Друге народження 

Я думав, їй самого тіла досить: 
блискучих образів із сонця й скла, 
і дзвону слів, чудних, незнаних досі, 
і ритмів темних, як любовна мла. 

Важка дрохва, вона аж захлинулась, 
на свіжий знявшись вітер. На лету 
її стрілецька пронизала куля, — 
упала на калиновім мосту. 

Тоді пустив саму я душу голу, 
безстрасну душу в сніжний гураган. 
Вона шугала, туркала, як голуб, 
аж поки не змела її пурга. 

Огрівши змерзлу в тіло я заправив, 
як заправляє ювелір алмаз, 
і блиск її, як райдуга, яскравий, 
горів, мінився в золоті, не гас. 

Я перелив у сонний струм артерій 
не теплу кров — палючий жар Гавай, 
і, як творець щасливий Галатеї, 
я скрикнув радісно: "Вона жива!" 

І я заглянув в очі бірюзові: 
там інше небо, інший світ — пишайсь. 
Криниць віястих мерехтливі зорі — 
це ж ти, твій цвіт, твоя нова душа.