По вогонь
Жозеф Роні


Повість відомого французького письменника Жозефа Роні-старшого (1856-1940) переносить нас на десятки тисяч років назад, у кам'яний вік. Образно й захоплююче змальовує автор сповнене пригод і тривог життя доісторичних людей, змушених вести повсякденну сувору боротьбу з грізними силами природи, з лютими хижаками, з ворожими племенами.





Жозеф Роні

ПО ВОГОНЬ





Частина перша





Розділ перший

СМЕРТЬ ВОГНЮ


Уламри бігли вночі, охоплені жахом. Їм, збезумілим від страждань і втоми, все здавалося дрібницею перед найбільшим нещастям: у них помер Вогонь. Вони доглядали його в трьох клітках, відколи існувало їхнє плем'я; чотири жінки і два воїни годували його і вдень і вночі.

За найтяжчих часів він завжди мав від них поживу; вкритий від дощу, негоди, поводі, він подорожував через річки и болота, синіючи вранці та червоніючи ввечері. Його могутнє лице гнало від себе чорного й жовтого лева, печерного й сірого ведмедя, мамонта, тигра й леопарда; його червоні зуби боронили людину від усього широкого світу. Всі радощі життя втілювалися в ньому. Він надавав м'ясу смачного духу, гартував списові його вістря, колов тверде каміння; руки ноги поблизу нього почували в собі приємну міць; він бадьорив плем'я в повних різного страхіття лісах, безкраїх степах, у глибинах холодних печер. Це був Батько, Вартовий, Рятівник, однак лютіший і страшніший за мамонта, коли виплигував з клітки і починав жерти дерева.

Він помер! Ворог встиг знищити дві клітки, а в третій під час утечі Вогонь на очах зблід і зменшився. Він так ослаб, що не міг уже гризти болотяної трави; він тремтів, як хворе звірятко. Нарешті вогник зменшився до розмірів червоної цяточки, яку добиває вітер своїми подихами… І потім він зник… Уламри, приголомшені горем, бігли в глуху осінню ніч. Зірок не було. Важко небо нависло над важкою водою; болотяні рослини простягали назустріч свої холодні галузки; різне гаддя булькало у воді; вода непомітно ковтала чоловіків, жінок, дітей. Прислухаючись до голосів провідників, уламри силкувалися простувати найтвердішим шляхом по острівцях та бродами.

Троє поколінь знало цей шлях, але спробуй знайди його, коли навіть зорі на небі не світять. Та все ж на ранок вони вийшли до лугу.

Холодне світло цідилося крізь сірі хмари. Вітер кружляв над масною, як гірська смола, водою; ряска напиналася, наче гнійна болячка; задубілі плазуни ворушилися поміж білого латаття та човників. Чапля знялася з попелястого дерева… Перед уламрами розляглася безмежна рівнина, вся вкрита туманом, під холодом якого тремтіла рослинність. Люди звеселіли, випросталися, перешили останні мочарі й ступили на тверду землю.

Вони опинилися серед високої трави. Коли небезпека смерті минула, багато уламрів цілком втратили свою жвавість; вони попадали на землю і тієї ж миті поснули. Жінки трималися краще за чоловіків; декотрі з них втратили дітей у болоті й скиглили, наче вовчиці. Всі вони розуміли, що плем'я має великі втрати, що настають тяжкі часи: ті, хто врятував своїх дітей, на радощах підносили їх угору до хмарного неба.

В світлі ранку Фаум перелічив своє плем'я, вживши для цього пальці і гілки. Кожна гілка йшла за число пальців на двох руках. Він не дуже добре рахував, однак побачив, що ще лишилося чотири гілки воїнів, більш як шість гілок жінок, близько трьох гілок дітей і кілька дідів.

А старий Гун, вміючи рахувати краще за всіх, заявив, що з чоловіків урятувався один на п'ять, із жінок — одна на три, а з дітей — одно на гілку. Тоді всі, хто не спав, відчули безмежність свого лиха. Вони збагнули, що їхнім поколінням загрожено в самім корені, що сили природи стануть для них убивчими; голі й безпорадні, мусять вони тепер блукати по широкому світу.

Незважаючи на всю його мужність, Фаума опанував розпач. Ні його могутня постать, ні велетенські руки не тішили його більше; на широкому обличчі, укритому шорстким волоссям, у жовтих, як у леопарда, очах була гнітюча втома; він поглядав на свої рани від ворожих списів та інколи злизував кров, що ще й досі текла з рани на руці.

Як усі переможені, він пригадував ту хвилину, коли сам міг перемогти. Уламри жваво стали до бою, сам він трощив ворожі голови своїм кийком. Знищивши чоловіків, забравши жінок та вбивши ворожий Вогонь, вони здобули б собі право полювання на нових рівнинах та в невичерпно багатих на дичину лісах. Але звідки ж тим лихом повіяло? Чому уламри у відчаї почали тікати, чому захрустіли їхні кості, чому розпорото їхні животи, чому передсмертний зойк линув з їхніх грудей, в той час як ворог захопив їхній табір і руйнував священні Вогні? Так запитувала темна й безпорадна думка Фаума. Ця думка вперто переслідувала його. Вона не хотіла гинути, вона відчувала, що ні енергії, ні мужності, ні лютості у неї не поменшало.

Сонце тим часом почало пригрівати сильніше. Воно пливло понад болотом, пронизувало воду, сушило рівнину. З ним линула радість ранку, рослини оживали під його промінням. Вода здавалася легшою, менш зрадливою, прозорішою. Вона грала сріблястими хвильками поміж яскраво-зелених острівців, одбивала блиском малахіту та перлів, м'якими тонами сірки, плівочками слюди, та й дух від неї з-під верб та вільх ішов ніби легший, Граючи відблисками, пишалося баговиння, полискувало жовте латаття, маячили сині півники, болотяні молочаї, кривавники, цілі затоки козельців з листям цар-зілля, плакуна, росянки; нетрі з очерету й лози, де плодилося водяне птаство — чорні кулики, чирки, сивки, чайки нефритових кольорів, важкі дрохви та довгоногі погоничі. По берегах рудих заводей нерухомо стояли чаплі, вистрибували, плещучи крилами, журавлі на косах, зубата щука кидалася на линів, а останні метелики миготіли в повітрі зеленими й блакитними вогниками.

Фаум почав оглядати своє плем'я: лихо лягло на нього, мов гадюче кодло. Від жовтих, як лимон, і зелених, як баговиння, закривавлених хворих, що трусилися у пропасниці, ішов важкий дух гнійних ран. Деякі скорчилися, ніби удави, інші випросталися, наче великі ящірки, дехто хрипів, здавлений смертю. Рани почорніли, огидні й жахливі на животах і особливо на головах, де кров зліпила волосся в одну суцільну червону губку. Майже всі поранені мусили одужати, бо найслабкіші або лишилися на тім боці, або загинули в болоті.

Одвівши очі від сплячих, Фаум став допитливо розглядати тих, що дужче, ніж утому, відчували лихо втрат. Це були найміцніші воїни, краса племені уламрів. Суворі обличчя, низькі лоби, звірячі щелепи. Шкіра у них була руда, не чорна; майже у всіх тулуби, руки й ноги позаростали волоссям. Їхній нюх міг змагатися із нюхом звірів. Їхні великі очі світилися то люттю, то сумом, сяяли особливою красою у дітей та деяких молодих дівчат.

Фаум звів руки до сонця й заголосив.

— Що робитимуть уламри без Огню? — вигукнув він. — Як житимуть воші в степах і лісах? Хто оборонить їх від темряви й зимового вітру? Вони муситимуть їсти сире м'ясо і гірке коріння; вони більше не грітимуться біля багаття, не гартуватимуть вістря своїх списів. Лев, звір із страшними іклами, ведмідь, тигр, велика гієна жертимуть їх живцем серед ночі. Хто знову дістане Огонь, той стане Фаумові братом; він матиме три частки в полюванні, чотири — здобичі; він візьме собі Гамлу, дочку моєї сестри, і палицю ватажка після моєї смерті.

Тоді підвівся Нао, син Леопарда, і промовив:

— Хай дадуть мені двох прудконогих вояків — і я піду здобувати Огонь чи у синів мамонта, чи у людожерів, що полюють на берегах Подвійної річки.

Фаум не кинув йому прихильного погляду. Своєю постаттю Нао був більший за всіх уламрів. Його плечі ще росли. Не було спритнішого й здатнішого до тривалого бігу вояка. Він перемагав у боротьбі Му, сина Тура, чия сила майже не поступалася Фаумовій. І Фаум стерігся його. Він давав Нао небезпечні доручення, усуваючи його від племені подалі та посилаючи майже на смерть.

Нао не любив ватажка, але він захоплено задивлявся на Гамлу — ставну, гнучку й таємничу, з густим волоссям. Коли б вона була йому жінкою, він не поводився б із нею грубо; він не любив бачити на обличчях людей виразу страху, що робить їх чужими.

Іншим разом Фаум поставився б до слів Нао дуже вороже. Але тепер лихо скрутило його. Може статись, що спілка з сином Леопарда буде йому на користь; коли ж ні – Фаум завжди зуміє спекатися його. І, звернувшись до юнака, він відповів:

– У Фаума язик один. Коли принесеш Огонь, матимеш Гамлу, і то без жодного викупу. Будеш Фауму за сина.

Він говорив з піднесеною рукою, повагом, суворо і пихато. Потім Фаум покликав Гамлу. Та підійшла, тремтячи, й звела свої мрійні очі, повні вогкого блиску.

Важка Фаумова рука лягла дівчині на плече, з дикою пихою він почав гукати:

— Хто з дівчат має кращу постать? Вона може нести сарну на плечі, не втомлюючись іти з ранішнього сонця до вечірнього, терпіти голод і спрагу, вичиняти шкуру, перепливати озеро. Від неї будуть діти незламної сили. Коли Нао здобуде Огонь, він візьме її, не даючи ні сокир, ні рогів, ні черепашок, ні хутра.

Тоді, пожадливо зиркаючи, виступив і Агу, син Зубра, найволохатіший з усіх уламрів, і сказав:

— Агу хоче здобути Огонь. Він піде зі своїми братами шукати ворогів по той бік річки. І він або загине від сокири, списа, зубів тигра чи пазурів лева-велетня, або ж дістане уламрам Огонь, без якого вони безсилі, як олені чи сайгаки.

З-під густого волосся на обличчі у нього можна було побачити лише рот, наче стулений із шматків сирого м'яса, та люті очі душогуба. Його кремезне тіло дивувало велетенськими плечима та руками, довшими, ніж звичайні; весь він являв собою дику, невтомну й нещадну міць. Ніхто не знав меж його силі: він не мірявся нею ні з Фаумом, ні з Му, ні з Нао. Знали тільки, що вона величезна. Він не вживав її для мирної боротьби, — хто тільки ставав йому поперек шляху, всі гинули: він або калічив їх на смерть, або ж просто вбивав, приєднуючи їхні черепи до інших своїх трофеїв. Агу жив окремо від решти уламрів із своїми двома братами, волохатими так само, як і він, та кількома жінками, яких він тримав у лютому рабстві. Навіть серед жорстоких один до одного і нещадних до інших племен уламрів сипи Зубра вирізнялися своєю кровожерністю. Приглушений гомін осуду поширився між уламрами — перша ознака єднання юрби проти надто загрозливої небезпеки.

Прихильники Нао раптом згуртувалися навколо нього, хоч більшість а них за інших часів і мала звичку докоряти йому за милосердя до переможених ворогів. Але ця вада, бувши прикметою непереможного вояка, дужо подобалася тим, кому доля не дала ні дужих м'язів, ні прудких ніг.

Фаум ненавидів Агу не менш, ніж сина Леопарда, проте боявся ще більше. Прихована сила волохатих братів здавалася йому непереможною. Коли один з трьох бажав смерті якоїсь людини, того бажали всі троє. Коли б хто розпочав протії них війну, той мусив би або загинути, або ж знищити їх усіх трьох.

Ватажок шукав з ними дружби, але вони ухилялися, нездатні вірити ні слову, ні ділу людей, усяка доброзичливість здавалася їм підозрілою, вони хотіли тільки, щоб усі трепетали перед їхньою силою. Такий же несамовитий і лютий, Фаум мав, проте, всі якості ватажка: він дозволяв собі інколи потроху зважати на своїх прихильників, відчував потребу їхньої згоди і творив біля себе вузький і іііцгшй товариський гурток.

З образливою доброзичливістю він відповів:

— Якщо син Зубра дістане уламрам Огонь, він візьме Гамлу без викупу і буде другим після мене в племені. Його слухатимуть усі воїни, коли ватажок буде відсутній.

Агу вислухав це з лютим виглядом; повернувшись обличчям до Гамли, він пожадливо розглядав її; його круглі очі ховали погрозу.

— Дочка Болота належатиме синові Зубра; всякий іншй, хто простягне до неї руку, буде знищений.

Ці слова обурили Нао. Він жваво підхопив виклик на боротьбу і гукнув:

— Вона належатиме тому, хто дістане Вогонь!

— Агу дістане його!

Вони зміряли один одного очима. Досі у них не було жодного приводу до боротьби. Певні своїх сил, та не мавши ні спільних інтересів, ні приводів до суперництва, вони не зустрічалися, навіть не полювали разом. Слова ж Фаума породили обопільну ненависть.

Агу, який вчора ще навіть не помічав Гамли, коли вона полохливо блукала в лузі, нині засуджував на смерть усякого супротивника; йому не доводилося й вирішувати справу — її вирішила вже кожна клітинка його істоти.

Нао знав це. Він ухопився за сокиру лівою рукою і за списа правою. На поклик Агу мовчки з'явились його похмурі й грізні брати. Вони були схожі між собою: вогненно-руді, волохаті, з очицями, тьмяними, наче надкрилки жужелиці. Їхні хитрощі були небезпечні так само, як і їхня сила.

Всі троє, готові до смертельного бою, чекали на Нао. Та серед воїнів знявся гомін. Навіть ті, що докоряли Нао за м'якосердя, не хотіли його смерті після загибелі стількох уламрів, та ще в ту хвилину, коли він обіцяв здобути Вогонь. Про нього знали, що він дуже добре розуміється на військових хитрощах, ніколи не втомлюється, вміє ходити за ослаблим Вогнем, викликати його з попелу; багато уламрів вірило в його щастя.

Та й Агу теж не був позбавлений упертості й спритності, без чого жодної справи не доведеш до кінця, тому уламри розуміли користь такої подвійної спроби. Вони в галасом посхоплювалися; прихильники Нао, підбадьорюючи себе бойовими вигуками, ладналися до бійки.

Не знаючи, що таке страх, син Зубра, проте, це був позбавлений обережності. І він відклав бійку до іншого разу.

Тим часом Гун-Сухі Кістки висловив розпливчасту думку юрби:

— Невже уламри хочуть зникнути з світу? Невже вони забувають, що ворог і вода знищили багатьох воїнів? Адже з чотирьох лишився тільки один. Всі, хто може орудувати сокирою, списом та києм, усі мусять жити. Нао й Агу — найдужчі з усіх, хто може полювати в лісах і на луках. Коли один з них помре, уламри ослабнуть більше, ніж загинуло б чотири інших… Дочко Болота служитиме тому, хто поверне нам Огонь. Така воля племені.

— Хай буде так! — ствердили хрипкі голоси. А жінки одностайно загукали:

— Гамла належатиме тому, хто завоює Огонь!

Агу знизав своїми волохатими плечима. Кленучи юрбу, він, проте, не вважав за корисне дратувати її саме тепер. Певний того, що він випередить Нао, Агу ухвалив розправитися з ним і знищити його згодом, коли трапиться Слушний випадок. І його груди сповнилися впевненістю.




Розділ другий

МАМОНТИ Й ЗУБРИ


Настав ранок другого дня. Вгорі вітер гнав хмари, а понад землею та болотом повітря було нерухоме, важко й задушливе. Все небо, тремтячи, як озеро, ніби одбивало в собі і баговиння, і блідий очерет. Зоря розкидало по ньому свою піну. Вона розпливлася жоптими, як сірко, озерцями, затоками, струмочками кольору перлів.

Хворі стогнали від спраги. Один воїн лежав мертвий випроставши своє посиніле тіло; вночі якийсь хижак вигриз йому лице.

Гун пролопотів кілька невиразних, майже ритмічних уболівань, і Фаум наказав кинути тіло в воду. Тепер увага племені зосередилась на завойовниках Огню, Агу й Нао, вже готових до важкої дороги. З волохатих братів кожен мав кия, сокиру, вила та списи з крем'яними чи нефритовими вістрями. Нао, покладаючись більше на хитрощі, ніж на силу, визнав за краще замість дужих чоловіків узяти з собою двох моторних, здатних до довгого бігу юнаків. Кожен з них мав сокиру, вила й спи си. Нао додав сюди дубові киї, звичайні гілляки, ледве оброблені огнем. Озброєний цим києм, він не боявся стати на прю з найбільшим хижаком.

Заговорив Фаум, звернувшись спочатку до синів Зубра.

— Агу з'явився на світ перше, ніж сип Леопарда. Хай же Агу вибирає собі путь. Якщо він піде до Дворіччя, Нао поверне до боліт на захід сонця. Коли ж Агу вибере собі болота, Нао піде до Дворіччя.

— Агу не знає ще своєї путі! — заперечив син Зубра. — Він шукає Огню; він може йти вранці до річки, а ввечері — до болота. Чи ж знає мисливець, який переслідує кабана, де він його вб'є?

— Агу змінить свою путь потім, — втрутився Гун підтриманий гомоном племені. — Але він не може піти і на захід сонця, і до Дворіччя одночасно. Хай вибирає!

В глибині своєї похмурої душі син Зубра зрозумів: своїм сперечанням він збудить сумніви в Нао, що було б більшою небезпекою, ніж роздратованість ватажка.

Отже, зиркнувши вовкувато на юрбу, він одрубав;

— Агу піде на захід!

І одразу, подавши знак своїм братам, він вирушив у дорогу берегом болота.

Нао не зразу пішов за його прикладом. Він хотів іще раз, подивитися на Гамлу. Вона стояла під ясеном за гуртком ватажка — Гуном з дідами. Нао підійшов і побачив, що вона нерухомо й задумливо дивиться на луг. Дівчина прибрала собі голову квітками та лататтям, що ясніло, як місяць. Шкіра в неї ніби сяяла, одлискуючи, наче поверхня річки чи зелене листя дерев.

Побачивши її, Нао раптом відчув жагу життя, бурхливе й невгасиме бажання жити. Груди йому так стиснуло, що від ніжності й гніву він ледве міг дихати: всі, хто стояв між ним і Гамлою, були йому так само ворожі, як сини мамонта чи людожери.

Він звів озброєну сокирою руку і сказав:

— Дочко Болота! Нао або не вернеться й зникне в землі, воді чи в череві гієни, або ж поверне уламрам Огонь. Він принесе Гамлі черепашок, блакитних камінчиків, зуби леопарда і роги зубра.

На ці слова вона звернула на нього очі, повні тремтячої радості дитини. Але тут Фаум нетерпляче гукнув:

— Сини Зубра вже зникли за тополями! Тоді Нао рушив на південь.

Нао, Гав і Нам ішли степом уже цілий день. Степ був ще зелений, вітер перекочував смарагдові хвилі, наче морські вали. Його трава гнулася під вітром, тріскалася під сонцем, сіяла в повітря незліченне багатство пахощів. Степ був грізний і плодючий, суцільний у своїй масі, різноманітний у подробицях; він плодив звіра не менше, ніж квіток, а птахів — як і різного насіння. Поміж зелених просторів та острівців дроку й ялівцю маячили подорожники, васильки, шавлія, козелець, деревій, смілка й жеруха. Подекуди гола земля жила ще повільним життям мінералів, виставляючи первісну голизну, де рослинність ще не могла вчепитися своїм цупким корінням. Потім знову миготіли рожі, шипшина, волошки, конюшина та кущики зірчастого глоду.

За горбами йшли долини; по болотах снували комахи и плазуни; наче гори, висували свої спини велетенські валуни; гасали сарни, зайці, сайгаки; пробігали вовки й собаки; знімалися дрохви й куріпки; пливли в повітрі дикі голуби, журавлі й ворони; бігли табуни коней, онагри[1Онагри – дикі осли.] та лосі. Сірий ведмідь з вдачею великої мавпи й носорога, дужчий за тигра і майже однаково небезпечний, як і лев-велетень, блукав по зеленому лугу; на обрії виднілися зубри.

Нао, Нам і Гав отаборилися на ніч під одним з горбів. Вони не пройшли ще й десятої частини степу, його трава хвилювалася перед ними, наче море. Місцевість була рівна, одноманітна, сумна; хмари в вечірніх сутінках спливалися і знову розпливалися, щоб утворити інші фантастичні фігури. Дивлячись, як жевріють вони в промінні сонячного заходу, Нао мріяв про маленький вогник, здобувати який він оце вирушив. Досить було, здавалося, лише зійти на горб і простягти соснову гілляку, щоб ухопити іскру з небесного багаття, яке палало на заході.

Хмари пригасали. Рожеві відблиски ще довго мерехтіли на обрії, а потім один по одному почали спалахувати блискучі камінчики зірок. Подих ночі пронісся над землею.

Звикши на варті до огнища, до цієї Вогненної загорожі від моря темряви, Нао відчував тепер своє безсилля. Щохвилини могли з'явитися сірий ведмідь або леопард, тигр, лев, хоч вони й рідко заходили в глиб степу; череда зубрів могла жартома затоптати тендітне тіло людини; зграя вовків відчувала в собі силу великих хижаків, а голод надавав їм сміливості.

Воїни повечеряли сирим м'ясом. Вечеря була сумна: вони звикли до запаху смаженого м'яса. Нао став на першу варту. Весь він був сповнений враженнями ночі. Син Леопарда являв собою якесь дивне створіння, що відчувало найтонші процеси життя світу: своїм зором він схоплював ледве помітні бліді контури, політ нічних птахів і комах, ходу звірів і плазування гаддя; він здалеку відрізняв скавчання шакалів, регіт гієни, виття вовків, клекіт орла, сюрчання коників; носом він ловив аромат закоханої квітки, бадьору свіжість трави, сморід хижаків. Шкіра відчувала в найменшому подиху вітерця хвилю прохолоди або віяння сухого жару. Він жив усім, що сповнювало собою Простір і Час.

Та це життя було зовсім не безжурне; воно було тяжке, повне загроз. Все, що творило його, могло його й зруйнувати; воно ж могло встояти лише обережністю, силою, хитрощами, невтомною боротьбою проти ворожих стихій.

Нао щохвилини вичікував з темряви гострих ікол, вогненного ока плотожерних хижаків. Більшість їх уже знала людей за звірів дужих і не спинялася біля них. Пробігли гієни із страшнішими, ніж у левів, щелепами: вони не любили боротьби, звикши до стерва. На хвилинку спинилася зграя вовків; вовки знали, що їхня сила в численності, й оцінювали її майже як рівну силі уламрів. Однак вони не були надто голодні і побігли слідом за сарнами. Потім з'явилися схожі на вовків собаки; вони довго гавкали навколо горба, а декотрі нишком підкрадалися ближче. Вони не дуже охоче нападали на двоногих звірів. Колись їх дуже багато було біля табору племені. Вони їли різні недоїдки і брали участь у полюванні. Двох з них Гун приручив був, годуючи їх кишками та кістками. Але вони загинули під час полювання на кабана, а приручити інших не довелося, бо всіх їх було винищено з наказу Фаума, коли він став ватажком племені.

Спілка з собаками дуже цікавила Нао; в ній він вбачав нову силу, більшу безпеку, новий засіб поширити могутність людини. Але тут, у степу, лише з двома воїнами, він мусив стерегтися собак. Він охоче уклав би з ними спілку, коли б їх було лише кілька, а не ціла зграя.

Тим часом вони звужували своє коло і гавкотня стихла, так що можна було чути уривчасте дихання. Це стурбувало Нао. Він схопив камінь і шпурнув його в най-сміливішого пса, гукаючи:

— У нас є списи й киї! Ними можна вбити ведмедя, зубра й лева!

Наляканий каменюкою, що поцілила йому просто в морду, та звуками людського голосу, пес утік. Інші почали гавкати, ніби заохочуючії себе зважитись до нападу. Нао ще раз кинув камінь із словами:

— Ви надто дрібні, щоб боротися з уламрами! Ідіть шукайте собі сайгаків, воюйте з вовками! Коли ще якийсь собака наблизиться, йому буде розпорото живота.

Тут підвелися з землі розбуджені голосом ватажка Нам і Гав. Побачивши нові тіні, собаки кинулися врозтіч.

Тиждень уже йшов Нао, обминаючи всякі перепони, уникаючи різних небезпек. А вони траплялися тим частіше, чим ближче ставав ліс. І хоч до нього треба було йти ще кілька днів, але він уже подекуди виказував себе окремими невеличкими гайками та появою великих хижаків. Уламри мали вже нагоду бачити тигра й велику пантеру. Ночі стали дуже неспокійні: воїни ще за дня мусили багато працювати, щоб забезпечити собі спочинок на ніч; вони вишукували щілини в скелях, стрімчаки та густі нетрі; ночувати під великими деревами вони уникали. На восьмий і дев'ятий день їм почала допікати спрага. Кринички й озерця зникли; перед очима розляглася пустиня жовтої трави; змії полискували між ка мінням; безліч комах найрізноманітніших кольорів сповнювали повітря неспокійним тремтінням; вони сідали на тіло мисливців і боляче кусали їх.

Коли дев'ятого дня вже подовшали тіні, воїни дісталися до ніжної й свіжої трави; з горбів линув дух води, а в далечині було видно стадо зубрів, що сунули на південь. Тоді Нао сказав своїм товаришам:

— Ми нап'ємося ще до заходу сонця!.. Зубри йдуть до води.

Нам, син Тополі, і Гав, син Сайгака, змучені спрагою, тепер повеселішали. Це були хлопці хоч моторні, але нерішучі. Необхідно було завжди підтримувати їхню мужність, витривалість, треба було навчити терпіти болі, зміцнити їхнє довір'я; зате вони були слухняні, як глина, і швидко захоплювались усім, забуваючи різні прикрощі і стаючи веселішими. Залишаючись віч-на-віч з пустинею і звірами, вони охоче корилися чужій волі. Отже, Нао бачив у своїх товаришах продовження своєї власної енергії. Вони мали жваві руки, гнучкі ноги, далекозорі очі й гострий слух. Своєму ватажкові вони повсякчас могли стати у великій пригоді, аби лише бачили його мужність і знали його волю. Від самого початку вони віддали свої серця Нао; він був зразком їхнього роду, зразком могутності людини супроти жорстоких таємниць світу, їх ватажком і оборонцем у боротьбі списом і сокирою. І не один раз, ранками, упиваючись свіжим повітрям, милуючися кремезною постаттю та могутніми грудьми Нао, що йшов попереду, вони тремтіли природним і майже ніжним захопленням, тягнучись до свого ватажка, як бук до сонця.

Більш відчуваючи, ніж розуміючи це, Нао використовував цих зв'язаних з його долею людей, щоб бути впевненим у своїй перемозі, борючись з різними перешкодами. Нао без них почував себе слабшим.

Довгі тіні тяглися від дерев, налита свіжим соком трава хилилася до землі, і сонце, все дужче червоніючи, котилося до провалля. Під його промінням табун зубрів був наче якась руда річка.

Останні сумніви Нао розвіялися. Там, за розривом горбів, неодмінно мусила бути вода. Це говорило йому чуття, це ж стверджувало йому й велике число різного полохливого звіра, що теж ішов слідом за зубрами. Нам і Гав були тієї ж думки, втягуючи в себе через розширені ніздрі свіжу вологість повітря.

— Треба випередити зубрів, — сказав Нао.

Він боявся, що вода лежить у невеличкому озерці і зубри обступлять береги з усіх боків. Мисливці прискорили свою ходу, щоб дістатися першими долини між горбами.

Через свою численність, обережність старих бугаїв і втому молодих зубри сунули повагом. Уламри випередили їх. Тієї ж тактики дотримувались і інші тварини: перед зубрами бігли вже гірські козли, муфлони та онагри, а навперейми біг табун коней. Деякі із звірів уже перебігали перевал.

Нао набагато випередив зубрів, напитись можна було не кваплячись. Коли він з товаришами дійшов до перевалу, зубрам треба було йти ще з тисячу ліктів.

Нам і Гав пішли ще швидше; спрага прискорювала їх ходу. Обійшовши горб, вони вступили в прохід і побачили воду, творчу матір, благотворнішу за сам Вогонь і не таку жорстоку. Вона лежала ніби в озері, що розляглося посеред кільця горбів; праворуч в озеро текла вода з річки, зникаючи ліворуч у проваллі. Доступитися до озера можна було лише трьома шляхами: самою річкою, тим проходом, звідки прийшли уламри, і другим проходом — поміж скель та одним з горбів; в інших місцях озеро обступали базальтові стрімкі стіни.

Мисливці бадьоро привітали водяне поле. Червоне від проміння сонця, що ховалося за обрій, воно заспокоювало спрагу струнких сайгаків, низеньких кремезних коненяток, тонкокопитних онагрів, бородатих муфлонів, кількох полохливих, як збитий з дерева лист, кізочок, старого оленя, голова якого була прикрашена розлогими рогами.

Похмурий задира кабан один пив воду, нічого не боячись. Всі ж інші нашорошували вуха, неспокійно бігали очима і були готові кожної хвилини тікати, виявляючи тим суворий закон життя — одвічну обережність слабших.

Раптом усі голови й вуха повернулися в один бік, а далі всі звірі якнайшвидше сипнули врозтіч; коні, онагри, сайгаки, муфлони, козулі й олень побігли через західну ущелипу, протії червоного проміння сонця. Не побіг лише один кабан, що поводив під щетиною повік своїми вузькими, налитими кров'ю очима. З'явилися великі лісові вовки, більші від вовків степу, з високими ногами, міцними щелепами та близько зсунутими жовтими очима; їх погляди не бігали туди й сюди, як у полохливих травоїдів, а одразу вчіплювалися в здобич. Нао, Нам і Гав ухопилися за вила й списи, кабан вишкірив свої ікла і почав погрозливо хропти. Змірявши ворога своїми хитрими очима та почувши тонкими ніздрями його дух, вовки визнали його за небезпечного і побігли навздогін утікачам.

Після них запанувала тиша, і уламри, вгамувавши свою спрагу, почали радитися. Скоро мало смеркатись; сонце ховалося за скелі; було вже надто пізно, щоб іти далі; де ж спинитися на відпочинок?

— Зубри підходять! — сказав Нао.

Але тієї ж миті він повернувся до західної ущелини. Всі троє уважно слухали, потім припали вухом до землі.

— Це не зубри, — стиха вимовив Гав. А Нао ствердив:

— Це — мамонти!

Мисливці швидко оглянули місцевість. Річка пливла поміж базальтовим горбом і стіною з червоного порфіру, звідки стримів досить широкий виступ, на якому міг би вміститись і великий хижак.

Уламри вилізли на нього.

Під виступом у напівтемному проваллі текла вода, горизонтально нависли дерева, зрушені обвалами та власною вагою. З глибини тяглися до тьмяного світла вершечками з купками блідого листу, витрачаючи на це всю свою життєву енергію, інші дерева, надзвичайно високі й тонкі, борючися з густим, наче ведмеже хутро, мохом, з ліанами, що душили їх, та губками, що обліплювали їх стовбури; вони вперто боролися й далі за життя, за місце під сонцем.

Нам перший помітив у скелі печеру. Низька й неглибока, вона мала отвір неправильної форми. Уламри не одразу вступили до неї, спочатку вони довго її оглядали. Нарешті Нао повів своїх товаришів, зігнувшись та нюхаючи повітря; тут вони побачили кістки, шматки шкури, різні роги, щелепи. Господар печери був, очевидно дужий і небезпечний хижак. Нао захотів пізнати його нюхом.

— Це печера сірого ведмедя, — нарешті заявив він. — Вона порожня вже чимало днів.

Нам і Гав зовсім не знали цього лютого хижака, бо уламри блукали по місцевостях, де водилися тигр, лев, зубр і навіть мамонт, але де сірий ведмідь траплявся дуже рідко. Нао зустрічав його лише в далеких подорожах. Він знав його сліпу, як у носорога, злість, його силу, майже рівну силі лева-велетня, його люту, непереможну мужність. Печера була порожня, бо ведмідь або покинув її зовсім, або ж подався на кілька тижнів, а може, й на довший час, полювати в іншу місцевість; могло бути, нарешті, що його спіткало лихо на переправі через річку. Певний, що звір їх не застукає цієї ночі, Нао вирішив використати його печеру для відпочинку. Коли він доводив це до відома своїх товаришів, над річкою й скелями розлігся дужий галас: прийшли зубри! їхнє могутнє, як левовий рик, мукання різноголосою луною відбивалося від скелястих стіп цього похмурого закутка.

Нао прислухався до гамору цих великих звірів з деякою тривогою. Люди рідко коли полювали на турів чи зубрів. У ті часи ці звірі були такого зросту, сили й жвавості, яку не могли вже мати їхні нащадки. Їхня поведінка була хоч, може, й не така тонка, проте жвавіша й хитріша; вони знали свою силу й боялися великих хижаків лише тоді, коли були хворі, приставали в дорозі чи коли зважувалися вибігати в степ поодинці.

Трос уламрів вийшли з печери. Їхні груди хвилювалися від величного видовища, їхні серця відчували його дику розкіш; їхній темний розум без слів і думки захоплювався тут первісною красою, що тремтіла й у глибині їхньої власної природи.

Ледве вони вийшли з темної печери, як знявся інший галас, що розітнув перший, як сокира розтинає тіло кози. Його творили горлові крики, вищі за тоном та довші й слабші за мукання зубрів; тим часом вони сповіщали про наближення найдужчого із створінь, що блукали тоді на поверхні землі. За тих часів мамонт був непереможний. Від цієї тварини тікали лев і тигр, втрачав свою мужність сірий ведмідь; людина ще кілька тисячоліть не повинна була мірятися з ним силою, і лише сліпий та дурний носоріг насмілювався нападати на нього. Мамонт був моторний, невтомний, здатний ходити по горах, кмітливий та пам'ятливий. Своїм дужим хоботом віп воював і працював, велетепськими іклами поров землю, свої походи провадив мудро, певний своєї вищості. Шиття здавалося йому прекрасним, а в жилах його текла гаряча червона кров; безперечно, його чуття природи було значно тонше, ніж у сучасних слонів, отупілих за довгі роки неволі у людини.

Сталося так, що ватажки зубрів і мамонтів наблизилися до берега одночасно. Згідно із своїми законами мамонти схотіли підступити до води першими; ні тури, ні зубри проти цього закону ніколи не виступали. Однак, якраз оці зубри, звикши, щоб інші травоїдні відступали перед ними, та, маючи на чолі ватажків, що не знали як слід сили мамонта, розлютилися.

А на чолі у них стояло вісім величезних бугаїв, і з них один був завбільшки з носорога; довго терпіти свою пекучу спрагу вони не могли. Побачивши, що мамонти збираються пройти першими, розлючені зубри, звівши морди догори, войовничо заревли.

Мамонти спинилися. Вони мали п'ятьох ватажків, тіла яких були як гори, ноги — як дерева. Вони виставили свої десятиліктеві ікла, здатні строщити дуба; хоботи у них були як удави, голови стирчали, як скелі; вкриті воші були грубою, наче кора старого береста, шкурою. За ними сунув довгий, землистого кольору табун.

Отже, міряючи своїми маленькими рухливими очима бугаїв, старі мамонти перегородили зубрам шлях, не стурбувавшись, ніби міркуючії миролюбно. Вісім же зубрів з налитими кров'ю очима, з горбатими шиями, кучерявими й бородатими мордами та з крутими рогами трясли своїми густими, важкими й брудними гривами. Інстинкт попереджав їх про страшну силу ворогів, але мукання табуна розпалювало їй войовничий дух. І от найдужчий з ватажків, схиливши голову та виставивши вперед блискучі роги, як велетенська бомба, налетів на найближчого мамонта. Поранений у плече, хоч і відбивши силу удару своїм хоботом, велетень упав на коліна. Зубр з властивою його породі впертістю нападав далі; вигода позиції була на його боці; він невпинно штурхав мамонта своєю гострою зброєю, той же лише з натугою відбивався своїм хоботом. У цій дивовижній бійці зубр був сама відчайдушна лютість. Вихор інстинктів клекотів у його великих очах, тремтячій гриві, запіненій морді та в усіх впевнених, блискавичних, хоч і одноманітних рухах. Коли б йому лише пощастило повалити свого супротивника на землю та розпороти йому живота, де шкура була найменш груба, а тіло менш мускулясте, він би тоді переміг.

Мамонт розумів це; віп силкувався втриматись, а небезпека вимагала від нього неабиякої уважності. Він міг би підвестися за одну мить, коли б зубр хоч на короткий час припинив свої люті напади.

Інших самців спочатку бійка ніби здивувала. Чотири мамонти і семеро бугаїв стояли нерухомо, грізно вичікуючи; ні з чийого боку не видно було охоти втручатись; обидві групи відчували небезпечність цього. Та мамонти перші виявили ознаки нетерплячки. Найвищий з них заворушив, сопучи, своїми плівчастими, подібними до велетенських кажанів, вухами і посунув уперед. А перший, атакований зубром, майже одночасно з дикою силою вперезав супротивника хоботом по нозі. Тут уже захитався зубр, а тим часом мамонт устиг підвестись. Обидва звірі знову опинилися віч-на-віч. Безмежна лють буяла під черепом мамонта, звівши з металічним зойком свого хобота, він розпочав напад. Своїми кривими іклами він перекинув зубра та, б'ючії скоса хоботом, потрощив йому кості. Чимраз більше шаленіючи, він розпоров супротивникові живіт і своїми величезними ногами почав топтати кишки та потрощені ребра, заюшившись кров'ю аж по груди. Передсмертний крик зубра заглушив новий галас: починалася загальна бійка між величезними самцями. Сім зубрів і чотири мамонти зчепилися в сліпій боротьбі, не помічаючи нічого і втративши всяку обережність. Запал її почав охоплювати й табуни; густий рев зубрів змішувався з пронизливим криком мамонтів, лють проймала хвилі тіл, голів, рогів, іклів та хоботів. Самці-ватажки цілковито захопилися боротьбою; їхні тіла збилися у величезну безладну купу м'яса і корчилися з болю й люті. З першої хвилини мамонтам через їхнє менше число було кепсько; три бугаї одного перекинули, другий мусив оборонятись; зате ж двоє інших одразу здобули перемогу. Рушивши на своїх ворогів разом, вони вмить строщили й пошматували їх і, топчучи їхні тіла, тратили на це більше часу, ніж забрала у них сама боротьба. Нарешті, помітивши небезпеку, в якій опинились їхні товариші, вони рушили їм на допомогу і настукали несподівано трьох зубрів, охоплених лютим бажанням знищити поваленого велетня. Зубри купою покотилися по землі; двох стерли могутні ноги мамонтів, третій же чимдуж почав тікати. За ним побігли й ті, що ще билися. Переляк, наче блискавична пошесть, охопив табун зубрів. Якась чудна млявість і вагання, наче тиша перед вихором, прудко поширилися по всій їхній масі; неспокійно забігали очі, зачулася подібна до дощу тупотнява: зубри хмарою сунули назад, зчинивши справжню бійку у вузькому проході; в сліпому жаху кожен звір змітав усе на своєму шляху, дужчі перекидали слабших, прудкі бігли по спинах решти; кістки хрустіли, як дерева під ураганом.

