснутись! Боже, я повірю в тебе, лише розбуди мене! Невже ти такий садист? Чи тебе просто нема? Що ж, принаймні я був правий...
Пробило дванадцяту... Пролунав дверний дзвінок. Хтось пішов відкривати. З голосів в коридорі він зрозумів, що прийшов його найкращий друг, а відкривати йому ходив брат, який єдиний ще якось тримався, бо, можливо, розумів, що комусь треба триматись, що комусь треба підтримати всіх інших, що комусь треба дивитись за дитиною, про яку, таке враження, всі забули, що комусь треба... Та тих треба було багато, і все це лежало на братові. І може хтось назвав би його безсердечним, не здатним на таке почуття як любов, навіть до рідного брата, але, як на мене, це була найсердечніша людина в тій хаті, бо він переймався не своїм горем, як це робили всі, а чужим і намагався хоч якось їх заспокоїти. А своє горе він ховав далеко-далеко в собі і лише він знав, як він насправді любив брата...
Друг підійшов до катафалку, на якому він тепер лежав. Тобто невідомо чи це був катафалк, просто він відчув, як його переносили по зміні краєвиду і закономірно подумав, що то катафалк. Отже друг підійшов до нього, взяв за руку (принаймні він це так собі уявив. Йому ставало страшно і хотілось ,щоб хтось потримав його за руку) і промовив: "Fuck!" Йому якось полегшало від цього слова, дійсно полегшало. "Нє
, ну це просто не розумно! Бог просто вирішив собі з нас пожартувати! Ти не зауважуєш, що ти завжди діставав і продовжуєш діставати те чого прагнув я і навпаки? Ідіотизм! Кура! Чому воно всьо так складається? Ти з самого раннього дитинства мріяв забратись з дому, але й досі живеш, sorry, жив з своїми батьками. Я ж натомість повністю виконав твоє бажання і в шістнадцять років забрався з хати. Ну добре, я також цього хотів, але не так як ти! Ти хотів бути вільним, хотів не мати жодних зобов'язань ні перед ким, хотів стати письменником, якого всі люблять, але який є насправді страшно самотнім і жаліти себе до скону! Я ж хотів роботу в 400-500 баксів в місяць, жінку, яку б я любив, яку б я хотів бачити кожен раз як просинаюсь і маленьке baby, от і все. Що ж, вийшло все навпаки. Ну то трудно. Може ми й справді хотіли якраз того, що маєм, просто хотіли бути іншими для всіх і для себе... Не знаю. Знаю лише, що ти завжди десь там всередині хтів мати одну єдину, а мене завжди манило то життя, що я маю зараз. Інакше б не сталось так як сталось. Але чому, на милість Божу, чому, до холєри, зараз, коли я подумував про самогубство, вмер ти? Чому знову сталось все не так? Чому тоді, коли ти накінець щасливий, коли тобі жити і тішитись, чому ти вмираєш? Боже!!! Хрєнові в тебе жарти, скажу тобі! Полюбляєш чорний гумор?! Чому ти забираєш людину, яка тут щаслива?" Якби ж ти знав, що я тебе чую! Ти б не капав мені на мозги стільки! Ніби я сам не знаю, що я тут лишаю?! Краще б ти матюкався! Ти ж так гарно це робиш! Добре, нехай я не проснуся, але, принаймні, дайте мені забутися, відключіть мій мозок, звільніть мене від цих жахливих мук!!!
