Розділ І

Професору Заваді не стало місця у викладацькому складі Станіславівської гімназії. Досконалий математик і досвідчений педагог, він не зміг і не схотів «втиснутися» туди через свої радикальні погляди, а саме він абсолютно не сприймав германофільства. А що гімназію у 1942 році формували (і фінансували) саме його ідеологічні опоненти, а директора- райхсдойчера[1] привезли прямо з Німеччини, Завада задовільнився місцем вчителя математики у торговельній школі. Місце непрестижне, але для професора — людини з артистичною душею і ексцентричною поведінкою — це не мало великого значення. Він і за Польщі тримався трохи осторонь педагогічного колективу гімназії, не рахувався з думкою загалу, і колеги трактували його з поблажливою іронією, якою, звичайно, нагороджує суспільство «інших». Особливо посилився цей остракізм[2] після його одруження з Юлією. Перешіптувалися, що взяв французьку бону[3] для своїх дітей.
Його друга дружина справді була реемігранткою з Франції. Після того, як її батька присипало у шахті, а мати вийшла заміж за француза, Юлія, яку батько, відколи пам'ятала себе, манив: «Як дороблюся, вернемось на Україну», після закінчення педагогічного коледжу виробила потрібні папери і приїхала на Львівщину. Однак у Львові не знайшлося місця для вчительки французької мови, отже, через знайомих їй постарались роботу у Станіславові. Так у 1922 році з'явилась у гімназії молоденька «професорка» з великими синіми очима і еротичністю справжньої француженки,
Заваду — аматора- художника і знавця та колекціонера творів живопису не могла не очарувати синьоока ґрація. Він мовчки вдивлявся в неї на педагогічних нарадах, ніяковів, коли вона зверталася до нього, дома намалював з пам'яті її портрет і уявляв її, коли цілував свою дружину. А коли та померла, народжуючи близнят, перечекав три місяці і підійшов до Юлії у шкільному коридорі:
—  Моя дружина померла при родах, лишила близнят, а моя мати, яку я викликав, не може дати собі ради. Ви вмієте доглядати дітей?
—  Умію, — чарівно усміхнулася Юлія, — але коли маю на пальці (висунула безіменний палець правої руки) обручку.
Вінчання відбулося майже у пустій катедрі[4]— суспільство бойкотувало Заваду, який не витримав навіть року.

Юлія прив'язалася до Михайла і Тараса, любила хлопчиків і пестила, вчила французької мови і любити Україну. Щиро відносилась також до старшого сина професора — Данила, хоч він ніяк не хотів визнати її мамою. Ніщо не псувало гармонії між подружжям — вони дивним чином добралися у всьому. А Юлія з легкістю знов- таки француженки вміла не зосереджуватись на неприязні Данила. А може, і розуміла його, адже і у неї, вже майже дорослої, появився у Франції вітчим, якого вона не визнала.              
Коли близнюки підросли, на світ прийшла Жанет — Іванка. Пані Завада навіть у глибині душі ніколи не робила різниці між своєю дитиною і хлопцями, близнюки не знали, що вона їм не рідна, а Данило тримав свою болючу тайну у собі.
У сім'ї панувала легка атмосфера. Батьки дозволяли дітям виробляти свої погляди самостійно і самостійно знаходити вектор поведінки. Тому, коли в 1942 році Данило заявив, що не збирається більше пасивно споглядати і має намір на ділі, а не на словах виборювати Україну, ні батько, ні мати не протестували, і він виїхав на Волинь. За рік він опинився у карпатських лісах, раз навіть прийшов додому і кликав близнюків зі собою. Хлопці саме практикували у шпиталі (збиралися на медицину) і рада в раду родина вирішила відкласти їхній від'їзд.
Та коли вже у 1944 році одної ночі найближчий друг Данила приніс трагічну звістку про його загибель у перестрілці з німцями, та Завади всією сім'єю поїхали, щоб похоронити його в дебрях коло Дори, і хлопці вже не вернулися додому, то батько І мати не пустили з ними Іванки.
— Жінки тільки заважають, — сказав Завада, — коли сиділи на зваленій смереці коло Данилової могили.
Іванка підняла на батька розчервонілі від плачу великі сині (материні!) очі:
—  Я хочу йти замість Данка... Я також можу...
—  Тобі так здається, але ти не можеш, ти не з того тіста. Дівчина подивилася благально на Юлію:
—  Мамо, скажи...
Юлія опустила голову. Відчула, що не може забирати голосу. Адже не протестувала, що ідуть з дому діти чоловіка, отже, він подумає... Мовчала. А Завада лагідно переконував:
— Ти маєш зрозуміти, Івасю, людство поділяється на два суспільства, окремі суспільства — чоловіків і жінок. Жінки займаються домашнім вогнищем,   а чоловіки воюють.
