З ЗЕЛЕНИХ ДУМОК ОДНОГО ЛИСА

Я не людина, я рослина, 
а часом я мале листя, 
Співало дванадцять дівчаток: ой, стелися, хрещатий барвінку, 
і сонце в ріці веретеном зеленим крутилось… 

Написана єдина істина: рости!.. 

Хвала усьому, що росте, 
хвала усьому, що існує! 

Живу, терплю й умру, як всі звірята. 

Звірята й зорі, люди і рослини — 
у всіх одна праматір, 
природа вічна, невичерпна і невтомна, 
хоч час крилатий з вітром лине… 

Шумить, мов мушля, море, — дзбан холодного напою, 
земля, мов мамут, зелені трави в сонці гріє й їжиться лісами. 
І сонце, що його він розчавив ногою, 
тепер лежить на нім, мов намогильний камінь. 

У черепі моїм пошлюбне ложе двох гадюк… 
Невже ж? Невже, кохана, нам не вічно жити? 
І де межа життя проходить в попіл смерті? 
Лежить на марах ночі день минулий… 

І ця балада так зродилась, як усміх місяця кривавий. 

І риби з моря моляться до риб із зодіаків. 

Ой, залюбились в твоїй дівчині 
і вітер юний і зорі сині. 
Вітер не віє, зорі не сяють, 
твою дівчину палко кохають. 

Вдивляючись в уста, як кличуть, 
в розсміяних очей огні, 
різьблять у пам’яті обличчя, 
щоб перелить його в пісні. 

Таємні тіні — квіти ночі, 
це душі білених дерев, 
до місяця летіти хочуть, 
та вітер їх не забере. 

Молитва ранку до останніх зір… 

Коріння тиші, врослі в глину ночі… 

П’ять крил зорі і змислів п’ять у людськім тілі, 
і ліжко — човен мрій, трагедій, сподівання. 

…І крейдою зорі накреслить білий знак на карті долі. 
І вечір молитовно склав долоні зір… 
Із квіту, мов слимак із мушлі, виповзає запах… 

Киплять сади під снігом квіття. 
Коса дороги в куряві розплетена лежить. 

І ніч підкови зір в долонях казки губить. 

В лісній абетці дивні букви, 
наприклад, жолудь значить: у. 
У діалекті дятлів стукіт 
передає фонему цю. 

О смутку молодий, о радосте струнка! 

Сестра Антонича — лисиця… 

До Тебе, Батьківщино — земле вічна, 
ведуть усі стежки й усі дороги.