Фріда Кало
 

Arbol de la Esperanza, mantente firmе!

Дерево Надії, не ламайся! 

Знов опоссумом біль вгризся в тіло...

Душу знов смокче п’явкою сутінь...

У зболілу артерію – морфій,

щоб позбутись жахливої суті.

В серці маками ятряться рани,

зрад без ліку терпіти несила...

Маячня п’яна ран не загоїть,

і нутрo не зігріє текіла...

Брами пекла – відчиненi. Чутно,

як заводить надривно у лоні

заспиртований рій херувимів – 

непророслих зернят-ембріонів.

Страх і біль... Їх уже не зректися.

І щоразу все більшає доза...

Залишається доблесть сумнівна –

крізь гіркі посміхатися сльози.

Ще - палітра, що зветься “самотність”,

пензель, густо замочений в крові...

Як давно ти прокляла святість!

Як давно вже не прагнеш любові...

Від цигарки цигарку запалиш,

як рятунку, чекаючи ранку...

Наче трунок похмільний, пригубиш

недоторкану свіжість світанку.

Зблідне долі зловісна гримаса...

Стиснеш зуби: “До біса із смертю!”

Раз на світі існує la vida,

є в нім місце і для la muerte.

У корсет штивний втиснеш зневіру.

Заквітчавши косу із хистом,

техуанську коштовну сукню

приоздобиш ацтекським намистом.

Перед дзеркалом, змучена, станеш,

шаль шовкову накинеш звільна...

Venadito, ти знову - прекрасна,

знову – горда... І знову - сильна.

Тільки в стінах  Блакитного дому

гнізд не в’ють легкокрилі мрії...

Лиш на патіо ще сиротливо 

доцвітає галузка надії...