Мамонти не схотіли гнатися за побитим ворогом. З них було досить того, що вони ще раз довели свою могутність, ще раз пересвідчилися, що вони господарі на землі. Отже, стадо велетнів бурого кольору з довгим шорстким волоссям та такими ж гривами рушило до берега та так завзято припало до води, що аж її рівень у затоці понижчав.

Прудконогі звірі, ще не очунявши після бійки, скупчилися по косогорах, дивлячись, як п'ють мамонти. Уламри теж дивилися на них, захоплені враженням минулої величної події. Нао ж порівнював цих господарів світу з Намом й Гавом: він бачив худі руки, тонкі ноги, вузькі тулуби своїх товаришів і великі, наче гори, тіла мамонтів на грубих, як дуби, ногах. І він зрозумів, до якої міри мале й кволе те створіння, що зветься людиною, яке мізерне судилося йому життя в повсякчасному блуканні степами. Він згадував також про рудих левів, про левів-велетнів та тигрів, яких вони мусили зустріти в найближчому лісі й проти чиїх пазурів і олень, і людина так само безпорадні, як голуб проти кігтів орла.




Розділ третій

У ПЕЧЕРІ


Минула третина ночі. Блідий, як берізка, місяць плин понад хмарою. Він лив хвилі свого світла на річку, на мовчазні скелі, на полохливі тіні на березі. Мамонти вже давно пішли; тільки зрідка можна було побачити якогось плазуна та помітити сову, що пролітала на тихих крилах. Біля входу печери стояв на варті, відбуваючи свою чергу, Гав. Він був дуже стомлений; його думки текли одноманітно й повільно, збуджуючись лише від несподіваних шелестів, нових чи збільшених старих запахів, затихання чи пориву вітру. Дивне заціпеніння скувало всі його почуття й думки; в свідомості жеврів тільки страх перед небезпекою.

Але ось несподівано стрілою пробіг сайгак, і це раптом примусило його підвести голову. В ту ж мить на тім боці річки, на крутому шпилі горба, побачив він великого звіра, що хитаючись наближався до берега. Його важкі, а проте гнучкі ноги, здорова звужена біля щелеп голова, деяка чудна подібність до людини свідчили, що це ведмідь. Гав знав печерного ведмедя, велетня з опуклим лобом, що мирно жив у своїм барлозі чи на пасовищі, любив траву й рослини та їв м'ясо лише з великого голоду. Цей же ведмідь був, здається, іншої породи. Гав переконався в цьому, коли місяць добре присвітив йому; плескуватий лоб, сіра масть і швидка хода довели уламрові остаточно, що перед ним найстрашніший і найлютіший з усіх охочих до м'яса: це був сірий ведмідь, суперник хижаків з породи котячих.

Гав згадав розповіді мисливців, що побували в гірських землях. Сірий ведмідь граючись трощить зубра й тура, а несе їх легше, ніж леопард козу. Його пазурі одним махом розпорюють людині груди й живіт; він душить своїми лапами коня і не боїться ні тигра, ні жовтого лева. Старий Гун певний, що сірий ведмідь відступав тільки перед левом-велетнем, мамонтом та носорогом.

Син Сайгака не відчув того раптового переляку, що завжди нагонив на нього тигр. Зустрічаючись з печерним ведмедем, він звик до його спокійної й доброзичливої вдачі. Ці згадки спочатку Гава заспокоїли, але поведінка хижака в міру його наближення ставала чимраз менш певною. Гав мусив розбудити ватажка.

Ледве Гав торкнув Нао рукою, висока його постать зразу ж підвелася в темряві.

— Чого хоче Гав? — спитав Нао, виходячи з печери.

Молодий мисливець простяг руку до шпиля; обличчя ватажка зблідло.

— Сірий ведмідь!

Нао оглянув печеру.

Він уже раніше поклопотався позносити сюди каміння й гілляки. Були також поблизу кілька великих каменюк, якими теж можна було б добре загородити отвір. Та Нао мав на думці тікати, і втекти можна було лише берегом, де звірі пили воду. Але коли б цей прудкий, невтомний і впертий звір схотів на них полювати, він майже напевно наздогнав би втікачів. Тоді єдиним порятунком було б сховатися на дерево, бо сірий ведмідь вилізти на нього не міг. А втім, він міг під ним без кіпця вичікувати; до того ж на тій місцевості не було дерев з міцним гіллям.

Чи помітив хижак Гава, що був сховався, притулившись до каменя та намагаючись не робити жодного зайвого руху? Чи, може, був господарем печери і повертався до неї з далекої подорожі? Поки Нао міркував над цим питанням, звір почав спускатися з крутого пагорка. Опинившись на рівнішому грунті, ведмідь підвів голову, потяг носом вологе повітря і швидко побіг. Спочатку обидва мисливці гадали, що він біжить геть. Але звір спинився — і якраз проти того місця, звідки він зміг би вилізти на їхній виступ: тепер про втечу не можна було й думати.

З одного боку лежало провалля, у другий бік можна було тікати лише на очах у ведмедя, і він устиг би переплисти вузьку річку та загородити втікачам дорогу. Отже, лишалося тільки чекати, що звір або піде собі геть, або нападе на них.

Нао розбудив Нама, і всі троє почали підкочувати до отвору каменюки.

Трохи повагавшись, ведмідь зважився переплисти річку. Перепливши, він поважно виліз на берег і попрямував до виступу. Що ближче він підходив, то краще можна було бачити його мускулисту будову і блиск його зубів під місячним промінням. Нам і Гав затремтіли. Жага життя сповнила їм серця; почуття людського слабосилля здавило їм груди, а їхні молоді серця забилися, наче полохливий птах. Нао теж хвилювався. Він знав супротивника, він знав, що йому треба зовсім небагато часу, щоб замордувати трьох чоловіків. А його груба шкура та масивні кістки майже не боялися ні списа, ні сокири, ні вил.

Тим часом мисливці, кінчали закладати отвір камінням; незабаром лишилася тільки одна дірка — праворуч, на висоті людського зросту. Наблизившись, ведмідь загарчав, труснув головою і здивовано почав оглядати вхід до печери. Він ще нюхом пізнав людей, потім чув шум від їхньої роботи, але ніяк не сподівався побачити закладеним отвір до своєї домівки. Під черепом у нього ворухнулася невиразна думка про якийсь зв'язок між закладеним отвором до печери та тими, що в ній засіли. Проте, пізнавши дух слабосилих звірів, якими мав на думці підживитись, ведмідь не виявив ніякого занепокоєння, але дуже здивувався.

Він випростався в місячному світлі, показуючи свого шкуру, випинаючи сріблясті груди та похитуючи своєю загостреною мордою. Потім звір раптом розлютувався — без причини, лише тому, що мав жорстоку, дику, нездатну до радощів вдачу, — і хрипко ревнув. Втративши терпець, він звівся на задні лапи, набувши вигляду величезної волохатої людини з короткими ногами та надто довгим тулубом. Тепер він нахилився до дірки, щоб зазирнути в печеру.

А там, у сутінках, стояли Нам і Гав, наготувавши свої сокири; син Леопарда стискав у руках важкого кия; мисливці вичікували, що ведмідь просуне свої лапи, які вони повинні були строщити. Але в дірку ткпулася величезна голови з порослим шерстю лобом, заслиненими губами та гострими зубами. Вдарили сокири, майнув кий, та через виступи каміння — даремно. Ведмідь з ревом відскочив. Його не поранили: не видно було й сліду крові на морді, а клацання зубів і люті вогники в очах свідчили лише про обурення ображеної сили.

Однак він не знехтував своєї науки і змінив тактику. Добре вміючи підкопуватись та маючи витончено розуміння річних загорож, він знав, що іноді краще їх завалити, ніж лізти в небезпечний прохід. Ведмідь обмацав стіну і штовхнув її: вона похитнулась.

Звір, напруживши свої м'язи, щосили працював лапами, плечем і головою, то навалюючись на загорожу, то тягнучи її до себе своїми блискучими пазурами. Вишукавши слабке місце, він почав її розхитувати. Ведмідь уперто заходився біля цієї роботи, тим більше певний. що руки людей були надто короткі, щоб дістати до нього. Отже, вони залишили даремні зусилля; замість того Нао й Гав підперли стіну і спинили її хитання; Нам же висунувся в дірку, чекаючи зручного моменту, щоб кинуті: в око звіра дротиком.

Тут нападник помітив, що слабке місце зміцніло. Ця незбагненна для темного звірячого розуму зміна, що суперечила його довголітньому досвіду, спантеличила звіра. Звір спинився, сів на задні лапи, уважно придивився до стіни, понюхав її, потім труснув головою з виглядом недовір'я. Нарешті, думаючи, що помилився, знову вернувся до загорожі і пхнув її лапою та плечем; переконавшися ж, що опір триває, він втратив усяку обережність і дико ринув вперед.

Отвір просто гіпнотизував його; тепер він здавався йому єдиним шляхом потрапити до печери; отже, звір кинувся до неї, забувши про все на світі. Свиснув дротик, влучивши ведмедеві в око, але це не спинило непереможного нападу. Оця потвора, ця гора м'яса, де кров клекотіла, як на огні, напружила всі свої сили — і загорожа розвалилася.

Нао і Гав устигли плигнути в глиб печери. Нам же опинився в страшних лапах звіра. Він і не думав боронитися, нагадуючи захоплену великою пантерою козу або ж повалену левом коняку. З розкинутими руками та розкритим ротом він безнадійно чекав на смерть. Але Нао, переборовши острах, знову відчув запал боротьби. Так само, як Нам забув себе в покорі, так Нао цілковито віддався боротьбі. Він шпурнув геть сокиру, що стала йому тепер непотрібною, і вхопився обома руками за свій сукуватий дубовий окоренок.

Ведмідь побачив його. Він покинув свою слабосилу здобич, що тремтіла під ним, і, як блискавка, повернув свої пазурі й зуби на супротивника. Одночасно уламр свиснув своїм києм. Зброя першою досягла своєї мети, поціливши ведмедеві по щелепах і одним із сучків розбивши йому ніздрі. Цей удар, хоч і не дужий, бо влучив скоса, все ж завдав хижакові такого болю, що він скорчився. Другим ударом мисливець поцілив у лоба, даремно силкуючись провалити його. Це привело ведмедя до тями, і він стрімголов кинувся на уламра, що тим часом метнувся в пітьму і зачаївся за прискалком. В останню мить мисливець відскочив набік. Ведмідь же жорстоко вдарився об базальт. І поки він, спіткнувшись, палав, Нао вже підскочив збоку і з бойовим Кличем щосили витяг ведмедя києм по хребту. Кістки хруснули. Знесилений ударом об базальт, хижак захитався. Нао, новими завзяття, трощив йому ніздрі, лапи, щелепи, а Нам і Гав пороли сокирами живота.

Коли ж нарешті жива купа перестала ворушитися, мисливці мовчки позирнули один на одного. Це була чудова хвилина. Безперечно, Нао був найдужчий з усіх уламрів, з усіх людей: адже ні Фаум, ні Гоо, син Тигра, ніхто інший з дивовижних героїв, про яких інколи пригадував Гун-Сухі Кістки, ніколи не могли подолати сірого ведмедя, та ще й звичайним києм. І нова легенда народилася в серцях юнаків, щоб переходити в низку поколінь, підбадьорюючи їхні надії, аби лише Нао, Гав і Нам не загинули всі троє в своїм поході по Вогонь.




Розділ четвертий

ПЕЧЕРНИЙ ЛЕВ І ТИГРИЦЯ


Мицуло чимало днів. Простуючи все на південь, Нао давно вже лишив за собою степ і тепер ішов лісом. Лісові ж тому, здавалося, і кінця не буде. Досить часто траплялися галявини з травою чи камінням, озера, ставки, долинки. То здіймаючись на гори, то спускаючись на низьке, ліс давав місце всяким рослинам, всякій породі звірів. Тут траплялися тигр, рудий лев, леопард, лісова людина, що жила самотньо з кількома самицями та була багато дужча від звичайної людини, гієна, кабан, вовк, сарна, олень, козуля, муфлон. Тягав тут свій важкий панцир носоріг; міг навіть трапитися й печерний лев, дивовижний звір, що почав вимирати вже за кількасот років до тих часів.

Був тут також мамонт, що руйнував ліс, ламаючи гілля та вириваючи дерева, що своїм приходом робив шкоди більше, аніж повідь чи ураган.

Поживи в цих страшних краях мисливці мали досхочу, та зате ж і самі могли стати здобиччю якогось великого хижака. Отже, йшли вони обережно, трикутником, щоб на всякий випадок мати якомога більше простору, їхнє гостре чуття дозволяло їм уникати засідок удень. Але їх найстрашніші вороги полювали лише вночі. Удень вони не мали такого гострого зору, як люди, та й дух від них був не такий, як від вовків. Останніх заздалегідь помітити майже не було змоги, але в повному іншої здобичі лісі вони й не насмілювались нападати на таких небезпечних істот, як уламри. Найдужчий з ведмедів, печерний велетень, полював лише тоді, коли йому допікав голод. Бувши травоїдним, він у лісі завжди мав чим задовольнити свою ненажерливість. Та й сірого ведмедя інколи можна було побачити оддалік, хоч він і неохоче покидав свої холодні північні краї.

Дні минали, повні тривоги, ночі — різного страхіття. Уламри мусили вишукувати собі схованку на ніч дуже старанно, і це вони починали робити ще за ясного дня. Досить часто вони ховалися в щілинах скель; іноді обгороджували себе великими каменюками або ж мостилися. в непролазних нетрях, всіляко затуляючи проходи; деякими вечорами вони мусили ховатися в глибокій ямі під коріннями дерев або в хащах драпача.

Більш, піж що інше, допікав їм брак Вогню. Коли наставали ночі без місяця, то їм іноді думалося, що це вони вже назавжди опинилися в темряві. Вона давила їм на тіло, вона просто ковтала їх. Щовечора вони вперто вдивлялися в гущавину, ніби сподівалися побачити, що ось заблищить у клітці Вогонь, виплигне на волю й почне їсти сухі мертві гілляки. Але даремно: блискали їм лише зірки та очі хижого звіра. Самотність важким тягарем налягала на їхні кволі плечі. Безперечно, їм не було б так прикро, коли б вони перебували серед племені, в оточенні уламрів, повсякчасна ж самотність стискала їм груди.



Нарешті ліс залишився у них позаду. В той час як його лава ще тяглася на захід, на схід від них розлігся степ, вкритий травою, чагарником та де-не-де острівцями дерев. Трава боронила свої простори від великих дерев; природа насилала турів, зубрів, оленів, сайгаків, онагрів та коней, що залюбки об'їдали на деревах молоді паростки. Заросла чорними тополями, попелястими вербами, осиками, вільхами та очеретом, пливла на схід річка. Виразно вимальовувалися на зеленому полі повалені рудуваті валуни. Схилялося на вечір, на землю вже лягли довгі тіні. Мисливці оглянули місцевість з недовір'ям: тут, мабуть, не один звір пробіжить під кінець дня. Тому вони, не гаючись, напилися води й почали досліджувати місцевість. Більшість валунів стояли поодиноко і не могли стати їм у пригоді: деякі купи їх, щоб скласти з них укріплення, потребували багато праці. Уламри вже втратили надію і ладні були вертатися в ліс, коли Нам помітив осторонь купу величезних каменюк, де дві стулювалися вершками. Ця купа утворювала ніби схованку з чотирма отворами. Троє з них могли пропустити менших за людину звірів, як вовки, собаки, пантери, через четвертий же міг улізти й дужий мисливець, лігши на живіт. А для великих звірів — ведмедя, лева й тигра — отвір був занадто вузький.

Нао й Гав негайно прибігли на поклик свого товариша. Юнаки турбувалися, чи влізе в схованку ватажок. Але Нао витягся на траві, крутнув головою і проліз усередину схованки. Майже без зусиль тим самим способом він вибрався й назад. Отже, вони мали безпечну схованку, кращу за всі, що служили їм попереду: каміння було таке важке і так міцно влежалося, що навіть табун мамонтів не зміг би його розворушити. Схованками була досить простора, всередині вільно могло вміститися десять чоловік.

Мисливці дуже зраділи — тепер вони відпочинуть. Оце вперше за всю їхню подорож могли вони кепкувати з усіх на світі хижаків. Вони попоїли сирого м'яса з оленячого теляти, заїли його зібраними в лісі горіхами і почали знову оглядати місцевість. Повз них пробігло до води кілька оленів і козуль, з войовничим галасом здіймалися круки, під хмарами кружляв орел. Плигнула за нирком рись, під вербами майнув леопард.

Тіні ще подовшали. Скоро вони вкрили все поле. Сонце, немов велетенське кругле багаття, скотилося за дерева; наближався час великих хижаків, але ніщо не свідчило ще про їхню присутність. Чути було невинні співи пташок; поодинці чи хорами похапцем слали вони свій гімн сонцю, гімн жалю за ним та побоювання перед довгою похмурою ніччю.

В цю хвилину з лісу вискочив тур. Звідки він біг? Яка пригода відірвала його від табуна? Чи пристав, чи. може, навпаки, біг попереду, наляканий ворогами або страхіттями природи, біг щосили, не тямлячи себе? Мисливці не думали міркувати над цим, їх охопила жага полювання. Люди з їхнього племені хоч і не зважувалися нападати на табуни великих травоїдних, проте завжди використовували нагоду полювати на цих поодиноких звірів, особливо слабих чи поранених. Сміливість і впертість турів передались і нашим бикам, ослаб лише їхній розум. Порода турів досягла була за тих часів найвищого свого розвитку. Жваві, бадьорі, чутливі до небезпеки і надзвичайно хитрі, ці дужі звірі просто раювали на землі.

Нао заревів і підвівся. Гарна річ — перемогти дужого хижака, але не менш почесно вбити й велику травоїдну тварину. Запал Нао зростав у міру того, як широкі груди та блискучі роги наближалися до нього. Але тут обізвався в ньому й другий інстинкт: не нищити ходячого харчу по-дурному. Свіже м'ясо у них було, здобичі водилося без ліку. Згадавши також про свою славетну перемогу над ведмедем, Нао збагнув, що вбивство тура не принесе йому честі, опустив ратище і зрікся того полювання, де міг лише попсувати свою зброю. А тур поволі подався до річки.

Тут мисливці раптом стурбувалися, відчувшії небезпеку, їхнє вагання тривало недовго. Нао кивнув своїм товаришам на схованку під кругляками і сам уже ліз слідом за ними, коли з лісу вискочив мегасерос[2Мегасерос — великий олень з гігантськими рогами.]. Звір тікав, як вихор, прищуливши величезні вуха; кривава піна текла йому з рота, ноги тремтіли, мов гілки дерева під циклоном. Не встиг мегасерос плигнути зо три десятки разів, як за ним виринув з лісу і його ворог. Це був кремезний з гнучкою спиною тигр. Він стрибав одразу по двадцять ліктів, паче ковзаючись у повітрі. Торкаючись землі, він на одну мить зупинявся, напружуючись.

Ступаючи не так широко, мегасерос зовсім не мав відпочинку. Він біг, чимраз прискорюючи свій рух. Але тигр його наздоганяв; хижак щойно вийшов на лови після денного сну, тоді як олень був стомлений довгим переходом.

— Тигр зловить великого оленя, — сказав Нам тремтячим голосом.

Нао, уважно стежачи за цим полюванням, відповів:

— Великий олень невтомний.

Недалеко від річки відстань між тигром і мегасеро-сом зменшилася наполовину. Тоді, напруживши останні сили, мегасерос ще збільшив свою прудкість; обидва бігли однаково швидко, а потім тигр прикоротив своє плигання. Він би вже й покинув гнатися, коли б не річка: він сподівався вловити свою жертву у воді, бо його смугасте тіло було дуже добре пристосоване до плавби. Коли він добіг до річки, мегасерос уже відплив на п'ятдесят ліктів. Тигр поплив по хвилях надзвичайно швидко, але ж і мегасерос тікав од нього, мабуть, не менш швидко. Життя його залежало від цієї хвилини. Річка була неширока — і олепь мусив дістатися берега першим; коли б він загаявся, вилазячії на берег, тигр зловив би його. Він цс знав і навіть наважився трохи ухилитися, щоб краще пристати. Олень плив тепер до невеличкої кременистої коси. Та хоч і добре вибравши місце, де пристати, мегасерос несподівано па хвилину завагався. Тим часом тигр наближався. Врешті олень вибрався на берег. Він уже відбіг на два десятки ліктів, коли тигр теж опинився на сухому і знову розпочав переслідування. Але він зробив це хапаючись, сплутав собі лапи, спіткнувся й покотився. А за цей час мегасерос встиг забігти майже безвісти. Гнатися далі було б безнадійною справою; тигр зрозумів це і, пригадавши високу тінь, помічену ним по дорозі, негайно поплив назад. Тур ще не встиг утекти…

Ставши свідком тигрового полювання, тур подався до лісу. Потім завагався. І це вагання зростало в тій мірі, в якій тигр віддалявся, і особливо тоді, коли він зник в очеретах. Тур тримався, однак, у своїй схованці, коли ось новий гострий небезпечний дух ударив йому в ніздрі. Витягти шию і впевнившись у небезпеці, він вибрав собі шлях утечі. Йому довелося пробігти повз валуни, де сиділи уламри; зачувши дух людини, він пригадав, як колись на нього, ще молодого й слабосилого, напали були ці істоти та поранили каменем, і тому звернув убік.

Отже, він біг щодуху і мав уже зникнути в нетрях, коли раптом мусив спинитися: на нього стрілою налітав тигр. Тигр не боявся, що тур утече від нього, як утік мегасерос, але його дуже розлютила невдача. Розуміючи, що тікати марно, тур обернувся до хижака. Знаючи, що тигр однаково його наздожене, він пішов своєму лихові назустріч. Наставивша роги та риючи копитами землю, він з своїми широкими рудими грудьми та голубим вогником в очах був справжнім борцем лісів і степів; чорна лютість приглушила його страх; кров, що стиснула йому серце, гартувала його до боротьби, а інстинкт саморятування перетворився у мужність.

Тигр відчув силу супротивника. Він не наскочив на нього одразу. Він крутився біля тура, як змія, вичікуючи у того якогось поспішного чи неуважного руху, щоб раптом насісти на нього, зламати йому хребта або перегризти горло. Але тур, уважно стежачи за поведінкою і рухами нападника, весь час наставляв на нього свій міцний лоб з гострими рогами…

Нараз хижак став як укопаний. Пазурі вп'ялися в землю, очі люто втупилися в нового, невідомого ще йому велетенського звіра. Цей звір трохи скидався на тигра, але був вищий і міцніший за нього. Гривою, широкими грудьми та поважною ходою він був подібний також до лева. Хоч він і йшов не спиняючись, з почуттям своєї вищості, однак виказував певну нерішучість хижака, що вийшов полювати на чужу територію.

Тигр же був удома! Вже здавна панував він над цим куточком, і всі інші хижаки — леопард, пантера, гієна — цілковито визнавали його зверхність; кожна здобич мала належати йому, ледве він її для себе вибирав; жодне створіння не насмілювалося вимагати у нього частки, коли йому траплялося задавити оленя, сарну, мегасероса, тура, зубра чи козу.

Ще, може, сірий ведмідь взимку міг би пройти через його околицю. Інші тигри жили на півночі, леви — понад річкою; ніхто в світі не думав заперечувати тут його панування. Він сторонився лише тоді, коли, бува, проходив носоріг, якого не пораниш, або товстоногий мамонт. Битися з ними він не наважувався. Цю ж нову чудну породу він бачив уперше і був дуже здивований.

Досі тигр ні разу не здибав цього дивного звіра майже вимерлої на той час породи. Своїм інстинктом тигр збагнув, що цей хижак дужчий, має кращу зброю і однакову з ним, тигром, спритність, але ж уся тигрова довголітня звичка до перемог повстала проти побоювання. Це двоїсте почуття виявлялось і в його поведінці. Ворог наближався, а тигр не те що тікав, а уникав його, тримаючись погрозливої позиції. Наблизившись скільки було треба, печерний лев напнув свої груди і рикнув, а потім, припавши до землі, вперше плигнув на двадцять п'ять ліктів, нападаючи. Тигр подався назад. За другим нападом велетня він повернувся тікати. Але тут-таки, ніби посоромившись власного боягузтва, зарикав на супротивника; його жовті очі позеленіли з люті: він приймав бій! Тигр був не один: оддалік із трави висунулася тигриця. Пишна, блискуча й палка, вона бігла на підмогу своєму самцеві.

Лев-велетень завагався теж: він не був певний своєї сили. Можливо, він би сам подався геть, залишивши тиграм їхню місцевість, коли б ворог, підбадьорений риком тигриці, не вдав, ніби хоче напасти. Велетенський котище міг би скоритись і піти з чужого поля, але всі його м'язи напружилися на згадку про безліч подертих і пошматованих ним звірів, вимагаючи від нього суворої кари за напад. Тигр був недалеко. Лев стрибнув, але даремно, бо ворог ухилився, готуючись напасти збоку. Печерний лев спинився, чекаючи того нападу. Пазурі й морди зустрілись; чути було клацання зубів та важкий хрип. Нижчий на зріст, тигр силкувався вхопити ворога за горло; ще трохи — і йому пощастило б це зробити, проте лев прудким рухом відкинув його геть — і за хвилину тигр уже лежав під могутньою лапою, що порола йому черево. Кишки блакитними ліанами вилізли геть, попливла по траві червона кров, дикий рев струсонув поле. Печерний лев саме трощив ворогові ребра, коли нарешті добігла тигриця. Вагаючись, вона потягла носом запах теплої крові і, ще не певна поразки свого самця, запитуюче нявкнула до нього.

На цей поклик тигр підвівся, охоплений найвищою хвилею войовничого запалу, але зразу ж заплутався в своїх кишках і впав, безсило витягти лапи. Тигриця інстинктом збагнула, як мало лишилося жити тому, хто так довго ділив з нею тремтячу здобич, оберігав покоління, боронив породу від безлічі напастей. Невиразна ніжність ворухнулася в її душі, що не знала жалю. Вона відчула спільність своєї з ним боротьби, радощів і болю. Але проти природи не підеш: вона збагнула, що стоїть перед дужчою, ніж у тигрів, силою; отже, корячись інстинктові життя, побігла вона в нетрі, глухо скаржачись та довго оглядаючись.

Печерний лев не погнався за нею. Він радів з почуття сили своїх м'язів, передчував майбутні пригоди кохання та полювання. Тигр його більше не турбував; однак він іноді позирав на свою жертву; він не зважувався її добивати, бо знав обережність і, як переможець, стерігся можливості зайвих поранень.

Насунула година крові; поволі, лукаво й зрадливо попливла вона в глиб лісів. Денні звірі замовкли, 3 перервами чути було гарчання вовків, гавкотню собак, саркастичний регіт гієни, зітхання хижого птаха, переливчасте кумкання жаб та сюрчання пізнього коника. Поки сонце пригасало за верховіттям лісу, велетенський місяць спливав на сході.

Крім двох хижаків, не видно було нікого. Тур утік під час їхньої боротьби; тисячі делікатних носів відчували в сутінках їхню страшну присутність. Лев-велетень міг ще раз пізнати марність своєї сили. По галявинах та чагарниках дичини плодилося безліч, а йому щодня доводилося боятися голоду. Дух його супроводжував скрізь, а цей дух зраджував дужче, ніж шарудіння землі, трави, листу й гілок під його ногами: гострий і в'їдливий, він сягав дуже далеко. Він пронизував гущавину лісу, плив понад водою і, завчасу полохаючи дрібну дичину, сам її рятував. Усе тікало, ховалося, зникало без сліду. Місцевість ставала пустельною, вимирала, ні на кого було полювати, і лев відчував свою повну в світі самотність.

Отже, надходила ніч, а велетень був голодний. Вигнаний із свого кутка повіддю, він переплив річки, блукаючи по невідомих краях. І тепер, після перемоги над тигром, він старанно втягав носом повітря, шукаючи духу здобичі. Та вона була дуже далеко; він ледве чув шелест польових звірят у траві та горобців у гніздах; бачив па вершку чорної тополі двох чапель, обережність яких лишила б його ні з чим, коли б навіть він міг видертись на дерево. Та й відтоді, як став дорослим звіром, лев міг лазити тільки на низькі дерева з густим гіллям.

Голод повернув його до тієї теплої хвилі духу, що йшла від нутрощів переможеного звіра. Він підійшов і принюхався, але м'ясо тигра здалося йому гидким, як отрута. Розлючений, він плигнув на свою жертву, перегриз їй хребет і подався блукати по місцевості.

Валуни привернули його увагу. Перше вони були за вітром; оскільки нюх у лева слабший, ніж у вовків, він не помічав присутності людей. Наблизившись, він одразу зачув здобич і прискорено захекав.



Уламри тремтіли, дивлячись па постать хижака. З часу втечі мегасероса перед їхніми очима розгорнулася низка подій, що могла вжахнути всяку живу істоту. В червоному присмерку заходу їм видно було, як печерний лев кружляв біля їхньої схованки, соваючи морду в щілини; очі його блимали, наче зелені зірки, вся істота дихала нетерплячкою і голодом.

Дійшовши до отвору, куди пролізли люди, він нахилився та спробував всунутії туди голову. Мисливців узяв страх, чи не пощастить йому розвалити каміння. З кожним поворотом його велетенського тіла Нам і Гав корчились від жаху, тяжко зітхаючи. Нао запалився ненавистю. Вона зросла ще більше, коли звір почав рити землю. Лев-велетень, хоч і не вживав цього способу звичайно, все ж тямив, як розширити отвір чи перекинути якусь перепону. Його спроба приголомшила юнаків, Нао ж присів і штрикнув його списом у голову. Хижак люто рикнув і покинув свою роботу. Його блискучі очі пронизували сутінки; маючи вночі кращий зір, ніж удень, він чітко бачив три постаті, що дуже дратували його своєю близькістю.

Лев знову почав кружляти, соваючи лапу в отвори і повсякчас вертаючись до того, яким пролізли люди. Зрештою він знову почав рити. Новий удар перебив йому працю і примусив одскочити, вже менш здивованого, ніж уперше. Своєю темною головою він на цей раз зрозумів, що влізти в схованку не можна, проте лев не залишив здобичі: віп мав надію, що вона не втече від нього, коли вже була так близько. Отже, нюхнувши повітря та кинувши останній погляд, лев ніби лишив людей напризволяще й попростував до лісу.

Мисливці дуже зраділи: схованка себе цілком виправдала. Вони з захопленням лаштувалися до відпочинку. Це була така хвилина, коли у людей заспокоюються нерви, м'язи жвавішають. Не вміючи ж поділитися цим враженням і навіть не догадуючись про можливість це зробити, вони тільки зверталися один до одного зі сміхом, з тією, збудженою веселістю, що відбивається лише на обличчях людей. Певна річ, вони відчували, що лев-велетень ще повернеться, але, не знаючи, коли саме наступить ця тяжка для них хвилина, вони сповна пили теперішню радість. За час же між вечірніми сутінками і світанком її, здавалося, всієї й не вичерпати.

Як звичайно, Нао став на першу варту. Йому не спалося. У мозку сина Леопарда, збудженому подіями дня, роїлися образи, безладні, невиразні думки про життя і смерть. Окремі розпорошені відомості поволі спліталися в одне ціле, творячи казку про світ. У свідомості уламрів світ був уже досить широким. Вони вже розуміли рух сонця й місяця, зміну світла й темряви, теплого и холодного часів. Вони бачили, як пливуть річки й ріки, як народжуються, старіють і мруть люди; вони знали вигляд, звички й силу безлічі звірів, ріст дерев і трав, уміли обробляти списа, сокиру, кия, шкребка і дротика і вправно орудували ними; вони розуміли також рух вітру й хмар, свавілля вітру і лютість блискавки. Нарешті, вони знали Вогонь — найстрашнішу і одночасно найлагіднішу з усіх живих істот, досить дужу, щоб знищити цілий степ і цілий ліс з мамонтами, тиграми, ведмедями, зубрами й турами.

Життя Вогню дуже цікавило Нао. Як і звірина, Вогонь вимагає собі їжі і їсть гілля, сухі трави та масні речі, росте; кожний Вогонь родиться від Вогню, кожний Вогонь може вмерти. Але тіло його не знає меж, з другого ж боку — він без кінця дозволяє ділити себе, і кожна частина може жити окремо. Він зменшується, коли його позбавляють їжі, доходить до розмірів бджілки, мушки і, проте, може відродитися через сухе бадилля і поширитись, як болото. Це і звір, і не звір. У нього нема ні лап, ні здатного до плазування тіла, а віп випереджає антилоп; нема крил, а літає у хмарах; нема пащеки, а він дихає, гарчить і червоніє; нема пі рук, пі пазурів, а він загарбує всі простори… Нао і любив, і ненавидів, і боявся його. В дитинстві Вогонь кілька разів кусав його, і Нао знав, що жалю він не має ні до кого, готовий пожерти й тих, хто його доглядає, похмурий, як гієна, і лютий, як пантера. Але його присутність надзвичайно приємна; вона перемагає жорстокість холодних ночей, дає спочинок утомленим і силу слабким.

В сутінках базальтових брил Нао з ніжним почуттям пригадував огнище рідного табору та гру його світла на обличчі Гамли. Місяць, що сходив, нагадував йому далеке полум'я. З якого місця землі він виплигує і чому горить не завжди, як сонце? Він зменшується; бувають вечори, коли він горить, як бідолашна гілочка. Потім він оживає. Мабуть, коло нього ходять якісь Приховані Люди і годують його в певні часи… Сьогодні він у повній силі: спочатку великий, як дерево, він зменшується, сходячи на небі, але світить ще дужче. Мабуть, Приховані Люди кладуть йому сухого дерева досхочу…

Поки син Леопарда міркував над такими речами, нічні звірі вилізли на лови. В траві почали сновигати полохливі тіні. Нао пізнавав рудих мишей, земляних зайців, агуті[3Агуті — лісова тварина з породи гризунів, схожа на зайця.], тендітних кам'яних куниць та гнучких, як змія, ласок; потім звідкись вилетів, як сайгак, олень, виставивши проти місяця свої розкішні роги. Нао оглянув його сухі ноги, тіло кольору землі й дуба, відхилені назад роги. Олень швидко зникає; за ним женуться вовки, показуючи свої голови, гострі щелепи, тонкі й жваві ноги. У них бліде черево, рудуваті боки й спина; чорна смуга вздовж хребта, дужі м'язи напинають карк, а вся поведінка свідчить про їхню похмуру, лукаву вдачу, яку підкреслюють косі погляди. Вони зачули оленя, але ж і він відчув у вологому повітрі ночі їхню присутність і встиг уже відбігти досить далеко.. Чутливі носи помічають, що дух здобичі вже слабшає, і вовки розуміють, що олеиь таки втече од них. Проте вони женуться за оленем через усе поле аж до лісу, а найпрудкіші біжать і в лісі. Та швидко з'ясовується, що гнатися далі нема чого. Всі поволі вертаються, почуваючи себе обдуреними; деякі виють і зітхають. Носи нюшкують повітря, але поблизу нічого не чути, крім схованих за валунами людей та тигрового трупа. Люди — здобич дуже небезпечна, а тигровим м'ясом вони гидують, хоч і як голодні.

І все ж, покрутившись по-дурному біля схованки людей, вони наближаються.

Спочатку вони нишпорять навколо трупа, побоюючись якоїсь пастки. Нарешті більш нетерплячі зважуються. Вони підходять до голови тигра, до великої напівроззявленої пащі, яка нещодавно дихала страшним, як чума, життям; обнюхавши тіло, вовки починають лизати закривавлені рани, та ніхто не наважується гризти це терпке, повне отрути м'ясо; перетравити його можуть тільки шлунки орла-могильника та гієни.

Зненацька поблизу лунає вибух жалібних зойків, рик, пронизливий регіт. Вовки насторожуються. Осяяні місяцем, з'являються шестеро гієн. Вони наближаються крадькома, виставляючи свої широкі груди та тіла, що тоншають донизу і закінчуються сухими ногами. Кривоногі, короткоморді, з щелепами, які могли б перегризти кістки лева, з трикутними зіницями, гострими вухами та шорсткою гривою, вони починають кружляти, відскакувати й плигати, наче коники. Вовки чують нестерпний сморід їхніх залоз.

Гієни були великого зросту, а неймовірною силою своїх щелеп могли мірятися з тиграми. Але билися вони лише тоді, коли нікуди було тікати, чого майже ніколи й не траплялося, бо ніхто із звичайних хижаків не наважувався їсти їхнє смердюче м'ясо; такі ж споживачі стерва, як і самі гієни, всі були за них слабші. Хоч і певні своєї сили, гієни все ж вагалися перед вовками й крутилися біля них, то наближаючись, то відступаючи та інколи деручи їм вуха своїм диким реготом. Врешті вони купою сунули на вовків.

