Долі своєї я не кляну 
Бути луною, будить луну. 

Віршником був я рунних полів — 
Гнівом на дуків дух мій горів. 

Пісня — посестра, степ — побратим, — 
вольная воля трьом нам усім. 

Двічі я зрадив ніжну сестру. 
Потім побачив: без неї умру... 

Втретє ми стрілись на чужині, 
Як запалали перші огні, 
І положив святий зарік — 
Не розлучатись навік. 

Брате мій, сетро, любі мої, 
Вітер жене нас у дивні краї. 

З вітром ми щирі: вітер — наш друг, — 
хто цей розірве четверокруг? 

Я і посестра, вітер і степ — 
Ніжність і воля, сила і креп. 

Бути луною, будить луну, — 
Долі своєї я не кляну. 

1925 p.