КОЛИСКОВА

Вузли доріг затиснуті на горлах сіл. Знов сняться сни минулі. 
Сідають дні, мов птахи, на хатах і розгортають крила вітру. 
Скриплять колиски: “Синку, спи, накрию сном тебе, мов листям мирту, 
лиш не ходи, хлоп’ятко, в ліс, бо вовк тебе у лісі з’їсть, ой люлі!” 

Співає на шляху піхота: “Не стелися по землі, барвінку!” 
Пан сотник лютий: “Покрутило б язики вам, покручі прокляті!” 
Ударило у мідь дороги, мов у жовтий бубон, сонце дзвінко, 
кийки проміння б’ють червоним верблем у калюж рудяві лати. 

Під спів піхоти сходить вечір. Ще в розприслім сонці сяє зброя. 
Вже ніч. До зір пришпилені кокарди літаків. Ніхто не будить 
розквітлих квіттям снів дитячих, 
і не бачили, не знали люди, коли зоря спинилась над колискою майбутнього героя.