Вовки не виявили жодного опору, але, певні своєї більшої спритності, лишилися поблизу. Тепер вони вже жалкували за знехтуваною здобиччю. Вони бігали навколо гієн, несподівано для них починали голосно вити, удавали, ніби хочуть напасти, вигадували всякі інші хитрощі і були задоволені, що хоч турбують своїх ворогів.

А ті з лютим гарчанням шматували труп. Звичайно, для них він мав би кращий смак, коли б був гнилий, з хробаками, але вони вже давно добре не наїдались, та й присутність вовків підбадьорювала їхню зажерливість. Спочатку вони з'їли кишки, потім, строщивши своїми дивовижними зубами ребра, видерли серце, легені, печінку і довгий шорсткий язик, висолоплений перед смертю. Було так гарно підживляти тіло стервом, так приємно було наїдатися, замість блукання по полю з порожнім шлунком та занепокоєною головою. Вовки добре це розуміли, марно нюхаючи з самого вечора різні запахи повітря й землі.

Розлючені невдачею, деякі з них пішли досліджувати валуни, а один навіть просунув у отвір свою голову. Нао зневажливо штрикнув його списом, поціливши в плече. Звір жалібно завив, поплигавши геть на трьох лапах. Потім різко й дико завили всі, безсило погрожуючи. Їхні руді тіла хиталися під місячним світлом, очі горіли жагою й страхом, на зубах проступала піна, тонкі міцні лапи злісно гребли землю: голод ставав нестерпним. Але, знаючи, що за камінням засіли істоти хитрі й дужі, яких можна захопити лише несподіванкою, вовки перестали метушитись і оточили каміння. Деякі сиділи на задніх лапах, роззявивши пащеки, деякі неспокійно терлися один об одного своїми спинами. Вожаком був один великий з сивою шкурою та рудими зубами вовк; його слухались, позираючи на нього та уважно принюхуючись.

Нао був певний, що вони мають свою мову, розуміють один одного, коли влаштовують засідки, обступають дичину, чергуються під час полювання, коли ділять свою здобич. І він поглядав на них з цікавістю, ніби на людей, силкуючись розгадати їхні наміри.

Частина зграї перепливла річку, інші ж розпорошились по лісі. Чути було лише гарчання гієн біля трупа тигра.

Місяць, хоч менший, але ясніший, пригасив зірки. Слабші з них зникли, дужчі ж ледве блимали і наче танули в хвилях. Тривожний спокій оповив ліс і степ. Тільки іноді без найменшого шелесту пролітав у блакитному повітрі на своїх волохатих крилах пугач та хорами скрекотали жаби, повилазивши на бережок і листя латаття; металися нічні метелики, рятуючись від кажанів, що гасали собі в сутінках ночі.

Нарешті розляглося вовче виття. Воно йшло одночасно з-за річки і з глибини лісу. Нао зрозумів, що вовки оточили якусь здобич. Йому не довго довелося чекати, щоб упевнитися в правильності свого здогаду. На поле вилетів якийсь звір, ніби кінь з вузькими грудьми, з рудою смугою вздовж хребта. Він біг так швидко, як бігають олені, а за ним гналося троє вовків, які, не бувши такими прудкими, покладалися на свою витривалість чи на якийсь щасливіш випадок, що допоміг би їм зловити свою жертву. Та вони й не силкувалися бігти що було духу, своїм виттям вони лише давали знати товаришам, які поховалися по засідках. Ті ж за хвилину вискочили навперейми. Дикий осел побачив, що тут йому не втекти. Він спинився на тремтячих ногах і почав оглядати обрій, вишукуючи, куди тікати. З півдня, зі сходу, з заходу його обступили вороги. Лише на півночі, здавалося, була пролазка, де він помітив тільки одного старого сірого вовка. Оточений звір обрав цей напрям. Старий вовк, начеб це йому було цілком однаково, дозволив утікачеві наблизитись, але коли той намірився шугнути повз нього, він раптом голосно завив. Тоді на горб на шляху втікача вискочило ще троє вовків.

Дикий осел з довгим зойком спинився. Він відчував навкруги себе муку й смерть. Його оточили тісним колом саме тоді, коли він уже збирався вирватися на вільний простір. Його хитрощі, легкі ноги, сила — все де раптом зрадило його. Він кілька разів повертав голову до цих істот, що не живуть ні травою, ні листом, лише живим м'ясом, тупо благаючи у них жалю. Вони ж, перегукуючись, затягли коло; їхні очі палали, і в кожному погляді він бачив смерть. Боячись твердих копит, вовки силкувалися задурити жертву; передні удавали, ніби нападають, щоб вона перестала оглядатися на боки… Найближчі підбігли вже на кілька ліктів. Тоді, поклавши ще раз надію на свої визволительки-ноги, зацькований звір прожогом сіпнувся вперед, щоб розбити коло і втекти. Він перекинув одного вовка, покотив другого. Чарівний простір уже розкривався перед ним. Але зненацька повий хижак учепився втікачеві в ребра, а з ним і інші вп'ялися в нього гострими зубами. З відчаю осел хвицнув — один вовк з розбитими щелепами покотився в траву, але горло вже було прокушене, ребра закривавлені, пара ніг хруснула під зубами. Осел поточився, обліплений купою вовків, що вже їли його живцем.

Нао деякий час бачив це тіло, звідки ще вилітай хрип, скарги обурення протії смерті. З радісним гарчанням вовки хапали тепле м'ясо, пили гарячу кров; життя пливло в їхні ненажерливі шлунки. Іноді дехто із старих знепокоено озирався на зграю гієн: їм більше припала б до смаку ця делікатніша та менш отруйна страва, але вони добре знали, що навіть полохливі звірі набираються відваги, щоб боронити зароблене важкою працею. А гієни ж бачили й полювання на дикого осла, і перемогу вовків. Отже, вони мусили задовольнитися жилавий тигрячим м'ясом.

Місяць проплив півшляху до зеніту. Гав змінив Нао на варті. Невиразно виднілася річка, котячи в повному спокої свої хвилі. Зненацька тиша ожила, у гущавині затріщали чагарники. Гієни й вовки разом підвели свої закривавлені морди, а Гав, висунувшись з отвору, напружив увесь свій слух, зір і нюх… Пролунав зойк конання, короткий рик. Розсунулось віття, і з лісу вийшов лев-велетень із сарною в зубах. Біля нього, ще полохливо-смирна, але вже трохи призвичаївшись до лева, грала спиною, наче величезна гадюка, тигриця. Обоє посунули до схованки людей.

Охоплений жахом, Гав торкнув плече Нао. Мисливці довго стежили очима за двома хижаками. Печерний лев повільним широким рухом роздирав здобич, тигриця ж невпевнено та іноді з переляком скоса позирала па того, хто вбив її самця. І Нао відчув, як жах стискує йому серце і перехоплює подих.




Розділ п'ятий

ПІД ВАЛУНАМИ


Коли ранок прийшов на землю, печерний лев і тигриця ще лишалися иа місці. Вони дрімали в блідому промінні сонячного сходу біля кістяка сарни. А троє людей, укриті кам'яною схованкою, пе могли відвести очей од своїх страшних сусідів. Щасливе пожвавлення відчувалось у лісі, степу і над річкою. Чаплі вели своїх підлітків ловити рибу; нирці поринали за поживою; птаство метушилося скрізь попід травою й віттям. Швидко пролітав білий мартин; сойка пишалася своїм блакитним та сріблясто-рудуватим убранням; інколи й сорока, скрекочучи на гіллі, хитала своїм хвостом, оздобою її вбрання. Граки н ворони крякали над кістками дикого осла й тигра, розчаровані цими кістками, де не лишилося й сліду м'яса, вони линули до залишків сарни. Але там їм уже перешкоджали два великих попелястих кондори. Ці хижі голошиї птахи з очима кольору гнилої болотяної води не насмілювались торкнутися здобичі лева. Вони кружляли, відлітали, намірялися своїми смердючими дзьобами і тікали, безглуздо ляскаючи крильми та несподівано підлітаючи. Потім, нерухомі, вони ніби поринали в дрімоту й несподівано ж переривали її, підводячи голови. З інших звірів не видно було нікого, крім рудої білки, що, як блискавка, ховалася в листі; дух велетенських хижаків загонив її далеко в нетрі чи на дно безпечних схованок.

Нао думав, що лева-велетня вернули сюди спогади про вчорашній удар списом, і жалкував, що так нерозважливо вчинив. Уламр був певний, що звірі порозуміються між собою і по черзі вартуватимуть біля схованки. Він згадав розповіді старих мисливців про те, що хижаки мстиві й лихопомні. Лютість інколи наповнювала йому груди, і він погрозливо здіймав угору кия чи сокиру. Та ця лютість швидко вщухла: хоч Нао й переміг сірого ведмедя, він вважав, що людина безсила проти цих великих хижаків. Хитрощі, до яких він вдався в сутінках печери, не привели б ні до чого з левом-велетнем і тигрицею. Проте іншого виходу, ніж боротьба, він не бачив. Треба було або гинути з голоду під валунами, або скористатися моментом, коли тигриця буде сама. Та чи можна ж йому цілковито покладатися на Нама й Гава?

Він здригнувся, наче від холоду, і побачив, що його товариші уважно дивляться на нього. Як дужчий, він відчув потребу заспокоїти їх.

— Нам і Гав вислизнули з ведмежих зубів — не затримають їх і кігті печерного лева!

Молоді уламри повернули свої голови до страшної сонної пари.

Нао відповів на їхню думку:

— Лев-велетень і тигриця не завжди будуть укупі. Голод їх розлучить. Коли лев піде до лісу, ми нападемо на тигрицю; Нам і Гав муситимуть лише добре слухатись наказів.

Слова ватажка підбадьорили юнаків, вже й сама смерть їм здавалася легшою, коли боротися поруч з Нао.

Син Тополі, жвавіший на вдачу, вигукнув:

— Нам слухатиметься до останнього подиху! Другий підняв обидві руки:

— З Нао Гав не боїться нічого в світі.

Ватажок поглянув на них з утіхою: вони відчули, ніби світова енергія плине їм у груди разом з безліччю почувань, виявити їх вони не мали слів; натомість Нам і Гав почали трясти своїми сокирами, здіймаючи одночасно войовничий галас.

Зачувши цей галас, велетенські коти заворушилися. Мисливці загукали ще дужче на знак свого презирства. Хижаки гнівно заревли… Після цього знову запанувала тиша. Сонце повернулося проти лісу; дрібні звірючки, неспокійно позираючи на заснулих хижаків, бігали понад річкою; кондори, ухопивши шматок м'яса від сарни, довго не зважувалися вхопити ще раз; квіти тяглися до сонця; скрізь виявлялася така безліч ознак і така впертість життя, що, здавалося, воно опанує за землею і саме небо. Троє людей чекали з однаковим терпінням. Нам і Гав інколи дрімали. Нао вигадував різні плани втечі — швидкі й одноманітпі, як у мамонтів, вовків чи собак. М'яса у них ще на один раз було, але починала вже допікати спрага. Правда, зовсім нестерпною мала вона стати хіба через кілька днів.

Коли почало вечоріти, печерний лев підвівся. Втупивши вогненний погляд на кам'яну схованку, він переконався, що вороги ще там. Безперечно, чи запам'яталися йому вчорашні події, чи ні, а дух уламрів підтримував і знову розпалював жагу помсти. Сопучи від гніву, він почав никати біля отвору схованки. Згадавши ж, нарешті, що укріплення так просто не візьмеш і що звідти виплигують кігті, він перестав бігати і повернувся до трупа сарни; від нього кондори встигли одсмикати хіба дрібницю. Тигриця вже була там. Майже за одну мить зжерли вони залишки, а потім подалися в ліс.

Побачивши, що хижаки зникли, Нам сказав:

— Вони пішли… Треба тікати за річку.

— Чи не втратив Нам своїх вух і носа? — заперечив йому Нао. — Чи, може, він думає, що вміє плигати краще, ніж печерний лев?

Нам похнюпив голову: з-поміж ясенів чулося сопіння хижака, недвозначно стверджуючи слова Нао. Мисливець зрозумів, що небезпека була так само близько, як і раніше, коли звірі спали перед схованкою.

А все-таки деяка надія жевріла в серці уламра: печерний лев і тигриця вже через те, що спарувалися, тим дужче мусили відчувати потребу власного лігва. Великі хижаки дуже рідко мешкають на голій землі, особливо Ж за пори дощів.

Коли троє людей побачили, що сонячне багаття супе до темряви, серця їхні охопила та ж потаємна туга, яка щовечора стискає серце всякого мешканця рівнин за широкими, вкритими травою та деревами полями. Туга ця зросла ще дужче, коли хижаки повернулися. Лев-велетень ступав важкою поважною ходою, тигриця ж вертілася біля нього, радіючи, як божевільна. Вони підійшли дізнатися, чи є люди, саме в ту хвилину, коли червоне сонце сідало, а полем уже линув безмежний жах ночі та дикі зголоднілі голоси звірів; їхні страшелезні пащеки неспокійно маячили перед уламрами, а вогняно-зелені очі жагуче миготіли й танцювали, наче болотяні вогники. Кінець кінцем печерний лев сів на задні лапи, а його подруга безшумно зникла в траві шукати здобичі поміж чагарниками річки.

В небеспому морі запалали великі зорі. А потім затремтів цими манюсінькими вогниками весь простір; заяснів і Чумацький Шлях з усіма його затоками, протоками та яскравими острівцями.

Гав і Нам не цікавилися зорями, а Нао якесь почуття до них мав. Вони допомагали йому краще зрозуміти ніч, темряву й простір. Він думав, що більшість з них — то лише розпорошене багаття, щоночі різне; уперто тримаються місця лише деякі вогники. Бездіяльність, в якій його енергійна натура перебувала від учора, змушувала Нао пильніше вдивлятися в темний небосхил з його безліччю вогнів. А в його серці виникло почуття, яке ще більше посилило любов Нао до землі.

З-за лісу виплив місяць. Віп осяяв лева-велетня, що сидів у високій траві, та тигрицю, що гасала по полю, вишукуючи здобич. Її поведінка турбувала Нао.

Поволі тигриця забігла так далеко в гущавину, що вже можна було б почати бійку з її приятелем. Коли б сила Нама й Гава була до пари силі Нао, він би, може, і зважився на такий відчайдушний виступ. Його мучила спрага. Нама ж вона мучила ще дужче: він не спав, хоч і пе його черга була стояти на варті. Молодий уламр блискучими очима позирав у темряву. Нао теж сумував. Він ще ніколи не почував себе так далеко від рідного племені, цього невеличкого людського острівпя. Залишивши його, він не зпаходив собі місця посеред суворого безмежного простору…

За своїми мріями він задрімав тим чутливим сном, що розвіюється від найменшого шелесту. Під зорями невпинно плив час. Нао прокинувся лише тоді, коли повернулася тигриця. Вона не принесла їжі й була втомлена. Печерний лев підвівся, уважно принюхався до неї і пішов на полювання в свою чергу. Він теж побіг понад річкою, пірнув у чагарники, а далі заглибився в ліс. Нао пильно стежив за його рухом. Кілька разів він уже хотів будити товаришів (Нам врешті-таки заснув), але інстинкт казав йому, що хижак блукає десь поблизу. Нарешті він зважився, торкнув за плечі юнаків, а коли вони підвелися, прошепотів:

— Чи готові Нам і Гав битися? Вони відповіли:

— Син Сайгака не покине Нао!

— Нам битиметься вилами й списом.

Молоді мисливці позирнули на тигрицю. Вона лежала біля валунів, не ворушачись, але не спала. Повернувшись до них спиною, чатувала. Нао, ще стоячи на варті, нищечком розчистив вихід. Бодай один з двох товаришів устиг би вискочити йому на підмогу, перш ніж тигриця помітила б їх. Оглянувши зброю, Нао спочатку висунув свого списа й кия, потім з надзвичайною обережністю почав вилазити сам. Йому пощастило: вовче виття, совиний крик заглушили легкий шерех того, хто повз по землі. Нао стояв на траві, голова Гава вже сунулася з отвору. Юнак раптом вискочив, тигриця почула його, обернулась і пронизливо зиркнула на мисливців. Здивована, вона не кинулася на них одразу, а тим часом прилучився до своїх товаришів Нам. Тільки тоді вона високо плигнула, голосним нявчанням гукаючи па допомогу, а потім поволі почала наближатися до людей, певна, що вони від неї не втечуть. Вони ж уже наставили свої списи. Спочатку мусив кинути свого Нам, потім Гав; обидва цілили в лапи. Син Тополі вибрав зручний момент: зброя свиснула, але влучила дуже високо в плече. Тому, може, що було ще досить далеко, чи, може, кінчик ковзнув убік, але тигриця ніби не відчула ніякого болю. Вона рикнула й прискорила свій рух. Тоді кинув списа Гав, але не поцілив, бо звір ухилився. Надійшла черга Нао. Дужчий за товаришів, він міг завдати глибокої рани. Він кинув свою зброю, коли тигриця була за двадцять ліктів од них, і поцілив їй у потилицю. Та й ця рана не спинила звіра, що стрімголов летів на свої жертви.

В одну мить тигриця впала на людей, як камінь.

Гав покотився па траву від удару в груди страшної лапи. Та тут свиснув києм Нао; тигриця заревла від болю в строщеній лапі, а тим часом син Тополі штрикнув її списом. Вона майнула, наче блискавка, придушивши Нама до землі та зводячись на задні лапи, щоб ухопити Нао.

Страшна і смердюча пащека нависла над ним, один пазур уже дер йому груди… Кий свиснув іще раз. Виючи від болю, хижак закрутився на місці і не помітив, як мисливець визволився. Нао ж, не гаючись, строщив звірові й другу лапу. Тигриця крутнулася, шукаючи рівноваги та безпорадно хапаючись за повітря, а кий тим часом невпинно трощив їй кістки. Звір упав, і Нао міг би його добити, та його непокоїли рани товаришів. Він побачив, що Гав стоїть увесь закривавлений; кров текла в нього з трьох довгих ран на грудях. Щодо Нама, то він лежав на землі непритомний; рани були невеликі, але груди й спину проймав такий біль, що він не міг підвестися. На запитання Нао він відповів щось невиразне, ніби людина в напівзабутті.

Тоді ватажок спитав:

— Чи може Гав дійти до річки?

— Гав дійде до річки, — стиха вимовив молодий уламр. Нао припав ухом до землі, потім кілька разів потяг носом повітря. Ніщо не свідчило про наближення лева-велетня, а що після гарячки бою спрага стала вже нестерпною, то Нао взяв Нама на руки і переніс його до річки. Там він допоміг напитися Гавові, напився сам і напоїв Нама, набираючи воду в жмені та ллючи йому в рота. Потім він повернувся до схованки, несучи Нама на руках та підтримуючи Гава, що йшов хитаючись.

Уламри не вміли гоїти рани: вони лише вкривали їх листям, для чого брали листя пахуче, керуючись більше звірячим, ніж людським інстинктом. Нао пішов шукати цих ліків і повернувся з листям верби та м'яти; він розтер їх і приклав до грудей Гава. Поволі Нам прочнувся із свого забуття, хоч руками, а особливо ногами, ще не міг ворухнути. Нао не забув підбадьорити юнаків:

— Нам і Гав добре бились… Сини уламрів довго вихвалятимуть їхню мужність…

Обличчя юнаків зашарілись від ватажкової похвали.

— Нао побив тигрицю, як перед тим побив сірого ведмедя, — через силу прошепотів син Сайгака.

— Нема в світі вояка, дужчого за Нао! — простогнав і Нам.

Син Леопарда лагідно подивився на своїх хлопців і сказав з переконанням, що пробудило в серцях поранених надію на майбутнє:

— Ми відвоюєм Огонь! А потім додав:

— Лев-велетень ще далеко… Нао піде пошукати їжі. Нао пішов блукати по полю, тримаючись поблизу річки. Кілька разів він спинявся біля тигриці. Вся закривавлена, вона була жива, лише очі блискали, як і перше. Вона весь час стежила за високим мисливцем, що ходив біля неї. Її рани на спині були нетяжкі, лапам же треба було гоїтись довгий час.

Нао знову спинився біля переможеної. Вважаючи, що їй властиві ті самі почуття, як і людині, він крикнув:

— Нао побив тигриці лапи… Він зробив її слабшою за вовчицю.

І коли він наблизився, тигриця підвелася з риком, сповненим гніву й страху. Нао замірився своїм києм.

— Нао може вбити тигрицю, а тигриця безсила вжити хоч би одного пазура проти Нао!

В степу почулося невиразне тупотіння.

Нао плигнув у високу траву. Невдовзі повз нього вже пробігало кілька олениць, тікаючи від собак, гавкотня яких долітала з далечини. Зачувши дух тигриці й людини, вони скочили у воду, але свиснув спис Нао — і одна з них, поранена в бік, відбилась од інших.

Нао швидко підплив до неї і добив своїм києм. Потім він перекинув її через плече і мерщій побіг до схованки, бо вже зачув, що небезпека близько… Коли він ліз під каміння, печерний лев уже виходив з лісу.




Розділ шостий

НІЧНА ВТЕЧА


Минуло шість днів після бою мисливців з тигрицею. Рани Гава загоїлись, але він не повернув ще тієї сили, що витекла з нього разом з кров'ю. Нам теж майже оклигав, хоч припадав на одну ногу. Нао гризла нудьга й тривога. Кожної ночі лев-велетень пропадав щоразу на довгий час, бо дрібні звірі ширше довідувалися про його присутність: вона відчувалась у сутінках гаю, здалеку застерігаючи дичину від страховища на берегах річки. А як лев і сам був ненажера та ще й мусив годувати тигрицю, то йому було дуже скрутно: досить часто їм обом доводилося голодувати, життя їхнє було мізерне й неспокійне, ніби у якихось там вовків.

Тигриця одужувала. Вона так тихо й безпорадно пересувалася по траві на своїх побитих лапах, що Нао навіть не відходив, коли кепкував з неї за її поразку. Він не хотів її добивати, бо клопоти про її харчувапня добре втомлювали її приятеля і змушували його до довгих подорожей. А тим часом людина й покалічений звір почали призвичаюватись одне до одного. Спочатку при згадці про свою поразку тигриця рикала з люті й страху. Вона з ненавистю слухала розмірену мову людини, цей переливчастий і мінливий голос, так мало подібний до голосів, що рикають, виють або ж ревуть. На цей голос вона повертала свою кремезну голову і показувала страшну зброю, що оздоблювала їй щелепи.

А людина, вертячи у неї перед носом києм чи сокирою, знову повторювала їй своє:

— Чого варті тепер пазурі тигриці? Нао має змогу строщити їй зуби києм, розпороти їй черево списом. Тигриця безсила проти Нао, як сарна чи сайгак.

І тигриця призвичаювалася до людської мови та неспокійної зброї і зацікавлено придивлялася зеленкуватими очима до цієї чудної двоногої постаті. І хоч вона згадувала ті страшні удари кия, вона тепер не боялася його зовсім. Така вже у звірів природа, щоб вірити В незмінність того, що вони бачать кілька разів однаковим. А як кожного разу Нао лише замірявся києм, а не бив, то вона й не думала, що він коли-небудь її вдарить. Зпавши ж, крім того, людину за звіра дуже страшного, вона перестала вважати її за здобич та звикла до її присутності, а така звичка для всіх звірів межує з певною симпатією. Та й сам Нао з часом відчував утіху в спогляданні пораненої тигриці — це видовисько постійно нагадувало йому про здобуту перемогу. Отже, й він почував до неї невиразне співчуття.

Надійшов час, коли у відсутність лева-велетня Нао вийшов на берег уже не сам: за ним плентався й Гав.

Напившись, вони понесли воду в угнутому шматку кори напоїти Нама. На п'ятий день тигриця поповза дісталася до води та силкувалась напитися. Зробити це їй було не так просто, бо берег був дуже незручний. Нао й Гав зареготали.

Син Леопарда сказав:

— Тепер гієна дужча за тигрицю… тепер і вовки подужали б її!

Потім він набрав води в кору і, жартуючи, поставив її перед тигрицею. Та, нахилившись, випила. Це так сподобалося мисливцям, що Нао підставив їй води знову. Нарешті він з посмішкою вигукнув:

— Тигриця вже не може пити з річки! Влада над нею дуже тішила його.

На восьмий день Нам і Гав відчули себе вже досить дужими для дальшого походу, і Нао призначив втечу на ніч. Ніч наступила важка й волога, сутінки кольору рудої глини довго пливли з глибини неба, трава й дерева корчилися під мрякою, листя падало з тихим шелестом. Густий лемент линув з нетрів лісу та тремтячого чагарника — це сумували голодні звірі. Тільки мала частина поховалася вже по своїх притулках, задовольнивши голод.

Весь час від півдня до вечора печерний лев виказував якийсь відвертий неспокій. Затремтить і прокинеться від свого сну: картина доброго, певного притулку, як та печера, де він жив перед повіддю, проходила перед його очима. Він уже знайшов якусь западину в полі, вже й пристосував її трішечки для себе й тигриці, але жити там не дуже було б зручно. Нао був певний, що цю ніч під час полювання він знову шукатиме якогось притулку і пропадатиме, отже, довший час. Уламри вільно перепливуть річку, мряка сприятиме їхній утечі: вона розм'якшить землю і змиє сліди, що їх лев-велетень і так не дуже добре вміє пізнавати.

Ледве звечоріло, лев вийшов на лови. Спочатку він понишпорив поблизу, а переконавшись, що дичини нема, як і попередніми вечорами, заглибився в ліс. Нао вичікував, не довіряючи собі, бо у вологому повітрі дух рослин був міцніший, ніж дух хижаків, а шелест листу та дощових крапель заважав слухові. Нарешті він подав Намові й Гавові знак, ставши на чолі. Товариші ж ішли за ним праворуч і ліворуч. Таке розміщення дозволяло мисливцям швидше помітити чиєсь наближення і забезпечувало їм більшу обачність. Спочатку треба було переправитись через річку. Нао заздалегідь знайшов місце, де можна було майже до середини її добрести, далі треба було перепливти до самотньої скелі, де знову йшов брід. Перш ніж переправлятися, мисливці заплутали свої сліди. Вони деякий час кружляли біля берега, перетинаючи старі сліди новими та навмисно топчучись, щоб їх було помітніше. Просто до броду йти вони стереглись і дісталися туди плавом.

На другому боці вони знову плутали свої сліди, виписуючи довгі кривулі, після чого залишили цю чудернацьку сітку, ступаючи на оберемки трави, нарваної в полі. Мисливці підкладали собі ці оберемки під ноги в міру свого просування. Це була така хитра вигадка, що на неї нездатний був ні розумний олень, ні вигадливий вовк. Просунувшись таким способом на три чи чотири сотні ліктів, вони покинули свої оберемки і пішли далі вже без них.

Уламри йшли якийсь час мовчки, а потім Нам і Гав почали стиха перегукуватись. Нао напружив свій слух. З далечини долинув рик, він пролунав тричі, супроводжуваний довгим нявчанням.

Нам сказав:

— Це лев-велетень!

— Ходімо швидше! — кинув Нао.

Вони зробили ще сотню кроків у повній тиші ночі, після того рик прогримів ще ближче.

— Лев-велетень на березі річки!

Уламри ще дужче прискорили ходу. Тепер рик не вгавав, переривчастий, гострий, повний гніву й нетерплячки. Мисливці зрозуміли, що звір гасає по їхніх заплутаних слідах. Їхні серця стукотіли у грудях, як дзьоб дятла об кору дерева; вони почували себе малими й безпорадними під навислою над ними густою темрявою. Але ця ж темрява й бадьорила їх, укриваючи від ока хижаків. Лев-велетень міг гнатися за ними лише по слідах, але, перепливши річку, він знайшов би нові людські хитрощі й не довідався б, куди вони пішли.

Моторошний рев розітнув повітря; Нам і Гав підійшли до Нао.

– Лев-велетень переплив воду! — прошепотів Гав.

— Ідіть! — владно відповів ватажок, а сам спинився й припав вухом до землі. Рик пролунав ще кілька разів.

Нао підвівся й вигукнув:

— Лев-велетень іще на тім боці!

Рик почав стихати: звір залишив гонитву й вертався на північ. Іншого лева чи тигра в цій місцевості, певно, не було, щодо сірого ведмедя, то він дуже рідко траплявся навіть у тих краях, де його вбив Нао, а так далеко на південь його зовсім не повинно було бути. Інших же хижаків, леопарда та великої пантери, троє мисливців не боялися.

Вони йшли дуже довго. Хоча мряка припинилася, темрява лишалася така сама кромішня. Можна було помітити лише бліде сяйво над рослинами, що по болотах блукає над водою; чути було серед тиші, як сопе чи шарудить лапами по землі якийсь звір. Гуркіт грому прокотився над мокрою травою… Вили, гавкали та верещали хижаки, що вийшли на полювання.

Уламри спинилися, щоб прислухатися до звуків та дослідити запахи, ці ніби повітряні тіні звірів. До того ж Нам і Гав почали приставати. Намові запили кістки, а у Гава запекло під свіжими рубцями; треба було шукати притулку. Проте вони пройшли ще чотири тисячі ліктів; повітря стало вологіше, війнув подих простору. Мисливці догадалися, що перед ними недалеко лежить багато води. Швидко вони в цьому пересвідчились.

Навкруги панувала повна тиша. Лише коли-не-коли ледве помітне шарудіння свідчило про швидку втечу сполоханого звірка, що хутко стрибав чимдалі від людей. Врешті Нао обрав для спочинку величезну чорну тополю. Звичайно, дерево — поганий захист проти хижаків, але як же його поночі знайдеш добру схованку? Мох був вогкий, година холодна. Та це не дуже заважало улам-рам: тіло у них так само було пристосоване до негоди, як і у ведмедя чи кабана. Нам і Гав витяглись на землі і зразу поснули, Нао став на варту. Він не втомився, він дуже довго відпочивав у кам'яній схованці. Отже, набравшись там сили до дальшого походу, праці й боротьби, він вирішив вартувати до ранку, щоб Нам і Гав як слід відпочили.




Частина друга





Розділ перший

ПОПІЛ


Довго вартував Нао в тій безпросвітній темряві, що так затримувала їм втечу. Нарешті на сході почало розвиднюватись. Одбившись від пухнатих хмар, бліде світло скатертиною розіслалось по землі. Нао побачив, що шлях на південь загороджувало озеро; його очі не бачили тому озеру краю. Воно повільно хвилювалося. Мисливець став міркувати, куди йому йти: чи на схід, де маячили горби, чи на блідий і рівний, з невеличкими купками дерев захід.

Розвиднілося ще не зовсім; з суші на воду повівав легенький вітрець; високо вгорі шугав дужий вітер, шматуючи хмари. Нарешті крізь туман, що почав розсіюватись, визирнув місяць. Водяне поле відбило в собі його серп. Гострий зір Нао бачив місцевість аж до обрію. Східний берег був укритий лісами, осяяними місячним світлом. Треба було йти туди: на південь і захід озеро тяглося без краю.

Панувала повна тиша, яка, здавалося, линула од води аж до срібного півмісяця. Вітрець стих до того, що ледве міг коли-не-коли ворухнути траву.

Втомлений довгим сидінням на місці, Нао вийшов з-під тіні тополі й подався блукати по березі, знову оглядаючи місцевість. Вона то широко розкривалася перед ним, то звужувалася, залежно від характеру рослинності та нерівності грунту; східний берег озера виразнішав, і безліч слідів свідчила, що тут водяться різні мирні звірі та хижаки.

Несподівано мисливець дрібно затремтів і спинився; очі й ніздрі розширилися, серце закалатало від тривоги й захоплення; з глибини бурею знялися спогади, малюючи йому табір уламрів, їхнє веселе вогнище та гнучку постать Гамли. Посеред зеленої трави па галявинці лежало перед ним вугілля та напівобпалені гілки; вітер ще не встиг розвіяти попіл.

Нао уявив собі втіху відпочинку, пахощі смаженого м'яса, ніжне тепло червоних хвиль полум'я, та водночас він згадав і про можливого ворога.

Повний страху її обережності, став він па коліна, щоб краще розпізнати сліди страшних мандрівників. Скоро він переконався, що тут стояло принаймні втричі більше воїнів, ніж пальців на двох руках, з ними не було жінок, дідів і дітей. Це, очевидно, була одна з груп, що висилилася племенами на полювання й розвідку іноді дуже далеко від табору. Кількість кісток і сухожилля цілком відповідала числу слідів на траві.

Нао дуже кортіло довідатися, звідки взялись і куди пішли звідси мисливці. Він боявся, чи не належать вони до племені людожерів, які ще з часів юнацтва Гуна мешкали по обох берегах Великої річки на півдні. Люди цього племені були вищі й дужчі за уламрів і за людей усіх племен, що їх будь-коли зустрічали ватажки й діди. Тільки вони одні їли людське м'ясо, хоч і не вважали його за смачніше від м'яса оленів, кабанів, сарн, козуль, коней чи ослів. Їх було небагато, вони складали лише три племені, про це свідчив і Уаг, син Рисі, найбільший мандрівник із уламрів, що бачив скрізь племена, які не вживають людського м'яса.

Пригадуючи все це, Нао тим часом ішов по слідах, відбитих на землі та рослинності. Робити це було легко, бо мандрівники покладалися на свою численність і нехтували потребою ховати свої сліди. Видно було, що вони пішли понад берегом на схід, простуючи до Великої річки.

Два плани виникли в голові мисливця: або різними хитрощами викрасти у людей Огонь, перш ніж вони дійдуть до своєї околиці, або ж випередити їх та дістатися в табір ворогів і, користаючись відсутністю кращих воїнів, добути Вогонь силоміць.

Та щоб не заблудити, треба було спочатку йти слідом. У первісній уяві Нао яскраво виникли постаті ворогів, що через води, горби й степи несли з собою запоруку найвищої могутності людини. Ця картина вставала перед ним наче жива, повна руху, енергії й погрози. Мисливець довго не міг позбутися свого видіння; тим часом вітер м'якшав, слабшав і зникав, ледве мавши силу переплигнути з листка на листок, із стеблинки на стеблинку.




Розділ другий

ВАРТА БІЛЯ ВОГНЮ


Вже три дні простували уламри слідом людожерів. Так пройшли вопи берегом до горбів і вступили в місцевість, де ліс часто-густо межував з полем. Триматися сліду було неважко, бо людожери посувалися поволі й не остерігаючись; вони завжди розводили великі вогнища, щоб пекти свою здобич та захищатися від холоду й вологості ночей.

Нао ж повсякчасно вживав різних хитрощів, щоб обдурити кожного, хто схотів би йти слідом уламрів. Він вибирав твердий грунт, м'яку траву, що швидко розправляється, ішов водою струмочків, перебрідав чи перепливав деякі затоки озера, ховаючи таким чином сліди. І хоч ішли обережно й повільно, вони все ж наздоганяли людожерів. Надвечір третього дня вони були вже так близько, що Нао сподівався за одну ніч дістатися до місця їх відпочинку.

— Хай Нам і Гав готують свою зброю й мужність, — сказав він. — Сю ніч вони побачать Огонь!

Молодих мисливців бадьорила радість побачити хвилі полум'я і водночас лякала згадка про нелюдську силу ворогів.

— Спочатку треба відпочити! — говорив далі син Леопарда. — Треба наблизитись до людожерів, коли вони спатимуть, і спробувати одурити варту.

Нам і Гав розуміли, що небезпека чекає на них тепер значно більша, ніж усі попередні: оповіді про людожерів могли навіяти жах. Їхня сила, мужність і лютість не знали собі рівних у жодному іншому племені. Уламри інколи захоплювали й винищували їхні ватаги, коли вони були невеличкі, але куди більше гинуло самих уламрів під їхніми гострими сокирами та ясеновими киями.

Коли вірити Гунові, то людожери походили від сірого ведмедя. Їхні руки були довші, ніж у інших людей, їхні тіла позаростали волоссям, як у Агу з братами. Живлячись трупами своїх ворогів, вони наводили божевільний жах на полохливі племена.

Нам і Гав тремтіли, слухаючи сина Леопарда, але покірно похилили голови на знак згоди.



Встали вони, ще коли серп місяця не засяяв у глибині неба. Нао заздалегідь визначив шлях, і всі вирушили в повній темряві. Коли зійшов місяць, уламри побачили, що збочили, а потім знову натрапили на слід. Так вони перейшли чагарник, потім заболочену місцевість, а далі мусили перепливти річку.

Нарешті з горбочка, заховані в густій траві, вони побачили Огонь.

Нам і Гав затремтіли від захвату; Нао застиг на колінах, хрипко дихаючи. Нарешті-таки він побачив його, цей сліпучий знак людей, після тієї безлічі ночей, пере-бутих у холоді, під дощем, у темряві, після невпинної боротьби проти голоду й спраги, після ведмедя, тигриці, лева-велетня!

На галявинці, оточеній соснами й сикоморами[4Сикомори — великі тропічні дерева.], недалечко від чималої калюжі, півколом палало вогнище, жеручи своїм полум'ям головешки. Огонь розганяв сутінки, пронизуючи їх наскрізь та оживляючи навколо себе речі.

Іскри, ніби червоні коники та рубінові, карбункулові й топазові світлячки, гасали в повітрі. Полум'я підлітало червоними крильми й зникало; з-під нього вихоплювався дим, в'ючись угору та розпливаючись у місячному світлі.

Полум'я корчилось, мов гадюка, ходило ніби хвиля, було подібне до хмар.

Вкрившись шкурами оленів, вовків, муфлонів, шерстю до тіла, спали люди. Сокири, киї й списи валялися на траві; двоє воїнів вартували. Один сидів на купі хмизу, вкрившись шкурою козла та тримаючи в руках свого списа. Мідно-червоні відблиски грали на його обличчі, зарослому аж по очі рудим волоссям; його волохата шкіра була схожа на шкуру муфлона. Величезні губи висувалися з-під плескатого з круглими ніздрями носа, руки були довгі, як у лісової людини, а ноги — криві, грубі й короткі.

Другий вартовий тихенько ходив біля багаття. Часом він спинявся, наставляв вуха, втягав носом вогке повітря, що з усіх боків пливло на галявку. Він був однакового а Нао зросту, мав величезну голову з гострими, настовбурченими, як у вовка, вухами; чуб і борода росли суцільними копицями, розділяючись невеличкими острівцями жовтої, як шафран, шкіри. Його очі фосфоресціювали в темряві, відбиваючи світло вогнища кривавим блиском; він мав опуклі груди, плескатий живіт, мускулясті стегна, гострі, як сокира, гомілки й короткі, з довгими пальцями, ноги. Все тіло, важке й сутулувате, наче в буйвола, свідчило про величезну силу, але про меншу, ніж в уламрів, здатність до бігу.