—  Але ж є жінки- герої. Жанна Д'арк, наприклад, жінки — січовички...
—  То міф і легенда. А ти подивися на історію, на людство.

Жиди і тепер жінок у храми не пускають, а мусульмани тримають їх у гаремах... Чи ти думаєш, що вони дурні?
І тато з мамою привезли Іванку назад до Станіславова.
Іванка збиралася в університет на пари. Надворі була ще глупа ніч, бо жили за московським часом. Дівчина милася до пояса при світлі газу, що виходив прямо з краника. Мигав і шипів і вимальовував на стіні і стелі трикутної кухні то більші, то менші зламані її силуети.
Після невдалої спроби втекти на Захід Завади у листопаді 1944- го приїхали у Львів. їх приписала у себе стара тітка Юлії, вдова, яка мала помешкання на Замковій вулиці напроти лісистого шкарпу.[5]
З великої рідні у Завадів лишилася тільки Іванка. Вона студіювала філологію і, само собою, французьку. Дівчина була глибоко розчарована університетом. З того, що їй колись розповідав про свої подебрадські[6] студії тато, зрозуміла, що студіювати — значить вчитися самостійно, читати академічні книжки, зіставляти погляди різних вчених.
А що побачила вона у Львові?
У їхній групі вчили їх азів — початків французької мови. Деякі з дівчат, що були у групі, ніколи не «нюхали» тої мови. їх перетягнули з німецького відділу, бо був недобір, а треба було конче створити французьку групу. Отже, було четверо місцевих дівчат, а чотири приїхали зі Сходу. Східнячки навіть плутали літери латинського алфавіту, а французьке «п» вперто читали як «ю», чим доводили стару викладачку польку Лапчинську до розпуки:
— Там нема «йот», — благала терпеливо.
Була серед тих, загалом скромних і переляканих дівчат, одна, якої неполохлива з натури Іванка таки боялася. Мала вона великі чорні злі очі і так дивилася ними, що Іванці здавалося, ніби вона знає про неї все: і те, що тато її зовсім не простий бухгалтер у домоуправі, мама — не домогосподарка і що вони ніякі не переселенці з Польщі. Боялася Люсі також і пані Лапчинська — ніколи не робила їй зауважень, хоч Люсина prononciation[7]  була жахлива.
Таку безнадійну ситуацію у студіях Іванка компенсувала, позичаючи у фундаментальній бібліотеці академічні книжки і потім дивуючи всіх, в тім числі і пані Лапчинську, своєю обізнаністю з предметом. У бібліотеці Іванка познайомилася з україністкою львів'янкою Миросею, знайшовши у ній споріднену душу. Вони зустрілися, коли обидві одночасно замовляли твори Енгельса. Слово по слові, і виявилося, що «Короткий курс історії КПРС» обом здається примітивною книжкою, а от твори філософів читати цікаво.
Дівчата стали нерозлучними подругами - разом сиділи на зведених парах з марксизму- ленінізму в колегіум максимум[8] і разом не слухали викладача- агітатора, а пасли очима за хлопцями, яких було так мало...                                               
Але найцікавіше було на репетиціях хору. Той хор організовувався так, що було скликано весь факультет на загальні збори, роздано тексти нового гімну Радянського Союзу і заявлено, що більше не співається «Весь мір насілья ми разрушім», тільки «Партія Лєніна, партія Сталіна нас от побєди к побєдє вєдьот».
Коли гімн був досконало вивчений на всі голоси, керівник хору просив залишитись тим студентам, які мають слух і хочуть співати у хорі постійно. Іванка з Миросею зголосилися і двічі на тиждень ходили на репетиції. Саме сьогодні мав бути хор, і Іванка вже гострила собі «апетит» на ті «очка», які вони з Миросею будуть робити хлопцям, і ті каламбури, які будуть відпускати в адрес Романа Степановича — керівника хору. Він так смішно дзьобав повітря складеними докупи вказівним і великим пальцями обох рук, коли хор співав: «А- со- ло- в'ям не - до вій- ни — Сво- їм- жи- ттям- жи- вуть- во- ни», і хвилясто, як балерина, розводив горизонтально біленькі руки скрипаля, мрійно закриваючи очі, коли товстий соліст у гімнастерці євнуховим голосом піяв:
«Солов'ї, солов'ї, хай весняний ваш спів Не тривожить по ночах бійців».
