Збірка СИНІ ЕТЮДИ

БАРАКИ, ЩО ЗА МІСТОМ 
І 

Юхим підійшов до паркана й прочитав такий плакат: Товариші! 

Тероризуйте тил ворога. Бийте німчуруї Бийте гайдамаччину. Наше військо недалеко. Хто не з нами, той проти нас. 

Підпільний ревком 

Д'ех! Мать твою бог любив! І тут же Юхим подумав про Мазія: — Так... Розумію... Ну, держись, Мазію! Посмотрим твою ухватку. Потім заложив руки в кишені і, посвистуючи, пішов до бараків. Це було вдень. 

II 

Розсипається небесний дріб по даху і співають ринви одноманітну пісню в переливах легкого дзвону. Тиха осіння ніч, коли темно, як сажа, а десь запізнився невідомий птах вилетіти на південь. Над бараками ліхтар примружив своє старече око, засльозився, з сумом дивиться на провалля. Біля города присіли бараки, а далі ховаються провалля, де навалено сміття з містких будівель, з помийних ям. А цвинтар, що праворуч, зарився в стоси жовтого листя, і по коліна загрузли могильні верби... Ну і прислухався Мазій, санітар барачний, і чути було — шарудять у листях мишенята дощовитої осені. То падають дрібненькі ґорошинки, щоб напоїти землю невеселим сумом. Холодно. Вітер іде широкою вулицею, добігає до бараків і тоді з важким духом трупів несеться до провалля, щоб заритися в сміття. До бараків, у двір, крізь ворота просунулись рейки, що провели в п'ятнадцятому році, коли з далеких сопок Галичини привезли ранених. Але зараз не видно рейок — темно, як сажа. ...Ах, Німеччино, Німеччино! Кожного дня заганяєм у ворота чотири-п'ять вагонів напівтрупів, і бараки повні до неможливости. 

Тягнуться потяги без станцій, без води, бех хліба на батьківщину — і приходять потяги до бараків. ...І от до Мазія прибіг Юхим, кинув спрожогу: — Ну, єсть плакат! — Що кажеш, Юхиме? Мазій дивиться двома ярками. Від нього йде труповий дух. — Кажу — прояви себе! І розповів: треба товаришам підсобити. Одним словом, приштокати. Мазій думає не довго і вже гудить голосом польової порожнечі: — Це можна... Чого ж не можна? Юхим дивиться непевним поглядом: — А не брешеш? — Навіщо брехати? — Ну, тоді слухай: давай конкретно абсудим. Скажемо так: зробити треба. Це ясно. А як зробити — подивимось. Згодний? — Згодний. — Дивись... Щоб, значить, вийшло все в акурат і нікоторої змєни від тібє не було. ...Отже, в цю ніч ухвалили так: одного обов'язково приштокати, а далі буде видно. 

Окупація — слово не наше, і прийшло воно з темних країв, щоб захмарити наше блакитне небо. Ходять по городу каски, суворо дивиться голуба одіж. Не голубіють дні. Мовчки бунтують вулиці, мовчки бунтує завод- 1 порожньо очам, мов о дванадцятій годині ночі в обложенім місті. Мочить дощ і шлики з червоними китицями й червоними поверхами. Звичайно, з наших. Але чорно на душі. І шкірить зуби почуття помсти, і хочеться клацнути. ...Окупація — слово не наше. 

Від Мазія Юхим пішов до Оришки. Були у неї інші санітари, так би мовити, товариші Юхимові. «Разговори розговарювали». Говорили про доктора — старшого лікаря та про інше. Ну, і лаяли — всіх лаяли. Навіть мерців і хорих. Сказав один: — А не помічаєте, хлопц.і, як старший лікар почав хвостом крутити? Це не спроста. Юхим наставив вухо. — Невже і він прочитав плакат? Гм! І чогось образився: — Понімаєш, «хвостом круте». Думаєш, тібє спужався? 