Вартовий перервав свою ходу, витягши голову до горба. Його, безперечно, збентежив якийсь непевний дух, що не нагадував йому ні звіра, пі людини з його племені. Його товариш, чий нюх був, очевидно, не такий гострий, дрімав.

— Ми надто близько від людожерів, — пошепки зауважив Гав. — Вітер доносить їм шелест нашої ходи.

Нао похитав головою, бо більше боявся нюху ворога, аніж його зору чи слуху.

— Треба обійти вітер! — сказав Нам.

— Вітер дме в напрямку їхньої ходи, — відповів Нао. — Коли ми станемо за ним, будемо йти попереду.

Йому не довелося пояснювати свою думку: Нам і Гав, так само, як і він, знали, що, переслідуючи здобич, треба не випереджати її, раз не можна було зробити засідку.

Тим часом вартовий звернувся до свого товариша, щось йому кажучи. Той похитав головою. Вартовий зібрався вже теж сісти, але роздумав і пішов просто до горба.

— Треба відійти назад, — сказав Нао.

Він озирнувся навкруги, шукаючи очима перешкоди, що затримала б їхній дух. Біля горба ріс густий кущ. Уламри причаїлися за ним. Вітрець дув тихенький і, розбиваючись об кущ, ніс із собою дух надто слабкий, щоб людина могла його відчути. Вартовий скоро спинився, кілька раз глибоко потяг носом повітря і знову повернувся до табору.

Тривалий час уламри навіть не ворушилися. Син Леопарда не спускав очей з багаття, що догорало вдалечині. Безліч задумів, один химерніший за інший, роїлися в його голові. Але нічого не міг придумати. Бо коли навіть за кущиком можна сховатися від гострого зору, коли степом можна йти так тихо, щоб обдурити антилопу чи дикого осла, то дух шириться в повітрі і затримується в слідах, знищити його можуть лише віддаль та протилежний вітер…

Тут скавчання шакала перебило великому мисливцеві думку. Він хвилину мовчки слухав його, а потім стиха засміявся.

— Ми в країні шакалів, — сказав він. — Нам і Гав спробують убити одного з них.

Юнаки здивовано повернулися до нього, а він розвивав свою думку далі:

— Нао постереже в цьому кущі… Шакал хитрий, як вовк, ще ніколи людина не могла до нього наблизитись. Але віп завжди голодний. Нам і Гав покладуть на землю шматок м'яса, а самі недалечко стануть напоготові. Шакал прийде — він наблизиться і втече. Далі він знову наблизиться і знову втече. Потім він почне кружляти. Коли ви не будете ворушитись, коли ваші голови й руки будуть як камінь, він, хоч і після довгого ваганпя, все ж шатнеться до м'яса. Вхопить його і миттю побіжить. Ваші списи мусять наздогнати його.

Нам і Гав пішли шукати шакалів. Їх неважко було вислідити, їхнє скавчання одразу вказує, де вони: вони знають, що звір неохоче полює на них. Уламри знайшли шакалів біля купи дерев. Їх було четверо, і вони люто гризли якийсь кістяк, де не було й малесенького шматочка м'яса. Вони не втекли від людей, лише з тривогою вп'ялися в них очима і, тихо повискуючи, готові були в одну мить зникнути, коли б люди підійшли ще ближче.

Нам і Гав зробили все так, як їм наказав Нао. Вони поклали на землю шматок оленини і, віддалившись, застигли нерухомо, наче сталії стовпами. Шакали почали обережно кружляти по траві. Від пахощів м'яса їхній острах став слабнути. Вони хоч і часто зустрічалися з двоногими істотами, та жоден з них не зазнавав їхніх хитрощів. Однак, здогадуючись, що вони дужчі за них, шакали крутились оддалік, а бувши розумними звірами і знаючи, що небезпека триває завжди — і вдень і вночі, вони були сповнені недовір'я. Отже, шакали дуже довго блукали біля уламрів, багато разів обходили їх, засідали в купі дерев, знову виходили звідти і знову починали кружляти біля нерухомих постатей. Серп місяця встиг почервоніти на сході, перше ніж терпець їм увірвався.

Вони почали смілішати, наближатись уже на двадцять ліктів до принади й довго чекали, тихо гавкаючи. Нарешті голод переміг їх обережність, і вони стрімголов кинулися до м'яса всі разом, випереджаючи одне одного. Все це сталося так швидко, як і казав Нао. Але списи майнули ще швидше, пробиваючи ребра двом шакалам, тоді як двоє інших тікали із здобиччю; сокири добили поранених звірів.

Коли Нам і Гав подавали Нао шакалячі шкури, він задоволено пояснив:

— От тепер ми вже можемо дурити людожерів. Дух шакала куди міцніший за наш.



Огонь розгорівся, підгодований свіжим хмизом. Він високо підкидав своє ненажерливе полум'я і яскравіше освітлював людей, що спали покотом, і зброю, і харч. На варті було вже двоє нових, обидва вони сиділи, похиливши голови й не передчуваючи небезпеки.

— Ну, цих легше застукати, — сказав Нао, уважно придивившись до них. — Нам і Гав полювали на шакалів, тепер піде полювати на когось і син Леопарда.

Він пішов з горба, несучи з собою шакалячу шкуру, і зник у чагарнику, що ріс на заході. Спочатку Нао віддалився від людожерів, щоб його не помітили. Він перейшов чагарник, проліз високою травою, обминув оточену очеретом калюжу, обережно проповз між липами і врешті опинився за кущем, не доходячи чотирьох сотень ліктів до Вогню.

Вартові й не поворухнулися. Невідомо, чи й відчув котрий з них шакалячий дух, та він і не міг його, звичайно, занепокоїти. А Нао тим часом розгледів усі подробиці табору. Спочатку він полічив, скільки було воїнів і якої вони сили. Майже всі були кремезні, мали широкі груди, довгі руки та короткі ноги. Уламр зауважив собі, що ніхто а них його не наздожене. Потім він оглянув місцевість. Праворуч лежав невеличкий горбочок, відділений од Нао смугою голої землі. Далі йшло кілька кущиків, а за ними, завертаючи праворуч, висока трава. Ця трава рогом доходила чи не на п'ять або шість ліктів до Вогню.

Нао вагався недовго. Вартові сиділи до нього спиною, і він поліз на підвищення. З кожним їхнім рухом він спинявся й прикипав до землі. Як чиїсь ніжні руки, почував він на собі світло огнища й місяця. Так нарешті дістався він до пагорка, проліз кущиками та травою і опинився біля Вогню.

Тіла сонних воїнів майже оточували його, до більшості можна було б докинути списом. Коли б вартові зняли тривогу, його б, напевне, спіймали. Та йому сприяло те, що вітер дув на нього, односячи геть розведений димом його й шакалячої шкури дух. До того вартові майже спали і лише коли-не-коли знову підкидали вгору похилені на груди голови…

Облитий яскравим світлом, Нао плигнув, як леопард, простяг руку і вхопив одну головешку. Він уже тікав у траву, коли залунав крик; один вартовий біг за ним, другий кидав списа. Майже в ту ж мить з землі підвелося з десяток постатей.

Перше ніж людожери кинулись навздогін, Нао вже перебіг місце, де його могли перейняти. Вигукуючи свій бойовий клич, біг він просто до горба, де на нього чекали Нам і Гав.

Кзами[5Кзами — назва племені людожерів.] гналися за ним поодинці, виючи, наче кабани. Своїми короткими ногами вони бігли досить прудко, але не так, щоб зловити уламра. Вимахуючи своїм факелом, він плигав перед ними, ніби мегасерос. Він випередив кзамів на п'ять сотень ліктів, коли добіг до горба й побачив там Нама і Гава.

— Біжіть попереду! — гукнув він їм.

Ставні й сильні, вони помчали майже так само швидко, як і Нао. Добре, що він узяв із собою саме цих гнучких юнаків, а не старших, хоч і дужчих мисливців. Адже, тікаючи від кзамів, вони за кожні десять скоків випереджували тих на два лікті. Син Леопарда поспівав за ними, не втомлюючись. Він іноді спинявся, щоб подивитись на свою головешку. Його турбувало і те, що за ним гнались, і те, як би не втратити свою огненну здобич, через яку він перетерпів стільки лиха. Полум'я пригасло, лише трохи жевріючи на сирому дереві. Та все ж жар був досить сильний, і Нао сподівався на першому ж спочинку оживити його в Огонь і нагодувати хмизом.

Місяць проплив уже третину своєї дороги, коли улам-ри опинилися перед болотом. Болото не перешкоджало їм, вони знали через нього стежку, якою вже колись ішли і яка довела їх до кзамів. Стежка була вузенька й кручена, але тверда, бо йшла по порфіру. Вони, не вагаючись, побігли нею і через деякий час спинились.

Стежкою важко було йти двом чоловікам, не те що битися. Кзами мусили або ризикувати, або ж обійти болото, щоб напасти ззаду. Та й на цей випадок в уламрів був час. Своїм подвійним інстинктом звіра й людини Нао вирахував, що є досить часу, щоб підживити Вогонь. Червоний жар поменшав, потемнів, ледве тлів.

Мисливці сталії шукати сухої трави й трісок. Зів'ялого очерету, пожовклої материнки та зсохлих гілок верби було багато, але все це було вогке. Тоді вони витерли об сухі шкури кілька гілочок з тоненькими кінчиками, листочків і стеблинок.

Пригаслий жар, роздмуханий Нао, трішечки ожив. Кілька разів кінчики трави займались полум'ям, що на хвилинку росло, потім нерішуче спинялось на потовщеному місці стеблинки, слабло й гинуло, переможене парою води. Тоді Нао згадав про шакалячу шкуру. Він насмикав кілька жмутів і спробував їх підпалити. Кілька волосків спалахнуло; радість і страх стиснули серця уламрів, але, хоч які обережні вони були, слабий огонь щоразу меншав і гас… Гасла й надія! Крізь плівочку попелу ледве пробився якийсь хворий блиск; остання червона плямочка стала як оса, потім — як муха, а далі — як одна з тих дрібнісіньких комашок, що танцюють над водою. Нарешті й це згасло, і безмежна туга пройняла душі уламрів…

Цей слабий вогник був би для них найціннішою річчю на світі, він мав вирости, набратися сили, мав довго жити. Він їв би сухе дерево на відпочинках, лякав би лева-велетня, сірого ведмедя, перемагав би темряву, надавав би м'ясу нового смаку. Вони мали принести цю пломенисту здобич своєму племені, і плем'я визпало б їхню силу… А тим часом ледве вони встигли його завоювати, як він і вмер, а їм після важкої боротьби із стихіями природи й хижаками тепер випадала боротьба з найпідступнішим і найнебезпечнішим ворогом — людиною.




Розділ третій

НА БЕРЕГАХ ВЕЛИКОЇ РІЧКИ


Нао тікав од кзамів. Вони гналися за ним уже восьмий день, гналися завзято й невпинно. Чи через турботи про майбутнє (адже уламри могли бути розвідкою якогось сусіднього племені), чи через інстинкт убивства й ненависті до чужих, кзами виявляли надзвичайну впертість. У витривалості уламри не поступалися кзамам, а в прудкості переважували їх: за один день вони могли втекти від ворогів на п'ять чи шість тисяч ліктів. Але Нао взявся завоювати Вогонь. Щоночі, залишивши На-ма й Гава на безпечній відстані, він блукав біля ворожого табору. Спав же він мало, хоч і міцно.

Тікаючи, синові Леопарда доводилося повсякчас кружляти, що змусило його збочити далеко на схід, і на восьмий день він уже опинився біля Великої річки. Він стояв на високій гранітній скелі, якій повідь, дощі, рослинність поїли боки, подовбали дірки, поодламували багато шматків, але вона протягом сотень тисячоліть витривало противилась як непомітному під'їданню, так і раптовим ударам ворожих стихій.

Річка котила свої могутні хвилі. З тисячі кам'янистих, степових та лісових місцевостей пила вона кринички, струмочки, менші річки. Для неї купчився лід по щілинах високих похмурих гір, дзюрчала з печер вода криниць, цокотіли камінчиками з граніту й вапняку джерела, спадали дощами велетенські пухнаті губки-хма-ри, текли в своїх глиняних ложах підземні води. Бадьора, бурхлива, з шумовинням пролітала вона поміж тісних скелястих берегів, розливалася тихими озерами по рівних місцевостях, освіжувала стоячу воду боліт, розбивалась об острови, лютувала на порогах, несамовито ревла на водоспадах.

Повна життя, вона скрізь невпинно плодила нове. Від теплих до холодних країв, від тисячолітніх родючих намулів до сухих земель — скрізь завдяки їй виникали цілі держави дерев: орди фіг, маслин, сосон та ясенів; племена сикомор, платанів, каштанів, кленів, буків та дубів; табуни горіхів, ялинок, берестів, беріз; низки білих, чорних, попелястих, тремтячих та сріблястих тополь; родини вільх і білих, рожевих та плакучих верб.

У її глибинах ворушиться безліч німих молюсків, ховаючись у свої перлові домівки, ракоподібні з міцним панциром; прудкі риби, що від одного маху хвоста пронизують важку воду так само швидко, як птахи хмару; риби мляві, що повагом хлюпаються біля намулу; гади, гнучкі, як очерет, чорні, шершаві й міцні. У певні сезони, чи через негоду, стихійні катастрофи, чи через війну, річку відвідують трикутні табуни журавлів, гурти жирних гусей, зграї качок, турпанів, сивок і чапель, хмари ластівок, чайок і чорних куликів, дрохви, лебеді, деркачі, мартини і безліч горобців. Яструби, круки й ворони раюють, маючи досхочу падла; орли чатують під хмарами, соколи крають повітря своїми гострими крильми; кібці й кібчики кружляють над високими горбами; несподівано й полохливо з'являються та швидко зникають шуліки, а вночі нечутно для вуха линуть на своїх волохатих крилах сови й пугачі.

Хитаючись, сунеться грубий, наче стовбур клена, гіпопотам; нищечком сновигають в очеретах куниці та водяні пацюки, схожі на зайців; біжать до води табуни полохливих оленів, сарн, козуль, мегасеросів, прудконогих сайгаків, гірських козлів, ослів і коней, важкі армії мамонтів, турів та зубрів. Носоріг обхлюпує в затоці свій міцний панцир; кабан трощить і ламає сухий верболіз; перевалюється, мов чорна гора, миролюбний, хоч і страшний, печерний ведмідь; рись, пантера, леопард, сірий ведмідь, тигр, жовтий і чорний леви ховаються в засідки і хапають звідти теплу здобич; смердючий дух свідчить про присутність лисиці, шакала й гієни. Зграї вовків і собак вистежують слабих, поранених та потомлених звірів. Скрізь гомозиться дрібна звірипа: зайці, кролі, польові миші, гадюки й ужі; черви, хробаки, гусінь; коники, комашки, жужелиці; свинки, бабки, довгорожці, джмелі, оси, бджоли, шершні й мухи; білани-капустянки, довгоносики, цвіркуни, світлячки, хрущі, таргани…

Річка несла з собою гниле дерево, пісок, глину, трупи, листя, стовбури, коріння.

Нао любив її могутні хвилі.

Він з захопленням стежив за ними очима, як вони переможними лавами бігли в осінньому роздратуванні. Вони бились об острови і налітали на береги лютими горами піни, широкими, рівними, як озеро, просторами, малахітовими вирами — все це на бризки розбивалось об стрімкий берег, пінячись та молодо, жваво й захоплено ревучи.

Уламр визнавав Воду, як і Огонь, за незліченну істоту. Як і Огонь, вона зменшується, росте з непомітної краплинки і шириться по величезних просторах, поїдаю-чи звірів і людей; вона падає з неба і напуває землю; невтомно їсть кручі, тягне каміння, пісок і глину; жодна рослина чи звір не можуть жити без неї. Вона свистить, реве, гуде; вона співає, сміється й плаче; вона проходить там, де не пройде найдрібніша комашка; її чути під землею; вона слаба в криничці, дужчає в струмені, могутня, як мамонт, у річці, широка, як ліс, у великій річці. Вона спить у болоті, відпочиває в озері, моторна в ручаях, вона перекидається на порогах, плигає, як тигр чи муфлон, на водоспадах.

Так міркував Нао перед могутніми водами. Однак треба було знайти притулок. Можна розташуватися на якомусь з островів, але, даючи спокій від звірів, він не забезпечував од людей; острів зв'язав би вільний рух, зробив би неможливим завоювання Вогню, сприяв би всякій ворожій засідці. Нао волів краще лишитися на березі. Він вибрав для спочинку високу скелю, яка трохи панувала над місцевістю. Боки її спадали сторч, а шпиль являв собою площину, де вільно могло б уміститися десять чоловік.

Розшуки притулку уламри закінчили вже смерком. Між ними та їхніми ворогами була чимала відстань, що давало їм безпеку майже до ранку.

Було холодно. Кілька хмарок пливло над червоним заходом.

Сидячи за вечерею з сирого м'яса, горіхів та грибів, мисливці в присмерках оглядали місцевість… Пригасле світло дозволяло ще бачити коли не той берег, то острови. Пробігли осли; спустився до води табун коней. Це були кремезні звірі, скуйовджені гриви збільшували їхні голови. їхні рухи милували око; очі, широкі й свавільні, горіли блакитним огнем, вічна турбота за своє життя тримала їх у постійній напрузі. Нахилившись над водою, вони похапцем пили воду, сповнені страху й недовіри. Швидко напившись, коні так само швидко й утекли.

Ніч огортала землю своїм попелястим крилом. Вона панувала вже на сході, борючися з рожевим пурпуром на заході. Несподівано повітря розітнув рев.

— Лев! — прошепотів Гав.

— На березі безліч здобичі, — відповів йому Нао. — Лев розумний: він плигне швидше на антилопу або оленя, ніж на людей.

Рик віддалився, потім загавкали шакали, і можна було бачити їхні легкі тіні. Уламри поспали по черзі до світанку, а потім знову рушили берегом.

Шлях їм перегородили мамонти. Їхній табун займав площу в тисячу ліктів завдовжки і втричі більшу завширшки. Вони паслися, висмикуючи молоді рослинки з корінням. Уламри бачили їх життя — щасливе, упевнене, розкішне. Подеколи вони з життєвої радості чи з повноти своїх сил починали ганятися по м'якій землі, жартівливо оперізуючи одне одного своїми волохатими хоботами. Для їхніх велетенських ніг лев-велетень був би як глина; своїми величезними іклами вони виривали з корінням дуби, ламаючи їх міцними, як граніт, головами. І, дивлячись на їхні гнучкі хоботи, Нао не міг утриматися, щоб не сказати:

— Мамонт — володар усього, що тільки живе на землі.

Він анітрохи не боявся мамонтів, він знав, що мамонти не чіпають звіра, коли той їм не надокучає. Нао ще додав:

— Аум, син Крука, подружився був з мамонтами.

— Чому ж і нам не зробити, як Аум? — спитав Гав.

— Аум розумів мамонтів, — відповів Нао. — А ми їх не розуміємо.

Однак це питання вразило його; він увесь час думав про нього, кружляючи оддалік біля табуна велетнів. Думаючи голосно, він заявив:

— Мамонти не мають слів, як люди. Але вони розуміють одне одного, розуміють і крики своїх ватажків.

Гун каже, що вони по команді стають, де їм наказано, і перед тим, як рушати в нову місцевість, радять раду… Коли б розуміли їхні знаки, ми б уклали з ними спілку.

Тут він побачив велетенського мамонта, що дивився на них. Самотній, серед молодих тополь на низькому березі, він з'їдав молоді паростки. Нао ще ніколи не бачив такого великого мамонта. Росту він мав більше дванадцяти ліктів, на потилиці у нього росла густа, як у лева, грива; волохатий хобот був схожий на якусь окрему істоту, що скидалась і на дерево, і на велику гадюку.

Троє людей, мабуть, зацікавили його, адже не можна ж було думати, щоб вони його стривожили. Тоді Нао закричав йому:

— Мамонти — могутні! Великий мамонт — дужчий за всіх: він роздавив би тигра й лева, як хробаків, він перекинув би десяток зубрів одним ударом своїх грудей… Нао, Нам і Гав — приятелі великого мамонта!

Мамонт наставив свої великі вуха, вислухав розмірені звуки двоногої істоти, тихо похитав своїм хоботом і ревнув.

— Мамонт зрозумів, — радісно вигукнув Нао. — Він знає, що уламри визнають його могутність.

Потім він ще закричав:

— Коли сини Леопарда, Сайгака й Тополі знайдуть Огонь, вони напечуть каштанів і жолудів, щоб подарувати їх великому мамонтові!

Говорячи це, він побачив калюжу, де росли водяні лілеї. Нао знав, що мамонти люблять їх підводні стовбурці. Тож він гукнув своїх товаришів і разом з ними почав рвати ці довгі руді рослини. Нарвавши чималий оберемок, вони старанно виполоскали його у воді і понесли до велетенського звіра.

Наблизившись на п'ятдесят ліктів, Нао знов заговорив:

— Ось! Ми нарвали цих рослин, щоб ти ними поласував. Тепер ти знатимеш, що уламри — приятелі мамонтів.

Сказавши це, Нао відійшов.

Зацікавлений велетень підійшов до корінців. Він добре знав, якого вони смаку. Мамонт повагом, з довгими перервами почав їх їсти, одночасно оглядаючи людей. Кілька разів він витягав свого хобота, нюхаючи, і потім доброзичливо похитував ним.

Тоді Нао непомітно наблизився до нього, він спинився перед цими величезними ногами, перед дим хоботом, що вириває дерева, перед цими довгими, як тіло тура, іклами, він був наче миша перед пантерою. Одним махом звір міг би стерти його на крихти. Але, весь опанований творчою вірою, Нао тремтів також від надії й натхнення… Хобот тернувся об нього, проплив уздовж усього тіла, нюхаючи. Нао, затамувавши подих, теж торкнувся волосатого хобота. Потім він нарвав трави й молодих пагонів і подав їх мамонтові на знак спілки; він почував, що робить щось неймовірне, щось надзвичайно глибоке, і його серце сповнилося захопленням.




Розділ четвертий

СПІЛКА ЛЮДИНИ Й МАМОНТА


Бачивши, як мамонт рухався біля їхнього ватажка, Нам і Гав ще більше зрозуміли всю мізерність людини; коли ж велетенський хобот наліг на Нао, вони з відчаєм прошепотіли:

— Ось мамонт роздушить Нао, Нам і Гав лишаться самі перед кзамами, хижаками й водами.

Але в ту ж мить вони помітили, що рука Нао ласкаво чухає звіра, і їхні серця сповнилися радістю й гордощами.

— Нао уклав спілку з мамонтом! — вигукнув Нам. — Нао — наймогутніший з усіх людей на світі.

Тим часом син Леопарда кричав їм:

— Хай і Нам та Гав підійдуть, як Нао… Хай нарвуть трави й пагонів і подадуть мамонтові.

Вони вислухали його з палкою вірою і потихеньку, як те робив Нао, рушили до мамонта, рвучи траву й молоді гілочки.

Наблизившись, вони простяглії свої оберемки. А тому, що разом з ними подавав зелень і Нао, мамонт почав їсти од усіх трьох.

Так зміцніла спілка уламрів з мамонтом.

Молодик місяця ріс; надходила ніч, коли місяць мав уже зійти так само круглий, як і сонце. Одного вечора кзами й уламри розташувалися на ніч на відстані двадцяти тисяч ліктів одні від одних на тому ж березі річки. Кзамй посідали на сухому місці, гріючись біля веселого Вогню, і їли великі шматки м'яса, бо того дня їм добре пощастило на полюванні. Уламри ж ділились у вологій темряві кількома корінцями та м'ясом однісінького дикого голуба.

За десять тисяч ліктів від берега зупинилися поміж сикоморами мамонти. Вдень вони ставилися до людей цілком доброзичливо; ввечері ж виявляли певну нетерплячість, може, тому, що вони вже трохи тямили людські хитрощі, а може, й тому, що їм заважала присутність чужої породи. Отже, уламри щовечора відходили геть, щоб не турбувати спільників своїм духом.

І ось цього вечора Нао спитав у своїх товаришів:

— Чи Нам і Гав здатні до виступу? Чи гнучкі у них ноги, чи свіжі груди?

Син Тополі відповів:

— Нам проспав частину дня. Чому б йому не бути готовим до бою?

А Гав заявив:

— Син Сайгака ні на хвилинку не спиниться, пробіжить скоріше, ніж будь-коли, аж до кзамів.

— Добре! Нао і його юнаки підуть до ворогів. Вони мусять боротися цілу ніч, щоб завоювати Огонь.

Нам і Гав в одну мить підвелися з землі й рушили за ватажком. Не можна було надіятися зненацька поночі застукати ворога: вже майже зовсім круглий місяць сходив на тім боці Великої річки. Він червоною плямою плив понад островами, коловся на дрібні частинки крізь віття високих тополь, одбивався від чорних хвиль, де його тремтяче лице або пломеніло, наче літня хмарка, або корчилося мідянкою, або пливло сріблястим лебедем, а з того місця аж до обох берегів стелилася світла, блискуча скатертина.

Уламри спочатку йшли хутко, вибираючи шлях по низькій траві. Наближаючись до табору кзамів, вони стишили свою ходу. Йшли однією лінією далеко один від одного, щоб бачити якомога більше наЕкруги себе і не бути оточеними. Зненацька з-за очерету блиснуло полум'я; воно було ще далеко і блідло в місячному сяйві.

Кзами спали. Троє вартових стежили за багаттям. Сховавшись за кущиками, уламри з лютими заздрощами позирали на табір. Ех, коли б вони могли вкрасти хоч іскру! Тепер вони вже мали й сухі стеблиночки, і тонесенькі гілочки: тепер Огонь уже не вмре у них у руках, тепер вони засадять його в клітку з кори, вимощену зсередини плескатими камінчиками. Але як дістатися до нього? Як обдурити обережність кзамів, що так зросла з тієї ночі, коли Нао раптом з'явився перед їхнім огнищем?..

Нао сказав:

— Ось як буде. Нао піде берегом угору, а Нам і Гав почнуть блукати лугом навколо табору людожерів. Вони покажуться й сховаються. Коли вороги поженуться за ними, вони почнуть тікати, але не на повну ходу, бо треба, щоб кзами надіялися їх спіймати і бігли б за ними довший час. Нам і Гав хоробрі воїни і не побіжать занадто швидко… Вони затягнуть кзамів аж до червоної скелі. Коли Нао там не буде, вони пройдуть між мамонтами і Великою річкою. Нао їхній слід знайде.

Юнаки затремтіли. Їм було боязко розлучатися із Нао перед лицем тих лютих кзамів. Але вони слухняно шугнули в кущі, а син Леопарда пішов до річки. Минуло трохи часу… Аж ось з'явився і зник Нам, і в ту ж мить над травою полохливо майнула постать Гава. Вартові зняли тривогу; кзами з безладними вигуками посхоплювалися з землі й скупчилися біля свого ватажка. Це була людина середнього зросту, кремезна, як печерний ведмідь. Він двічі труснув над головою своїм києм, хрипко щось вигукнув і подав знак.

Кзами поділилися на шість груп, утворивши широке півколо; Нао з тривогою заклопотано проводив їх очима, а потім став міркувати лише про здобуття Огню.

Його стерегло четверо воїнів, вибраних із найдужчих. Один з них вигляд мав особливо страшний. Він був та її само кремезний, як і ватажок, зате трохи вищого зросту; уже один розмір його кия свідчив про велику силу. Вогонь добре освітлював його постать. Нао побачив величезні щелепи, затінені густими бровами очі, короткі міцні й криві ноги. Решта троє, хоч і були трохи менші, все ж мали міцні тулуби й довгі руки з добре розвиненими м'язами.

Місцевість сприяла Нао: легенький, але постійний вітер дув на нього, далеко відносячи його дух; по траві блукали шакали, ширячи свій гострий сморід; до всього того Нао мав з собою одну з шакалячих шкур. Все не дозволило йому непомітно наблизитися до вогнища на шістдесят ліктів. Місяць випливав з-за тополь, коли Нао раптом підвівся з бойовим кличем.

Здивовані його несподіваного появою, кзами вирячили на нього очі. Але вже за хвилину попи з криком похапали кам'яні сокири, киї й списи.

Нао закричав їм:

— Син Леопарда пройшов степи, ліси, гори й ріки, бо його плем'я сидить без Огню… Коли кзами дозволять йому взяти від свого» вогнища кілька головешок, він піде собі геть без бою.

Вони так само не розуміли цих слів чужої мови, як не зрозуміли б і виття вовків. Бачачи, що він один, вони міркували тільки про те, як би його швидше вбити. Нао почав тікати, сподіваючись, що вони бігтимуть поодинці і що він затягне їх далеко від Огню, але вони кинулися всі разом.

Найбільший з них, добігши на потрібну відстань, кинув свого списа з крем'яним вістрям. Він шпурнув його з силою і спритністю, але зброя лише дряпнула Нао плече і вп'ялася в землю.

Уламр, бережуча власну зброю, витяг ворожу з землі і кинув її в свою чергу. З свистом майнула вона в повітрі, пробила кзамові горло, і він, захитавшись, упав. Тоді його товариші завили, наче пси, і всі троє разом кинули свої списи. Нао ледве мав час припасти до землі, уникаючи гострої зброї, людожери ж, думаючи, що вони його поранили, поспішили добивати його. Але він раптом схопився на ноги і бився далі. Ще один із кзамів упав, поранений у живіт; решта ж двоє невпинно кидали один за одним свої списи. Кров пирснула у Нао із стегна, але він, почуваючи, що рана неглибока, почав тепер кружляти коло своїх ворогів, не боячись уже, що вони його оточать. Отак кружляючи, він поволі опинився між ними та Вогнем.

— Нао бігає швидше за кзамів, — крикнув тоді він. — Син Леопарда візьме Вогонь, а кзами втратять двох воїнів.

І він хутко побіг до полум'я. Нао простяг уже й руки по головешку, коли раптом побачив, що вони всі вже майже догоріли. Уламр оббіг вогнище, сподіваючись знайти хоч одну придатну гілочку, але його розшуки були марними.

А кзами добігали.

Нао кинувся тікати, але зачепився за корінь і поточився, а тим часом вороги загородили йому вихід, притиснувши його до Вогню. Вогнище було широке й лежало на горбі, однак він міг би перестрибнути через нього, та лютий відчай пройняв йому груди; думка про ганебну втечу в холодну ніч стала йому нестерпною. Трясучи разом сокирою й києм, він пішов на бій.




Розділ п'ятий

ЗА ВОГОНЬ


Двоє кзамів невпинно наближалися, стишуючи ходу. Дужчий з них тряс своїм останнім списом і кинув його уламрові майже в очі. Нао одбився сокирою, але тонка зброя впала в огнище. В ту ж мить завертілося троє київ.

Кий Нао зустрівся одночасно з обома ворожими і спинив напад противників. Слабший кзам похитнувся. Нао помітив це, насів на нього і страшним ударом строщив йому потилицю. Але ж і сам він був поранений: сучок ворожого кия глибоко роздер йому ліве плече, — це так вивернувся він з-під удару, що цілив йому просто в голову. Важко дихаючи, він одхитнувся назад, щоб зпову приготуватись до бою, і, замірившись києм, став чекати.

Хоч на нього йшов тепер лише один ворог, однак справа Нао була дуже погана. Його ліва рука майже не служила йому. Кзам же стояв перед ним з обома цілими руками і в повній силі. Це був вояк великого зросту; він мав довгий тулуб з боками, що нагадували більше зубра, ніж людину, та з руками, що на третину були довші, ніж у Нао. Його криві, непридатні до бігу ноги забезпечували йому дивовижну непохитність на місці.

Перед рішучим нападом він похмуро зміряв очима дужого уламра, вхопив кий обіруч і пішов у наступ.

Киї майже однакової ваги, виготовлені з твердого дуба, зустрілися. Кзам ударив дужче, ніж Нао, що не міг використати лівої руки. Але син Леопарда відбив удар. Коли кзам махнув києм удруге, його зброя лише свиснула в повітрі. Нао вивернувся і тепер сам перейшов у наступ. За третім разом кий Нао упав на голову противника, як уламок скелі. Він, напевно, строщив би її, коли б кзам заздалегідь не звів своїх довгих жилавих рук догори; знову грюкнули дубові киї; кзам подався назад, але відповів таким скаженим ударом, що ледве не вибив з рук Нао зброї. І перше ніж той знову зготувався до бою, його руки вже несли уламрові смертельний удар. Нао зм'якшив, але не міг спинити його, кий поцілив йому просто по голові. Коліна йому зігнулись, земля, дерева й Вогонь завертілись в очах. Неймовірним зусиллям волі він утримався на ногах і навскіс, перше ніж противник опам'ятався, люто витягнув його своїм києм у бік. Хруснули ребра, і кзам поточився; його зойк заглушила смерть.

Буйна радість охопила Нао. Хрипко сміючись, дивився він на вогнище, на полум'я, що плигало над ним. Тільки глибокі зорі, плюскіт річки, шелест вітру, перериваний гавкотнею шакалів та ревом заблуди лева на тім боці, були єдиними свідками його безмежної радості.

Уривчастим від хвилювання голосом він закричав:

— Нао — володар Огню!

Вогонь здавався йому самим життям усього світу. Нао поволі ходив біля цього червоного звіра, простягав до нього руки, наставляв груди під його ласку, втрачену на такий довгий час. І в буйному захопленні ще не один раз шепотів:

— Нао завоював Огонь!

Та врешті гарячка його щастя почала вщухати. Він пригадав, що кзами можуть повернутися; отже треба було забирати свою здобич. Шукаючи, з чого б зробити клітку для вогню, Нао несподівано в одній ямці на місці табору знайшов клітку, що в ній носили з собою Вогонь людожери.

Це було ніби гніздо з кори, вимощене плескуватими камінчиками, добраними один до одного з великою ретельністю, впертістю і знанням справи; невеликий вогник ще блищав у ній. Нао хоч і вмів виготовляти клітки краще від будь-кого іншого з племені, проте і йому було б важко зробити таку гарну. Для цього треба мати багато вільного часу і дуже уважно вишукувати камінчики. Клітка кзамів складалася з трьох шарів сланцю, підтримуваних зокола корою зеленого дуба, кора ж була оплетена гнучкою лозою. Дірочка зісподу забезпечувала невеличку тягу.

Клітки вимагали повсякчасного догляду; треба було боронити Вогонь від дощу й вітрів та берегтися, щоб полум'я і не зменшувалось, і не збільшувалось поза межі, встановлені тисячолітнім досвідом. Окрім того, необхідно було часто міняти кору.

Нао знав усі звичаї предків; він трохи роздмухав Огонь, змочив водою з калюжки кору, оглянув дірку і стап сланцю. Ідучи з табору, він позбирав розкидані сокири й списи і востаннє оглянув галявину.

Двоє ворогів були мертві і наче дивилися на зорі; двоє ж інших, терплячи страшні муки від ран, лежали, затамувавши подих і вдаючи з себе мертвих. Обережність і закон людей вимагали, щоб їх було добито.

Нао наблизився до пораненого в живіт і вже намірився на нього списом, але раптом якась незбагненна огида до вбивства охопила його серце, вся ненависть розтопилася в радості перемоги, і тому не схотілося нових жертв.

А от куди корисніше знищити вогнище. Отже, києм переможепого ворога він розкидав головешки і потрощив вугілля на дрібні шматочки, щоб вони не дожили до повернення кзамів. Потім, скрутивши поранених комишем і лозою, він гукнув їм:

— Кзами не схотіли дати синові Леопарда одної головешки і тепер втратили увесь Огонь. Воші блукатимуть у темряві й на холоді, аж доки дійдуть до свого племені!.. А уламри тепер дужчі за кзамів!

Під червоною скелею, де Нао мав зустрітися з Намок і Гавом, він не застав нікого. Він не здивувався: молоді воїни мусили водити своїх ворогів якомога довше…

Вкривши свою рану вербовим листом, він сів біля слабесенького вогника, що яснів йому, паче вся його доля.

Пливла велика річка, пливло з неба місячне сяйво, плив і час. Коли місяць дійшов зо зеніту, Нао підвів голову. Серед тисячі різних безладних звуків він пізнав особливий ритмічний звук, властивий людині… Це була швидка хода, виразніша, ніж тупотіння чотириногих. Спочатку нерозбірлива, вона потім стала чутнішою, а трохи згодом подих вітру доніс і запах людини. Тоді уламр сказав сам до себе:

— Це син Тополі, і він утік від ворогів.

Справді, ніщо не показувало, що за ним хтось женеться.

Незабаром між двох сикомор виринула гнучка постать. Нао не помилився: в сяйві місячного світла йшов на нього Нам. За хвилину він був уже біля підніжжя скелі.

Нао спитався в нього:

— Кзами, певне, втратили слід Нама?

Нам затяг їх далеко на північ, потім хутко втік від них і довгий час ішов водою річки. Потім він спинився. Він більше не бачив людожерів і ні вухом, ні носом їх не чув.

— Добре, — сказав Нао, погладивши гопака по потилиці. — Нам — прудкий і розумний. Але що сталося з Гавом?

— За сином Сайгака погнався інший гурт кзамів. Нам не зустрічав його сліду.

— Ми почекаємо Гава! А тепер нехай Нам подивиться.

Нао потяг свого товариша. На тім боці скелі, в щілині, Нам побачив огник, тремтячий і гарячий огник.

— Ось! — просто сказав ватажок. — Нао завоював Огонь.

Юнак голосно крикнув; очі його запалали вогнем божевільної радості, і він впав ниць перед сином Леопарда, шепочучи:

— Нао хитрий, як ціла орда людей!.. Нао стане великим ватажком уламрів, і жоден ворог не здолає його.

Вони сіли перед вогником, і це нагадало їм рідні печери під холодними зорями біля Великого болота та вогнище, що захищало уламрів своєю силою від багатьох нещасть.