Роман Степанович зносив сміхи- хіхи студенток так, якби почував себе винним, що викликає їх, але зовсім знітився і застилався» коли одна з хористок запитала єхидно:
— Раман Стєпанич! Зачєм па- українскі? Вєдь пєсня- то напіса- на па- рускі?
Тоді не витримала Іванка:                                                ;
— А ми не розуміємо по- російськи!
Голови хористів повернулись у її сторону. З виразу деяких облич пізнала, що підтримують її, і коли Вєра (бо так звали ту захисницю «общєпонятного язика») сказала з притиском «Пара виучіть!», вичеканила:

— А ми — не хочемо!
Вєра не відповіла, але на її обличчі зацвіла чомусь задоволена усмішка. Роман Степанович глянув вдячно з- під вицвілих вій на розчервонілу Іванку, подав знак, і репетиція продовжилась.
Коли Іванка своїм «подвигом» хвалилася мамі, Юлія злякалася:
— Чи ти не знаєш совітів, Жанет? Нащо наражатися? Не можна
забувати, на яких правах ми тепер! Іванка виправдовувалася:
—  В тім не було нічого... такого. А, зрештою, що ми, якісь барани, щоб з нами робили, що хотять? Весь хор підтримав мене.
— А ти хоч знаєш, хто така Вєра? Та ж вони підсилають своїх, щоб винюхували. Вони ж полюють на людей!
; Іванка задумалася: «Може, і справді не треба було... Мама так змінилася. Адже вона перше ніколи не осуджувала її поведінки. Вона, видно, боїться. Таж говорять, що совіти вже далеко не такі, як перед війною, вони союзники Америки, офіцери носять погони...»
Висячий годинник бомкнув у кімнаті. Іванка вийняла з великого горшка кусок чорного хліба, що лишився з учорашнього пайка,[9] нашвидку пожувала і проковтнула його та запила кількома ковтками чорної кави, яку знайшла на холодному бяті кухні. Ще раз заглянула у торбу, чи не забула якого зошита, застібнула ґудзики старенького пальто, зазирнула у дзеркало і вийшла, затріскуючи двері, що виходили на довгий круглий балкон від подвір'я.
Внизу у військовому гаражі на сусідньому дворі якийсь солдат при мерехтливому ліхтарику лагодив машину і заводив у темноті:
«пака за туманамі Відєть моґ парєньок.»



Розділ II

Кухонні двері затріснулись і Юлія прокинулась. Не хотілось вилізати з нагрітого ліжка у неопалену кімнату, але треба було, щоб не спізнитися на поїзд.
Юлія їхала на село по провіант, а ще треба було перед ранішнім поїздом пройти той санпропускник,[10] бо не видадуть білета. Отже, навіть не поснідавши, побігла темними вулицями на Сап'єґи. Вулиці були слизькі, ожеледь зверху прикрив тонкий наліт снігу, тож вона мусила ступати обережно, щоб не впасти.
Їздила у Задорожне два рази в тиждень, привозила в торбині картоплю, крупи, квасолю, квашену капусту і один літр молока. Львівського пайку (хліба і «Лендлізу»[11] не вистарчало, щоб прожити. Возила харчі від тіточної сестри Нуськи. Нуська кожного разу, коли бачила Юлію на порозі, кривилася, натякала, що «перше родина не знала її» і що «цьотка могла би продати, троха свого золота». Але Юлія мусила все те терпіти, бо у Львові було дуже, сутужно з харчами. А Нуська кінець- кінцем наладовувала дві великі торби так, що Юлії по дорозі обривались руки, а жили на них випиналися, як сині мотузки.
Мати Юлії, та, що лишилася у Франції, родом з того села, що посередині між Львовом і Стриєм. За Австрії, коли коло села прокладали залізницю, приїхав туди на роботу хлопець з Рогатина — батько Юлії, одружився з її матір'ю, а коли, роботи при колії не стало, вони виїхали на заробітки до Франції. Взяли з собою свою маленьку дитину — Юлю.           
Добре, що в метриці Юлії було таке місце народження, добре, що Завада народився глибоко в горах — тепер нелегко буде докопатися, як вони опинилися у Львові. Все могла б зіпсувати метрика[12] Іванки, але вони заховали її і заявили, що згубилася, коли ішов фронт. І по документах Іванка була уродженка Перемишля.