Регочеться санітар: — Що це ти, Юхимушко, чи не з Мазієм побував? Здригнув Юхим: «В акурат влучив»: — Перехрестись. Який мінє антирес? — Та хто його знає! Мазій чоловік темний... А другий розповів: — Проходжу це я, братці, біля кладовиська. Дивлюсь—щось блукає там. Перелякався я, бо темно було. А потім кричу: «Хто там такий?» Не відкликається. Взяв я тоді на бугайця: «Хто там такий? Стріляти буду». Не відкликається і йде до мене. Конче перелякався я, але стою. Коли це підходить. Дивлюсь — Мазій. «Чого ти тут шляєшся»? — «Могилу,— каже,— рив».— «Це уночі?» — «А не все одно: завтра ж знову штук двадцять закопаємо». Отакий! — Та то його, мабуть, мерці збили з пантелику. Уже нічого йому не страшно. — Воно так. Та його вже страшно становиться. Юхим заспокоївся й покликав у сіни Оришку. Така й така історія. Думаємо одного приштокати. Сам бачив плакат. Оришка: — Ну їх до чортової матері! Не зв'язуйся. Коли б чого не вийшло. Юхим поважно взявся в боки: — Сайдьоть! Лиш би тібє турботи не було. А потім пожартував: — Мінє що — як треба, то й жисті рішусь. Пайдьош на похорон, музика заграє марша... Отже, говорили ще й про іншу справу, бо помітив Юхим, що Оришка підморгувала комусь. — Ти гляди, щоб нікотрої змєни. Нащот змєни я чоловєк пронзитєльной. Оришка в знемозі похилилась Юхимові на груди. ...А за дверима ринви співали одноманітну пісню в переливах легкого дзвону. 

III 

Чи не здається вам, що ми вже давно в бараках, де труповий дух? Га? Суєта. Суєта. Суєта. Хіба можна кожного зводити у ванну після довгої дороги без станцій? ...Потім рили величезні ями й кидали туди необмиті, чорні, виснажені цурпалки живого м'яса. Не чекали й смерти — валили на підводи й везли на цвинтар. Везли на цвинтар наших полонених, що були в Німеччині. Отже, праця на дві зміни. Лікарі ходили по палатах розгублені, сестри й служанки без ніг. 

Носії. Носії. Носії. ...Мазій і Юхим теж. І через край переливається в палатах стогін — чорний, смердючий. І вовтузяться люди й шукають виходу, ніби пацюки, що попали в раковину з рідким калом. Душить труповий дух. Не чути сміху в палатах. Але не можна ввесь час у такій задусі. Виходять на повітря й з жагою ссуть його, як телята материні груда. ...Пройшла Оришка. До Юхима каже: — Це не завод пахне. А Юхим вуглем стоїть, думає: — Без сумлєння. І Мазія очима шукає. ...Палатські служники ліками пахнуть, і все це народ, так би мовити, під знаком запитання. Ядерні баби, звикли жирувати з хорими, і пухкі та смачні, недарма на «хорих» порціях одгодовуються. Котлети, а не баби! От і з Юхимом: нежонатий хлопець, а підморгує не одно бабське око. ...Ну, а Оришка уїдлива, шоколадна баба. Одразу до своєї палати принадлива («Карі глазки, де ви окрились? Мінє заставили страждать») . Оришка в аптеці крутиться. «Дохтурь!» Як нема фельдшера, то й сама ліків дасть: . — Що вам требується? Оліум ріціні? І регочеться. — Ги! Ги! Хоч окуляри на носа натягай. — ...У-ух, ти! Шльондро непідтикана! У Хранцію надумала їхати, чи що? Іще гигоче, шоколадна, а груди, ніби холодець, тіпаються. ...Набачив Юхим Мазія — покликав, убік одвів. — Ну, що? Може, передумав? Мазій на цибатих ногах до сонця тягнеться, баньками з безодень виблискує. Що він думає, ця мавпа з зоологічного? А говорить спокійно, наче дитина конфету ссе. Напевне, від трупового духу заморока найшла. — Згарбаємо — не писне! Юхим хвилюється: — Завела сорока про Якова. Ти ділом говори. Що за манєра? От падазрітєльной! Одрубав Мазій: — Не віриш, то йди! 