Думка про труднощі довгої путі додому не гнітила їх; коли вони відійдуть од Великої річки, кзами перестануть гнатися за ними, і вони попростують через краї, де блукають самі лише звірі.

Мисливці довго віддавалися мріям. Майбутнє тепер за ними і для них, широке, повне надій і обіцянок. Але, коли місяць почав гаснути на заході, тривога заворушилася їм у грудях.

— Де Гав? — прошепотів ватажок. — Невже він не зумів утекти від кзамів? Чи його спинило болото, чи, може, він ускочив у пастку?

На рівнині все стихло, звірі мовчали; навіть вітер ослаб над річкою і заснув в осиках, чути було лише приглушений плюскіт води. Чи чекати світанку, чи йти шукати товариша? Нао дуже не хотілося кидати Вогонь на догляд Нама. До того ж його лютила вже сама думка про те, що кзами можуть заганяти молодого воїна. Щоб зберегти Вогонь, Нао міг би покинути Нама напризволяще, він навіть мусив так зробити, але якась чудна дикунська ніжність в'язала Нао до товаришів, вони ніби були частиною його особи, небезпека їм так само загрожувала, як і йому самому. Він добре знав, що юнакам легше вскочити в халепу, що їм більшою мірою загрожують стихії та живі істоти.

— Нао піде шукати слід Гава, — сказав він нарешті. — Він залишить сина Тополі стерегти Огонь. Нам не матиме відпочинку; він мочитиме кору, коли вона нагріватиметься; він не відходитиме на довший час, ніж потрібно, щоб дійти до річки й повернутися назад.

— Нам стерегтиме Огонь, як своє життя! — твердо відповів молодий мисливець і з гордістю додав: — Нам знає, як підтримувати Огонь. Його мати навчила цього діла, коли він був ще малий, як вовча.

— Добре. Якщо Нао не повернеться, коли сонце зійде над тополями, Нам побіжить до мамонтів… А якщо Нао не повернеться до вечора, Нам побіжить до уламрів сам…

Він пішов, усе його тіло тремтіло від смутку, і він кілька разів озирався на Нама та на маленьку клітку з Вогнем, слабке світло якої він бачив ще й тоді, коли воно вже давно зникло в місячному сяйві.




Розділ шостий

РОЗШУКИ ГАВА


Щоб знайти слід Гава, Нао мусив спочатку повернутися до табору людожерів. Ішов він тихше, ніж хотів. Поранене плече пекло під вербовим листом, у голові гуло. Рана дуже боліла, навіюючи смутні думки, що навіть після здобуття Вогню йому доводиться терпіти не менше лихо й небезпеку. З такою думкою прибув Нао до того місця, звідки разом із своїми товаришами помітив табір кзамів. Тоді червоне вогнище забивало своїм світлом сяйво місяця, нині ж табір навівав журбу: вугілля, розкидане Нао, все загасло, срібляста піч укривала нерухомі тіла; чути було лише уривчастий стогін пораненого.

Всі чуття Нао доводили йому, що кзами не поверталися. Він пішов просто на табір. Стогін пораненого припинився; здавалося, що тут були самі трупи. Нао не затримувався, він пішов туди, звідки Гав почав тікати, і там знайшов його слід. Спочатку цим слідом було йти легко, чому сприяла й безліч слідів кзамів; почавшись прямою лінією, він потім відхилявся, крутився поміж горбів, перетинав сам себе, вів чагарниками. Раптом слід зник перед болотом, і Нао відшукав його лише на тім боці. Слід був вогкий. Гав і його вороги мусили тут перебрести.

Перед гаєм із сикомор кзами поділилися на кілька груп. Нао зумів, однак, розшукати Гавів слід і пройшов ще три чи чотири тисячі ліктів. Але тут він мусив спинитися. Густі хмари заступили місяць, а світати ще не починало. Син Леопарда сів під стовбуром сикомори, що росла вже, мабуть, десять людських поколінь. Хижаки відполювали, а денні звірі ще не рухалися, поховавшись по норах, нетрях, дуплах та поміж гіллям.

Нао відпочив. Потім по вершечках дерев попливло холодне, важке й неживе світло осіннього ранку; воно торкнулося виснаженого листу та поруйнованих гнізд, женучи перед собою кволий вітрець, що нагадував зітхання сикомор.

Побачивша це світло, ще бліде, наче попіл вогнища, Нао встав, з'їв шматок сухого м'яса і знову пішов слідом, час від часу нахиляючись до нього. Слід вів його кілька тисяч ліктів. Вийшовши з лісу та перетнувши піщане поле з рідкою травицею й кволими кущиками, слід повернув до місцевості, де в болоті гнили червоні комиші, після чого збіг на гору і почав кружляти поміж горбочків, аж поки не спинився на березі річки, що її Гав, певно, переплив. Нао теж переплив її і після довгої ходи спостеріг, що сліди двох гуртів кзамів простували до однієї точки. Гава могли оточити.

Тоді ватажкові спало на думку, що варто було б залишити втікача на його долю, щоб через одну людину не ризикувати своїм життям, Нама й Вогню. Але ця гонитва дуже розлютила його; крім того, у скроні стукала гарячка і не хотіла гинути надія. І він пішов закінчувати вже розпочату справу.

Крім двох груп кзамів, чиї хитрощі Нао щойно розгадав, треба було берегтися того гурту, який ловив Нама і втратив його слід. Зустріч а цим гуртом таїла особливу небезпеку. Кзами, що втратили слід сина Тополі, мали досить часу на те, щоб зайняти добру позицію, оточити Нао і відрізати йому шлях до відступу, навіть не розбиваючись для облави на окремі групи. Надіючись, отже, на свою прудкість і свої хитрощі, син Леопарда без вагання пішов слідом Гава, інколи спиняючись, щоб озирнути місцевість.

Грунт під ногами почав тверднути, з-під тоненького шару чорно-синьої землі прозирав граніт. Перед Нао виріс крутий горб — на нього він і вирішив вибратись, бо поблизу сліди були такі свіжі, що можна було надіятись побачити згори і Гава, і частину кзамів. Уламр продерся через кущі і скоро опинився на горбі. Тут Нао стиха скрикнув: він побачив Гава, що біг по червоній, наче залитій кров'ю безлічі звірів, смузі землі.

За ним на відстані тисячу ліктів безладно гналися люди з довгими тулубами та короткими ногами. З півночі біг другий гурт. Син Сайгака, здавалося, ще не виснажився, хоч як довго за ним гналися. Щодо кзамів, то вони притомилися не менш, ніж він. Протягом цілої осінньої ночі Гав біг швидко лише тоді, коли треба було уникнути засідки або ж коли він хотів роздратувати ворогів. На жаль, під час втечі він заблукав і біг тепер навмання, не знаючи, де він тепер — чи на захід, чи на південь від скелі, де він мав зустрітися з Нао.

Нао бачив тепер усі подробиці цього полювання на людину. Гав біг до соснового лісу на північний схід. Перший гурт гнався за ним ламаною лінією довжиною у тисячу ліктів, що загороджувала йому втечу. Другий, північний гурт, уже почав відхилятися, намагаючись досягти лісу одночасно з утікачем, але Гав добіг би з південного заходу, вони ж — зі сходу. Таке становище не було ні безнадійним, ні дуже прикрим, аби лише утікач повернув на північний захід, аби встиг ускочити в ліс. Тоді б він хутко втік від ворогів, до нього приєднався б Нао, і вони могли б іти собі до Великої річки.

Ватажок в одну мить знайшов потрібний шлях: це був чагарник, що мав би його і укрити, й довести до лісу з заходу. І він уже ладнався сходити з горба, коли пова страшна поява примусила його здригнутися: з північного заходу з'явився третій гурт кзамів. Тепер, щоб кзами його не оточили, Гав мусив би щодуху бігти на захід; він же, певна річ, не помітив небезпеки та й біг собі просто далі.

Ще раз Нао завагався між необхідністю зберегти Вогонь, Нама, себе самого і спробою врятувати Гава.

Уважно оглянувши місцевість та добре запам'ятавши всі її подробиці, син Леопарда скотився з горба.

Він ускочив у чагарник і побіг до його західної межі, потім зробив гака по рудій траві і, випередивши кзамів і Гава, що мусили берегти свої сили, опинився перед лісом перше, ніж утікач.

Тепер йому треба було повідомити про свою присутність.. Наслідуючи голос оленя, він тричі вигукнув. Це був звичайний сигнал племені уламрів. Але відстань була велика; Гав, може, й почув би сигнал в інший час, але тепер вся його увага звернена була на кзамів, і він, утомлений, не почув Нао.

Тоді Нао зважився показатись. Він вистрибнув з високої трави і став перед ворогами, вигукуючи свій бойовий клич. Дикий галас, повторений гуртами кзамів з заходу і зі сходу лісу, струсонув повітря. Гав спинився, від радості й здивування у нього затрусилися коліна, а потім він щодуху побіг до сина Леопарда. Той же, певпий, що Гав побіжить слідом за ним, уже летів потрібною стежкою. Але третя ватага кзамів, побачившії це, змінила напрям і стрімголов кинулася навперейми. Одночасно задні кзами бігли майже поруч утікачів. Кзамам щастило: шлях на захід був перегороджений втікачам одночасно воїнами і лавою скелястих горбів, а на південний захід — широким півколом вояків.

А що Нао вів Гава просто на горби, то кзами, стискуючи своє коло, радісно загомоніли; дехто з них уже добіг до уламрів на п'ятдесят ліктів і кидав списа. Але Нао, проминувши чагарник, уже вів свого товариша через прохід, помічений ним заздалегідь з вершечка скелі.

Кзами заверещали, декотрі кинулися за уламрами в прохід, інші ж посунули за горб навперейми.



Тим часом Нао й Гав поспішали як могли; вони набагато випередили б кзамів, якби грунт тут не був такий нерівний і грузький. Коли вони вже вибігали з проходу, троє кзамів з півночі встигли загородити їм дорогу. Нао міг би ухилитись від них на південь, але він чув звідти тупіт і знав, що його спинили б і там. Найменше вагання несло за собою смерть. Отже, віп, як вихор, насів на коротконогих кзамів з сокирою в одній руці і києм у другій. Гав же схопився за списа. Кзами бігли, розсіявшись, боячись випустити уламрів. Нао напав на того, хто був від нього ліворуч. Це був молодий моторний вояк. Він підняв свого сокиру, щоб відбитись, але кий за першим разом вибив у нього цю зброю, а за другим — поклав його на місці.

Двоє інших людожерів напали на Гава, бажаючи швидко розправитися з ним, а потім спільними силами насісти на Нао.

Молодий уламр кинув свого дротика і поранив одного з напасників, але не дуже глибоко. Перш ніж він устиг вхопитися за списа, його самого поранили в груди. Але він швидко плигнув назад і вбік і тим уберігся. В ту ж мить один кзам уже знову нападав на нього спереду, другий же силкувався вдарити ззаду. Гав мав загинути, аж коли на поміч прибув Нао. Свиснув його величезний кий, хруснули кістки одного з кзамів, і він грудкою упав на землю, другий же тікав до ватаги воїнів, що стрімголов мчалася з півночі.

Та вже було пізно. Уламри вийшли з оточення і бігли на захід, де не було ні душі, щоб їх спинити. А вони з кожним стрибком вигравали у відстані.

Вони бігли довго; бігли сухою землею, болотами, сухою травою, чагарниками, торфовищами, збігали на горби й вихором з них скочувались. Кілька разів їм уже здавалося, що ворог залишив гонитву, але, вибігши на гору, вони завжди помічали здалеку його осатанілу зграю.

Тим часом Гав почав слабнути. З його рани сочилася кров; іноді вона текла ледве помітною цівкою, і тоді уламри сподівалися, що рана закривається. Часом же, після раптових зусиль чи невдалих стрибків на баюрах, червона рідина починала текти дужче. Пробігаючи пова молоді тополі, Нао заткнув Гавову рану тополевим листом, але кров текла й з-під затички. Поволі Гав зменшив свою швидкість до швидкості кзамів, а потім став бігти й ще тихше. Тепер, оглядаючись, утікачі щоразу бачили, що кзами їх наздоганяють. І син Леопарда з лютим розпачем усвідомлював, що, коли Гав не зуміє зібратися з силами, кзами доженуть їх, перше ніж вони добіжать до табуна мамонтів. Але сили не верталися до Гава, на перший горб він вибіг уже зовсім виснажений. На вершечку гори ноги йому затремтіли, серце ослабло, обличчя стало попелястим, і він захитався. Нао ж, повернувшись до хижого племені, що вже почало бігти на горб, побачив, що відстань між ними й переслідувачами скоротилася.

— Коли Гав не може бігти далі, — сказав він глухим голосом, — людожери наздоженуть нас, перше ніж ми побачимо річку.

— Гаву потемніло в очах, у пухах співають цвіркуни! — простогнав молодий воїн. — Хай син Леопарда біжить уже сам, а Гав умре за Огонь і за нього.

— Гав ще не вмер!

Повернувшись до кзамів, Нао люто вигукнув свій бойовий клич, а потім, взявши Гава собі па плечі, знову побіг. Велике завзяття й невичерпна сила спочатку дозволяли йому бігти швидко. Він мчав стрибками з гори, підштовхуваний своїм вантажем. Його гнучкі, як ясенове гілля, ноги добре витримували цей тривалий спуск. Але під горбом він почав дихати швидше, ноги стали плутатись. Коли б не гуло йому й досі у вухах після удару києм по голові, він навіть з Гавом на плечах зумів би випередити коротконогих і втомлених довгою гонитвою кза-мів. Але він виснажився. Жоден степовий чи лісовий звір не зміг би витримати такої довгої й безперервної витрати сил… Тепер кзами невпинно наздоганяли його. Він чув їхні стрибки і кожної хвилини знав, наскільки вони вже наблизились: спочатку це було п'ять сотень ліктів, потім чотири, потім дві сотні. Тоді син Леопарда спустив Гава на землю і, відчуваючи найтяжче вагання, сказав йому з мукою в очах:

— Гаве, сину Сайгака, Нао безсилий нести тебе далі! Гав підвівся.

— Нао мусить покинути Гава і рятувати Огонь, — сказав він.

Гав витягався, розправляючи руки, і струшував з себе дрімоту, бо хоч і трусько було йому на плечах Нао, але він був зомлів і заснув так від безсилля. А кзами вже добігли на шістдесят ліктів і піднімали списи, розпочинаючи бійку. Вирішивши тікати лише в останній момент, Нао повернувся до них. Засвистіли перші списи, але більшість їх навіть не долетіла до уламрів, тільки один дряпнув ногу Гава, злегка кольнувши його. У відповіді. Нао поранив найближчого, а потім пробив живіт другому, що наближався великими стрибками. Цих два удари стурбували першу лаву нападників. Вони люто заревли і спинилися, щоб почекати решту своїх товаришів.

Ця хвилина відпочинку стала уламрам на користь. Рана ніби розбудила Гава. Ще безсилою рукою він ухопив списа і почав ним трясти, вичікуючи ворога. Це по бачив Нао.

— Гав, значить, набрався сили? Так хай тікає!.. Нао затримає людожерів…

Молодий вояк завагався, тоді ватажок коротко одрубав:

— Біжи!

Гав побіг, спочатку нетвердо й хитаючись, а потім і певніше. Нао відходив поволі й грізно, тримаючи в кожній руці по спису. Кзами не зважувались. Нарешті їхній ватажок наказав їм нападати. Зброя засвистіла, люди побігли. Нао вибив я лави ще двох воїнів і побіг.

На безкрайньому просторі знову відновилась гопитва. Гав то біг хутко, як завжди, то приставав; м'язи слабли, дихалося йому дуже важко. Нао тяг його за руку. Кзамам було краще. Вони бігли, навіть не поспішаючи, певні, що тепер здобич не втече. А Нао не міг більше тягти свого товариша. Надмірна втома й гарячка роз'ятрили йому рану; у вухах гуло; до того ж він ще й забив ногу об камінь.

— Гав мусить умерти! — вів своєї молодий воїн. — Нао розкаже, що Гав бився добре.

Ватажок понуро мовчав. Він прислухався до тупоту ворогів. Знову їх розділяло лише двісті ліктів, а коли втікачі почали збігати на гору, — лише сто. Тоді, напружуючи останні сили, син Леопарда пробіг цих сотню ліктів аж до вершечка шпиля. І тут, кинувши оком на захід та задихаючись від утоми, закричав:

— Велика річка… мамонти!

Безмежне водяне поле лежало перед ними, полискуючи поміж тополь, вільх та ясенів; тут же, за чотири тисячі ліктів від утікачів, пасся на траві серед молодих дерев табун мамонтів. Тягнучи Гава, Нао знову кинувся бігти так швидко, що одразу виграв більше сотні ліктів. Але це було останнє зусилля! Вони втрачали цей виграш лікоть по ліктю. А кзами вигукували свій бойовий клич…

Коли дві тисячі ліктів розділили Нао й Гава від вершка горба, кзами вже могли б докинути до них своєю зброєю. Вони бігли не поспішаючи, певні, що спіймають уламрів уже хоча б тому, що гнали їх на табун мамонтів. Вони знали, що ті, незважаючи на всю свою лагідність, не терплять біля себе чужої присутності; отже, вони завернуть утікачів.

Проте кзами все гналися за своїми жертвами, вже можна було чути їхнє хрипке дихання, а ще ж треба було пробігти цілу тисячу ліктів!.. Тоді Нао жалібно заголосив, і на цей поклик з-під платанів несподівано вибігла якась людина, а за нею величезний звір з піднесеним хоботом, пронизливо ревучи. Вкупі з іншими трьома велетнями звір раптом кинувся просто до сина Леопарда. Перелякані, але задоволені кзами спинилися, їм треба було лише чекати, щоб уламри повернули на них. Тоді б вони їх оточили й знищили.

Однак Нао біг далі; він пробіг ще сотню ліктів, а потім, повернувши до кзамів своє виснажене від утоми лице з блискучими від радості очима, закричав:

— Уламри уклали спілку з мамонтами і Нао глузує з людожерів!

Тим часом добігли мамонти, і, на величезне здивування кзамів, найбільший з них поклав свого хобота на плече Нао. А той гукав далі:

— Нао забрав Огонь! Він убив чотирьох вояків у таборі і чотирьох оце тікаючи.

Кзами люто заревли, але мамонти рушили на них, і вони сипнули врозтіч, бо, як і уламри, вони теж не могли собі уявити, щоб людина здатна була боротися проти табуна цих велетнів.




Розділ сьомий

ЖИТТЯ У МАМОНТІВ


Нам добре вмів доглядати Вогонь. Коли Нао повернувся, Вогонь ясно й чисто горів собі в своїй клітці. І хоч Нао був неймовірно втомлений, хоч рана гризла його тіло, наче вовк, хоч у вухах гуло від гарячки, все ж син Леопарда пережив хвилину найвищого щастя. В його широких грудях забилася надія. Стоячи перед загрозою смерті, він про неї не згадував. У серці тремтіла молодість. Перед ним як живі постали рідні землі навесні, коли очерети разом викидають свої тендітні стрілочки, коли тополі, вільхи й верби вдягаються в свій зелений пух, коли чирки, чаплі, дикі голуби, синиці перегукуються, коли дощ так весело ллється з неба, наче саме життя надає на землю. І скрізь: на воді, в траві і поміж дерев — усе його майбутнє вставало перед ним в образі Гамли.

Намріявшись біля Вогню, Нао назбирав корінців і ніжних рослин, щоб вшанувати ватажка мамонтів, бо розумів, що для тривалості спілки її треба щодня зміцнювати. І тільки поставивши Нама на варту, він вибрав собі куточок посеред табуна і ліг відпочити.

— Якщо мамонти кидатимуть пасовище, Нам розбудить сина Леопарда, — сказав син Тополі.

— Пасовище розкішне, — відказав Нао. — Мамонти пастимуться тут аж до вечора.

І він заснув глибоким, як смерть, сном. Коли він прокинувся, сонце вже хилилося до лугу. Хмари громадилися по небу й поволі затягали його жовтий диск. Нао відчував біль в усіх суглобах, голова йому горіла, боліла спина, але у вухах гуло вже тихше і плече боліло менше.

Він підвівся, позирнув на Вогонь і спитав у вартового:

— Кзами повернулись?

— Вони й не йшли… Вони вичікують на березі перед островом з високими тополями.

— Це добре, — сказав син Леопарда. — Вони не матимуть Огню вогкими ночами, втратять мужність і повернуться до своєї орди. Хай тепер Нам лягає спати.

Поки Нам розташовувався на ліжку з листя й моху, Нао оглянув Гава, що кидався уві сні. Юнак зовсім ослаб, шкіра йому горіла, дихати йому було важко, але кров з грудей уже не текла.

Побачивши, що небезпека для Гава минула, Нао зпову нахилився над Вогнем з жагучим бажанням випустити його на купу сухого хмизу.

Але він відклав це бажання на дальші часи. Треба було спочатку випросити у ватажка мамонтів дозвіл заночувати в його таборі. Нао пошукав його очима. Він, як звичайно, тримався самотньо, щоб краще наглядати за табуном та вільніше прислухатись до оточення. Він пасся серед кущиків, що ледве витикалися з-під землі. Нао назбирав листу папороті та болотяної квасолі й попростував до великого мамонта. Побачивши його, звір покинув смикати тендітпі кущики, радісно захитав своїм волохатим хоботом і навіть кілька разів ступнув до Нао. Бачачи людину щоразу з повними руками паші, він виказував їй своє задоволення і починав теж почувати до неї певну ніжність. Мисливець простяг йому свій оберемок і сказав:

— Ватажок мамонтів! Кзами ще не покинули річки. Уламри дужчі за кзамів, але їх тільки троє, а кзамів більше ніж три рази дві руки. Вони нас уб'ють, коли ми відійдемо від мамонтів.

Мамонт добре напасся за день, а тому папороть і квасолю їв уже повагом. З'ївши все, мамонт позирнув на сонячний захід, а потім ліг на землю, напівобкрутивши своїм хоботом людину за груди. Нао зрозумів, що це знак цілковитої згоди і що він може вільно вичікувати свого й Гавового одужання в таборі мамонтів у повній безпеці від кзамів, лева, тигра й сірого ведмедя. Можливо, що йому дозволили б розпалити й ненажерливий Вогонь, щоб поласувати печеними корінцями, каштанами і м'ясом.

Сонце закривавило широкий захід і підпалило розкішні хмари. Вечір був одночасно червоний, як калина, жовтий, як поле козельцю, бузковий, паче зимовець на березі восени; всі ці його вогні одбивалися у воді річки. Це був один з найкращих вечорів. Він не розпливався безмежними просторами, як улітку, але малював свої огненні озера, острівці та глибокі печери кольору магнолій, півників і шипшини, і їх блиск чарував просту душу Нао. Він лише питав сам у себе, хто ж підпалює ці безмежні простори, які люди й які звірі живуть за цією горою неба.

Минуло вже три дні, як Нао, Гав і Нам оселилися в таборі мамонтів. Мстиві кзами все блукали по берегу Великої річки та сподівалися зловити й пожерти людей, що пограбували Вогонь і виявилися хитрішими й дужчими за них.

Нао вже апітрішечки не боявся їх: його спілка з мамонтами зросла й зміцніла. Кожного ранку чимраз більше сил набиралося у нього. Рана на плечі, не бувши глибокою, швидко заростала, у вухах більше не гуло, гарячка припинилася. Гав теж швидко одужував. Досить часто троє уламрів виходили на горбочок і глузували з ворогів.

Нао кричав їм:

— Чого ви блукаєте коло мамонтів і уламрів? Ви перед мамонтами — як шакали перед великим ведмедем. Ні кий, ні сокира будь-якого кзама не можуть противитися києві й сокирі Нао! Коли ви пе повернетеся до свого місця полювання, ми ставитимемо па вас пастки і вбиватимемо вас.

Нам і Гав вигукували бойовий клич і трясли своїми списами, але кзами все ж блукали по чагарниках, очеретах, серед кленів, сикомор, ясенів та тополь. То тут, то там виринав або волохатий тулуб, або довгочуба голова; невиразні постаті нишпорили і впочі. І хоч уламри й не боялися кзамів, проте ненавиділи їхнє гидке сусідство. Воно перешкоджало їм відходити від табору та розвідувати місцевість. Воно нависло загрозою над майбутнім, бо скоро вже треба було покидати мамонтів та вертатися па північ. Син Леопарда міркував, яким би його чином позбутися ворога і сховати від нього свої сліди.

Він і далі уважно ставився до ватажка мамонтів. Тричі на день приносив йому оберемок смачної трави і довгий час просиджував біля нього, силкуючись зрозуміти його мову та навчити його розуміти свою. Мамонт охоче слухав людське слово, трусив головою і ніби міркував над ним. Тоді Нао думав:

«Великий мамонт розуміє Нао, а Нао ще не розуміє мамонта».

Однак мамонт добре розумів жести, коли йшлося про їжу. Якщо мисливець кричав: «Ось!» — то мамонт негайно з'являвся на крик, навіть коли Нао не було видно, просто на голос. Він знав, що Нао вже мас для нього корінці, свіжі стебла й фрукти.

Поволі вони засвоїли собі звичку інколи кликати один одного й без ніякого приводу. Мамонт для того просто зм'якшував свій крик, а Нао голосно вимовляв один чи два звуки; їм дуже подобалося бути вкупі. Людина сідала на землю, а мамонт блукав біля неї, інколи для забавки обережно підкидаючи її хоботом угору.

Для досягнення мети Нао наказав своїм юнакам, щоб вони теж призвичаїлись шанувати двох інших мамонтів, що після велетня були теж ватажками табуна. А що мамонти вже й перед тим звикли до мисливців, то тепер охоче виявляли до них повну лагідність. Нао навчив також юнаків, як треба привчати мамонтів до свого голосу, і вже на п'ятий день велетні стали приходити на поклик Нама й Гава.

Уламри почували себе дуже щасливими. Одного вечора, перед тим як почало смеркатися, Нао назносив купу хмизу й сухої трави і пасмілився випустити на неї Вогонь. Повітря було свіже, досить сухе й спокійне, вітру майже не було помітно. Спочатку пішов чорний дим, а потім з'явилося чисте, тріскуче, рожеве, як. світання, полум'я.

Мамонти збіглися звідусіль, витягаючи свої великі голови та неспокійно блискаючи очима. Більш лякливі з них почали ревти. Авжеж, вони знали Вогонь! Вони вже зустрічали його і в лісі, і в лузі, коли з неба падала блискавка; він гнався за ними з лютою тріскотнею; його подих пік їм груди, його зуби прокушували їхню товсту шкіру. Найстаріші мамонти знали своїх товаришів, які були охоплені полум'ям і не повернулися більше. З побоюванням і тривогою дивилися вони на полум'я, навколо якого стояли малі двоногі істоти.

Розуміючи їхнє невдоволення, Нао наблизився до великого мамонта і сказав:

— Огонь уламрів не може втекти, він не може перескочити на дерева, не може напасти на мамонтів. Нао посадив його на голій землі, де він без Нао не знайде собі їжі.

Велетень підсунувся на десять кроків до полум'я, став роздивлятись па нього і заспокоївся. Він сам відчув якесь невиразне довір'я до Вогню, бачачи, що його слабосилі приятелі ставляться до нього так спокійно. А як його тривога чи спокій довгі роки були знаком для табуна, то й усі мамонти поволі заспокоїлися, не боячись більше нерухомого Вогню уламрів. Для них це був не той Вогонь, що колись налякав їх у степу.

Таким чином, Нао міг уже підтримувати полум'я і проганяти темряву. Того ж вечора він з величезним задоволенням поласував печеним м'ясом, коріпцями то грибами.



На шостий день присутність кзамів стала для улам рів просто нестерпною. Нао вже цілком одужав, і бездіяльність гнітила його, кликали до себе північні рідні простори. Побачивши кілька волохатих постатей попід платанами, він спалахнув гнівом і закричав:

— Кзами не покуштують м'яса Нао, Гава й Нама! Потім він зібрав своїх товаришів і сказав їм:

— Ви покличете мамонтів, з якими заприятелювали, я ж поведу великого ватажка. Вкупі з ними ми поб'ємо людожерів.

Сховавши Вогонь у певному місці, уламри вирушили в дорогу. Коли мамонти відійшли від табуна, мисливці почали давати їм траву й пагони, а Нао інколи ніжним голосом балакав з ними. Через деякий час, однак, велетні завагалися. Очевидно, ватажка турбувала свідомість відповідальності за покинуте стадо. Він спинявся, повертав голову на захід. Потім став зовсім. Коли Нао знову покликав мамонта, той і собі теж покликав Нао. Син Леопарда повернувся, поклав руку на хобот спільника і сказав:

— Кзами поховались у кущах. Коли мамонти допоможуть нам розбити їх, кзами не насміляться потім блукати навколо табуна.

Ватажок мамонтів не ворухнувся. Він увесь час оглядався назад, на свій табун, бо повинен був піклуватися про його долю. Нао ж, знаючи, що кзами поховалися дуже близько, не міг зректися свого нападу. Разом з Намом і Гавом він кинувся в кущі. Засвистіли списи, і кілька кзамів виткнулося з-за кущів, щоб краще цілити в уламрів. Нао голосно й пронизливо покликав мамонтів. Аж тепер мамонт зрозумів, чого в нього просять. Він дико ревнув, скликаючи табун, і з двома своїми товаришами стрімголов рушив на людожерів. Нао з києм, Нам і Гав з сокирами та списами бігли попереду, войовниче вигукуючи. Неймовірно перелякані, кзами сипнули врозтіч по чагарнику, але лютість уже опанувала мамонтів: вони напали на кзамів, як напали б і на носорогів, а на допомогу їм з берега біг увесь табун. Дикий тріск супроводжував біг цих страшних тварин; куди тільки сягало око, на всьому просторі звірі, що були сховались у своїх притулках — вовки, шакали, козулі, олені, коні, сарни, сайгаки, кабани, — щодуху гнали світ за очі, ніби від поводі.

Великий мамонт перший наздогнав одного з утікачів. Кзам упав на землю, виючи від жаху, але гнучкий хобот ухопив його і з десяти ліктів шпурнув на землю, потім товста нога роздушила ворога, як комашку. Другий людожер знайшов свою смерть під іклами іншого мамонта, третій, ще зовсім молодий воїн, гинув з виттям і риданням у передсмертних корчах.

Тут добіг нарешті табун. Він затопив чагарник, як приплив моря, земля заходила під ним, наче груди. Від усіх кзамів, що були між Великою річкою, горбами та ясеповим ліском, лишилося тільки криваве болото. І тільки тоді лють мамонтів ущухла.

Кзами, кому пощастило не бути на полі бою, нестямно тікали на південь. Тепер не було вже чого боятися їхніх засідок: вони вже назавжди відмовляться полювати па уламрів, вопи понесуть своєму племені дивовижну новину про спілку північних людей з мамонтами, і цю оповідь їхні нащадки переказуватимуть безліч поколінь.



Протягом десятьох днів мамонти спускалися в долину, ідучи берегом річки. їхнє життя було розкішне. Чудово пристосовані до своїх пасовищ, вони невпинно пили з них свою силу; густа паша росла для них на березі річки, на родючих намулах, на чорній землі луків та у старих лісах.

Жоден звір не став їм на дорозі. Вони були господарями просторів, панами своїх походів і спочинків. На відміну від коней чи турів вони мали гострий зір, тонкий нюх, чутливий дотик та гострий слух.

Великі й гнучкі, важкі, але моторні, мамонти блукали по землі, руйнували перепони, збирали, м'яли й виривали все, що їм було потрібне, хоботом з дрібними реберцями, що звивався, як змія, давив, як ведмідь, працював, як рука людини. Своїми іклами вони глибоко колупали землю, одним ударом товстої ноги розчавлювали лева.

Ніщо не обмежувало їхнє панування. Час належав їм однаково, як і простір. Хто б насмілився потурбувати їхній спокій? Хто б міг перешкодити їм плодитися в численних поколіннях?

Так міркував Нао, ідучи разом з цими велетнями. Він з захопленням прислухався, як стогне земля під їхньою ходою, і з гордістю придивлявся до їхніх довгих спокійних лав на березі, коли вони п'ють, до їхніх гуртів на пасовищі. Всі звірі тікали, зачувши їхню ходу; птахи спускалися з неба чи злітали з очеретів, щоб на них подивитися. Це були дні такої безтурботності й задоволення, що, коли б не спогади про Гамлу, Нао не хотів би їм і кінця. Зрозумівши мамонтів, він бачив, що вони м'якші, вірніші й справедливіші, ніж люди. Їхній ватажок був зовсім не те, що, наприклад, Фаум, небезпеч-пий навіть для своїх приятелів. Ватажок мамонтів керував табуном без погроз і лукавства. Серед мамонтів не було жодного з такою лютою вдачею, як у Агу з братами…

Удосвіта, коли річка ще сіріла перед сходом, мамоп-ти вже підводилися з росяної землі. Вогонь з тріском палав, жеручи гілля сосни, сикомори, тополі чи липи. В глибині лісу та понад укритою туманами річкою звірі вже знали, що світло життя відновлюється.

Воно ширилося по хмарах, воно відбивало на них символ усього живого, що викликало з темряви небуття, де без нього всі ті порфіри, кварци, гнейси, слюда, мінерали, дорогоцінні камені, мармури спали б мерзлі й однотонні; усього того, що творить форми й кольори, оживлює море, підносячії легесеньку пару вгору; усього, що тче рослини і м'ясо звірів.

Коли воно сповнювало важке осіннє небо, мамонти починали весело ревти, радіючи з тієї молодості, що завжди відчувається ранком і дозволяє цілковито забувати про вечір. Вони виходили на покручені затоки, на берегові виступи, вони купчилися, захоплені простим і глибоким задоволенням від почуття однаковості свого складу, інстинктів і навіть рухів. Потім, повагом та не поспішаючи, висмикували корінці, рвали свіжі стеблинки, паслися на траві, хрускали каштани й жолуді, смакували грибами. До води їм подобалося ходити вкупі. Тоді їхній рід здавався ще численнішим, справляв ще більше враження.

Нао любив сходити на якийсь пагорб чи скелю, щоб дивитись, як мамонти сунуть до річки.

Їхні спини пливли, наче хвилі по воді, величезні ноги грузлії в глині, вуха нагадували велетенських, готових знятися, кажанів; вони хитали своїми хоботами, наче величезними стовбурами берези, вкритої брудним мохом; їхні ікла витягалися, наче сотні блискучих кривих вил.

Надходив вечір. Знову линула па землю, наче сивий туман, хижа ніч. Вогонь підростав, уламри підкладали йому їжу. Він жваво ковтав сосну й суху траву, давився вербою, тяжко дихав над сирими гілками і вогким листом. Зростаючи, ставав яскравішим і голоснішим, сушив навкруги себе землю і відгонив на тисячі ліктів темряву. Коли Вогонь починав надавати м'ясу, каштанам і корінцям смачного запаху, підходив дивитися на нього великий мамопт. Він звикав до Вогню, йому подобалися його теплі ласки й блиск; він стежив своїми розумними очима за ним і за жестами Нао, Нама чи Гава, що підкидали в криваву пащеку Вогню хмиз і траву.

Одного вечора мамонт підійшов ближче, ніж звичайно, витягаючи хобота і нюхаючи дух, що йшов од чудного мінливого звіра. Він спинився нерухомо, ніби гранітна скеля, а потім ухопив велику гілку, потримав хвилину над Вогнем і стиха кинув її в середину багаття. Знялася хмара іскор, а гілка зашипіла, зачаділа, захрустіла і врешті зайнялася. Тоді мамонт, задоволено похитавши головою, поклав свого хобота на плече Нао, що дивився на все це не ворухнувшись. Остовпівши від здивування, Нао переконувався, що мамонти вміють поратися біля Вогню, як і люди, і лише запитував себе, чого ж вони терплять холодні й вогкі ночі.

З того вечора великий мамонт ще дужче звик до мисливців. Він допомагав їм збирати паливо, спритно й обережно годував ним Вогонь і дрімав собі в його жовтому або червоному світлі. Він розумів уже багато слів і жестів. Мова первісних людей у ті далекі часи не вирізнялася складністю; люди розмовляли одне з одним лише про найпростіші, буденні речі. А проте знання світу й розум мамонтів досягали в ту добу найвищого розвитку. Наприклад, їхній ватажок, вступаючи з табуном на нову невідому чи небезпечну місцевість, на деякий час затримував похід, посилаючи спочатку розвідку.

Мамонти все йшли берегом Великої річки, і скоро їхній шлях відхилився від того, яким уламри мали йти до свого племені. Досі річка текла на північ, тепер же повернула на схід і незабаром мала повернути назад, на південь. Нао занепокоївся. Коли табун не схоче покинути берег, з ним доведеться розлучитися. А так добре було жити серед цих велетенських лагідних приятелів. Після такої безпечності самотність буде здаватися ще лютішою. Вона обіцяє лише осінні дощі, ліси, повні хижаків, безмежні гнилі болота; тут доведеться невпинно берегтися засідок, боротися проти жорстокостей стихій та лукавства тигрів і левів.

Ранком Нао підійшов до ватажка мамонтів і сказав йому:

— Син Леопарда уклав спілку з племенем мамонтів. Його серцю дуже любо бути з ними. Він ішов би за ними завжди, але він мусить знову побачити Гамлу на березі Великого болота. Його шлях лежить на північ і до заходу. Чому б мамонтам не залишити берег Великої ріпки?

Він сперся на ікло мамонта; звір нерухомо вислухав його, а потім тихо хитнув своєю важкою головою і вирушив у дорогу, щоб вести табун, який і далі сунув собі берегом. Нао зрозумів, що це була відповідь велетня. Він сказав собі:

«Мамонтам потрібна вода… Уламри теж пішли б берегом…»

Та нічого не вдієш. Нао тяжко зітхнув і покликав своїх юнаків. Коли табун зник з очей, він виліз на горб. Звідти мисливець побачив удалечині ватажка, що дав йому притулок у табуні і врятував його від кзамів. Жаль за минулим і побоювання перед майбутнім стиснули Нао груди. Кинувши погляд на північний захід, на осінні степи й чагарники, він гостро відчув свою беззахисність і слабість, і його серце сповнилося ніжності до мамонтів.




