МОЄМУ БАТЬКОВІ

Усе пам’ятаю, ніщо не забуто, 
Дитинство моє вітряною порою, 
Німецькі снаряди вигукують люто, 
Зима завива за крутою горою.

Обтесаний півник на новій ворітні, 
В дворі, на постої, солдатські двоколки. 
І, зорями шиті у синьому квітні, 
Верба опускає зелені подолки.

А ти, посивілий, в низенькій хатині 
Рівняєш підошву, постукуєш тихо, 
Щоб хлопців, не дай бог,— синів твоїх, нині 
Не тронуло горе й безхліб’яне лихо.

П’ятнадцятий рік щонайстаршому брату, 
Середлітку — десять, чотири — малому. 
За шевство просив копійчану оплату: 
— Синам же рости! Відпочинем потому.

Все чоботи шив. Я пригадую, марю: 
Рибалкам в заброди, дівчатам — однако. 
Привіт тобі, чесний сільський чоботарю, 
Мій батьку далекий, старий кожум’яко!

Коли ж накрапала осіння мигичка, 
У далеч, у вирій, збиралися гуси, 
Ти пив із шевцями. А звичка — не мичка, 
Із неї ні нитки, ні чорту спокуси.

Ти дуже зносився, мій батьку, я бачу, 
Літа, наче коні, промчали на мості, 
А ми ж із тобою похожі на вдачу 
І щирі занадто. І дуже запрості.

Тому нам і щастя нелегке на світі, 
Дорога крута, а не стежка обічна; 
З морозом — узимку, із спекою — вліті. 
Та труд. Та мозолі. Та пісенька вічна.

Що був чорноморець, та був запорожець, 
Ще й дівка-любавка з зелених потоків. 
У тебе ж самого нелегкий порожець — 
Спіткатися й падати сімдесят років.

Спочив би на старість. Сини і онуки 
Вробили б на хліб і до хліба доволі, 
Так знову війна підняла свої руки, 
Не руки, а лапи, страшні й похололі.

Над нашою хатою тінь малинова, 
Зоря загасає і чайка кигиче, 
Без подиху в грудях я жду твого слова, 
Мій батьку, мій трударю, хто ж мене кличе?

Верба обгоріла стоїть, як вдовиця, 
А диму полотна багряно-безкраї, 
Ворота упали. Усохла криниця. 
Мій батьку, мій трударю, хто ж то гукає?

У небі дніпровському не лебедята, 
Не крижень перистий пливе над тобою. 
І сохне барвінок, і корчиться м’ята, 
Ждучи мене з поля, з останнього бою.

То ж ти мене кличеш крізь ночі заграву, 
Крізь кулі й розриви у полі німому, 
Де ворог приніс і ганьбу, і неславу, 
І голод повзе біля отчого дому.

Тебе ображає фашист-недоріка, 
Багнет націляє і тикає в груди 
За те, що твій син не сліпець, не каліка, 
А вийшов між люди і став, як і люди.

У снах тебе бачу. А сни на хвилину, 
У серці не смуток, а гнів і турбота. 
Я вітром повію. Я птицею злину 
Чи травкою виросту попід ворота!

Чи краще, як воїн, крізь битви та біди 
Із доброю звісткою глянуть до хати, 
Щоб радо всміхнулися давні сусіди 
І встала назустріч заплакана мати.

І хлопці б по чарці хильнули до діла, 
А мужа зустріла вночі молодиця, 
І м’ята зійшла б, і відром задзвеніла 
На зрубі дубовім глибока криниця.

Облога тривожна чи битва — однако, 
Чи постріл підступний, чи темна утома, 
Сільський чоботарю, старий комуж’яко, 
Мій батько посивілий, жде мене дома!

1943