Чорна симфонiя 


Лягло червоним трупом сонце, 
хтось заколов його ножем. 
I бризнула потопа крови 
На небосхил, на чорнозем. 

Смiється хтось подiбний, дикий, 
I тiшиться, що смерть принiс. 
Полошить чорнi зграї крукiв, 
що сiли хмарою на лiс. 

Крiзь лiс, крiзь чорне цвинтарище 
iде самотнiй мандрiвник. 
У серцi в його чорна тиша, 
Така, як крик, як крик, як крик. 

Десь є кiнець людським дорогам, 
десь є спочин людським серцям. 
Тобi ж нiде нема нiчого, 
i скрiзь ти сам, i скрiзь ти сам. 

Десь є привiтнi яснi очi, 
десь є тепло жагучих рук. 
Над лiсом чортовим посланцем 
крильми лопоче важко крук. 

Крiзь лiс, крiзь голе цвинтарище 
iде самотнiй мандрiвник. 
У серцi в його чорна тиша, 
така, як крик, як крик, як крик. 

О, не дiйдеш, не доблагаєш! 
Де ступиш — їдь, де станеш — глум. 
У серцi в тебе чорна тиша 
I невiдступний, вiрний сум. 

О, не дiйдеш, не доблагаєш, 
не видивиш шляхам кiнця! 
Сполошиш тiльки тiнi в лiсi 
i чортового посланця. 

Спiткнешся, впадеш i не встанеш, 
i будеш сам, i будеш сам. 
Куди iдеш? Чого благаєш? 
Нема, нема дороги там! 

Спiткнешся, впадеш i не встанеш, 
хрестом розкинеш муку рук. 
I до очей твоїх по снiгу 
Скакатиме незграбний крук. 

Лежатимеш спокiйний, тихий, 
з блiдим, розплющеним лицем. 
Лягло червоним трупом сонце, 
хтось заколов його ножем. 

1925