Частина третя





Розділ перший

РУДІ КАРЛИКИ


Весь час ішли великі дощі. Нао, Нам і Гав брели по калюжах, блукали під мокрим гіллям, переходили гори, спочивали під деревами, в западинах і щілинах скель та в ярах. Це був час грибів. Всі троє мисливців знали, що ті гриби дуже лукаві, що вони можуть убивати людину, як гадюки; отже, вони їли лише ті, пізнавати які навчили їх діди. Тут їм сприяв також їхній нюх. Коли у них не було м'яса, мисливці ходили по дубовики, лисички та інші гриби. Вони знаходили їх під вологими кущами, мокрими дубами, порослими мохом та поїденими іржею, берестами й сикоморами, поміж слизькою травою, в сонних печерах, під захистом великих уламків сланцю, гнейсу чи граніту.

Тепер, коли мисливці вже здобули собі Вогонь, вони могли пекти гриби, настромивши на палички чи поклавши на камінь, а то й просто на глину. Уламри пекли також жолуді й корінці, інколи каштани, їли звичайні й букові горіхи, пили солодкий сік кленів. Вогонь був для них і радістю і лихом. Вони, вдаючись до різних хитрощів, боронили ііого від ураганів і дощів.

Часом, коли дощ ішов надто рясно й уперто, Вогонь ховали у якомусь захистку. Коли ж такого захистку не можна було знайти під скелею, деревом чи в землі, його доводилось робити самим. Так втрачали вони багато днів, особливо тоді, коли мусили обмішати різні перешкоди. Мисливці силкувалися йти навпростець, хоч не завжди це був найкоротший шлях. Але вони не знали цього, простуючи до країни уламрів інстинктивно, лише зрідка звіряючи напрямок за сонцем.

Нарешті дійшли вони до піщаної землі, вкритої горбами граніту й базальту. Одноманітна, злиденна й похмура, вона зовсім закривала шлях на північний захід. Подекуди росли по ній кущики твердої трави, животіли на дюнах поодинокі покручені сосонки, гризли каміння лишаї, гойдаючи на вітрі своїми сивими пасмами. На косогорах горбів та ніж ними інколи пробігали прудконогі зайці та антилопи. Дощ трохи вгамувався. Разом з пошматованими хмарами летіли зграї журавлів, гусей та бекасів.

Нао спочатку не зважувався йти цією злиденною землею. Почипало вже вечоріти, світло по дюнах стелилось якесь брудне, повівав слабкий нудний вітер...

Дивлячись на дюни й на кам'яні горби, всі троє відчували звідти подих пустині. Але, маючи з собою цілий оберемок м'яса та яскраве полум'я у клітках, вони вирушили назустріч своїй долі.

Минуло п'ять днів, а мисливці ще не бачили краю голим дюнам. їм доводилося голодувати: сухорляві прудконогі звірі тікали від них; допікала їм і спрага. Дощі припинились, і пісок випив усю воду. Крім того, кілька разів у них ледве пе помер Вогонь. Та на шостий день трава стала траплятися частіше і не така вже квола; сосни поступилися місцем сикоморам, платанам та тополям. Побільшало калюжок, почорніла земля, чорними хмарами низько пависло небо. Уламри розташувалися на ніч під осикою, розпаливши з вогкого дерева й листу Вогонь, що шипів і пускав під дощем задушливий дим.

Спочатку вартував Нао, а потім його заступив Нам. Юнак ходив біля вогнища, обережно перегортаючи його в разі потреби гострою ломакою та просушуючи гілля, перше ніж класти на багаття. Крізь пару й дим вихоплювалося кволе світло; воно лилося па глину, прослизало поміж кущиків, ледве червонило пожовкле листя. Навкруги ж нього гойдалася темрява. Вона сповнювала собою все, а в струмочках і калюжках лежала чорною зловісною смолою. Нам нахилився над Вогнем погріти руки, а потім прислухався. В тій чорній безодні могла ховатися небезпека: могли пошматувати звірячі пазурі та щелепи, стовкти ноги табуна, смертельно куснути гадюка, потрощити кістки сокира, пробити груди спис…

Раптом мисливець здригнувся, всі його почуття й інстинкт напружилися. Він відчув, що біля огнища блукало життя, і стиха штовхнув ватажка.

Нао підхопився і собі прислухався до темряви. Нам не помилився. Навкруги них нишпорили якісь істоти; волога рослинність і дим перебивали їхній дух, а все ж син Леопарда був певний, що це були люди. Тоді він розворушив огнище списом, підскочило червоно-жовте полум'я й осяло кілька постатей, що поховалися оддалік.

Нао збудив третього товариша.

— Люди! — прошепотів він.

Довго стоячи один біля одного, вони вдивлялися в темряву, але ніщо більше не виявляло себе. Жодне шарудіння, жоден непевний дух не долітав до них крізь хлюпання дощу та подихи вітру. Де ж небезпека? Чи це плем'я, чи лише кілька чоловік блукає тут на самоті? І куди ж іти, щоб тікати, чи битися?

— Стережіть Огонь! — сказав нарешті ватажок.

Юнаки дивилися йому в спину, його постать меншала й блідла, наче привид, і врешті зникла в темряві. Непомітно змінивши напрям, Нао попростував до кущиків, в яких ховалися люди. Вогонь допомагав йому. Сам Нао хоч і тримався в темряві, але міг роздивлятися в рожевих сутінках. Він час від часу спинявся, тримаючи кия й сокиру напоготові; інколи припадав вухом до землі. Посувався ж Нао не навпростець, а по колу. Він так обережно скрадався по м'якій землі, що найтонше вовче вухо не почуло б його ходи. Біля кущів Нао спинився. Минуло чимало часу, а він не почув і не помітив нічого, крім шелесту листя та шарудіння дрібних звірят.

Тоді мисливець навскіс перейшов кущі і повернувся туди, де був досі. Чужих людей немає й сліду.

Віп не здивувався, бо його інстинкт йому це вже підказував, і тому подався до горбочка, що маячив у темряві. Нао обережно піднявся на вершечок: далеко між горбами виднівся блідий вогонь. Це був Вогонь людей. Але він горів так далеко, а повітря було таке густе, що ледве-ледве можна було помітити кілька невиразних постатей. Це були люди, але хто вони, з якого племені, розпізнати не можна було ніяк. Цього разу Нао так само затремтів, як колись на березі озера. Але нині небезпека була ще більша, ніж тоді, бо чужі помітили присутність уламрів перше, ніж ті викрили їх.

Нао повернувся до своїх юнаків, посуваючися спочатку так само обережно, а потім і швидше, коли вже стало видно Вогонь.

— Люди там! — прошепотів він, простягаючи, руку па схід.

— Треба підживити Вогонь у клітках, — додав Нам за хвилину.

Цю справу Нао доручив юнакам, а сам заходився накидати навкруг вогнища гілляки, роблячії щось схоже на загорожу. Світло від полум'я тепер було видно добре, але сказати, чи є біля нього люди, чи ні, вороги не змогли б. Коли клітки були готові й тріски для них теж, Нао наказав виступати.

Дощ переставав, а вітер ущух зовсім. Якщо вороги не переймуть їх на дорозі й не помітять їхньої втечі, вони оточать Вогонь, що горить і далі на самоті, та, думаючи, що його оборонятимуть, не зважаться напасти, доки не використають усіх можливих хитрощів. А тим часом уламри встигнуть далеко відбігти.

Удосвіта дощ ущух. Бліде світло вибилося з безодні, зоря ледь-ледь прозирала крізь хмари. Деякий час уламри сходили на похилу гору. Коли вони дісталися вершини, то побачили за собою лише степи, чагарники й ліски, одноманітний сіро-жовтий краєвид з плямами блакитної та пожовклої рослинності.

— Люди загубили наш слід, — сказав Нам. А Нао заперечив:

— Люди женуться за нами!

Справді, на березі річки з'явилося спочатку дві постаті, а за ними ще з тридцятеро. Хоч було дуже далеко, але Нао помітив, що всі вони були навдивовижу маленького зросту, їхньої ж зброї ще ніяк не можна було розгледіти. Вони не бачили уламрів у схованці за деревами і час від часу спинялися, щоб перевірити сліди. Число їх зростало, син Леопарда нарахував уже більше п'ятдесяти. Не можна було сказати, що вони були моторніші від утікачів.

Щоб найменш ухилятися від свого шляху, уламри мусили б перейти зараз майже оголену місцевість, де лите подекуди росла коротенька травичка. Уламри так і пішли, покладаючись на втому ворога. Довгий час вони спускалися з гори, не відчуваючи втоми. Коли ж, обернувшись, мисливці побачили своїх ворогів на горі, вони вже мали значний виграш у відстані.



Дедалі місцевість ставала все дужче порізаною. Зустрілося крейдяне поле, що ніби заклякло, скорчившись у муках; потім порослі колючками степи, всі у вибоїнах та згортках, де щокроку можна було провалитися в тріщину землі або впасти в яму, налиту водою.

Боліт було так багато, що уламри ледве посувалися вперед, бо, обминувши одне, натрапляли одразу ж на друге. Та врешті вони вибралися з цих боліт і ступили на руду землю з кількома високими та кволими соснами, оточену торфовищами. Звідси вони побачили рівне поле, і Нао вже відчував велику радість, коли тут, як на зло, ліворуч несподівано виткнулася ватага людей уже відомого чудернацького зросту.

Чи це були перші, що, знавши місцевість, короткою дорогою прийшли сюди, випередивши втікачів? Чи це була друга ватага того самого роду? Вони досить наблизились, щоб можна було добре розгледіти їхню будову тіла. Найвищий з них ледве чи дістав би лобом до грудей Нао. Голови у них були наче без шиї, обличчя — трикутні, шкіра — наче руда вохра. І хоч вигляд вони мали сухорлявих карликів, але по рухах та блиску очей можна було гадати про велику силу. Побачивши уламрів, вони зняли крик, схожий на воронячий галас, і погрозливо затрясли рогатинами та списами.

Син Леопарда дивився на них із здивуванням. Коли б не кущики волосся на обличчі, не пристаркуватий вигляд декотрих та не зброя, то Нао, незважаючи на їх широкі груди, визнав би переслідувачів за дітей.

Нао ані хвилинки не міг подумати, щоб вони насмілилися напасти на уламрів. Карлики й не наважувались. І коли уламри схопилися за свої киї й списи, коли, розлігшись по полю, голос Нао покрив їхні погрозливі крики, як рик лева воронячий галас, вони одразу ж поховались. Але, мабуть, вдача у них була войовнича, бо через хвилину знову залунав їхній погрозливий крик, після чого вони почали розміщатися півколом. Нао побачив, що карлики хочуть оточити його. Боячись їх хитрості більше, ніж їхньої сили, він дав знак відступати. Великі мисливці одразу ж притьмом випередили напасників, які бігали ще повільніше, аніж людожери; якби не оті болота, вони нізащо не наздогнали б утікачів, хоч і навантажених клітками з Вогнем.

Нао стерігся різних несподіванок, що могли виникнути під час втечі. Він наказав своїм юнакам іти далі, а сам поклав Вогонь на землю і став чекати ворогів. У своїм запалі вони розпорошилися. Троє чи четверо найжвавіших значно випередили ватагу. Син Леопарда не гаяв часу. Він ухопив кілька каменюк та зброю і щодуху побіг назустріч рудим карликам. Це їх дуже здивувало; вони злякалися якоїсь хитрості. Один а них, певне ватажок, щось пронизливо вигукнув, і всі спинилися. Нао добіг уже так, що міг докинути каменюкою в найближчого, і голосно закричав:

— Нао, син Леопарда, не хоче людям зла. Він не стане їх бити, коли вони припинять гонитву!

Вони нерухомо вислухали це, але бачачи, що уламр стоїть на місці, знову почали оточувати його. Тоді Нао, погрожуючи каменем, вигукнув:

— Син Леопарда битиме рудих карликів!

Троє чи четверо списів полетіло у відповідь на погрозу, але жоден з них не долетів до уламра. Він же кинув каменюку і влучив у найближчого. Той упав. Другим каменем він не поцілив, а третім ударив одного з ворогів у груди. Після того він з усмішкою показав четвертий камінь, а потім люто замірився списом.

Руді карлики, не вміючи добре говорити, краще від уламрів і людожерів розуміли жести. Вони знали, що спис — куди небезпечніша річ, ніж камінь; отже, хто вибіг наперед, мусив вертатися назад до гурту, а Нао міг повагом відступати. Вони весь час ішли за Нао, тримаючись оддалеки, і коли хто починав випереджувати інших, Нао грізно гукав і націлявся на нього своєю зброєю. Таким чином, вороги зрозуміли, що розпорошуватись їм небезпечніше, ніж бути вкупі, а Нао, досягши цієї мети, міг іти далі вже спокійніше.

Так уламри тікали більшу частину для; вони опинилися на відпочинок, коли рудих карликів давно вже не

було видно. Хмари подерлися, і сонце світило на степові простори через блакитні щілини. Твердий суцільний грунт перейшов у грузький, що інколи хапав за ноги і затягав, ніби в провалля. На горбочках плазували великі ящірки; полискували зелені й жовті гадюки, плигали, скрекочучи, жаби; полохливо тікали довгоногі птахи і тремтячих, наче листя осики, крилах.

Мисливці похапцем попоїли. Боячись різних несподіванок від цієї непривітної місцевості, вони одразу ж почали шукати виходу з неї. Інколи вони вже думали, що досяглії цього. Грунт твердішав; буки й сикомори з папороттю заступали місце верб, тополь та болотяної трави. Але незабаром знову починалися болота, знову оточував їх лукавий і зрадницький грунт, і марно пропадали зусилля.

Надходила ніч. Криваве сонце лягло на грузькі торфовища і провалилося в болото.

Уламрам доводилось тепер покластися лише на свою мужність та інстинкт. Вопи йшли, поки стало зовсім темно. Тоді мисливці спинилися на відпочинок; перед ними лежав степ, а позаду якась похмура місцевість з плямами невиразного світла на ній.

Наламавши гілляк та скотивши докупи кілька валунів, вони пов'язали все це ліанами й лозою, забезпечивши себе від раптового нічного нападу. Але вони не зважилися розпалити вогнище і лише підгодували вогонь в напівсхованих у землю клітках, чекаючи на появу всіляких незрозумілих їм сил, що інколи загрожують людському життю, а інколи й рятують його.




Розділ другий

НА ГРАНІТНОМУ ВИСТУПІ


Ніч минула. Під зоряним світлом ні Нам, ні Гав, ні ватажок ні разу не помітили людської постаті. Вони чули тільки вологий вітер, болотяних звіряток та хижих птахів з волохатими крильми. Коли, наче срібна пара, попливло ранкове світло, вони побачили перед собою невиразний болотяний луг понад широкою річкою з багатьма острівцями з намулу.

Коли б уламри пішли від берега, вони б знову опинилися перед рудими карликами. Шукаючи виходу, треба було отже, йти межею лугу й болота. Кращого шляху не було видно, тут же їм загрожувало принаймні менше небезпек. Спочатку йти було добре. Аж до самого берега тяглася досить тверда земля, вкрита невисокою травою та невеличкими калюжами. Опівдні почали траплятися кущики й кволі деревця, і треба було повсякчас поглядати на вузьку смугу обрію. Але Нао не думав, щоб руді карлики були близько. Коли вони не покинули гнатися, то, мабуть, ішли слідом уламрів, тож мусили дуже затриматися.

У мисливців скінчилися харчі. Вони пішли до берега, де водилося багато дичини. Тут вони сполохали дрохву, що втекла від них на острівець. Гав зловив невеличкого ляща, Нао влучив дротиком у деркача, а Нам витяг кілька вугрів. Розпаливши багаття з сухої трави та верболозу, вони жадібно втягали в себе дух смаженого м'яса. Життя здавалося їм розкішним, молоді сили буяли в грудях, вони були певні, що позбулися вже рудих карликів, і весело кінчали обгризати кістки деркача, коли несподівано через чагарник стрімголов заплигали звірі. Нао зміркував, що це вони тікають од дужого ворога. Він підвівся і встиг помітити, як між кущами полохливо майнула знайома постать.

— Руді карлики знову тут! — сказав він.

Небезпека була грізніша, ніж досі. Тепер руді карлики могли йти лугом, ховаючись і повсякчас влаштовуючи засідки.

Між болотом і чагарником тяглася майже гола та зручна до втечі смуга землі. Уламри похапцем навантажилися клітками, зброєю і залишками харчів. Ніщо не перешкоджало їм тікати. Якби ворог погнався за ними чагарником, він спізнився б, бо взагалі не міг так бігати, як уламри, та й кущі б його затримували. Смуга сухої землі стала ширшати, та потім почала звужуватись: дерева, кущі і висока трава вкривали її. Все ж грунт був твердий, і Нао переконався, що він обов'язково втече від рудих карликів, якщо не стане йому на дорозі якась прикра перешкода.

Та перешкоди з'явились. Болото знову простигло до них свої пастки — глибокі ями, калюжі з болотяною травою та намулом. Незабаром утікачі побачили, що їм іти вже нікуди: доводилось обминати, ухилятись, а той просто вертатися назад. Нарешті вони опинилися на гранітному плато, праворуч лежали безмежні простори води, а ліворуч — залита осінньою повіддю низька місцевість. Гранітний виступ поволі знижувався і зникав у воді. Вода оточувала уламрів з трьох боків, і їм доводилось або йти назад, або здатися на волю невблаганної долі.

Це була надзвичайпо прикра хвилина. Якби руді карлики з'явилися біля виступу, тоді втеча стала б зовсім неможливою. Нао щиро пошкодував, що розлучився з мамонтами. Він занепав духом, був у розпачі. Але жвавість і хитрість незабаром повернулися до нього, і він уже думав лише про те, як врятуватися. Вболівання й жаль за минулим зникли. Вся увага скупчилася на останній хвилипі, а та хвилина вимагала напруження всіх сил.

Мисливці негайно заходилися шукати виходу. Недалеко видно було якусь руду масу, що могла бути і островом, і продовженням гранітного виступу. Гав і Нао спробували знайти брід, але не знайшли нічого, крім глибокої води та зрадницького намулу.

Отже, останнім порятунком було повернення пазад. Вони вирішили це не гаючись і притьмом побігли. Так пробігли вони дві тисячі ліктів і вже опинилися поза болотом перед чагарником з галявками низької трави, коли Нам, що біг перший, раптом спинився і сказав:

— Руді карлики там!

Нао, щоб краще впевнитися в цьому, ухопив кілька каменюк і пошпурив їх туди, куди показував Нам, — тихе, але властиве людям шарудіння викрило ворогів.

Тепер уже тікати справді було нікуди, треба було ставати до бою. Але тут місцевість не сприяла б улам-рам, бо дозволяла ворогам оточити їх; краще було розташуватись на виступі, де світло Вогню забезпечило б їх од несподіванок.

Нао, Нам і Гав зняли войовничий галас. Трясучи своєю зброєю, Нао загукав:

— Руді карлики чинять нерозумно, женучись за уламрами! Уламри дужі, як ведмеді, і прудкі, як сайгаки. Коли карлики нападуть на них, вони втратять багато своїх воїнів! Нао один заб'є десятеро їх… Нам і Гав теж битимуть їх. Невже ж вони хочуть втратити стільки чоловік, аби лише знищити трьох уламрів?

У відповідь на це в кущах і високій траві знявся галас. Син Леопарда зрозумів, що карлики хочуть війни. Це його не здивувало. Хіба ж і уламри не знищували так само чужих людей, захопивши їх біля свого племені? Нао не зважився б убивати рудих карликів, коли б вони дали йому дорогу. Він добре розумів також, що вороги його бояться.

Кров його запалала гнівом, і син Леопарда кинувся до чагарника, голосно викликаючи ворогів на бій. Засвистіли тонесенькі списи, і жоден не долетів до нього. Нао дико зареготав:

— У рудих карликів кволі руки!.. Це — дитячі руки!.. За кожним замахом Нао вбиватиме одного києм, одного — сокирою…

З-поміж листу дикого винограду майнула руда голова, майже невидна па тлі червонувато-жовтого листя, але Нао помітив блиск її очей. Ще раз схотів він показати свою силу, не вдаючись до зброї: його каменюка протнула листя, і звідти почувся пронизливий лемент.

— Ось! Ось сила Нао… Гострим списом він проб'є кожного рудого.

Лише тепер він почав відступати серед неймовірного галасу ворогів. Він волів битися вже краще на виступі. Там було місця тільки для кількох чоловік, і руді карлики могли нападати лише спереду. Водою через густе і зрадницьке баговиння ніхто не міг до них дістатися ні бродом, ні плавом.

Так само не можна було дістатися до скелястого острівця, що стримів з води за шістдесят ліктів від гранітного виступу.



Назбиравши пожовклого очерету для вечірнього вогнища, уламри почали чекати нападу. З усіх їхніх пригод це була найстрашніша. Коли вони готувалися зустрічати сірого ведмедя, то сподівалися подужати звіра кількома влучними ударами. Коли їх було оточено під базальтовими брилами, вони знали, що велетень муситиме колись піти на полювання. Жодного разу не оточували їх так і людожери…

Нині ж застукало їх хитре й численне плем'я, і вибити його все було неможливо. Воно днями невтомно стерегтиме їх на виступі, а коли врешті насмілиться напасти, то як же три чоловіки зможуть його одбити?

Так Нао опинився в руках подібних до себе істот, а вони ж, як на глум, були найслабші з усієї породи людей. Ніхто з них не зміг би задушити вовка, ніколи їхні тонесенькі списи не могли б досягти серця лева, як уламрівські; їхні списи безсилі проти зубра, але можуть пробити серце людини…

Син Леопарда на хвилину зненавидів могутність людського роду. Пригадуючи лагідність мамонтів, він тяжко зітхає, і в душі його народжується й росте обожнення їх, таке ж, як і Вогню, але ніжніше й приємніше…

Тим часом сонце й вода утворюють суцільне море блиску. Вода неосяжна, нема їй краю. Сонце ж мале, як лист латаття. Але світла в сонці більше, ніж є на світі води, воно пливе над болотом і заливає собою небо, більше за всі простори на світі. Не перестаючи стурбовано думати про рудих карликів, про бій, про засідки та про те, як би його визволитися, Нао водночас дивується, чому так багато світла пливе з такого невеликого Вогню. Важкий тягар лягає йому на плечі, серце стрибає, наче пантера, і гучно стукає в ребра…

Іноді мисли нень, повний бойового запалу, зривається й хапається за довбню. Йому кортить битися, нападати, трощити ворогів. Але негайно ж до нього повертаються обережність і розум, без чого жодна людина не може прожити. Іти смерті назустріч — значить тільки розважати ворогів. Треба добре потомити рудих карликів, добре настрахати їх і чимало вибити. Та, крім того, він і не хоче гинути, він хоче побачити Гамлу. І хоч Нао і не знає, яким чином має він обдурити ворожу орду, все ж мужність його непохитна.



Спочатку карлики, чи боячись засідки, чи, може, чекаючи на якусь необережність уламрів, не висувались, Вони з'явилися лише смерком, залишивши свої схованки. Хто стрибками, хто поповзом діставалися вони до гранітного виступу. Тут усі зупинились і вигукнули бойовий клич, ватажки ж, чогось вичікуючи, мовчали. Ворушачись у попелястому світлі смерку, їхні руді постаті нагадували якихось чудних шакалів на задніх лапах. Налягла ніч. Вогонь уламрів закривавив воду. За кущами боролися з темрявою жовті вогні нападників. На тлі вогнищ вирізувались і знову вникали постаті вартових. Удаючи, ніби хочуть напасти, вороги весь час трималися далі, ніж можна було докинути списом.

Новий день тягся нестерпно довго. Тепер карлики нишпорили безперестанку – і окремими групами, і цілою ватагою. Безперечно, їм будь-що кортіло повбивати чужинців. Цього вимагав їхній інстинкт, вироблений протягом сотень поколінь, без чого вони загинули б перед расою дужчих, але менш солідарних людей.

Вони не наважились напасти й другої ночі; їх не було помітно, навколо панувала повна тиша. Навіть вогнищ не було видно: вони або зовсім не запалювали їх, або ж розклали десь далеко. Перед світанком, однак, знявся страшенний галас, і в темряві почалася якась метушня. Мисливцям здалося, що разом а людьми заворушилися й кущі. Коли вже трохи розвиднілось, Нао побачив, що вхід на гранітний виступ загороджений купою гілляк. І уламр зрозумів, що руді карлики будуть пересувати цю загорожу чимраз ближче. Таким чином вони кидатимуть свої списи з-під захисту, а також матимуть змогу вискочити всі разом для рішучої атаки.

Становище ж уламрів гіршало. Харчі знову вийшли, і доводилося ловити болотяну рибу. Але місце не сприяло рибальству. Дуже важко було зловити якогось вугра чи ляща, і хоч вони додавали до них різне безхвосте гаддя, все ж їхні молоді шлунки дуже гостро відчували недоїдання. Нам і Гав, підлітки, які не перестали ще рости, виснажувалися. На третій вечір, сидячії перед Вогнем, Нао тяжко засумував. Він добре укріпив свій притулок, але це його не тішило, бо коли риби буде й далі так мало, то його товариші стануть слабші за рудих карликів, а сам він гірше кидатиме свого списа. Чи ж так само вбивчо молотитиме ворогів його довбня?

Інстинкт велів йому тікати під захистом темряви. Але для цього треба захопити ворогів зненацька і силою пробитися крізь їхній табір. Це було майже неможливо…

Він позирнув на захід. Молодик уже сідав разом з великою блакитною зорею, що мерехтіла у вологому повітрі; роги місяця зблідли. Журливо кумкали жаби, гасав за метеликами кажан, пропливав на своїх сірих крилах пугач, блискала інколи гадюка. Вечір нагадав йому один з вечорів у його племені, коли воно отаборювалося біля води під ясним небом. Хвилею набігли спогади минулого. Серед них одна сцена зворушила його, як дитину. Плем'я сиділо біля Вогню; старий Гун ділився своїми спогадами; смачно пахло печеним м'ясом, ззаду видно було хащі очерету та широкі простори осяяііого місячним світлом болота.

З гурту жінок підвелися троє діпчат і рушили блукати біля вогнів. Вони пройшлися повз Нао, заливаючись веселим молодим сміхом. Вітер несподівано підхопив волосся одної з них і вдарив ним молодого уламра по обличчю. Це було волосся Гамли, і Нао затремтів. На далекій чужині серед лукавства людей і жорстокостей світу цей спогад виплив як живий. Нао схилився до води і хрипко застогнав. Спогад зник. Нао похитав головою і знову почав міркувати, яким би його чином визволитися з неволі. Його затрусило, наче в пропасниці, він підвівся, перегорнув багаття і рушив до рудих карликів.

Тут він заскреготав зубами: загорожа з гілляк присунулася ще ближче. Очевидно, на ту ніч ворог призначає атаку.

Раптом пронизливий крик струсонув повітря, і якась тінь виткнулася з води, вилазячи на берег; Нао признав у ній людину. Вона повзла по землі, з стегна у неї текла кров. Це була якась чудна постать, майже без плечей і з вузенькою головою. Першу мить руді ніби не помітили її, але потім списи полетіли хмарою. Це дуже вразило й обурило Нао. Він забув, що ця людина могла б бути його ворогом, відчував лише божевільну лють на карликів і тому побіг до пораненого так, ніби це був Нам чи Гав. Спис влучив йому в плече, але не спинив його, уламр вихором проскочив до пораненого, в одну мить ухопив його на руки й стрімголов побіг назад. Камінь зачепив його за тім'я, другий спис кольнув у лопатку… але він уже був поза небезпекою. Вороги не зважилися дати вирішальний бій і цього вечора,




Розділ третій

НІЧ НА БОЛОТІ


Син Леопарда поклав людину на суху траву біля вогню і почав із здивуванням та недовір'ям розглядати її. Це була істота, не подібна ні до уламрів, ні до кзамів, ні до рудих карликів. Її довгий і вузький череп укривало рідке мізерне волосся; вузькі очі, темні, каламутні й сумні, дивилися так, наче нічого не бачили. Щоки позападали, нижні зуби ховалися за передніми, як у пацюка. Але що найбільше дивувало ватажка, так це циліндричний тулуб, на якому майже не видно було плечей, руки ж виходили, наче лапи крокодила. Шкіра була суха й тверда, схожа на гадючу, з глибокими зморшками. Людина нагадувала синові Леопарда одночасно і змію, і ящірку.

З тієї хвилини, як Нао поклав людину па суху траву, вона ні разу ще не ворухнулася. Інколи вона повагом підіймала повіки і зводила свої темні очі на мисливців. Дихала вона голосно й хрипко, ніби стогнучи. Нам і Гав дивилися на неї з відвертою огидою і були ладні викинути її у воду. Нао ж зацікавився нею вже хоч би через те, що врятував її від ворогів. Бувши ж взагалі цікавішим за своїх товаришів, він хотів довідатися, звідки вона прийшла, як опинилася в болоті, як її поранено та чи була це людина, чи щось середнє між людиною і плазуном. Він спробував пояснити жестами, що він її не хоче вбивати, а потім показав на загорожу карликів, доводячи, що це вони можуть убити.

Людина, повернувши голову до ватажка, випустила якийсь глухий горловий звук. Нао побачив, що вона його зрозуміла.

Серп місяця доплив до обрію, велика блакитна зоря вже зникла. Людина підвелась і поклала траву на свою рану. Інколи її темні очі наче світилися.

Коли місяць зайшов, зорі виразніше замиготіли на небі і у воді, і карлики знову розпочали свою роботу. Вороги працювали цілу ніч. Одні носили гілки, другі посували загорожу. Кілька разів Нао хотів уже починати бій, але все не зважувався, чекаючи на якийсь щасливий випадок.

Минула й ця ніч. Ранком руді спробували кидати списи, і декілька з них долетіло до загорожі уламрів. Вороги зняли радісний галас. Це був останній день. До вечора карлики підсунуть до краю свою загорожу і нападуть ще до заходу місяця… А уламри з гнівом і розпачем поглядали на зеленувату воду, і голод гриз їм шлунки.

Удень поранений гість мав ще дивніший вигляд. Очі у нього були надзвичайно темного кольору, довге циліндричне тіло вигиналося, наче хробак; суха м'яка рука чудно закручувалася за спину.

Та ось він раптом ухопив списа і хутко кинув його у лист латаття. Захлюпотіла вода, блиснуло щось золотисто-мідне, і людина, хутко орудуючи зброєю, витягла велетенського коропа. Нам і Гав радісно загукали: риби вистачило б наїстися кільком чоловікам. Тепер вони вже не шкодували, що ватажок урятував це чудне створіння від смерті.

Вони ще більше зраділи, коли людина спіймала ще кілька рибин, маючи просто дивовижний хист до рибальства. Надія знову ожила в їхніх серцях. Побачивши, як ще один вчинок ватажка дав гарні наслідки, Нам і Гав. ледве стримували себе від радості. Тепер, коли після їжі тепла кров швидше потекла в тілі, вони більше не хотіли думати про смерть. Нао, напевне, вигадає ворогам якусь несподіванку, винищить їх багатьох одразу, і нажене на решту смертельного жаху.

Сип Леопарда не поділяв цієї надії. Він не бачив ніякої можливості врятуватись від рудих карликів. Чим більше він міркував, тим краще відчував, що ніякі хитрощі не допоможуть. Він без кінця снував і тут же відкидав нові плани втечі. І він ухвалив кінець кінцем покластися лише на силу своїх рук та на те щастя, що в нього охоче вірять люди й звірі, кому траплялося іноді врятуватись від великої небезпеки.

Перед тим як сіло сонце, небо на заході раптом закрила темна хмара, що весь час змінювала свої обриси Удамри збагнули, що це не хмара, а величезний табун перелітних птахів. Разом з шумом вітру долинало, крякання круків, що летіли попереду всього птаства. За ними пливли журавлі, качки з витягнутими різнобарвними головами, важкі гуси, шпаки — чорні камінчики. В одній зграї летіли дрозди, сороки, синиці, дрохви, чаплі, лелеки, сивки та бекаси.

Безперечно, там, за обрієм, трапилася якась несподівана катастрофа, що нажахала їх і зігнала з насидженого місця.

Ледве почало смеркатись, показались і звірі. Стрімголов промчали олені, коні, мегасероси та тонконогі сайгаки, вихором майнули зграї вовків і собак, великий жовтий лев з левицею випереджали шакалів, плигаючи щоразу на п'ятнадцять ліктів. Багато звірів спинилося біля болота.

Одвічна війна знову розгорілась: леопард плигнув коїш на спину, вовки люто насіли на табун сайгаків, орел потяг під хмари чаплю, лев з громовим ревом вибирав собі здобич. Повз нього мала пробігти велетенська, масивна, як мамонт, звірина па низьких лапах з грубою і зморшкуватою, подібною до кори старого дуба, шкірою. Лев, мабуть, не знав цього звіра, бо ревнув удруге й погрозливо вишкірив зуби, настовбурчивши грипу. Роздратований цим ревом, носоріг задрав скою рогату морду і люто рушив на лева. Це не була навіть боротьба. Гнучке руде тіло хутко покотилося набік, а зморшкувате одоробло вже бігло далі, жартома побивши напасника. Смертельний зойк болю й люті вилетів з грудей лева.

Нао гарячково дожидався, що напад звірів прожене карликів. Але його сподівання не справдилися. До місця, де засіли напасники, долетів лише гамір переселення, і коли ніч заступила сіре світло вечора, в їхньому таборі запалали вогні й залунав дикий сміх. Потім навкруги знову все стихло. Лише інколи бив крильми стривожений кулик, шаруділи в очеретах шпаки та ворушила листя латаття водяна ящірка. А тим часом якісь чудні створіння з'явилися на поверхні води й попростували до сусіднього острівця. Їхню ходу можна було помітити по хвилюванню води та по круглих головах, що стриміли з неї, вкриті баговинням. Їх було п'ять чи шість, Нао і безплічко слідкували за ними з недовір'ям. Нарешті вони дісталися до острівця, вилізли на скелю, а потім насмішкувато й дико загукали. Нао здивовано упевнився, що то були руді карлики; крики, що знялися у відповідь на березі, швидко розвіяли його сумніви… Він сердито помітив, що ворог використав переселення звірів, щоб обдурити його обережність… Але який же вони знайшли хід до острівця?

Нао розпачливо намагався знайти відповідь на це питання, коли помітив, що безплічко вперто водить пальцем в одному напрямі від берега до острівця, а потім показує і на гранітний виступ. Син Леопарда догадався, що там мала бути ще одна коса, і вона тяглася до острівця якраз під поверхнею води. А тепер лукавий ворог опинився у нього збоку, і треба було ховатися за горбочком, щоб уникати його каменюк та списів.



Тиша знову запанувала на болоті, Нао вартує далі під мерехтливим світлом зірок.

Загорожа ворогів поволі посувається, опівночі вона буде майже біля вогнища уламрів, і тоді вороги нападуть. Напасникам буде нелегко. Карликам доведеться долати вогнище, що перегородило всю косу і має в довжину чимало ліктів.

Поки Нао, напруживши всі свої почуття, міркує про ці речі, з острівця летить камінь і падає на вогнище. Вогонь сичить, здіймається хмарка пари. Серце стискається, Нао розуміє тактику ворога. Намотаним на каменюки мокрим баговинням вороги силкуються загасити чи принаймні ослабити Вогонь, щоб полегшити свій напад… Що ж робити? Щоб побити тих, на острівці, треба якось виманити їх з-за скелі і самих себе поставити на деякий час під їхні удари.

Поки син Леопарда та його товариші люто кидалися туди й сюди, камені падали один за одним, вогонь сичав, а загорожа рудих карликів невпинно посувалася; мисливці й людина без плечей тремтіли, наче оточені звірі.

Скоро частина вогнища почала пригасати.

— Чи Нам і Гав готові? — спитався тоді ватажок. І, не ждучи відповіді, він войовниче загукав. Але в голосі ватажка не було звичної певності; в ньому лунали лише туга й лють зацькованого звіра. Вони покірно чекали па останній знак. Але тут якесь ніби вагання охопило Нао. Очі його весело заблищали, надія осяяла обличчя, і він крикнув:

— Ось уже чотири дні, як дерево карликів сохне на сонці!

Припавши до землі, він підповз до вогнища, вхопив головешку і з усіх сил пошпурив її в загорожу ворога. В ту ж мить безплічко, Нам і Гав з захопленням узялись до цієї справи.

Спантеличені вороги почали навмання кидати в них списи. Коли ж нарешті вони зрозуміли, в чому річ, сухо листя й гілочки спалахнули в багатьох місцях, велетенське полум'я загуло з усіх боків загорожі. Нао знову вигукнув бойовий клич, клич крові й надії, що збадьорив серця його товаришів:

— Уламри перемогли людожерів! Як же їм не подужати рудих шакалів?

Полум'я жерло загорожу, і потужне криваве світло від нього пливло по болоту, ваблячи рибу, ящірок і комах; птаство познімалося з очеретів, гучно б'ючи крильми, а вовки сплели своє виття з реготом гієн. Тут безплічко раптом підскочив і загукав. Виблискуючи очима, він простягав руку на захід.

Обернувшись, Нао на далеких горбах побачив Огонь, подібний до сяйва перед сходом місяця.




Розділ четвертий

БІЙ МІЖ ВЕРБАМИ


Вранці руді карлики вибігали на відкрите місце досить часто. Вороги люто клацали своїми міцними щелепами, поблискуючи трикутними очима. Вони оддалік погрожували уламрам рогатинами та списами, удаючи, ніби колють їх, кидають на землю, трощать голови, порють животи. Склавши нову загорожу, вони знову почали сунути її на гранітний виступ, поливаючи тепер зрідка водою.



Сонце стояло вже дуже високо на небі, коли безплічко голосно скрикнув. Він схопився на ноги і замахав обома руками. У відповідь, розтинаючи повітря, розлігся над болотом теж такий самісінький поклик, і мисливці побачили далеко на березі постать, цілком подібну до їхнього гостя. Вона стояла в заростях комишу і махала якоюсь невідомою уламрам зброєю. Руді карлики теж помітили її, і невеличка ватага одразу ж побігла ловити невідомого. Але людина вже зникла за комишем. Опанований невиразними, але бурхливішії почуттями після цієї несподіваної події, Нао чекав, що буде далі. Вороги швидко пробігли рівне місце, а потім настала тиша. Незабаром двоє з ватаги переслідувачів вернулися назад, і негайно ж вирушила на підмогу друга ватага. Нао збагнув, що відбувається якась значна подія. Поранений, очевидно, думав те саме і навіть здогадувався, в чім річ. Він стояв, не звертаючи уваги на рану в стегні, в його темних очах блискали веселі вогники, і часом він щось хрипко вигукував, наче болотяне звірятко.