Заблимали очі: — Мінє усьо одно. Підсобити треба товаришам. Возьми в унімання... А ти вола, мабуть, перетягнеш... Значить, сьогодні? ...Увечорі зійшлись біля Оришчиної кімнати. — Все готове? — Все. Тоді вже насувалось сіре рядно осіннього вечора. Пішли до Оришки: поки стемніє. Оришка з Юхимом жартували на кроваті. Борюкались. Мазій пахтів цигаркою на палатській лаві — білій з голубим блиском. В Оришки не очі — поросята кувікають. Натягнула на Юхима млинця (кашкета цебто) і на вухо телеграфує: — Нащо цього привів? Погратися не дає. Ги! Ги! Взяв Юхим Оришчине вухо в зуби: — Мовчи! Хай сидить. Поспіємо. Від борюкання кімната повна спеки. Оришка мов сонце, що за обрій перевалює. П'ють воду, прицмокують. Потім відпочивали. Каже Оришка: — Чого ти, Мазію, такий непривітливий? Мазій у вікно дивиться, де огні по бараках ходять — хорих переносять. Мовчить. Як пугач. — Скоро год у нас, а все однаково й! Це Оришка, і проглинула: — Кажуть, з мерцями приятелюєш. Ги! Ги! Мовчить Мазій. Безодні у вікно вставив. ...Ще пожартували. І от вечір провалився в темряву. Юхим загортався: — Мабуть, ходім! Підвелись. А Оришка Юхимові підморгує, щоб спати приходив. «Тяжолоє положеніє: мужчин война перевела». От... Та, бачите, на дворі гомін глухий пішов. Наставили вуха. Оришка: — Кличуть... Неначе як хворих привезли. І крикнуло за вікном: — Виходь! Юхим досадливе махнув рукою: — Подаждьош, не пужар!.. ...Зійшли з ґанку в багно. Двір увесь шумить. Поліз у кашкет Юхим: 

— Ховай струмент. Діла сьогодні не буде. Пішли за натовпом до рейок. ...А під навісом, де вагони,— лампи та свічки бігають. Сунеться з вагонів скигління і йде в болото. Метушився вартовий лікар: — Ану, хлопці, дружніш! А хлопці й так ледве ходять. Учора цілу ніч носили цурпалки живого людського м'яса, В палатах повно. Вже ніде ставити носилки. — Отже, «дружніш». Підожди, скоро вже прийдуть, загетьманують. ...У палатах крик: — Куди несете? Ніде. Несіть у шосту. — Там уже наставили. — Ну, в десяту. — А... йди від гріха... мать твою так! Чого так язиком ляскати? ...Тільки ринви співають пісню в переливах легкого дзвону. — ...Земляче! А, земляче! Дай, друже, водички! Мазій наставив свої глибокі ярки. — Багато вас... Все одно завтра в яму. Хорий з жахом подивився на Мазія й заскиглив. Підбіг Юхим: — Сматри! І послав кудись у повітря «в бога і богородицю». Пахло трупами. 

IV 

Цвинтар — невеселе місце в нашій республіці. В'януть трави біля могил. Зализує на могилах свої рани осіннє сонце, потім крутить хвостом і ховається за небесним тином. Уранці копали братерську могилу. Гризуть мотики землю, а лопати навалюють невелику сопку, і дивимося на неї з сумом. ...Мазій стоїть з мотикою в ямі, а Юхим — з лопатою на гс'рі. Інші пішли обідати. — От дух, аж сюди чути,— сказав Мазій. Сказав незадоволено Юхим: — Не могу я більш терпіти, вашого духу слухати. І дивиться на Мазія: — Розумієш: треба завод одкривати. Надоїло мінє. Хіба це робота з мерцями? Так, недоразумєння. Потім говорили про сьогоднішній нальот. Так би мовити, про діло плакатне. ..-Летить під кирки земля, бризками розсипається. Росте сопка біля ями. 

