(ТЕМНИЦІ)
Липи в час доцвітання стоять золоті,
безгомінні.
"Було тут кілька темниць", - сказав 
Неборак. О відлуння колишніх льохів
з назвами, як у дівчат чи винарень, - 
"Доротка", "Під ангелом", і та найлютіша - 
"Татарня", де очі вмирали найперше, 
і світло ховалось під пахви,
в роти без'язикі!

Ця тиша тепер ні до чого. Це навіть не
меморіал. І річку загнано в труби.

Хоч кожен з нас міг би сказати:
"Липи в час доцвітання - гаснучі зорі.
Повні трамваї дівчат".

(РІЧКА)

Зійшовши до річки, ми воду
торкнули руками.

У липні так любимо тіло води, 
що втікає між пальців.
Сто млинів було там, сто млинових
коліс і зелені застояні плеса,
де риба ловилася в руки.
Очерет, наче царства, держави з латаття - 
усе було річка.

Теплі схови в піску
залишалися наші й не наші,
хололи до ранку.

Скільки нас не збулось,
переходячи міст понад Полтвою,
скільки
перейшло через міст і назавше
пропало в гущавині правого берега?...

(ЦВЯХАРНЯ)

Хтось казав: "Ми не ті.
Ми присутні в тунелях і вікнах, 
але нам не дійти до старої цвяхарні 
за рогом".

Зостається сідати на сходах,
співати.

Може так подолаємо стіни, припнемо
голоси до камінних цурпалків
і витремо очі?
Може так і почують нас ті,
що чекають за рогом?

Зостається шукати себе,
і останній сірник, що в найдальшій 
кишені
колючий, як цвях.

(ПИВО)

Ми терпляче прожили годину
липневої спеки.
Мотоцикли минулих епох і старі арбалети
лишились позаду.

Золота незасвічена Роза. Й сімсот
неспокійних та спраглих атлетів
з пересохлими вусами й нервами.

Море, рятуй нас! Купання
Для гострих твердих борлаків
чоловіцтва в загарбаній вежі.
О як ми слухняно чекали!

Кожен ковток є причастям.
Рани від стріл проступають
під сорочками.

(ДУХ)

Дозволь мені кружляти над тобою.

Я знав Йосифу Кун, я знав ще кількох жінок.
Песій Ринок вітав мене песім гавкотом,
а черниці з вулиці Сакраменток
ховалися в нішах.

Ані разу не вигнав мене Макольондра,
я завше мав гроші і розум.

Покажи с в о є місто. Я хочу
йти за отими дівчатами
в сукнях червоних.

Я хочу дзвонити 
з оцих телефонних кабін.
Я хочу набрати номер Йосифи Кун
і почути
як вона скаже:
"Дозволь мені кружляти над тобою".

(ЗАБУТТЯ)

Так, наче брама - то вхід.

Є міста до яких неможливо
зайти через браму.
Є міста, до яких неможливо
зайти.

І приносять великий ключ, і шукають,
куди б устромити, але
брам немає, сторожа зітерлась
на порох. Сім вітрів розкошують
на площах і залах.

Навсібіч передмістя відкриті, сторожа
виростає зелена й пругка.
"Замарстинів, Кульпарків, клепарів", - 
перелічуєш майже вголос,
та ніяк не згадаєш, як зветься
дерево,
до якого вона вже не ходить...

(РЕБРО)

Я віддав би своє ребро
в анатомічну майстерню.

Там велетенські серця різників і коханців,
обвислі й надуті легені курців,
трубачів і склодувів,
меланхолійні пияцькі нутрощі,
татуйований орден героя (якраз над соском)
і руки останнього ката
по дванадцятім вироку...
Ані слова про інші витвори.

Я віддав би своє ребро.

Може, щось вийшло б із нього - 
якась рибина,
чи жінка,
чи гілка 
забутого дерева 
гінкго...

(ЗАМОК)

Прогулянка кіньми - велика приємність.

Та нам зостаються лиш кухні
в задвірках сецесій - 
просторі прокурені гнізда,
де гори немитого посуду й чаші
з піщаними квітами, де
у кранах сухих ледь пульсує
волога зелених боліт.

Посіймо попіл на стіл
і пролиймо невипиті краплі.
Брате, намацай отам на стіні вимикач - 
я не бачу тебе,
бо до ранку ще триста хвилин.

А панство і челядь поснули,
і коні поснули,
і нам не ввійти в ці кімнати.
В о н и покличуть.

(РИНОК)

Замок зіходив на землю все меншими замками,
з одною-єдиною баштою,
де графи колишні ставали поволі
фігурами з воску. жокеями,
фотопортретами.

Здрібніння квартир і мансард,
навіть шахових партій в альтанках,
відбилось на нашому настрої - 
хотілося пити.

І врешті, зійшовши по Лисенка, де
обличчя у вікнах немов стародруки,
побачили ми,
як доми продаються, полотна, гравюри,
дівчата.

З "Татарні" світило підземне крило.

(КОЛО)

Місто, немов сузір'я.

Як часто, блукаючи, йшли ми
на світло домів, від яких
не лишилося й каменя!...
І хто нам повірить, що йшли ми на світло?

Як часто шукали ми гирло,
і міст і причал
в опівнічних пустинях дворів,
та хто нам повірить, що річка була тут?

Тільки крізь нас переходять міста
у непам'ять.
Ми вимовляємо їх 
і знаходимо іншими. Втім,
вранці виходиш на площу і все пізнаєш:

Липи в час доцвітання стоять золоті,
безгомінні.