Таємничі події множилися. Ще чотири рази руді посилали своїх людей на болото. Нарешті поміж верб з'явилося зо три десятки чоловіків та жінок із довгими головами та круглими й топкими тулубами. З трьох боків їх оточували руді карлики. Бій розпочався.

Люди без плечей кидали свої списи не просто рукою, а якимсь приладом, що його уламри ніколи не бачили. Це був грубий оцупок з дерева чи рогу з гаком на кінчику. Випущений цим знаряддям спис летів далі, ніж кинутий просто рукою.

В першу хвилину карликам довелося скуштувати лиха: багато воїнів полягло в бою. Але поміч надходила невпинно. Трикутні обличчя зліталися з усіх боків, навіть прибігли ті, хто стеріг Нао та його товаришів. Карлики вили з люті й лізли в саму гущу побоїща, цілком забувши про ту обережність, якої так додержувалися проти уламрів; можливо, що вони добре знали безпліч-ків і ще боялися ставати з ними до бою врукопаш; а може, їх підбурювала одвічна ненависть.

Нао чекав, поки карлики знімуть облогу. Він уже з самого початку бою вирішив, що треба робити. Тут не було чого довго міркувати. Всім своїм єством Нао прагнув відкритого бою. Він розумів, що перемога рудих карликів над безплічками означала неминучу загибель його та його товаришів. Нао турбувало тільки одне: чи можна залишити без охорони Вогонь? Клітки заважали в битві і, напевне, були б розбиті. Та в разі перемоги Вогонь знайдеться, в противному ж випадкові не уникнути смерті.

Коли настала зручна, на думку Нао, хвилина, він хутко дав наказ, і уламри, вигукуюча бойовий клич, вихором вихопилися з свого притулку. Кілька списів полетіло на них, але вони вже стрибали через загорожу противників. Далі все поточилося з шаленою швидкістю. Там було більше десятка воїнів, що стояли тісною лавою, кидаючи на уламрів списи. Нао кинув списа й дротика, підскочив і завертів своїм києм. Троє з рудих покотилися на землю, перше ніж Нам і Гав прибігли на допомогу. Але списи свистіли, і кожного уламра було поранено, хоч і не дуже, бо списи летіли здалека і кидали їх слабосилі руки. Троє київ завертілися водпочас, і руді карлики, бачачи нові жертви та помічаючи, що й урятована уламрами людина біжить їм на підмогу, сипнули врозтіч. Нао вбив ще двох, решта ж устигли шугнути в комиші. Він не став їх шукати, нетерпляче бажаючи приєднатися до людей без плечей.

Між вербами розпочався рукопашний бій. Лише кілька вояків одбігло вбік, до болота, звідки й турбували карликів списами. Руді перемагали числом і завзяттям. Перемогу їм було забезпечено, і видерти її у них можна було б лише несподіваним втручанням. Нам і Гав розуміли це так само добре, як ватажок, і щодуху бігли за ним. Коли вони добігали, кільканадцять безплічків та рудих карликів уже лежало на землі.

Нао рикнув, як лев, і блискавкою впав на ворогів. Він увесь був сама лють. Велетенська довбня трощила голови, спини, груди. Руді карлики хоч і боялися сили велетня, але ніколи не думали, що вона до такої міри страшна. І перше ніж вони встигли отямитись від несподіванки, Нам і Гав утрутилися в бійку, а врятовані безплічки знову взялися до своїх списів.

Запанувало безладдя. Кілька рудих з переляку побігли з поля бою, але поклик ватажка збив їх знову до суцільної купи, вкритої щетиною списів. Настала на хвилинку перерва.

Інстинкт підказував людям без плечей іншу тактику. Через те що вони краще билися списами, їм ліпше було відразу ж розпорошитись. Вони так і зробили. І знову засвистіли їхні списи. У кого вже не лишилося зброї, запускав своїм знаряддям каміння. Схвалюючи цю тактику, Нао сам кидав усі списи й дротики, що назбирав на місці бою, а потім почав кидати каміння. Руді збагнули, що їх жде неминуча поразка, коли вони не зав'яжуть знову рукопашний бій. І вони пішли в наступ, але нікого не зустріли, бо безплічки розбіглися, а Нао, Нам і Гав, як наймоторніші, били поранених та поодиноких ворогів.

Коли б і спільники були такі прудконогі, як уламри, вони могли б легко уникнути рукопашної. Та, на жаль, їхні довгі ноги рухалися невпевнено й нешвидко, і з тієї хвилини, як карлики почали гнатися за кожним з них, перевага перейшла на бік рудих. Безплічки занепали духом і майже не боронилися. Тоді Нао спинився і, уважно придивившись до бійки, знайшов того, чий голос керував ворогами, — кремезну сиву людину з великими щелепами. Ось кого треба знищити, хоч п'ятнадцятеро грудей і боронить його… Завзяття, дужче від смерті, пройнято мисливця, і він прожогом, ревучи, наче зубр, кинувся в бійку, трощачи ворогів своїм києм. Біля старого ватажка його зустріла ціла стіна списів, вона і перегороджувала шлях, і била велетня в боки. Йому пощастило відбитись, але тут набігли нові воїни. Тоді, кличучи товаришів, він відчайдушно розкидав перепону з тіл та зброї і строщив ватажка, ніби якийсь горіх…

В ту ж хвилину на допомогу йому прибігли Нам і Гав…

І тут почалася паніка. Руді карлики відчули, що жорстока смерть повернулася тепер до них: за голосок ватажка вони б билися до останнього, тепер же, коли цей голос замовк, вони визнала свою поразку. Отже, карлики щодуху побігли з поля бою, побігли в рідні краї, до своїх озер і річок, де вони черпали свою мужність і силу й де сподівалися віднайти їх знову.




Розділ п'ятий

ЛЮДИ, ЩО ВИМИРАЛИ


Над бойовищем запала похмура тиша. Потім безплічки заходилися біля своїх поранених. Вони доглядали їх уважніше й краще, ніж вміли це робити уламри. Нао відзначив, що вони набагато досвідченіші, ніж люди його племені, але що життя їхнє дуже нещасне. Рухалися вони повагом і похитуючись, пораненого підіймали вдвох або й утрьох. Інколи охоплювало їх якесь чудне заціпеніння, очі пригасали, а руки висли, мов мертві гілки.

Жінки були, здається, рухливіші, ніж чоловіки. Вони виявляли більше спритності й працьовитості. Через деякий час Нао помітив, що одна з жінок навіть керувала племенем. Та й у них теж, як і в їхніх чоловіків, були темні очі й сумне обличчя; волосся було таке ж мізерне — росло кущиками, проглядала лускувата шкіра. Син Леопарда мимоволі пригадав густе волосся жінок свого племені, особливо розкішне на голові Гамли… Кілька жінок і двос чоловіків прийшли оглянути рани уламрів. Вони ніжно торкалися до них пальцями, не завдаючи болю. Обтерли кров ароматичним листям, присипали рани тертою травою і наклали пов'язки з комишу. Цей дружній вчинок свідчив про те, що спілку між уламрами й без-плічками укладено. Нао зрозумів, що безплічки мали кращу вдачу, ніж його брати — уламри, людожери чи карлики.

Протягом тисячоліть люди племені ва[6Ва — так звалося плем'я людей-безплічків.] заповнили рівнини й численні ліси. Їхня зброя була могутньою, вони знали секрет вогню. Їхні м'язи були сильні й невтомні. Але потім, після різних катастроф, почалося їхнє виродження.

Мова їхня збідніла, вони їли мало, а спали довго. Взимку на них находило оціпеніння, як на ведмедів. Вони полювали, ловили рибу, виробляли зброю, билися з племенами й ордами. Більш сильні, активні та життєздатні племена неухильно підсували останнє їхнє плем'я на південний схід. Ва заселили землі біля річок і боліт, між великими озерами.

В широких печерах, видовбаних водами та сполучених крученими проходами, ва чудово знаходили собі дорогу і вміли прокопувати виходи.

В разі потреби вони обмазувалися землею, і так успішно, що обдурювали нюх собак і вовків, не кажучи вже про менш розвинений нюх людей. Ніякий звір не вмів ховати свої сліди краще за них.

В однім лише випадку ці полохливі створіння виявляли відчайдушне зухвальство, необережність: вони ризикували всім, щоб урятувати свого, коли його, бува, захоплювали в полон або оточували вороги. Ця солідарність колись надзвичайно збільшувала їхню могутність, тепер же часто призводила їх до гіркого лиха. Не що інше, як вона повела їх рятувати людину, що знайшла собі притулок у Нао. Через те що руді карлики були насторожені, а ва треба було пробігти голою місцевістю, їх помітили й напали на них. І коли б не втрутився в бійку Нао, вони б усі полягли в ній; тепер уже їх присутність урятувала й уламрів.

Після перев'язки ран син Леопарда повернувся на гранітний виступ узяти клітки. Ніхто до них не торкався, і вугілля ще жевріло. Дивлячись на нього, Нао дужче відчув радість перемоги. Не тому, що він боявся втратити його, безплічки, напевне, дали б йому Вогонь, — але Нао був під владою темного забобону: він здобув ці огники в боротьбі перемогою, й майбутнє здавалось би йому грізним, коли б він знайшов їх усі три мертвими. Він урочисто поніс Вогонь до ва.

Ті з цікавістю почали розглядати клітки, а жінка, що керувала племенем, похитала головою. Великий мисливець пояснив їй жестами, що його плем'я втратило Вогопь, а він зумів його завоювати. А як ніхто, здавалося, його не зрозумів, то Нао спитав себе, чи не були вони часом одним із тих нещасних племен, які не вміли грітися біля Вогню вдень, гнати ним темряву вночі та пекти собі на ньому страви. Старий Гун розповідав, що є й такі племена, де люди дурніші за вовків, але слух і нюх мають кращий, ніж звичайні люди. Нао хотів уже вчити своїх нових друзів, як треба розпалювати вогнище, коли раптом помітив поміж вербами одну жінку, що тримала в руках пару камінців і била ними один об один. З-під камінчиків виплигував рій іскор просто на пучечок тонесенької сухої трави, і нарешті одна стеблиночка спалахнула, підпалюючи й інші. Жінка роздмухала Вогонь і пустила його на купу листя й гілок.

Син Леопарда став як зачарований. В голові йому майнула лише одна думка: «Безплічка ховають Вогонь у камінчики!»

Наблизившись до жінки, він захотів упевнитися в цьому. Жінка спочатку з недовір'ям відсунулась від нього, а потім, пригадавши, що ця людина врятувала їх усіх від смерті, подала йому свої камінці. Він жадібно почав оглядати їх, та, не знайшовши в них ніякої щілинки, здивувався ще більше. Тоді він почав їх уважно обмацувати. Вони були холодні. Остаточно спантеличений, він тільки запитував себе: «Яким же чином Вогонь проліз у ці камінчики?.. І як це так сталося, що він їх не нагрів?»

З острахом і недовір'ям, яке люди завжди почувають до незрозумілих їм таємничих речей, Нао обережно повернув ті камінчики назад.




Розділ шостий

КРАЇНОЮ ВОДИ


Ва й уламри йшли вже країною води. Вода лежала перед ними стоячими болотами, вкритими ряскою, лататтям, лілеями, човником, кривавником, сочевицею й очеретом; вона плодила небезпечні й страшні торфовища, вона йшла в озера, річки, утворювала навколо них намули з каменю, піску й глини, вона била з-під землі і бігла струмочками по долинках, а інколи текла в щілини і гинула в підземних країнах. Ва вже знали, що Нао треба йти на північний захід. Вони вели його навпростець, допомагаючи йому швидше вийти з вологих земель. Місцевість вони знали чудово. Ва знаходили проходи там, де б нікому й не снилося; вони будували плоти, перекидали через провалля стовбури дерев, сполучали ліанами протилежні береги. Вони хоч і повільно, але дуже добре плавали, особливо коли у воді не було деяких рослин, що чомусь викликали у них великий страх.

Їжі було досхочу. Ва знали багато їстівних корінців і були надзвичайно вправними рибалками. Вони били рибу острогами, ловили її руками, заплутували її в баговиння, принаджували на вогонь, заганяли зграями у вузенькі затоки. Вечорами, розіклавши вогонь на косі, на острові чи просто на березі, вони віддавалися почуттю тихого й мирного щастя. Ва любили сидіти купками, тулячись одне до одного, і їм здавалось, ніби вони відчувають силу племінної згуртованості. Уламри ж трималися поодинці, особливо Нао, що протягом довгих подорожей звик до самотності. Досить часто ва заводили безконечну одноманітну співомову. На сина Леопарда вона наганяла журбу і навіть дратувала. Але він виявляв надзвичайну цікавість до їхніх способів полювання, рибальства, праці. Особливо ж його цікавило, як вони користуються пращею для списів та як видобувають з камінчиків Вогонь.

До тієї пращі Нао призвичаївся одразу ж. Спільники симпатизували йому що день, то більше, і не ховали від нього ніяких таємниць. Він міг володіти їхньою зброєю та знаряддям, вчився їх лагодити. Жінка-ватажок подарувала йому пращу, і Нао володів нею з однаковою, як і у ва, спритністю, але з далеко більшою силою. Син Леопарда не зважувався лише розкривати собі таємницю з Вогнем, бо ще й досі боявся її. Він лише оддалеки поглядав, як вилітали іскри. На ті ж питання, що він собі ставив, мисливець не міг одержати зрозумілої відповіді, що не перечила б фактам. Однак за кожним новим разом він усе сміливішав. Тут у пригоді йому стала мова слів і жестів. Він починав уже краще розуміти ва, навчившись близько десятка слів та щось із тридцять різних властивих цьому племені жестів. Поволі він дійшов висновку, що ва не ховали Вогню в каміння, а що він уже захований туди природою. І Вогонь виплигував звідти від удару та й кидався на стеблинки сухої трави, але, бувши в ту хвилину дуже слабосилим, не міг одразу як слід упоратися із своєю здобиччю. Нао твердо переконався в цьому, коли йому пощастило видобути іскру з кремінців, які перед тим просто валялися на землі. Пересвідчившись, що в добуванні Вогню з каміння нема нічого чудесного і річ тут зовсім не в чарівництві чи особливій могутності ва, він зовсім перестав боятися. Він помітив також, що камінчики потрібні двох різних сортів: кремінь і залізний колчедан. І, вже сам видобувши кілька іскор, він спробував розпалити огнище. Іскри снопом сипалися з каміння, зіштовхуваного його меткими й дужими руками, але, хоч скільки він старався, йому ніяк не щастило підпалити навіть найтоншу суху билинку.



Одного дня плем'я спинилося ще до смерку. Це було на березі якогось озера з зеленою водою. Берег був піщаний, день — надзвичайно сухий. У небі летіли журавлі, поміж очеретом сновигали чирки, здалеку долітало гарчання лева. Ва розіклали два великих огнища, а Нао, насушивши собі тоненьких стеблинок, почав кресати своїми камінчиками. Він працював завзято, але весь час даремно. Тоді взяли його сумніви, і він подумав, що ва ховають від нього ще якийсь секрет. Зневірений, він ще кілька разів кресонув з такою люттю, що нарешті один камінець аж розколовся. І тут йому аж дух забило: на стеблинці спалахнув огник. Нао надзвичайно обережно роздмухав його в полум'я, і, скоро з'ївши пучечок, воно вже жерло грубшу здобич.

А Нао, ледве дихаючи, нерухомо дивився на нього божевільними очима, відчуваючи величезну радість, більшу, ніж тоді, коли переміг тигрицю, загарбав Вогонь у кзамів, уклав спілку з великим мамонтом та коли оце недавно забив ватажка рудих карликів. Адже він розумів, що нині здобув над речами таку владу, якої ніколи не знав ніхто з його предків. Син Леопарда розумів також, що вже ніхто в світі не зможе вбити Вогонь у людей його племені.




Розділ сьомий

СИНЬОЛЮДКИ


Місцевість понижчала; мандрівники минули країну, де осінь була так само тепла, як і літо. Потім перед ними виріс страшний густий ліс. Його обступала стіна з ялинок і чагарнику, і ва мусили пробиватися крізь неї з допомогою своїх кремінних та агатових ножів. Жінка-ватажок попередила Нао, що ва будуть вести уламрів лише до кінця лісу, бо далі вже не знають місцевості. Вони знають тільки, що там починається рівнина, а за нею видно гору, перетяту широкою ущелиною. Жінка-ватажок думала, що ні на рівнині, ні на горі людей нема, а в лісі так уже напевно відомо, що кілька племен є. І вона пояснила, що люди тих племен мають могутні груди й руки, не знають Вогню, не вміють розмовляти, не воюють і не полюють. Але коли на них нападають, загороджують їм дорогу чи якось виказують свою ворожість, тоді вони стають страшенно люті й нещадно нищать супротивників.

Після важкої боротьби з кущами іти стало легше. Колючих рослин поменшало; з'явилися стежки, протоптані звіром поміж тисячолітніх дерев; просвітліли зелені сутінки. Хмари птаства метушилися на деревах, помічалася присутність хижаків, плазунів та комах, скрізь ішла уперта й нещадна боротьба, в якій рослини й звірі множились та гинули…

Одного дня жінка-ватажок з таємничим виглядом простягла руку, показуючи щось під деревами. Поміж листям фіг майнуло якесь блакитне тіло, і в ньому Нао признав людину. Пригадуючи карликів, він затремтів од ненависті й тривоги. Тіло зникло. Настала повна тиша. Ва спинились і збилися докупи.

Найстарший чоловік почав промовляти до них.

Він сказав, що сила й гнів синьолюдків неймовірні, нізащо в світі не можна ставати на їхньому шляху; він нагадав, що вони не терплять криків і жестів.

— Батьки наших батьків, — заявив він, — жили з ними сусідами і ніколи не воювали між собою. Вони завжди давали дорогу синьолюдкам у їхньому лісі. Ті ж так само обминали ва на полях і болотах.

Жінка-ватажок ствердила ці слова і подала своєю палицею знак. Плем'я негайно ж звернуло вбік, зникло у гущавині сикомор і врешті виринуло на чималій галявині, випаленій недавно ударом блискавки; внизу видно було ще попіл від обгорілого дерева. Ледве ва й уламри вийшли на галявинку, Нао знову помітив праворуч себе блакитне тіло, подібне до того, що він оце недавно бачив поміж листям фіг. За ним із сіро-зеленої пітьми виткнулося ще дві постаті. Захрустіли сухі гілки, і перед очима мисливців з'явилось гнучке могутнє створіння. Ніхто не міг би сказати, як воно прийшло: чи на чотирьох ногах, як звірі, чи на двох, як птахи й люди. Воно ніби сиділо на задніх лапах, витятши передні та поклавши їх на великий корінь дерева. У створіння була велика голова з величезними шелепами гієни, круглими, жвавими, повними вогню очима та низьким лобом; тулуб був довгий, як у лева, але ширший, лапи дуже скидалися на руки людини. Темна, в блакитним відтінком шерсть укривала все тіло. Подивившись на груди й плечі створіння, Нао визнав його за людину; її чотири руки справляли дуже дивне враження, а голова одночасно нагадувала буйвола, ведмедя й собаку. З недовір'ям і гнівом озирнувшись на всі боки, синьолюдок підвівся на йоги й глухо заревів.

На його голос із гущавини вибіг цілий гурт схожих на нього істот. Тут було троє самців і близько десятка самиць, малеча ховалася поміж кущів. Один із самців був справжній велетень; зі своїми вузлуватими, як стовбур платана, руками він міг легко перекинути зубра чи задавити тигра; груди були вдвічі ширші, ніж груди Нао. Людина була без зброї, двоє чи троє її товаришів мали в руках пооброблені палиці, якими вони копали землю в пошуках їстівних корінців.

Під загальний рев племені велетень попростував до ва й уламрів. Він бив себе в груди, показуючи в гніві білі зуби під важкими, тремтячими од гніву губами.

З наказу жінки-ватажка ва почали відступати. Вони робили це повагом, корячись стародавньому законові — утримуватись від усякого жесту й слова. Нао приєднався до них, довіряючи їх досвідові. Нам же і Гав, що йшли на чолі племені, трохи загаялись і коли схотіли й собі приєднатись до ватажка, то відступ їм уже був загороджений: синьолюдки розпорошилися по всій галявині. Гав устиг шугнути в гущавину; Намові треба було ще перебігти рівне місце. Він біг зигзагами і так жваво, що міг би врятуватись. Аж ось одним скоком перед ним виросла котрась із самиць; він стрибнув убік і, ухиляючись від двох самців, що вже бігли назустріч, зачепився ногою за корінь і поточився.

Важкі обійми стиснули Нама. Він опинився в ланах у велетня.

Нам не мав часу вхопитися за зброю — неймовірний тиск паралізував йому тіло, і він ночував себе так само безсилим, як сайгак, що опинився під тигром. І тоді, знаючи, що Нао не встигне прийти па допомогу, він здався напризволяще, м'язи його ослабли, очі загасли; він покірно чекав смерті, не роблячи жодного руху.

Нао не міг витерпіти, дивлячись, як у нього па очах вбивають товариша; він схопився за спис і кий та хотів кинутись у бій, але жіика-ватажок спинила його.

— Не лізь! — сказала вона.

Жінка пояснила йому, що досить Нао підняти списа, як Нам загине. Вагаючись між прагненням позмагатися за життя Нама і побоюванням прискорити кінець сина Тополі, Нао важко зітхнув, зупинився і почав дивитись.

Людина з блакитною шерстю, скрегочучи зубами, підняла мисливця вгору й ладналась розтрощити його об стовбур дерева… Але зненацька її рішучість десь зникла, і вона уважно пригледілась до зомлілого тіла. Не відчувши ніякого опору, вона вгамувала свій гнів, якась невиразна лагідність засяяла в її очах; потім стиха поклала Нама на землю.

Коли б юнак хоч трохи поворухнувся для оборони чи просто а переляку, нещадна рука схопила б його знову. Але він відчув це інстинктом і лежав нерухомо.

На це видовище збіглося все плем'я: самці, самиці й малеча. І всі вони пересвідчились, що Нам майже однакової з ними породи. Для карликів чи уламрів це було б якраз причиною, щоб убити його. Але ці лісові створіння стояли на дуже низькому щаблі розвитку; вони не знали війни, не їли м'яса і жили без стародавніх звичаїв. Інстинкт підбурював їх проти хижаків, що крали у них молодь і жерли поранених; тих же тварин, що їдять траву, вони не чіпали.

Отже, вони не знали, що їм робити з Намом. їх заспокоювала і його нерухомість, і раптова лагідність великого самця. А цьому самцеві вони не опиралися вже протягом кількох років, і він водив їх у лісі, вибираючи шляхи й місця для відпочинку та женучи геть лютих ворогів — левів.

Нам і досі не вкусив і не вдарив нікого з них, тож і вони поставилися до нього миролюбно. Що довше дивилися вони на простягнуте долі Намове тіло, то менше ставало їм охоти вбити його. Намове життя було врятоване.

Тепер він міг би, не турбуючи їх, іти з ними, може, навіть жити разом.

Як спершу він почув подих смерті, так тепер помітив, що нещастя минуло, і повагом підвівся та став чекати Хвилину вони ще дивилися на нього, сповнені недовір'я. Та ось одна з самиць, спокушена якимсь ніжним паростком, заходилась біля нього; один із самців почав поратися біля коріння за ними и усі інші почали заспокоювати голод. Синьолюдки харчувалися лише рослинами і їли не все, що їдять олені та зубри, щоб підтримувати свою силу, тому добування їжі було для них справою довгою й копіткою.

Уламр був вільний. Він негайно приєднався до Нао, і обидва почали дивитися, як з'являються й зникають між деревами синьолюдки. Ще тремтячи від цієї пригоди, Нам залюбки убив би їх усіх. Нао ж не відчував ненависті до цих чудних людей; він дивувався їхній ведмежій силі й міркував собі, що вони вільно могли б винищити ва, рудих карликів, людожерів і уламрів, коли б тільки того схотіли.




Розділ восьмий

ВЕДМІДЬ-ВЕЛЕТЕІІЬ У МІЖГІР'Ї


Минуло вже досить багато часу, як Нао перейшов ліс синьолюдків та залишив у ньому ва. Через ущелину між двох гір він вибрався на високу рівнину. Осінь тут була холодніша, хмари весь час укривали небо, вітер завивав цілими днями; трава й листя гнили на землі, і мороз винищував безліч комах, вишукуючи їх під корою, голими стеблинами, засохлими коренями, гнилими плодами, у щілинах каміння та в порепаній глині. Коли хмари часом розривалися, зорі, здавалося, заморожували темряву ночі. Ночами вовки вили майже безперестанку, собаки набридали своєю гавкотнею; іноді чути було крик вмираючого оленя, сайгака чи коня, нявчання тигра або рик лева. Уламри помічали гнучкі тіла та блискучі очі, коли вони раптом виринали з пітьми, що оточувала їхній Вогонь.

Життя ставало дедалі тяжчим. Наближалася зима, рослинної їжі меншало. Травоїдні гарячково розшукували її по голих степах, вигрібали корінці, обгризали молоді гілочки й кору; хто їв плоди, той безнадійно тинявся під деревами; гризуни укріплювали свої нори, хижаки весь час були на ловах, засідаючи біля води, визираючи з пітьми лісової гущавини та ховаючись по западинах у скелях.

Крім тих, що засинають на зиму чи заготовляють для себе їжу в своїх норах, звірі тяжко бідували, не маючи змоги як слід прохарчитися.

Нао, Нам і Гав голоду майже не відчували. Подорож і різні пригоди загострили їхні відчуття, спритність і передбачливість. Тепер уламри ще з більшої відстані помічали здобич чи ворога; вони передчували вітер, дощ, повідь. Кожен рух вони розумно пристосовували до своєї мети, зберігаючи сили. Раз кинувши оком, знаходили надійну схованку чи придатну для бою місцевість. І дороги своєї мисливці трималися так само впевнено, як то буває з перелітним птаством. Гори, озера, гнилі болота, ліси, що міняють вигляд берегів, — ніщо не перешкоджало їм з кожним днем наближатися до землі уламрів. Тенор вони вже за півмісяця сподівалися дійти до свого племені.

З усіх можливих шляхів Нао вибрав довге міжгір'я — ту дорогу, що нею він колись, як це зараз пригадав, пройшов з групою мисливців, бувши ще Гавових літ. Вона тяглася через вапняні скелі, переходила в балку і закінчувалася вузькою ущелиною, де треба було часто перелазити через велике каміння, що нападало сюди з гори.

Дві третини міжгір'я мисливці пройшли без пригод. Опівдні вони сіли поїсти, влаштувавшись на площадці, оточеній скелями. Звідси чути було гомін підземної річки, що спадала в бездонне провалля; перед очима в скелі чорніли дві печери.

Поївши, Нао попростував до однієї з печер і уважно оглянув її. Він пригадав, що Фаум показував її своїм воїнам як найкоротший шлях на рівнину. Але тоді вони йшли великою ватагою, і всипане гострим камінням дно печери ваважало б мисливцям. Для трьох же молодих уламрів печера могла б стати в пригоді, і Нао вирішив піти нею.

Він знайшов прохід і попрямував ним усе далі, аж доки побачив слабеньке світло, що свідчило про близький вихід. Тоді він повернув назад. Біля отвору печери зустрівся з Намом.

— Ведмідь-велетень у міжгір'ї! — сказав йому Нам.

Гучний рев заглушив його мову. Кинувшись до отвору, Нао побачив Гава, що вже сховався між камінням, наче підстерігав здобич. Ватажок затремтів.

Двоє страшних звірів сунули до місця відпочинку уламрів. Вони були вкриті надзвичайно густою шерстю чорного кольору, що захищала їх від холоду зими, гострого каміння та колючок рослин. Один з них, як зубр завбільшки, з короткими, дужими й гнучкими лапами, мав опуклого лоба, схожого на об'їдений лишаєм валун. Його широка пащека могла вільно замкнутися на людській голові, в одну мить стираючи її своїми жахливими щелепами. Це був самець. У самиці ж лоб був плескатий, пащека менша, хода якась коса. В рухах і поставах обох звірів було щось схоже на подобу синьолюдків.

— Так, — прошепотів Нао, — це ведмеді-велетні.

Ці створінпя не боялись жодного звіра в світі. Але ж і їх самих не доводилося боятися, принаймні коли вони не були роздратовані або ж занадто голодні, бо ця порода споконвіку до м'яса ласою не була.

Тепер же вони ревуть. Самець щирить свої зуби і люто мотає головою.

— Він поранений, — зауважив Нам.

Справді, кров текла ведмедеві крізь густу шерсть. Мисливці дуже злякались, чи не від людської часом зброї це рана, бо тоді ведмідь захоче помститись. А коли він уже почне мститись, то справу напевно закінчить, бо впертішого звіра нема в світі. Зі своєю густою шерстю та товстою шкурою він просто кепкував би із списа, сокири й кия. Одним ударом лани він міг би розпороти людині живіт, задушити її в своїх обіймах, змолоти її своїми щелепами.

— Як вони прийшли? — спитав Нао.

— Між оцими деревами, — відповів Гав, вказуючи на кілька ялинок, що примостилися на скелястій кручі. — Самець зійшов праворуч, самиця — ліворуч.

Чи випадково, чи, може, здійснюючи певпий план нападу, ведмеді загородили уламрам вихід. Видно було, що напад неминучий. Про це свідчили і лютий рев самця, і насторожена, хитра поза самиці. Коли вони ще й досі вагалися, то це через те, що міркували дуже повільно і хотіли спершу пересвідчитися, що здобичі нема куди тікати. Вони довго принюхувалися, важко сопучи, щоб краще дізнатися, як далеко сховались поміж камінням їхні вороги.

Нао хутко дав знак тікати, і, коли ведмеді пішли в наступ, уламри були вже в глибині печери; Нао послав юнаків уперед, і всі троє бігли так швидко, як лише дозволяли їм нерівність грунту та покручений шлях.

Ускочивши в порожню печеру, ведмеді-велетні загаялись, загубивши між своїми старими слідами свіжий уламрів. Потім вони дуже обережно та іноді спиняючись погналися за людьми. Не боячись жодної в світі тварини, вони, проте, були обережні зроду і боялися невідомого. Вони знали зрадливість круч, печер і ям; невиразно пригадували каміння, що відколюється й летить униз, землю, що лопається й розходиться, приховані в пітьмі ночі провалля, сніжні обвали, води, що виїдають тверді скелі. За все їхнє довге життя ні мамонт, ні лев, ні тигр їм не загрожували. Але темні сили стихії часто давалися їм взнаки. Вони зазнавали болю від гострого каміння; їх з головою завалював сніг, несли весняні річки, засипала в печерах земля.

А сьогодні вранці вперше на них напали живі істоти. Напали з вершка високої стрімкої скелі, куди могли б злізти хіба ящірки та комахи. І ось там стояло троє двоногих створінь. Побачивши велетнів, вони дико загукали і кинули свої списи. Один з них поранив самця. Осатанівши від болю й лютої злості, ведмідь втратив всяку обережність і спробував видертися прямо на гору, але скоро мусив відмовитися від цього наміру і разом з самицею пішов шукати кращої дороги.

Він на ходу вирвав списа, кілька разів нюхнув його. Ведмедеві не часто доводилося зустрічати людей. Їхній вигляд дивував його не більше, ніж вигляд якогось там вовка чи гієни. Вони завжди поступалися йому дорогою, він нічого не знав ні про їхню хитрість, ані про їхню силу, отже, анітрохи не турбувався. Через це остання пригода, як цілком несподівана, дуже його стурбувала. Вона порушувала старовинний зв'язок між речами і ставала незвичною для нього погрозою. І печерний ведмідь блукав різними проходами, здирався на горби, старанно принюхувався до запахів. Нарешті він стомився. Якби не та рана, він зберіг би лише на дні своєї свідомості невиразний спогад про пригоду, що міг би пробудитися тільки в однакових умовах. Але ж хвилі болю ще й ще раз нагадували ті три істоти на горбі з їхніми гострими списами. І тоді він починав ревти, зализуючи свою рану… Але через деякий час рана перестала боліти. Ведмідь-велетень тепер думав лише, як би відшукати собі їжу, коли раптом знову зачув дух людини. Гнів стиснув йому груди. Він покликав свою самицю, що йшла оддалік. З'ясувавши, де сиділи їхні вороги, ведмеді разом кинулися вперед.

В темному проході Нао відчував спочатку присутність тільки своїх товаришів. Потім зачулося й важке тупання звірів; важко сопучи, вони наздоганяли людей. їм легше було бігти печерою на своїх чотирьох лапах, весь час нанюхуючи носом слід… Уламри щохвилини спотикались об каміння, падали, стукались об виступи стін, а їм же ще й треба було нести важку зброю, їжу та клітки з Вогнем, які Нао не міг покинути. Вогонь, жеврів на споді їх і не освітлював шляху; його слабеньке рожеве світло летіло вгору, ледве позначаючи виступи стін. Одночасно ж на його тлі досить яскраво виступили постаті втікачів.

— Швидше! Швидше! — кричав ватажок.

Та Нам і Гав не могли бігти швидко, і велетні звірі наздоганяли їх. Щохвилини сопіння хижаків ставало все чутпішим. В міру наближення до ворога їхня лютість зростала, і вони інколи чи один, чи другий починали ревти. Голосний рев лунко одбивався від кам'яних стін. А від цього реву Нао краще уявляв собі їхню неймовірну силу, лютість обіймів та надзвичайну міць гострих щелеп.

Через деякий час звірі були на відстані кількох стрибків. Земля тремтіла під ногами Нао. Він відчував, що за мить страшний тягар упаде йому на спину… Тоді він сміливо став лицем до смерті. Несподівано повернувши клітку, Нао направив її слабке світло ведмедеві в очі. Ведмідь раптом спинився. Несподіванка збентежила його. Він здивовано позирнув на вогник і глухо покликав самицю, захитавшись на своїх чотирьох лапах. Потім, підштовхуваний лютістю, знову посунув на людину. Нао відскочив і щосили кинув свою клітку ведмедеві в голову. Клітка влучила йому просто в ніс і обпалила повіку. Од страшного болю ведмідь жалісно заревів і почав себе обмацувати. Нао ж тим часом щодуху побіг.

В отвір попливло нарешті сіре світло. Тепер уламри вже бачили грунт під ногами, не спотикались і бігли з усієї сили. Але звірі теж побігли швидше, і в міру того, як наближався вихід, син Леопарда тужливо подумав, що на волі небезпека, яка загрожувала його товаришам, не зменшиться, а навпаки, збільшиться.

А тим часом ведмідь знову наближався. Пекучий біль в оці так розлютив його, що він забув про всяку обережність. Ніщо вже не могло стримати його пориву. Нао відчув це з іще лютішого сопіння та короткого хрипкого реву. Він вже хотів повернутись для безнадійного бою, коли почув крик Нама. І тут ватажок побачив перед собою високий виступ, що значно звужував прохід. Нам уже був за пилі. Гав саме минав його. Ведмежа пащека хекала за три кроки від Нао, коли він, зіщуливши плечі, шугнув у отвір. З розгону ведмідь з силою втиснувся в щілину, але через неї пролізла лише його морда. Він вищирив свої тверді, як жорна, і гострі, як пилка, зуби і зловісно заревів. Та Нао вже не боявся ведмедя, він знав, що недосяжний для нього. Дужчий від сотні мамонтів і живучіший від тисячі поколінь, невблаганний камінь затримував ведмедя так само певно, як смерть.

Мисливець зареготав:

— Нао тепер дужчий за великого ведмедя. Нао має кия, сокиру й списи. Він може вдарити ведмедя, а ведмідь не відповість на його удари.

І він замірився своїм києм. Та ведмідь уже пізнав лукавство каменю, проти якого мусив боротися з самого дитинства. Перше ніж людина встигла вдарити, він уже висмикнув голову і сховався за виступом. Гнів його не минав; волохаті боки ходили ходором, кров стугоніла в скронях, штовхаючи на нерозважливі вчинки. Але ним керував мудрий інстинкт, що звик зважувати й на обставини. Зранку оце вже вдруге ведмідь мав нагоду пересвідчитися, що людина якимсь незрозумілим для нього способом здатна завдати йому болючих ударів. Він починав коритися долі.

Ведмедиця грізно ревла ззаду, зустріч з двоногими істотами нічого її не навчила, бо вона не постраждала від них, а як голос самця закликав її до обережності, то вона спинилася, гадаючи, що попереду зустрілася якась природна пастка. Їй і на думку не могло спасти, щоб небезпека могла йти від нікчемних істот, які поховалися за виступом.




Розділ дев'ятий

СКЕЛЯ НА БЕРЕЗІ


Деякий час Нао горів бажанням знищити хижаків. Злість опанувала його серце. Пронизуючи очима пітьму, він тримав напоготові гострий спис. Але ведмідь не висувався, самиця його не підходила, і Нао потроху заспокоївся; потім же він згадав, що час минає, а йому треба ще завидна дістатися до рівнини. Тоді з серцем пішов вія на світло, що з кожним кроком яскравішало. Прохід раптом поширшав, і уламри в один голос скрикнули, коли побачили важкі осінні хмари над дикою безмежною, всіяною камінням, вибоїстою рівниною.

Адже цю країну вони добре знали. Вони змалечку пробігали цими лісами, степами та горбами; переходили ці болота, отаборювалися на березі цієї річки чи під кручами цих горбів. Ще два дні ходу — і вони дістануться до Великого болота, куди уламри завжди вертаються з війни чи полювання і звідки вони, як каже старовинна легенда, ведуть свій рід.

Нам сміявся, як мала дитина, Гав у радісному захопленні простягав руки, а Нао стояв нерухомо, схвильований безліччю спогадів.

— Ми знову побачимо плем'я!