Пробило першу... Другу... Третю... П'яту... Минали години... Час від часу до хати заходили якісь люди: родичі, сусіди, знайомі, друзі, просто цікаві. На останніх дивитись було найлегше: вони не плакали, вони не любили, вони не страждали. Дехто лишався. Таких було не багато. В більшості або близькі родичі, або найкращі друзі. Всі мовчали. І в цьому мовчанні ховався жах. Його мозок перетворювався в до відказу напханий людьми тролейбус. Вони всі штовхались, плювались, кричали один на одного, ставали один одному на ноги... Спогади зринали один за одним, не встигаючи змінюватись. І чомусь спливало лише хороше, чомусь згадувалось лише те найкраще для чого варто жити. Він намагався найти щось, що б його заспокоїло і хоч трошки переконало, що добре, що він вмер, але не міг підшукати нічого підходящого. Можливо тому, що жити варто для всього, для всього без виключення? Він зрозумів це от тільки що і не тому, що побачив, що смерть це не спокій, а мука, а тому, що мрії з яких складається життя завжди краще від спогадів з яких складається смерть. Боже, яким він мудрим став, коли вмер! І що йому з тої мудрості? Яке задоволення знати, якщо ти ні до чого це знання не можеж застосувати? Бути би зараз дурним, психом! Нє, в тих також є думки і вони також найрозумніші. Втратити б зараз всі думки! Оце б було фантастично! Або замінити їх іншими! Але як я можу замінити їх іншими, якщо навколо панує тиша? Якщо я коли-небудь прокинусь, то заставлю всіх і кожного пообіцяти мені, що мої похорони будуть сплошним святом з музикою, танцями, випивкою, тортами, розпустою, жартами, веселощами, усмішками і щастям! Якщо я коли-небудь прокинусь... Кохана моя, і якого милого я тебе зустрічав, одружувався, кохав до безмежності, закохував в себе? Щоб зараз покинути? Щоб ти лишилась сама, сама з нашою маленькою доцьою? А вона чим таким бідна завинила, щоб виростати без тата? Чим це дитя заслужило втратити батька, ще до того як його по-нормальному взнає? Хтось мені дасть відповідь на це питання?!!! А хуй мені хтось відповість!!! Ми вмієм тільки робити, а того, що зробили пояснити не хочем. Правда, Боже?!!! Блядь!...
Я змучився!... Боже, як я змучився!!! Як я змучився лежати тут, відчувати їхню присутність, розуміти як їм всім важко і не могти їх заспокоїти. Як я змучився черговий раз передумувати своє життя. Як я змучився черговий раз передумувати вчорашній день і ніч. Як файно вчора було, коли вона поклала малу спати і залізла до мене під ковдру. Я її обняв, і ми так і заснули. Як файно було відчувати тепло її тіла, її подих на свому обличчі, її вуста на своїх вустах, її волосся під своїми пальцями, її... Як взагалі приємно було відчувати! Пам'ятаю той день шість років тому. Я прийшов до неї з самого ранку, в сьомій годині, з великим букетом ромашок, таким, що я ледве міг його втримати обома руками. Я подзвонив, вона відкрила, і я прямо з порогу сказав їй все, що мав сказати. Сказав, що люблю її, сказав, що не можу більше отак жити, тримаючи свої почуття лише в собі, сказав, що не можу дивитись на її вуста не прагнучи їх поцілувати, що не можу дивитись в її очі не прагнучи в них втопитись, не можу дивитись на її волосся не прагнучи до нього доторкнутись... Я говорив це швидко, з тремтячим голосом, бо боявся, що щось скажу не так, що щось піде не так, що вона просто не чує того що я. Вона запросила тебе до себе, зварила каву і сказала, що їй дуже приємно, АЛЕ... Ти встав, вибачився і вийшов. Ти не міг більше нічого слухати. Цілий день ти лазив по Львову, не знаючи де себе подіти. Ти сидів в барах, напивався, курив цигарки, мок під дощем, знов напивався, лежав на траві в парку, курив цигарки, знов напивався... Десь в третій годині ночі ти доплівся до хати без копійки в кишені. Ти хотів лише дойти до ліжка і впасти. Хата була пуста, батьки були на вакаціях і ти міг спокійно, нічого нікому не пояснюючи, забутись. Ти якось видерся на свій третій поверх, дошкандибав до дверей і... Біля твоїх дверей спала вона... Як виявилось вона чекала тебе тут сім годин. Так і не додзвонившись вона вирішила прийти. Це була найпрекрасніша ніч в твому житті! Вона тебе любила! Вона зрозуміла це в той момент як ти пішов, вона не могла без тебе жити, вона б ніколи не пробачила собі, якби втратила тебе, якби втратила своє єдине кохання... От тільки на ранок страшно боліла голова!