Так Завади заховалися перед совітами із своїм походженням, з тим, що тікали перед ними на Захід, з тим, що фронт догнав їх у Перемишлі, і вони мусили вернутися. Таке фальшиве, положення: майже підроблені документи, конечність видавати себе не тими, ким вони були, — страшенно пригноблювало. Найгірше, що Юлія почувала себе якби єдиною, що усвідомлювала тягар становища, бо Завада ніби поринув у інший світ. Його схильність до дивакуватості тепер набрала виразніших рис. Він жив нереальним. Поза годинами праці малював наївні картини, хвалився ними всюди (навіть носив на роботу у бухгалтерію, домоуправи), а коли раз тітка попробувала висміяти його творчість, спалив усі картини на шкарпі перед вікнами помешкання, два тижні не малював, а потім знов взявся за своє.
Тітка! Стара львівська пані була, рада, що в неї в домі поселились нові цікаві люди. Вона не любила самотності» в якій опинилася на старість після того, як її вихованка Галька, німка з походження, вийшла заміж за німця — вдівця і виїхала до Німеччини. Тітка цікавилася всім, що стосувалося її квартирантів, а сама любила ділитися з ними своїми спогадами з молодих літ. Була випещена і капризна. Молоко, яке привозила Юлія з Задорожного, призначалося тітці, бо «старі кости без молока крушіют». Завади ж обходилися ячмінною кавою, яку можна було
купити у магазинах.
Найбільше лякала Юлію безпечність Іванки. Та була настільки молода і недосвідчена, що не розуміла, яка небезпека чаїться для них на кожному кроці. Виривалася в університеті з непотрібними репліками, зрадилася, що знає французьку мову не гірше як рідну. Водила додому товаришок і навіть дозволила відпровадити себе якомусь підозрілому типові, який, коли прощалися під будинком, докладно оглянув усі вікна і балкони. Але... не могла ж вона заборонити 19- літній дівчині жити нормальним
для її віку життям!
А було так непривітно у тому майже пустому воєнному Львові, на його сірих вулицях і у тісних магазинах, де видавали пайок, вирізаючи ножицями відповідні продуктові картки. Перед цими магазинами цілими днями товпилися позеленілі від холоду люди, бо досередини впускали тільки по троє, щоб покупці не ламали прилавків. Ноги надворі промокали у сирому снігу, що тоді грубою верствою вкривав тротуари, або мерзли у дрантивому взутті на морозі, що хапав після відлиги.
Коли Юлія вилізла з повним носом їдкого диму з тої душогубки- санпропускника, надворі вже світало. Назустріч ішли рідкі перехожі у куфайках і спецівках на роботу, а з нею разом сунула ціла лава пасажирів до поїздів. В останній хвилині втиснулася у набитий товарний вагон стрийського потягу. Про те, щоб сісти, не було мови. Але вона пропихалася, щоб стати де- небудь коло стіни, а не товпитися серед людей, що з кошиками і збанками штовхали одне одного і сварилися голосно.
Висока худа жінка у шапочці, якій мішок, набитий пустими бляшанками, опирався в живіт, нетерпляче скомандувала:
— Скиньте, мамуню, той міх з плечей, бо нема як стояти. «Мамуня» повернула голову, подивилася на високу знизу вгору і заверещала:
— Дивися, яка пані! Але їсти хочеш? — в кутках рота обуреної молодиці появилася піна. — А як я з міхом не приїду до Львова, що будеш жерти?                                           '
—  Не сварітьсі, баби, — заспокоює дядько у старосвітськім капелюсі, з сивими, пожовтілими від махорки вусами і червоним НОСОМ.      
Висока глянула з погордою на «миротворця», здвигнула плечима і повернулася задом до злощасного мішка.

 За двома вікнами вагона щось мигає, але не видно що, бо на шибках тонка морозяна плівка. Хтось викрикає, що вже був Щирець. Потроху у вагоні стає просторніше — торговки з міхами сходять, вже видно щасливчиків, які мають сидячі місця на лавках вздовж стіни вагона.
Юлія думає, що треба буде, крім традиційних слів «шаленої вдячності», як от «що ми би без тебе робили?», «ти нас рятуєш» і тому подібне, ще попросити у Нуськи кілька яєць для тітки, яка вже два тижні дуже кашляє... Потім знову повертається до того, що весь час її супроводжує тепер, — до непевності і страху. Вона дивиться на людей у вагоні і заздрить їм: «Які вони самовпевнені і спокійні. У них у нікого немає двох синів- партизанів,, ніхто з них не поховав третього, не спалив за собою мостів минулого».                                                                       .
Пригадує той вечір, коли перед самим фронтом її сини пробралися додому і веліли їм втікати на Захід, бо всі надії на перемогу в боротьбі за волю розлетілися. Америка поділилася з совітами Європою, отже, щоб не попасти на Сибір, треба їхати на Захід. Згадує, як вони гарячково збирали най необхідніше, а Завада (як то він!) складав у валізу... свою дорогу колекцію образів! Насилу Юлія переконала його віднести шедеври до сусідів, а замість них спакувати зимові плащі і черевики. Добре, що взяли, у чому б тепер взимі ходили?
