СМЕРТЬ КАЛНИШЕВСЬКОГО
І
Нависло небо оливом похмурим... 
Земля затвердла на холодну крицю. 
І вихор виє — ранена вовчиця — 
і треться з зойком об холодні мури...

Тут день мов ніч... Невиразні контури…
Холодне сонце, мов стріла, промчиться 
і знову тоне світ в сніговій бурі, 
щоб в чорній ночі заховати лиця...

А в келії, карбованій літами, 
лягає тінь...
Це Він у рясі ходить 
і думи шле туди, на ясні води,

і мірить крок його холодний камінь... 
Молитву Богу шле чоло пророче, 
і тонуть в споминах старечі очі...
II
Садок вишневий... Хатка, і степи.. 
Поля — поля... Ставка чорняві очі. 
І день, склоняючись в обійми ночі, 
востаннє далеч степу золотить...

Життя — мінливо-золота блакить –
спада серпанком на чоло діточе... 
У матері пеститися він хоче 
і чує, як вона його пестить...

«Люби до скону рідну Україну,
і до останку сили борони!»
...А він глядів в блакить прозоро-синю

й побіг де манять золотом лани... 
І зупинивсь аж в зелені степів, 
і слухав музику солодких слів...
III
Кружляє степ... Спадає височінь, 
вогнисто розчахнувшися надвоє. 
Бичують землю блискавок бичі, 
і обрії тремтять в загравах бою...

Під ним — буланий, віжки гризучи, 
вужем спинається, кида піною... 
А перед ним — похмура далечінь 
вгинається під крок козацьких воїв...

Блиснула булава в тугій руці, 
на північ скерувалася ворожу... 
В останній бій...
Пожари...
Вістовці 
відомлять про руїну Запорожжя...

І крізь вогонь, хугу, що виє вовком, 
примарою зближаються — Соловки...