ДНО ТИШІ

Сліпуче чорний вугіль ночі, глиб і серця шахта, 
природи дно — дно таємниці й неба синє лоно; 
лящить у вухах сон — зім’ята та подерта плахта, 
і дзвоніть в темряві співуче серце телефону. 

Так будиться хаос забутий літ дитячих світу, 
з-поза свідомості запони дивиться прадавнє, 
мов озеро, чарує в сріблі заля, й синім квітом 
проломаний удвоє місяць на долівці в’яне. 

І темне місячне ядро з твердої шкаралущі 
вилускують долоні тиші, що усе загорнуть. 
Дівчат кирпатий янгол рає, й час статуї кришить, 
лиш труби мегафонів сяють, мов тюльпани чорні. 

4 січня 1936