Спокою не дає Юлії натуральне свідоцтво[13] Іванки.. Адже там чорним по білому написано, звідки вона. Але, може, в університеті ніхто не буде докопуватися. Може, аж так глибоко не доходять щупальці того жахливого багатоголового павука, що полює на свої жертви...         
Враз хтось кладе руку на плече Юлії» і гугнявий як труба голос гуде задоволене:                 
—  Я ж вас знаю! Ви зі Станіславова. Ви пані професорка? Правда?
Горяч вдарила Юлії в голову і на мить зупинила серце. Юлія не знає тої зморшкуватої старої жінки, що заглядає їй у вічі. Але дуже можливо, що вона справді зі Станіславова, адже місто велике. А знала вона переважно людей свого круга або сусідів.
Попутниця вп'ялила у неї свої цікаві, гострі, як голівки шпильок у розетках зморшок, очі і усміхалася радісно:
— Я вас відразу пізнала. Ще за Польщі ви брали у моєї сусідки молоко для своїх близнюків. O- йо- йой! Як то час летить! Вони, певно, вже мають свої діти?
Юлія нічого не відповідає, не може говорити. Стоїть як оглушена. Потім оглядається, чи хто не слухає, що гугнявить стара. А «землячка» не вгавала. Сповістила, що їздила до Львова, чому вертається через Стрий, зовсім (на щастя) не цікавилася, куди їде Юлія. Належала, видно, до жінок, які не потребують співрозмовника, а задовольняються слухачем, бо перескакувала з теми на тему, незважаючи на те, що Юлія весь час стояла як німа, не розуміла, що меле жінка, лиш подивляла, як вправно володіє вона язиком і губами, хоч у роті в неї стирчали косо з ясен всього два зуби.
Гаряча хвиля знову облила Юлію, коли стара перескочила на нову тему:
— У Станіславові поарештували багато людей, директора школи Жука забрали задурнісінько — він в нічім не був, на його місце поставили нового, з револьвером, — ая...
Хтось сказав: «То Задорожне», і Юлія, кивнувши старій головою, повернулася і, протискаючись до дверей, чула, як стара продовжує свій гугнявий монолог, знайшовши, видно, нову жертву.
Зіскочила з вагона і йшла навпружки долиною. Крутилося у голові: «Може, все обійдеться, може, ніхто не звернув уваги. Липі би та стара дурепа не виляпала у Станіславові, де бачила «паню професорку».
Виглянуло сонце і обтрушувало іній з високого сухого бадилля лопухів та будяччя. Юлія на мить забула, де вона, залюбувалась реп'яхами, що виглядали тепер як райські білі квіти.
Так хотілося краси! Краси і спокою для тіла і душі.



Розділ III

— Ви знову не підете на обід? — спитала Ірина Остапівна — помічник бухгалтера, старша жінка з лицем типової львів'янки.
— Ні, не піду, — чемно відповів Максим Завада, підвівши очі з- над бухгалтерських колонок.
Він не ходив додому на обід — не любив швендяти вулицями, a крім того, в обідову перерву не відчував голоду, — перша година — це на "старий час" одинадцята. Отже, він ссав монпансьє,[14] що появилося якраз у магазинах за доступну ціну, і запивав водою з- під крана.                          
Завада відчинив вікно, Щоб випустити незмінний запах мишей і впустити свіже весняне повітря. Він оперся ліктями на підвіконник і дивився на погідне весняне небо, що проскакувало між дахами будинків.                                                
Якось пережили ту тяжку зиму, вже навіть привикли до того життя у Львові, яке спочатку виглядало так тимчасово. Вже навіть вчора ходили обоє з Юлею вкіно. Намовила Іванка, яка згадала про їх подружній ювілей (побралися вони 4- го травня), порадила піти на ту честь на «Серенаду сонячної долини» з Сонею Гейні,[15] яку пам'ятали з фільмів, що йшли за Польщі. В кіно вони ніби віднайшли загублений світ і дивувалися, що він ще десь існує. Забули про дійсність, яка день і ніч як Домоклів меч висіла над головою, почулися знов молодими. Завада навіть схопив руку Юлі і гладив її як школяр. А ввечері, коли лягли у ліжко» відчув, як колись, те солодке бажання, таке, якого не відчував до жодної іншої жінки. І Юля була не така напружена. Заснула спокійно з головою на його грудях, але вночі з криком зірвалася з ліжка. Завада схопився переляканий, але, дізнавшись, що їй «таке страхіття приснилося», засміявся і заспокоїв жартом:
«Дурне спить — дурне сниться».
