НАЗАВЖДИ

Мужчини в сірих пальтах тонуть в синяві провулка, 
і тінь замазує панни, мов образи затерті. 
У склянці золотавий чай. Так хочеться опертись 
об край вікна й міцний, терпкий і синій пити холод, 
дивитись, як сумна зоря останнім поцілунком 
прощається з сестрою, що у зореколі їй 
не сяяти вже більш. Так ніч 
блакитним снігом миє в місті маки меланхолії. 
Накривши плечі згорблені кожухом неба синім, 
колишеться шофер у сонній лімузині. 
Крива ліхтарня — квітка зламана і попіл снігу, 
і світло — лій зелений з дзбанка ночі в сутінь литий, 
круті і темні сходи, плащ дірявий, крапля сміху 
заблукана і місяць — білий птах натхнення злого, 
й шовкова куля горлорізів мрійних в тінях скритих, 
що, може, мов струни, колись торкнеться серця твого. 
Торкнеться й поцілує гордо й ніжно, і навіки 
закриє очі сплющені, немов сестра остання. 
Мужчини в сивих пальтах із кишень виймають зорі 
і платять їх паннам за п’ять хвилин кохання. 
Вдягнувши на горбаті плечі хутро неба синє, 
колишеться шофер у сонній лімузині. 

13 грудня 1935