Сонце востаннє крутнуло хвостом і пішло в безвість. Пішли й грабарі. Яма була готова. Глибокої ночі піде сюди важкий труповий дух. Смеркає. Смеркло. Від бараків відходять захмарені заулки. Темніє в кварталах — ліхтарів нема, а будинки сиротливі, непривітливі. ...Юхим і Мазій цілу ніч вільні — копали. Повечеряли й пішли. Мазій ступає від бараків кішкою, в довгих незграбних ногах оксамит. Щоб не чути, щоб вийти до заводських воріт кішкою. Юхим каже в долоню: — Ша! А сам спотикається, як монополька. ...За десять кварталів — свисток. Пішов по кварталах і тільки за проваллям стих. Зупинилися. Прилипли до паркану. Мазій дивиться двома безоднями — очі глибоко пішли під лоб, тільки блиск майорить. Борода чорна, як ніч. У Юхима усики з кота. На голові кепі млинцем. — Ну, от і дивись унімательно. Як підійдемо до пекарні, то й абсуди свайой головой. Мазій струснув із свитки дощ. Мовчав. А Юхим кулеметив. Витяг з багна ногу — багно крюкнуло. — Здаровий ти мужик і в арманську був. А тут ради салідарности. Я, брате мій, катєльщиком був. Салідарность — первоє діло. Мазій брав саженні кроки, і знову багно крюкнуло. ...Біля пекарні розлетілись вулиці, а далі хмурі димарі на чатах. Уже видно. І видно ще на чатах каску. По дошках провалюється гул кроків — розмірене, мов маятник. Через плече гвинтівка. — Бачиш? Ну, тепер прояви себе. Ти їхню манеру зучив. Відповів спокійно, як дощ: — Що ж, діло ясне: зайдемо з того кінця — і не писне. Юхим потер руки. ...Із заводу зрідка спотикаються молотки... А може, то кузня, що край села стоїть? Завод іще жевріє, тільки готується вмирати, коли замовкне останній цех. Юхим з погордою сказав: — Катєльшики. Це тобі не село: підло жив бабу під бік і спи. Тут не засньош! ...Чорти його знають: все-таки боязко. Скільки не говори, а треба ж і діло робити. 

Д'ех, мать твою бог любив! Націлився вже Юхим лізти, а Мазій тут зашепотів щось. — Ну? Сказав суворо й уперто: — Отож тепер мене слухай. - Ну? — От тобі й «ну». Юхим затривожився: — Що ти такий падазрітєльной... От манера! Каже Мазій спокійно: — Цього чоловіка ти мені даси. — Це того? — Та його ж. Повеселішав. — Бери без сумлєння. — В тім-то й річ: допомагати прийдеться. До ями потягнемо. Треба хоч одного живого зарити. Юхим витріщив очі. Юхим не розуміє. А Мазій рішуче одрізав: — Не хочеш, то я піду додому. Не буду й руки каляти. Замжичило дрібно й холодно. От історія! Думав-думав, а думи ніяк не йдуть. Випалив: — Сатана ти, а не людина. Не можу я на таке діло піти. А піду. Потом, як я чуствую, поддєржку треба. Крізь мжичку чути було, як провалювався по дошках гул кроків. ...Мазій поліз. А за ним поліз і Юхим. Раптом біля заводу стихло. Тротуар замовк. 

Ну, і що ж? Як же далі? Далі зв'язали віжками, забили хусткою рота й потягли живе тіло по вулиці, а потім по завулках. Звичайно, притягли на цвинтар до тієї ями, що рили вдень. А яму вже зарили, свіжа могила стоїть. Чули — од'їхала фура. Колеса відходили по бруку. Коли розрили свіжу сопку, з могили ще плазував кволий стогін. То цурпалки живого м'яса, що все одно скоро підуть у вічність. ...Смерділо трупами. Мазій поставив над ямою зв'язану голубу людину й штовхнув її. Гупнуло. Застогнало. Ну і діла!.. Мать твою в боженят піднебесних! 

Сказав Юхим: 

— Сволоч ти, і квит! ...Повернулись захмарені заулки. Крюкало болото. Підступали бараки й важкий труповий дух. В палатах бігали огники. Але то — не весело. Що тут казати — не весело. Десь далеко за городом стогнало тіло. Мабуть, умирало на чорних ланах. ...Д'ех! Не голубіє на душі! І праворуч Дніпро, і ліворуч Дніпро. І похилила в розпуці свою голову моя мила Слобожанщина, щоб слухати свою зажурну осінь. ...Рипнули перелякано ворота у барачний двір. ...А далеко гуділо радіо на тисячі гін про журбу нашої невеселої країни. 