Тепер думав про те, жалкував, що не спитав, що снилося, і згадував, як, обіймаючи заспокоєну дружину, сам не міг заснути до рання.
Той крик — це наслідок страху, в якому жила весь час Юля. Цей страх — то її жертва для нього, — адже сини не її... Вона йде на жертву заради нього: скитається, недоїдає і... боїться.
Максим згадує, як тоді, під час останньої зустрічі з синами, вони повідомили, що боротьба не закінчена. Але, коли хотів іти з ними, накинулися, що він старий. Старий? Але ж йому тільки 50, в нього досить здоров'я і сили, та й не забув він ще січового вишколу з Першої світової війни. Але Михайло і Тарас майже разом спитали:
— А мама? А Іванка?
І лишили йому принизливу роль утікача, таку суперечливу його натурі.
А тепер вийшло так, що він як батько бандерівців становить загрозу для тих двох слабких істот, якими повинен опікуватися. Повинен, а не може! Не може визволити Юлю з того постійного страху, що визирає з її очей, кривить губи, поглиблює зморшку на чолі.             .
Особливо перелякана була Юля в кінці лютого, коли повернулася з села з нічим. Тоді її сестра Нуська сказала, що до неї приходили якісь два незнайомі і розпитували, хто це приїздить до них зі Львова. Нуська, хоч перелякалась, але не видала їх. Сказала, що то її знайома, адреси якої вона не знає. Радила більше не їздити, бо накличе біду і на Нусьчину хату, і на себе. Юля після того два тижні боялася виходити з дому навіть до магазину. Але час минав. Все було тихо. І вона заспокоїлася.
Слава Богу! А той крик минулої ночі — то з неї вже вийшов той страх. Максим почувався винним перед дружиною. Він був далеко не святий. Кілька разів протягом їх подружнього життя «скочив у гречку». Кожен раз після того каявся, вважав себе підлим і клявся сам перед собою, що це не повториться. Але мав вже таку «многоженну» вдачу, що як тільки здибав красуню, яка не звертала на нього уваги (а був він «леґінь» хоч куди), зараз прокидався в ньому первісний інстинкт завойовника. (Агресивних жінок Максим ненавидів).
Перший раз він завів роман на стороні, коли Юлія народила дитину і тим самим стала його половиною, його власністю, отже, втратила смак тайни і новизни. Все збуденніло, а він хотів «пізнавати невідоме». Знаходив для себе сотні оправдань, запевняв себе, що своїми поступками не кривдить нікого, але тепер вважав, що можна було обійтися без тих пригод, бо з перспективи вони здавалися малозначущими, і згадував він про них з несмаком.
А Юлія дивно холоднокровно реагувала на ті його вибрики, переважно, завертаючи очі, запитувала: «Ти вже знов здурів?», але раз виказала йому, що «повинна була передбачити» коли йшла за вдівця, що її будуть порівнювати». Завада заперечував і був впевнений, що говорить правду» бо після кожної любовної пригоди вертався до дружини як подорожний, що заблукав, вертається до рідної домівки. А Юлія, хоч виросла у Франції, зберегла українську жіночу цнотливість і ніколи від часу одруження навіть подумки не зрадила чоловіка.
Тепер Максим картав себе: він не заслуговує любові і посвяти. Юлія могла б відхреститися від нього і від синів... Але ж... дочка — спільна дитина, що зробила їх рідними.
Іванка ще така молода і безжурна. Ходить з високо піднятою головою, не відає неспокою чи страху. Від матері дістала тільки великі сині очі, все інше — від батька. Висока, пружна, вона нічим не відрізняється від своїх братів.
«Такі вони всі Завади», — думає Максим з гордістю і його охоплює ніжність, бажання пригорнути улюблену доню, яка, хоч недоїдає, цвіте екзотичною красою голубоокої чорнявки.
Завада аж непокоїться, коли майже всі на вулиці оглядаються за нею. Особливо тому, що у вдачі Іванки бачить свої вади: вона падка на любовні пригоди, захоплюється, втрачаючи голову, міняє уподобання. А ще — перше говорить, а потім думає...
— Ну, це вже не моє, — думає Максим. — Я все- таки математик, раціоналіст. Недавно, коли йшов з дочкою на Підзамче, якісь два молоденькі солдатики замилувалися голосно на Іванку:
— Сматрі, сматрі, какая красівая! А другий аж прицмокнув:
— Дєвушка как цвєточєк! Обидва стали і дивилися за нею.