Всі троє вже відчували близькість рідного табору. Він ввижався їм усюди: і в пишному уборі осінніх дерев, і в спокійних водах річки, і у величаних хмарах, що пливли по небу. Та й місцевість мала зовсім інший вигляд, ніж там, далеко позаду, на південному сході. Вони надували тепер лише щасливі дні. Нам і Гав, що так часто зазнавали горя від жорстокості старших та важких кулаків лютого Фаума, тепер ночували безмежну ніжність до рідного племені. Вони гордовито поглядали на невеличкі вогники, що їх пронесли живими через стільки пригод у боротьбі, знесиленнях і муках. Нао шкодував, що йому довелося пожертвувати своєю кліткою: забобони глибоко коренилися в його мозкові. Та хіба ж він не ніс камінчики, що мають у собі Вогонь, хіба не знав секрету, як його звідти видобувати? Однаково! Він дуже був би радий сам зберегти трішечки цього блискучого життя, відвойованого у кзамів…

Спускатися було важко. Осінь принесла з собою багато нових обвалів та щілин. Уламри мусили використати сокири й списи. Коли мисливці вже дісталися до рівнини, остання перешкода лишилася за плечима: тепер перед ними лежала рівна, добре знана дорога. Повні радісних надій, уламри вже звертали менш уваги на безліч тих пасток, що трапляються навкруги і підстерігають живі істоти.

Так ішли аж до смерку. Нао шукав доброго місця на березі річки, де хотів зупинитись на спочинок. День поволі згасав під важкими хмарами. Зловісний червоний відблиск поплив по землі; розляглося в повітрі виття вовків і довга сумна гавкотня собак; полохливими зграями бігали вони в кущах та попід лісом. Число їх здивувало мисливців. Очевидно, якесь переселення травоїдних вигнало їх із сусідніх місцевостей у цей багатий на здобич куток. І, очевидно, вони вже встигли його спустошити, бо їхнє виття було голодним, їхнє нишпорення було якесь гарячкове. Знаючи, що коли вони бігають зграями, то їх треба боятися, Нао прискорив ходу. Через деякий час уже збилося дві великі зграї: праворуч — собаки, ліворуч — вовки. Бігши одним слідом, вони часом спинялися, щоб гарчанням налякати одна одну. Вовки були вищі зростом і м'язистіші, але собаки переважали їх кількістю. Чим швидше пітьма їла вечірні сутінки, тим дужче блищали їхні очі. Нам, Гав і Нао помічали силу зелених вогників, що роїлися, наче світляки. Тоді уламри відповідали на виття голосним бойовим кличем, після чого всі ці вогники віддалялися.

Спочатку звірі тримались оддалік, а як почало зовсім темніти, то стали наближатися: вже досить ясно можна було чути тупотіння їхніх м'яких лап. Собаки виявляли більше зухвальства. Декотрі з них випереджали людей, потім раптом спинялися і або плигали з лютою гавкотнею, або лукаво підкрадалися. Вовки, збентежені тим, що їх випереджають, сунули всією зграєю, ріжучи повітря своїм виттям. Здавалося, між обома зграями ось-ось спалахне бійка. Собаки, зімкнувши тісно свої лави і добре усвідомлюючи свою чисельну перевагу, ладналися дати відсіч. Вовків же гризла за серце люта нетерплячка. В останніх відблисках попелястого смерку обидві зграї стояли одна проти одної наїжачившись та здіймали великий галас.

Але бійки не сталося. Кілька звірів, голодних і знахабнілих, знову побігли за людьми, і їх приклад потяг за собою і зграї. Голодні собаки й вовки бігли поруч, погрожуючи одні одним. Це вперте переслідування нарешті стурбувало людей. На заході вже майже зовсім потемніло, і посеред безлічі агресивних ворогів уламри відчули подих смерті.

Купка собак випередила Гава, що йшов ліворуч, і одна з них, завбільшки з вовка, спинилася, вищирила зуби й плигнула. Юнак нервово кинув списа, і поранений у ребра звір, голосно виючи, завертівся на землі. Гав добив його довбнею.

На передсмертний зойк прибігла ціла зграя; собак єднала вища, ніж у вовків, солідарність, і коли якійсь одній загрожувала небезпека, то вони здатні були напасти навіть на великих хижаків. Нао занепокоївся, чи не нападе на них уся собача зграя. Він покликав Нама й Гава, щоб укупі налякати собак. Мисливці щільно притиснулися один до одного, собаки, спантеличені такою відсіччю, загарчали. Коли б лише одна насмілилася напасти, всі посунули б за нею, і назавтра кістки людей уже біліли б на широкому полі…

Тут Нао раптом кинув списа, і одна з собак перекинулася з пробитими грудьми. Ватажок ухопив її за задню лапу і шпурнув у зграю вовків. Поранена собака впала поміж них, і звірі, роздратовані голодом та духом крові цієї легкої здобичі, почали гризти ще живе тіло. Тоді собаки, забувши про людей, купою сипнули па вовків.



Не чекаючи закінчення бійки, мисливці кинулися навтіки. Туман свідчив про близьке сусідство річки, і Нао іноді помічав її блиск. Двічі чи тричі він зупинявся, щоб визначити правильний напрямок. Нарешті, вказуючи на якусь сіру масу над берегом, він сказав:

— Нао, Нам і Гав сміятимуться тепер і з вовків, і з собак.

Це був великий, майже кубічної форми стрімчак, заввишки в п'ять чоловік, куди можна було дістатися лише з одного боку. Нао, знавши його вже давно, вибрався на нього в одну мить. Коли Нам і Гав теж піднялися за ним, вони опинилися на рівній площині, на якій рослії кущі й ялинка. Тут вільно могли б розташуватися тридцять чоловік.

Внизу, в сірій пітьмі на рівнині йшла люта війна вовків і собак. Дикий галас і скавчання пронизували вологе повітря, а мисливці раювали собі в своєму безпечному куточку.

Захрустіло гілля, запалало червоне вогнище, оповившись жовтим димом, і веселе світло його попливло по воді. Від самотнього стрімчака в обидва боки тягся зовсім голий берег; очерет, верби й тополі росли оддалеки, і видно було все в двадцять разів далі, ніж можна кинути списом.

Нічні тварини тікали від Вогню й ховалися або, навпаки, приваблені світлом, підбиралися до нього. З сумним криком сідають на осокір дві сови; кружляють хма-роіо'кажани; до смерті налякані шпаки летять на той бік; сполохані крячки шукають затінку; довгі риби випливають з глибини, граючи під сріблястим туманом перловими та мідними стрілками. Червоне світло вихоплює з темряви здоровенного кабана, що зупиняється проти вогнища, великого оленя з тремтячою спиною та закинутими назад рогами, хижу рись із трикутними вухами та лютими мідно-жовтими очима, що блискають на Вогонь між двома гілками ясена.

Люди знають свою силу. Вони мовчки їдять печене м'ясо, радо гріючись біля Вогню. Плем'я близько. Скоріше, ніж на другий вечір, вони побачать води Великого болота. Нама й Гава зустрінуть уже як справжніх воїнів; уламри належно оцінять мужність, стійкість і завзяття, виявлені хлопцями в поході, та стануть їх боятися. Нао візьме Гамлу і буде вождем після Фаума… Їхня кров аж кипить од надій, і хоч думка в них коротка, проте їхній інстинкт повсякчас малює їм яскраві й хвилюючі картини. Еони молоді ще молодістю світу, що для нас уже ніколи не повернеться. Навкруги все широке, все молоде… Самі вони не уявляють собі кінця свого життя, і смерть для них — то швидше страшна байка, ніж реальність. У небезпечні хвилини вони одразу жахаються її, а потім вона відсувається, зникає, поглинута їхньою життєвою енергією. Якщо й страшні випадкові нещастя, які щохвилини виникають в образі звіра, голоду, холоду, хвороб та різних катастроф, то, ледве вони минають, люди вже не бояться їх, їм аби лише був захисток та їжа, і їхнє життя завжди буде свіже, як джерельна вода…

Нараз у темряві розлягається страшний рик. Кабан тікає, олень гарячково плигає, притиснувши роги щільніше до спини та тремтячи до самих кісток. Під осиками з'являється якась невиразна фігура, і ось уже видно гнучке могутнє тіло, що виявляє свою незрівнянну силу в кожному рухові. Нао ще раз має нагоду бачити лева-велетня. Все живе повтікало, все навкруги стало мертвою пустинею. Велетенський хижак наближається неспокійно. Він знає жвавість, сторожкість, гострий нюх, обережність тих, на кого має намір напасти. Ця земля, де його родаки майже вимерли, холодна й бідна; жити йому тут можна ледве не через силу, і голод повсякчасно гризе йому шлунок. А ще гірше йому, коли він спарується: добувати їжу з кожним днем стає все важче навіть там, на півдні — в теплих долинах. І цей велетень, блукаючи тут, у краях Великого болота, напевно, не залишить нащадків.

Хоч і яка висока та крута скеля, а все ж Нао здригається до п'ят. Він перевіряє, чи добре загороджує вузький прохід Вогонь, і хапається за довбню та за списа. Нам і Гав теж готуються до бою, і всі троє ховаються за каміння, щоб їх не було видно.

Лев-велетень зупиняється. Стоячи на своїх мускулястих лапах, він дивиться на яскраве світло, що бентежить спокій темряви. Він знає, що це не світло дня і не те холодне світло, що часом заважає вночі його засідкам. Ні, він невиразно пригадує те полум'я, що їсть степ, дерево, спалене блискавкою, і навіть огні людей, з якими кілька разів зустрічався в тих краях, звідки вигнали його голод, повідь чи посуха, де ніщо не може жити. Він вагається, рикає і люто б'є себе хвостом, потім наближається, щоб принюхатись. Пахощі пливуть ледве помітні. Вони спочатку йдуть угору, а спустившись, уже тануть і слабнуть, до того ж вітрець односить їх на річку. Він ледве-ледве чує дим, ще менше — печене м'ясо і зовсім не чув людей. Він бачить тільки живе полум'я, червоні й жовті язики якого плигають, падають, здіймаються вгору, стелються по землі, несподівано пригасають у хмарах диму. Це все не нагадує леву ні здобичі, ні бою, і він журливо роззявляє свою велетенську пащеку — справжню печеру смерті, хрипко й безнадійно рикаючи… Через хвилину Нао бачить, що лев-велетень уже простує в темряву шукати там свою здобич.

— Жоден звір не може нас перемогти! — вигукує ватажок, глузливо сміючись.



Тим часом, уже може з хвилину, Нам одвернувся від Вогню і слідкує поглядом за якоюсь тінню на тому боці, що майнула понад берегом і сховалась між вербами й сикоморами. І, раптом здригнувшись та витягши руки він шепоче:

— Син Леопарда, люди прийшли!

Якийсь тягар стискає груди Нао, і всі троє напружують свою увагу. Але на березі не видно нічого, чути лише плюскіт води, шарудіння звірят, шелест трави й чагарника.

— Чи Нам не помилився? — питає Нао. Нам упевнено відповідає:

— Нам не помилився… Він бачив постаті людей під вербами… їх було дві.

Ватажок більше не має сумніву. Серце його вагається між тривогою й надією. Він пошепки говорить:

— Це країна уламрів. Ті люди, кого ти бачив, — це послані Фаумом на полювання або на розвідку.

Він підводиться на весь зріст. Ховатися нема чого, бо і приятелі, і вороги однаково добре знають, що Вогонь не горітиме без людей. І він голосно гукає:

— Я — Нао, син Леопарда, що відвоював Огонь для уламрів! Хай посланці Фаума наблизяться.

Але тиша триває й далі непорушна. Заснув навіть вітрець, ущухло шарудіння звірят. Серед тиші голосніше потріскує Вогонь і плюскотить річка.

— Хай посланці Фаума покажуться! — ще раз гукас ватажок. — Коли вони придивляться ближче, вони пізнають Нао, Нама й Гава! І їх приймуть, як добрих гостей.

Освітлені постаті мисливців видно як удень, і всі троє звуть невідомих кличем уламрів.

Чекають. Вичікування гризе їм серце, малюючи перед очима різні страхіття. Нарешті Нао люто кидає:

— Вороги!

Нам і Гав уже знають це, і радість, яка щойно охопила їх, розвіялась, мов дим. В цю ніч, коли вже так близько до племені, загрожує їм чи найтяжча небезпека. І вона зростає саме тому, що йде від людей. На цій сусідній Великому болоту землі вони сподівалися зустріти людей лише свого племені. Чи не напали вороги Фаума на плем'я знову? Чи не зникли тепер уламри із світу зовсім?

Нао уявляє собі Гамлу полоненою чи мертвою. Він скрегоче зубами і погрожує довбнею протилежному берегові річки. Потім, трохи заспокоївшись, сідає біля Вогню, уважно вдивляючись у чорну далечінь…

Небо на сході розкривається, і місяць у своїй останній чверті випливає з-за далекого лугу. Він великий невиразний і червоний; він світить ще мало, але вже на всю місцевість. Задумана ватажком утеча стане неможливою, коли людей, що поховалися, багато і вони поробили засідки.

Серед оцих думок він раптом різко здригається. Внизу за водою він помічає якусь кремезну постать. І хоч як швидко зникає вона в комишах, проте гостра, як спис, дійсність уже доходить до свідомості Нао. Щоправда, ховаються від них не вороги, а уламри, але Нао волів би бачити краще людожерів чи рудих карликів, тому що пізнав він Агу-Волохатого.




Розділ десятий

АГУ-ВОЛОХАТИЙ


За кілька секунд Нао знову пережив сцену, коли Агу та його брати стояли перед Фаумом, обіцяючи йому здобути Вогонь. Погроза пломеніла в їхніх круглих очах, сила й лютість були в їхніх жестах. Плем'я слухало їх з тремтінням. Кожен з трьох міг би помірятися силою з великим Фаумом. З своїми волохатими, наче у сірого ведмедя, тулубами, величезними долонями та твердими, як дубове гілля, руками, з своїми хитрощами, спритністю й мужністю, зі своєю незламною спілкою та звичкою боротися вкупі, вони варті були цілого десятка інших воїнів. І, пригадуючи всіх, кого вони вбили чи покалічили, Нао відчув безмежну ненависть у серці.

Як подужати їх? Себе син Леопарда вважав однакової сили з Агу. Після стількох перемог його впевненість у своїй силі була велика, але ж Нам і Гав перед братами Агу будуть, як леопарди перед левами!

Попри вихор думок, що зароїлися в голові, Нао миттю прийняв рішення. Він роздумував не довше, ніж заско-чений зненацька олень.

— Першим побіжить Нам, — наказав ватажок, — а за ним Гав. Вони понесуть списи й дротики, а довбні я їм скину, коли вони спустяться із скелі. Огонь понесу я сам.

Навіть маючи таємничі камінчики ва, не міг він залишити завойованого Вогню.

Нам і Гав зрозуміли, що їм доведеться тікати від прудкопогого Агу з братами не лише одну ніч, а поки не добіжать до племені. Вони похапцем схопили свою легку зброю. Нам уже спускався, за ним, на відстані десятка ліктів, сунув Гав. Спускатися було важче, ніж підніматись, через непевне світло й несподівані тіні, через те, що доводилося спускатися в темряві помацки, спинятися над непомітними кручами та щільно притискатись до скелі.

Нам не встиг торкнутися ногою землі, як з берега полинув крик сови, а відповіли йому олень і крик водяного бугая.

Схилившись над кручею, Нао побачив, як Агу, виплигнувши з комишів, блискавкою кинувся назустріч. За хвилину вискочили і його брати — один з півдня, другий зі сходу.

Нам сплигнув на землю.

Тут вагання охопило серце Нао. Він не знав, чи слід кидати Намові довбню, чи кликати його назад. Юнак бігав швидше сивів Зубра, але воли мчали до скелі з усіх боків і могли поранити його описом чи дротиком… Та ватажок натявся недовго.

— Я не кину Намові довбню, вона заважатиме втечі. Хай Нам біжить… Хай він сповістить уламрів, що ми чекаємо на них тут з Огнем.

Дрібно тремтячи, Нам послухався. Він усвідомлював, які жалюгідні його сили перед грізною міццю братів-волоханів, котрі мчали до нього з двох боків. Він хотів бігти далі, але спіткнувся. Нао, бачачи, що хлопцеві загрожує загибель, покликав його назад.

Волохані вже добігали, і один з них кинув свого списа. Спис влучив юнакові в руку, коли він починав знову лізти на скелю; другий з нападників стрімголов біг до Нама, щоб його добити. Та Нао бачив це і зі страшною силою пожбурив на ворога камінь. Камінь дугою промайнув у темряві і збив нападника з ніг, строщивши йому стегно. Та перше ніж син Леопарда встиг відшукати другу каменюку, ворог зник за кущем, люто виючи.

Потім запанувала глибока тиша. Агу попростував до брата оглянути йому рану. Гав допоміг Намові вилізти на скелю знову. Нао, освітлений огнищем і місяцем, тримав у руках великий шматок порфіру, готуючись кинути його на напасників. Він знову закричав:

— Та хіба ж сини Зубра не одного племені, що й Нао, Нам та Гав? Чого ж вони нападають на нас, як на ворогів?

Тут уже обізвався й Агу-Волохатий. Вигукнувши свій бойовий клич, він відповів:

— Агу поставиться до вас як до приятелів, коли ви дасте йому частину Огню, і як до оленів, коли ви відмовитесь.

Дикий регіт розітнув повітря, стрясаючи груди Агу, на яких вільно могла б умоститися пантера. Син Леопарда голосно відповів:

— Нао завоював Огонь у людожерів. Він поділить його, коли повернеться до племені.

— Ми бажаємо мати Вогонь негайно… Агу візьме Гамлу, а Нао — подвійну частину здобичі па полюванні.

Син Леопарда аж затремтів від люті.

— Чого це Агу братиме Гамлу? Він не зумів завоювати Огонь. Плем'я глузуватиме з нього…

— Агу дужчий на Нао. Він розпоре вам животи дротиком і потрощить вам кістки довбнею.

— Нао вбив сірого ведмедя і тигрицю. Він знищив десяток людожерів і два десятки рудих карликів. Нао вб'є й Агу.

— Хай же Нао зійде вниз!

— Коли б же Агу прийшов сам, Нао відразу б почав битися.

Агу голосно розреготався:

— Ніхто з вас не побачить уже Великого болота!

Обидва замовкли. Нао журно дивився на тендітні тіла своїх юних товаришів і порівнював їх з могутньою статурою синів Зубра. Проте чи ж не на його бік хилилося щастя? Адже хоч Нам і поранений, так і один же з братів уже нездатний гнатися за ворогом.

Кров текла з руки Нама. Ватажок присипав рану попелом і наклав на неї трави. Після цього, уважно поглядаючи на ворога, він напружено обмірковував план дальших дій. Нічого було й думати захопити Агу з братами несподівано. Чуття у них були бездоганні, тіла невтомні. Вони були дужі, хитрі, спритні й моторні. Вони бігали трохи тихше за Гава чи Нама, але зате краще володіли своїм диханням. Один лише син Леопарда, випередивши їх з першого разу, міг би потім мірятися з ними своєю витривалістю.

Думки безладно роїлися в голові Нао, поступово набуваючи послідовності й ладу. Він уже бачив подумки всі перипетії наступної втечі й битви. Подумки син Леопарда був весь у дії, тоді як сидів ще не рухаючись біля Вогню. Нарешті він підвівся з лукавою посмішкою та гребучи землю ногою, наче бугай копитом. Спочатку треба було загасити вогнище, щоб, навіть бувши переможцями, сини Зубра не взяли ні Гамли, ні якогось іншого викупу. Більші головешки Нао кинув у воду, решту ж Вогню загасив з допомогою товаришів землею й камінням. Зразу ж після цього вони почали спускатися. Цього разу першим спустився Гав. На височині кількох ліктів він мав спинитися на одному з виступів, досить просторому, щоб на ньому можна було ухилятися від списів і кидати їх самому.

Молодий уламр зразу ж поліз униз.

Коли він досяг призначеного місця, то стиха обізвався, застерігаючи ватажка. Сини Зубра вже були готові до бою. Агу стояв проти скелі із списом у руці; поранений, спершись до дерева, теж держав зброю напоготові, а третій брат, Червонорукий Роук, бувши ближче всіх, півколом ходив туди й сюди. Стоячи на виступі скелі, Нао інколи нахилявся, погрожуючи списом. Вибравши момент, коли Роук був найближче, він кинув свою зброю. Вона пролетіла шлях, що здивував сина Зубра, але не долетіла до мети на якийсь десяток ліктів. Камінь, що кинув Нао слідом за списом, упав ще ближче. Роук глузливо зареготав:

— Син Леопарда — сліпий і дурний!

Повний презирства, він звів до Нао свою праву руку, озброєну довбнею. Тим часом Нао нишком ухопив наготовлену заздалегідь зброю; це була праща, користуватися якою він навчився в племені ва. Тепер він швидко завертів нею. Роук, певний, що це тільки погроза, почав знову ходити, регочучи. Не дивлячись тепер на скелю, він у сутінках не помітив, як зброя полетіла. Коли ж він, нарешті, її побачив, то було вже занадто пізно: спис пробив йому руку. З лютим криком болю він випустив свою довбню.

Великий подив охопив Агу з братами. Вони не розуміли, як Нао міг кинути дротик на таку величезну відстань. Почуваючи, що їх сила мусить поступитися перед таємничим лукавством ворога, всі троє подалися назад. Роук же міг тримати свою довбню лише лівою рукою.

Скориставшись їхнім збентеженням, Нао тим часом допоміг Намові спуститися вниз. Тепер уже всі шестеро були на рівному місці, сповнені затаєної ненависті. Негайно ж син Леопарда кидається праворуч, де прохід ширший і безпечніший. Але там дорогу загороджує йому Агу. Його круглі очі стежать за кожним рухом Нао. Він чудово вміє ухилятися і від списа, і від дротика. Агу суне вперед, сподіваючись, що противники по-дурному викидають на нього всю свою зброю, а тим часом на поміч прибіжить Роук.

Але Нао подався назад, раптом зробив півколо і намірився напасти на третього брата, що стояв, спершись на дротик. Цей маневр змусив Роука й Агу відбігти на захід, отже прохід став ширший, і Нао, Пам і Гав негайно ж кинулися туди. Тепер вони вже не боялись, що Во-лохані їх оточать.

— Сини Зубра не матимуть Огню! — голосно закричав ватажок. — А Гамлу візьме Нао.

Всі троє побігли тепер по рівнині і, можливо, досягли б племені без бою. Але Нао розумів, що повинен, хай навіть важачи життям, цієї ж ночі розправитися з волоханями. Двох волоханів було поранено. Ухилитися зараз від бою означало дати їм змогу оклигати, а тоді небезпека стане ще більшою.

На початку втечі навіть поранений Нам мав перевагу. Всі троє встигли відбігти більше ніж на тисячу ліктів. Після цього Нао спинився, передав Вогонь Гавові і сказав:

— Біжіть, не спиняючись, на захід, поки я вас наздожену.

Вони послухались і помчали щодуху далі, а ватажок почав поволі приставати. Потім він повернувся лицем до волоханів, погрожуючи їм своєю пращею. Коли вони, на його думку, наблизилися, скільки було треба, він побіг на північ, обминув їх з правого боку й щодуху помчав до річки… Агу зразу відгадав його план. Він рикнув, як лев, і рушив на поміч пораненому. Спершу розпач додав йому прудкості, й Агу майже не відставав від Нао. Але довго бігти з такою швидкістю при своїй важкій будові тіла не міг. Син Леопарда, ніби створений для швидкого бігу, скоро випередив його. Він добіг до скелі, маючи виграш більше ніж триста ліктів, і опинився віч-на-віч з третім братом.

Той грізно чекав на нього і в слушну хвилину кинув списа. Погано націлившись, він не влучив у ворога, а Нао зразу насів на нього. Сила і спритність у Волохатого були такі, що навіть з перебитою ногою він якогось там Гава чи Нама знищив би вмить. Але, вступаючи в бійку з великим Нао, він не розрахував і замахнувся своєю довбнею з такою силою, що не встояв на одній нозі і поточився; водночас довбня його противника, ударивши по потилиці, прибила його до землі. Другий удар строщив Волохатому хребта.

Агу не встиг добігти якоїсь півсотні ліктів, а ослаблений втратою крові та не такий прудконогий Роук відстав на сто ліктів. Обидва бігли люті, як носороги, забувши про все на світі, окрім темного голосу крові, що гнав їх на допомогу братові.

Син Леопарда чекав, наготувавши довбню та спершись ногою на тіло ворога. Агу відразу ж кинувся на нього… Нао ухилився, а ухилившись — швидше оленя побіг

назустріч Роукові. Тримаючи свою зброю обома руками, він одним могутнім ударом вибив довбпю з лівої руки Роука і ударом по голові повалив на землю другого противника…

Після цього, ухилившись од Лгу ще раз, він закричав йому:

— Де твої брати, сину Зубра? Чи ж не вбив я їх, як свого часу вбив сірого ведмедя, тигрицю та десяток людожерів? А сам же я ось вільний, як вітер. Мої ноги прудкіші за твої, а легені невтомні, як у оленя!

Нао відбіг ще далі, повернувся лицем до Агу й гукнув:

— Нао не хоче тікати. Він цієї ночі або забере життя у тебе, або ж віддасть тобі своє…

І він націлився на сина Зубра, але до того вже повернулися хитрість і упертість. Агу сповільнив свій біг і уважно вичікував. Спис Нао майнув у повітрі. Агу нахилився, і зброя просвистіла над його головою.

— З нас двох Нао мусить умерти, — заревів він. Агу більше не поспішав. Він бачив, що противникові

вільно було чи битися, чи ухилитися од бійки. Він наближався поволі, навіваючи жах. Кожен його рух свідчив про люте бажання бою, а довбня і спис дихали смертю. Хоч його брати й були вбиті, Агу все ж не боявсь високого, гнучкого, з спритними руками та міцними плечима воїна. Адже він був дужчий за братів і ніколи не зазнавав поразки. Жоден звір, жодна людина не могли встояти перед його довбнею.

Підійшовши на близьку відстань, Агу кинув свого списа. Зробив він це лише тому, що так годилося, й анітрохи не здивувався, що Нао ухилився від рогового вістря. Так само й він ухилився від списа Нао.

У противників залишилися самі довбні. Обидві звелися вгору, обидві були дубові. Дрюк Агу мав троє сучків; від довгого вжитку він вигладився і блищав під місячним світлом. Дрюк же Нао був кругліший, не такий старий і не такий блискучий.

Агу напав перший, але в свій удар не вклав повної сили, бо не цим сподівався перемогти сина Леопарда. Так само, не папружуючись, одбився ударом збоку й Нао. Дрюки гучно вдарилися один об одного. Одразу ж потім Агу стрибнув праворуч і напав на високого мисливця з такою силою, що його дрюк міг би строщити голову не те що людині, а й будь-якому звірові. Але його дрюк лише свиснув у повітрі, бо Нао знову ухилився, б'ючи противника своїм дрюком зверху. Удар був такий дужий, що сам би

Фаум захитався, Агу ж наче вріс ногами в землю, Тепер він відскочив назад.

Вони знову стояли віч-на-віч, ніби ще й не починали бійки. Але в них самих боротьба не вгавала. Кожен добре знав, з яким страшним ворогом він б'ється; кожен усвідомлював, що досить одного непевного руху, і він заробить собі смерть — смерть, гіршу, ніж від тигра, ведмедя чи лева, а вони ж несвідомо боролися за те, щоб на безліч віків дати перемогу тому племені, що піде від Гамли.

Агу відновив бійку, хрипко ревучи. Вся його сила скупчилася в його руках, і він з розмаху опустив довбню; бажаючи рознести вщент супротивника. Відскакуючи, Нао підставив свою зброю. Він одвернув удар, але один із сучків устиг глибоко дряпнути йому плече. Полилася кров і залила уламрові руку. Певний, що цього разу він уб'є того, кого вирішив знищити, Агу знову звів свого дрюка і з дикою люттю замахнувся…

Замах був такий сильний і різкий, що Агу похитнувся. В ту ж мить, зловісно вигукнувши, ударив Нао. Череп Агу брякнув, як дубовий оцупок, і волохате тіло поточилося, новий удар прибив його до землі.

— Не матимеш Гамли! — ревнув переможець. — Не побачиш знову ні племені, ні болота і вже ніколи не грітимешся біля Огню!

Агу підвівся. Його міцний череп був залитий кров'ю, права рука висіла, як зламана гілляка, ноги тремтіли. Але в очах палала скажена злоба, і він лівою рукою знову вхопився за дрюк і знову ним замахнувся востаннє. Але Нао вибив його з рук Агу на десять кроків.

Схиливши голову, Агу чекав смерті.

— Агу трощив голови й серця своїм ворогам! — пробелькотів він. — Агу ніколи не дарував життя тим, хто сварився з ним за здобич чи яку вигоду. Всі уламри тремтіли перед ним.

Це був останній зойк його темної свідомості, і, кони б він міг тішитися в своїй поразці, він би з того потішився. Агу вважав за правило ніколи нікого не милувати і тим ущент нищити плани лукавої помсти переможених. Отже, своє життя він вважав за бездоганне… Коли перший смертельний удар гупнув йому на голову, він навіть не застогнав; крики болю вирвалися лише тоді, коли згасла думка і на землі лишилося саме тепле тіло.

Після цього переможець пішов добивати інших волоханів.

І тут йому здалося, що сила всіх трьох синів Зубра перейшла в нього одного. Він повернувся до річки, прислухаючись, як гучно калатає його серце. Тепер ніхто не одніме у нього життя. А кінця йому він і не бачив.




Розділ одинадцятий

ПРЕДКОВІЧНОЇ НОЧІ


З великою тугою щовечора проводжали уламри сонце. Коли самі зорі лишалися на небі або ж місяць ховався за хмари, вони почували себе надзвичайно нещасними й нікчемними. Скупчившись на ніч у якійсь печері чи під

виступом якоїсь кручі, вопи в холодній пітьмі мріяли про Вогонь, що нагрів би їх своїм теплом і прогнав би від них лютих звірів. Дозорці не випускали зброї з рук, повсякчасна обережність і побоювання виснажували їх мозок і тіло; вони знали, що на них завжди можуть напасти несподівано.

Надійшов один вечір, що здався їм особливо гнітючим. Вітер розігнав хмари. Голосно завиваючи, гасав він по пожовклій траві та голих деревах. Велике червоне сонце, наче горб на заході, ще освітлювало місцевість. Плем'я, тремтячи, сходилося докупи, щоб не так сумно було перебувати темряву ночі. Плем'я почувало своє слабосилля і тужило за тими днями, коли весело гуло полум'я, поїдаючи сухий хмиз. В ті часи смерком плив дух печеного м'яса, тепла радість хвилювалася в грудях, вовки блукали полохливо, а ведмідь, лев і леопард трималися осторонь, забачивши блискучого звіра.

Сонячне проміння слабшало і поволі згасало на безхмарному небі. Нічні звірі вийшли на лови.

Старий Гун, який постарішав ще більше в це лихоліття, глибоко й сумно зітхнув:

— Гун бачив своїх синів і синів своїх синів, і в улам-рів завжди був Огонь. А тепер нема більше Огню… і Гун помре, не побачивши його знову.

Западина під скелею, де нині ховалося плем'я, була глибока, наче печера. Тихої погоди це був би дуже добрий захисток, тепер же холодний вітер студив груди.

Гун додав:

— Вовки й собаки дедалі сміливішатимуть.

І він вказав на полохливі тіні, що сновигали щораз частіше, як наставала ніч. Виття ставало все довшим і грізнішим. Ніч невпинно наганяла на уламрів зголоднілих звірів, і лише останні відблиски смерку не дозволяли їм наблизитися до людей. Стурбовані дозорці ходили туди й сюди, освітлювані холодним промінням зірок…

Несподівано один з них спинився, вдивляючись у темряву. Двоє інших зробили те саме.

Після цього перший заявив:

— У степу люди!

Все плем'я зірвалося па ноги. Одні перелякались, У інших серце сповнилось надії. Фаум, пригадавши, що він ще ватажок, виліз з-під скелі, де відпочивав, і наказав:

— Хай усі воїни наготують зброю!

В цю тривожну хвилину уламри мовчки послухалися його наказу. Ватажок додав:

— Хай Гум візьме трьох воїнів і піде вислідити чужинців.

Гум вагався приймати накази людини, що втратила силу. Та тут втрутився Гун.

— У Гума очі леопарда, вухо вовка і нюх собаки. Він розбере, хто надходить — чи вороги, чи уламри.

Тоді Гум з трьома юнаками вирушив у степ. Хижаки теж рушили слідом за ними. Воші зникли в темряві. Сполохане плем'я напружено чекало їх. Нарешті з темряви докотився голосний крик.

Фаум, схопившись на ноги, гукнув:

— Надходять уламри!

Могутня радість пройняла серця, охопивши навіть дітей. А Гун висловив свою і всього племені думку:

— Чи це Агу з братами, чи Нао з Намом і Гавом? Нові крики почулися з темряви.

— Це син Леопарда! — промовив Фаум, ховаючи свою радість.

Адже він дуже боявся люті Агу.

Більшість же думала лише про Вогонь. Коли Нао принесе його з собою, вони охоче схиляться перед ним, коли ж ні — ненависть і презирство уламрів спаде на невдах.

Тим часом зграя вовків наближалася до племені. Спустилася чорна ніч; згасла остання червона смужка на заході, зорі яскравіше блимали в холодному небі. Ах, от би побачити, як росте теплий червоний звір, відчути, як він зогріває груди, ноги й руки!

Нарешті серед степу виникла темна постать Нао, і Фаум заявив:

— Огонь!.. Нао несе Огонь!

Буйна радість охопила всіх. Дехто стояв приголомшений. Інші, несамовито вигукуючи, побігли назустріч. І Вогонь з'явився. Син Леопарда простяг його людям, тримаючи в руках клітку з камінчиків. У клітці жевріла невеличка червона купка жару, така слабосила, що дитина могла б забити її одним ударом каменя. Але всі знали, яка могутня сила може виплигнути з неї. Важко дихаючи та боячись, щоб він не згас, вони мовчки жадібно їли його очима…

Після цього ж зпявся такий галас, що вовки й собаки мусили зазнати справжнього розпачу. Все плем'я тиснулося до Нао з жестами, глибокої пошани, обожнювання і навіть рабства.

— Не забийте Вогню! — крикнув Гун, коли галас трохи вщух.

Всі відступили. Нао, Фаум, Гамла, Нам, Гав і старий Гун рушили до скелі, а плем'я розсипалося навкруги — шукати траву, хмиз і гілля. Коли багаття було вже готове, син Леопарда підніс до нього свій маленький вогник. Він плигнув спочатку на тоненькі стеблинки, потім засичав, кусаючи гілочки, і загув, допавшись до грубого гілля. Вовки й собаки втекли в глибину одігнаної темряви, охоплені жахом перед таємничою силою.

Тоді Нао, звернувшись до великого Фаума, запитав:

— Чи не додержав свого слова син Леопарда? А чи ватажок уламрів додержить свого?

І він показав на Гамлу, яскраво освітлену червоним полум'ям. Вона труснула своїм чудовим волоссям. Тремтячи з гордощів, вона не вагалась. Вона цілком поділяла захоплення всього племені.

— Гамла буде тобі жінкою, як це було обіцяно, — майже слухняно відповів Фаум.

— А Нао стане вождем племені! — сміливо заявив старий Гун.

Він сказав це не для того, щоб зневажити великого Фаума, але щоб знищити можливе небезпечне суперництво. В цю ж мить, коли саме відродився Вогонь, напевне, ніхто не насмілився б сперечатися з Гуном.

Хвиля радості прокотилася по племені. Нао ж бачив одну лише Гамлу, її довге волосся та ясні очі. Проте він розумів, що людина з перебитою рукою не може одна керувати уламрами. Отже, він сказав:

— Нао і Фаум правитимуть племенем удвох!

Всі у великому здивуванні замовкли. Фаум же вперше відчув, що його тверде серце пройнялося невиразною ніжністю до людини, що з'явилася на світ не від його сестер.

Тут старий Гун, наймудріший з уламрів, зажадав почути оповідання про пригоди трьох воїнів. Пам'ять про ці пригоди була така свіжа, начебто Нао пережив їх ще вчора. За тих часів слів у людей було мало, в'язалися вони неміцно і викликали в уяві лише окремі, короткі, хоч і яскраві, картини. Великий мисливець почав розповідати про сірого ведмедя, про лева-велетня й тигрицю, про людожерів і мамонтів, про рудих карликів та бевплічків, про синьолюдків, про печерного ведмедя. Не розповів він з лукавства чи недовір'я лише про секрет добування Вогню а камінчиків, що його навчився у ва.

Це була оповідь переможця і тому глибоко западала в серце та високо здіймала груди слухачів. І Гун вигукнув:

— Не було воїна, рівного Нао, серед наших батьків… і не буде такого й серед наших дітей… і дітей наших дітей!

Нарешті Нао згадав і Агу, і всі уламри здригнулися, як дерева в бурю. Так усі боялися синів Зубра.

— Коли син Леопарда бачив Агу? — перебив Фаум, з острахом поглядаючи в чорну темряву.

— Минула ніч і ще ніч, — відповів воїн. — Сини Зубра перепливли річку. Вони підкралися до скелі, де сиділи Нао, Нам і Гав… Нао бився з ними…

Запанувала тиша, ніхто не дихав. Чути було лише голос Вогню й вітру та далеке виття якогось хижака.

— І Нао убив синів Зубра! — гордо заявив мисливець.

— Тепер уламри вже ніколи не боятимуться ворогів! Фаум раптом ухопив Гамлу за волосся, брутально кинув її переможцеві під ноги і сказав:

— Ось! Вона буде тобі жінкою… Я їй більше не оборонець. Вона схилиться перед своїм господарем, вона ходитиме по здобич, що ти заб'єш, і приноситиме її на плечах. Коли вона перестане тебе слухатись, можеш її вбити.

Нао простяг руку до Гамли й доброзичливо допоміг їй підвестися. Майбутнє безлічі віків розкрилося перед ними.



notes


1

Онагри – дикі осли.



2

Мегасерос — великий олень з гігантськими рогами.



3

Агуті — лісова тварина з породи гризунів, схожа на зайця.



4

Сикомори — великі тропічні дерева.



5

Кзами — назва племені людожерів.



6

Ва — так звалося плем'я людей-безплічків.