V 

Дощ ущух. Світанок ішов із сходу ледаче, довго. Потім брів сірий день, зазираючи в калюжі. Хмари низько стояли над самотніми бараками. Хмари придавили одним краєм західні квартали міста. ...З города тягнулись клячі з калом. Ну, а від заводських воріт сунувся натовп голубих людей. Попереду біг гладкий собака з обірваними вухами. Іноді собака зупинявся, нюхав землю, тоді зупинялися й люди. Але це на момент. Ішли далі. І от — Юхим ускочив до Мазія. — Шукають... з собакою... Мазій спокійно сказав: — Хай шукають. — Ну, а як найдуть? — Не найдуть. ...Юхим побіг до Оришки. Баба в обійми його: — Ходім, Юхиме, пограємось. Оришка вартувала всю, ніч. Недавно з ліжка підвелась. Пахне від неї ліками й ядерним бабським тілом — пухким та солодким, як медяник. Одштовхнув Оришку: — Куди там гратися... З собакою. І заметушився по кімнаті. Оришка розіпріла — сон солодкий. Очі поросятами кувікають. 

— Та що таке? Розповів Юхим: так-то й так-то — біда. Перелякалася баба. Спідницю схопила. Одягається. Дивиться у вікно. Видно — бігає собака на цвинтарі, а потім біля свіжої могили гавкає. Гавкає, не відходить. І розривають уже голубі люди свіжу сопку. Скрикнула Оришка: — Боже милосердний! Червоні шлики вже бараки оточили. Ну і спека! Зовсім збожеволіла — до старшого лікаря посилає. Впросити, значиться. — Тьху! От хранзоля дурна. Ще побіг до Мазія, а той, як папуга, завів: — Не найдуть! Що тут робити? Вилаявся в «бога й у богородицю» та й пішов у палати. От. ...А на цвинтарі вже вирили чоловіка голубого, і барачний лікар так визнав: умер від задухи, отож живим закопали. І рветься вже собака до бараків, нюхом чує, де злодії. Пустили собаку. І самі пішли. Із старшим-голубим барачний лікар іде. І вже виганяють з палат. — Ста-нов-и-ись! Отже, по-солдатському: становись. Збились у купу санітари й санітарки. Не так. У шеренги треба. Гомоніли. Гомоніли. Гомін стих. Держали стих. Держали собаку за нашийника, а потім пустили. Знову пішов дощ, у калюжах булькає. Обнюхує собака кожного — мовчить. А добігла до Мазія — загавкала. Вивели Мазія з шеренги. ...Ех, Юхиме, Юхиме! Загавкала й біля Юхима. — Виходь! Потім повели до старшого лікаря допит чинити. Юхим каже:— Нічого не знаю. А Мазій ярками подивився й байдуже кинув: — Ну да, живого закопали. ...Вивели їх у двір і повели в місто. Дощ знову вщух. 

Було це тоді, коли міські вулиці сонно прислухалися до тиші. Город спав. Тільки тротуари де-не-де глухо одмірювали кроки вартових. ...Втретє розривали свіжу могилу, що на цвинтарі біля бараків. Струпішали цурупалки людського тіла. Сморід. Не чути було, як співали ринви одноманітну пісню в переливах легкого дзвону. А збоку шаруділи в листях мишенята дощової осені. Крізь туман бараків майже не видно. Видно постаті край ями. Верби йдуть за місто до провалля, де вмирає тіло. І от біля ями із зав'язаними руками стоять—Юхим і Мазій. Ясно? Скільки шликів? — Ховає туман. До Юхима: — Ну, кажи: жидам продався? Мовчанка. — Ух, ти, жидовська пико! Важкий кулак гупнув в обличчя. Одскочив убік, став біля верби. Це — Юхим. ...Коли могилу розрили, біля ями поставили Мазія. — Лізь! Усяка буває смерть, це зрозуміло, і буває смерть, коли від неї смердить трупами. Промайнула мисль. Юхим зиркнув на яму і кинувся в туман. Де руки? Нема рук! ...Бац! І затріпотіло живе серце, а потім луснуло. Кров поточилась у листя. Іще чути було: — Ух, ти, жидовська пико! ...Над цвинтарем проходив туман важкий — осінній. ...Всяка буває смерть, і буває, коли від неї смердить трупами. — Лізь! Мазій подивився безоднями в туман і поліз у яму, в гору людського м'яса. ...Це було тоді, коли міські вулиці сонно прислухалися до осінньої брудної тиші. ...Дощ знову вщух...