 Завада почав незграбно перестерігати дівчину, але вона на- смішливо подивилася на батька і прохіхікала:
—  Вони всі — «у маїх ноґ». — А серйозніше додала: — Не бійся, тату!
Тітка з Замкової тішилася Іванчиним «поводженням у мужчин». Вона серйозно вважала, що тіточна внучка вродою вдалася безпосередньо у неї. На підтвердження витягала альбоми з пожовтілими фотографіями і порівнювала з живою Іванкою, яку садовила навпроти себе і, відгортаючи з її чола чорне кучеряве волосся, говорила:
— Краса, краса! То у нас родинне!
Вона, як всі старі люди, жила спогадами. Вечорами в неосвітленій кімнаті ділилася ними з Юлею та Іванкою, яким не випадало не слухати. Любовні подвиги «цьоці»- мусив слухати і Максим, бо двері з кімнати до кухні, де він при газовому освітленні малював свої акварелі, лишали відчиненими.
— Одного разу я йшла з поля стежкою, а пан з Білого Двора[16] їхав бричкою. Він казав спинити коні і по стежці прийшов до мене. Дивився на мене довго, а тоді каже:
«Matko Вовка! Tos ty, dziewczyno, rzeczewiscie taka pi^kna, a ja myslatem, te mi sie_ przywidziato»[17]
Тітка прожила життя, гідне пера романіста. Дівчиною- сиро- тою (була вона «погробовець»[18]) поїхала до Львова найматися на службу. Була помивачкою у реставрації,[19] а коли там побачив її молоденький багатий жид Бляй, то вихрестився для неї і взяв її за дружину. Дітей вони не мали (єдине почате було поза місцем), і цьоця після тяжкої операції стала безплідна. Вона жила у великих розкошах, а чоловік — власник кількох чиншових[20] кам'яниць — пестив її і милував та не відмовляв їй ні в чому. Цьоця ж любила себе не менше, ніж любив її чоловік, солодко їла, м'яко спала, носила золото і брильянти, а коли Бляй попав на Кульпарків[21] — стала офіційною коханкою воєводського куратора[22]- поляка.
А може, події наступали не в такій послідовності?

Зв'язок з куратором (на очах у законної дружини) тривав аж до його жахливої смерті від раку перед самою війною. Про передсмертні муки куратора тітка розповідала з садистичною докладністю. Взагалі, вона про одні і ті самі події згадувала по кілька разів, а, напевно, разів сім розповідала про епізод на кораблі, коли вони з «кураторством» (таки чоловіком і жінкою) їздили у
заграничні вояжі:
— Ми плили по морю, стояли на покладі[23], як підійшла до нас служба в мундурах і каже: «Prosze panstwa, dowody!»[24] 
А кураторова була дурна як дошка (та певної), як заверещить:
— Prosze pana, ja nie umiem plywac![25]

Як тоді всі сміялися. А вона тільки дивилася на всіх своїми дурними очима і не розуміла ніц» [26]

Чоловік жид лишив цьоці Бляйовій чималенький маєток, але вона в 1939 році мала розум не признатися, що кам'яниці її, замешкала у двох кімнатках на Замковій і не попала до списку буржуїв, яких треба вивезти. Таким способом також сховалась перед німцями, бо, як жінка жида, підлягала би знищенню.
Але, крім нерухомостей, у цьоці було й інше майно, про яке догадувалась родина і на яке натякала Нуська. Справді, коли Нуська відмовила у допомозі харчами, стара покликала Іванку і насипала їй на долоню кілька золотих виробів:
— Іди, продай то десь, але вважай, щоб тебе не ошукали.
Іванка продала ті персні і кульчики на вагу якомусь жидові, що скуповував золото у брамі одного будинку в центрі. Бляйова, не перераховуючи, взяла гроші і видавала що другий день певну суму Юлії на молоко, масло і сир для себе. А для Завадів та «матерія» була недоступна, бо вони жили з зарплати Максима та стипендії Іванки.
Юлія була проти, щоб Іванка приводила будь- кого зі своїх нових знайомих додому. Та не можна було обігнатися від хлопців, що зітхали до Іванки і приходили непрошені, чому дуже раділа тітка. Вона оглядала їх критично, немилосердно ґанчувала і чіпляла їм злосливі прізвиська. Вистарчало, щоб хлопець на зальоти прийшов з буханцем хліба, купленим на базарі, а вже ставав «Хлібовий», а один, що приніс (теж з базару) в'язку порубаних дров, обв'язану дротиком, дістав кличку «Дерев'яний». Іванка реготала з вигадок цьоці- бабці і разом з нею насміхалася над хлопцями - але і дрова, і хліб приймала, бо то були дуже цінні подарунки.
