Ні! Я не лізу на котурни,
На пальцях в небо не здіймаюсь,
Не роблю з свого серця урни,
Огнем бенгальським не займаюсь.

Я не дивлюсь на світ звисока,
Брудною не горджу товпою,
Закутаний у плащ пророка
Не ходжу стежкою крутою.

А йду у світ з бажанням волі,
З любов’ю ясного простору,
Я чую радість, чую болі,
Я розумію душу хвору.

Моя ж душа — як струна тая,
Багата на всілякі тони,
На ній і коломийка грає,
І похоронні дзвонять дзвони.

Мені байдужні всі правила,
Всі штучні строфи, ритми, рими,
Всі поетичні мотовила,
Покриті пасмами скрутними.

Я пишу те, що чую, бачу,
Що в серце або в мозок впало,
Часом сміюсь, часом заплачу,
Сміху немного, сліз — немало.

Напишу — от і легше стане,
Немов тягар скотився з груди:
А як що вдасться непогане,
То прочитайте, добрі люди!