Нє, ну якого біса вони тут сидять всі і не дають мені жити? Тю, що я говорю?! Але яка різниця? Горе, блін, в них велике! Та не в вас, кохані, горе, а в мене! Я покидаю цей світ, в мене закінчилось моє життя, хоч і яке воно хрєнове було, але моє! Чуєте, МОЄ!!! МОООЄ!!! Бідаки! Втратили дорогу людину! І ніхто, я в цьому впевнений, ніхто з вас не подумав скільки дорогих людей втратив я!!! Нє... Ну як?! То ж ви нещасні! Вам приносять співчуття, вас жаліють, вас розуміють. А що я? А я ніщо, я вже все, що їм всім до мене? Хто я такий? Я бездиханне тіло, купа м'яса і кісток і частково (як жаль, що вони цього не знають, чи, може, це добре?) нервової системи. Ні, тепер почався цирк, почалась вистава, де кожен чесно грає свою роль і кожен в якійсь мірі дістає задоволення. Ті найближчі дістають насолоду від того, що от - вони в центрі уваги! От ми! От наше горе! Жалійте нас, ми нещасні! І, подаючи приклад, починають жаліти самі себе. А ті, що не найближчі, жаліють, від всієї душі жаліють, насолоджуючись своєю добротою і великодушністю. Але, в принципі, і ті, що не найближчі, захопившись, починають шукати якусь зачіпку, щоб пожаліти трохи й себе. Згадують якісь розмови з покійним, незначущі знаки, які тепер здаються дуже важливими, потиск руки, погляд... Знайти завжди щось можна. І починають видушувати з себе сльозу, розуміючи, які вони нещасні. А хто я? А я лише причина цього всього дійства. От і все. Тож нащо на мене звертати увагу, якщо дійство вже почалося? Все для чого я був потрібен вже сталося. Моя роль зіграна, я сховався за куліси...
А чи любив я її взагалі колись насправді? А я гребу... Вірите, гребу! Так, мені було добре з нею, мені було зле без неї, але хто його знає чи не забув би я її якби був без неї хоч на секунду довше ніж я був? Я був найщасливішою людиною в світі, коли вона сказала "так", але чи не було це щастя спричинене просто досягненням такої бажаної мети. Якби я хотів з кимось бути, я б звичайно вибрав її, бо все таки якась незрозуміла сила тягнула мене саме до неї. Можливо, це був просто збіг обставин? Але чи справді я хотів з кимось бути? Видно хотів, раз був. Але справа в тому, що бажання постійно змінюються, і чи не був я вже потім, пізніше з нею просто з мусу, просто тому, що моральні засади не давали мені ніц змінити? І на цей раз я вибрав чистість совісті, а не задоволення. Не знаю... Єдине, що я знаю, це те, що оце мале створіння, яке собі мирно спить в сусідній кімнаті, зуміло заставити мене, можливо вперше, по-справжньому полюбити. Це, мабуть, єдина істота на планеті, яку б я зараз хотів бачити, яку б я хотів приголубити, поцілувати і сказати: "Все нормально..."
Якби ж воно все було нормально... Якби я в це далі вірив, як пару годин тому, і спокійно чекав пробудження...
В кімнаті стало темно, лише невелика кількість свічок давала якесь тьмяне світло. Ще трошки і світом запанує тиха ніч. Як я любив в такі ночі, ще бувши дитиною, поки батьки спали, залазити в кухні на вікно і дивитись на зоряне небо покурюючи цигарку. Так приємно було відчувати ніч своєю спільницею, так хотілось крикнути їй: "Не сумуй! Ти не одна! Я прийшов сюди спеціально, щоб скласти тобі компанію!" І зараз вона також допомогла. Направду допомогла. Не сильно, але все ж. Всі потрошки, змучені цілоденним стражданням, задоволені собою і широтою своєї душі, йшли спати. Залишились лише найдорожчі, але вони сиділи мовчки, навіть не плакали... Мені навіть стало шкода їх. Але потім я спам'ятався: це вони мають шкодувати мене, а не я їх! Єдине, що порушувало тишу, це ледь чутні кроки мого брата, який розносив каву. Я вирішив поспати. Я спробував метод, яким я завжди користувався в дитинстві: уявив повністю білу ізольовану пусту кімнату. Це допомагало ні про що не думати і швидше засинати. Але раптом я усвідомив, що відчуваю себе страшенно бадьорим і зовсім не хочу спати. Я не міг виключити свою свідомість і це жахало найбільше, особливо тому, що цей жах мав продовжуватись вічність...

			11.10.2003
Юрко Сущ.