ЗЕЛЕНА ЕЛЕГІЯ
Стільки минуло вже днів, полотном забуття їх накрито. 
    Нині вже інший є світ, може, зісталось клейно. 
Іноді вийму старий, запорошений з віршами зшиток, 
    замкнений в шафі від літ. Так, це було вже давно. 
Наша гімназ’я стояла на схилі малого узгір’я, 
    жовта дорога вела просто до річки униз. 
В осені день кучерявий дощем тут приїхав із гір’я: 
    всюди лежала імла, в вухах тріщало, мов хмиз. 
В сивій задумі присіли кицьком почорнілі доми та 
    тяжко схилили руді, гонтові, темні чуби. 
Вуличка сміттям обросла, мов мохом, літами немита, 
    скривлений з віку й біди – комин, мов бляха труби. 
Річка в долині віддихала холодом. Запах води плив, 
    гори нагадував й ліс. В літеплий день весняний 
хвиль каламутних із-під льодового покривала виплив, 
    разом із кригами ніс перші дітвацьки ще сни. 
Неба півколо та жовтий шкільного городу ромбоїд, 
    пліт із широких делин, кілька зелених смерек, 
с’юксів ватага малих у завзятім розігріта бої, 
    тінь уподовж деревин, від баркана впоперек. 
Промінь заблуканий нишпорив похапцем по коридорі, 
    сонця усмішка рясна рідко впадала углиб. 
Тихо весна заглядала в віконця мутні, непрозорі, 
    в серці співала весна, краща від цьої з-за шиб. 
Під абажуром з бібулки зеленої полумінь маяв 
    в нафтовій лампі малій, буцім хотів би втекти. 
Хлопець, похилений в захваті, німо над книжкою Мая 
    мріяв про безкрай землі, про невідкриті світи. 
Пташка співала мальована на паперовій тапеті. 
    Тихо проходив тут день кроками сірих годин. 
Мухи дрімали в задумі в кутку на старім табуреті, 
    а на підлогу зі жмень вилетів сон не один. 
Понад дахами – хмарин розіп’ята муслінова верша, 
    провесна, таловина, шуми далеких сосон. 
Наче весни усміх перший є вірш і дівчина перша; 
    спомин – роса весняна, щастя забутого сон. 
Вечором місяць – на стелі неба завішена лампа. 
    Срібний на хмарі пожар, срібний на місті муслін. 
Гомін пісень у заулку об стіни, мов краплями, ляпав, 
    жалісний бренькіт гітар, вривчастий спів мандолін. 
І кучерявилась просива курява над половими 
    міддю стрічками доріг, що відлітали до гір. 
Спомин тих днів, мов джерельна вода, не раз душу вже вимив, 
    вчора, тепер і торік був як потіха й докір. 
Час проминув молодечих пригод, і змаганнів, і бесід. 
    Вже протікає до дна, вже щораз глибше полин. 
Знаю тепер вже, що кожного серце окремий є всесвіт, 
    кожного правда одна, правда зелених хвилин.