О! Цьоця Бляйова уміла бути злосливою. Завада ніколи не забуде, як вона висміяла його малярство. Він тоді не міг відреагувати інакше, як винести і спалити все намальоване, але кипіла у ньому така лють, що «міг би скинути ту стару з балкона третього поверху і не скривитися». Злило, що вода—тупа і абсолютно необізнана з мистецтвом, так самовпевнено судить про нього на основі стилізованих образків Максима.
От хто відразу зрозумів, чим займається Завада — це Романченко, його начальник — каліка з війни, малий і худий чоловік у військовій формі. Якось під час обідової перерви застав Максима за малюванням. Він став за його плечима і дивився, як Завада малює букет квітів, личка яких були однакові і всі звернеш на глядача.
— O, то ви «народний художник», — сказав. Завада обернувся і глянув у вічі Романченкові:
— Ви вважаєте це мистецтвом? — спитав недовірливо.
— Це стилізація під народний розпис, — відповів той серйозно, але додав: — Тепер у моді більше реалізм.
Цим розмова першого разу закінчилася, але почалося знайомство. Романченко у вільні хвилини приходив у бухгалтерію, сідав у крісло напроти Завади, і вони говорили. У тих розмовах стали відкриттям один для одного. Завада дивувався, наскільки цей нужденний молодий інвалід у вицвілій гімнастерці не відповідає його дотеперішньому уявленню про східняків як про тупу безлику масу* Він з блискучими від захоплення очима як губка вбирав у себе ті відомості, яких йому бракувало, та вставляв доречні запитання, виказуючи неабияку обізнаність з мистецтвом.
Співрозмовники ніколи не торкались особистого. Один тільки раз небезпосередньо зачепили політику. Тоді Максим спитав:
—  Чи ви знаєте ту історію, як Пікассо відійшов від сюрреалізму[27] і довів, що може малювати реалістично?
Романченко відповів:
—  У нас Пікассо жодного не визнають.
—  Не визнає його і Гітлер, — посміхнувся Завада.
— Не визнавав, — поправив, теж з усмішкою, Романченко. А Завада погодився:
—  Так, про того треба вже говорити в минулому.
їх приємне взаємопізнання в улюбленому предметі вже тягнулося кілька місяців. Інтерес не падав, А Завада ходив по бібліотеках, вишукував книжки про мистецтво (переважно польською мовою) та передавав їх зміст Романченкові.
Сьогодні вранці «начальник» побачив Заваду і розцвів широкою усмішкою:
—  Може» сьогодні зайду... а у вас буде час? Вже розрахувались з місячним балансом?
—Аякже, давно, адже сьогодні вже 5- те травня! Буду чекати....
Рипнули двері, і Завада відірвався від підвіконника. «Прийшли з обіду», — подумав і сів у своє крісло.
І ось і Романченко у дверях. Але він чомусь блідий, дивиться у землю, шкутильгає до стола. Не підіймаючи погляду, ледве чутно говорить:
— Там до вас...
—  Хто? — Максим зривається з крісла.
—  До... документи п... п... перевіряють... — ікавить Романченко.   Заходять два у шкіряних плащах. Завада шарпається набік і окидає зором контору, якби шукаючи, куди сховатися.
Один «шкіряний» підходить ближче:
— Ви Завада Максим Михайлович?
— Я,— твердо каже Максим.
— Підете з нами.
— Куди? — знов твердо і впевнено.
— Перевірка документів.
Максим риється у кишенях — шукає паспорта. Він думає: «Та щоб я дався їм так, голими руками!», а по хвилі випливають в уяві дві дорогі істоти там, удома... Знаходить паспорт і подає енкаведисту. Той, не розкриваючи, ховає його у кишеню шкіряного плаща:
— Виходьте!
Коли ішли по сходах, той, що мовчав, ішов перед ним, а той,
що говорив,— за ним.
«Щоби я не втік,— думав Завада і дивився на сходи, щоби не впасти. — Цікаво, в чому вони мене будуть звинувачувати? У підробці документів? Але ж вони не підроблені. У тому, що я не переселенець, а біженець? Але ж це не злочин, та й хто докаже, коли я виїхав до Перемишля?»
Завада не боявся. Він не вмів боятися. У ньому десь там у глибині сидів боєць, а не жертва.
«Цікаво, як буде виглядати допит, бо це ж на допит ведуть його ті дві «кожанки» з тупими пиками. Ох, як радо розквасив би він їм ті пики! Вони не підозрюють, що він може дременути— хай би і вбили потім... Але ... ті дві... чи не потягнуть їх за ту його втечу? Якби він не мав нікого!»
Думка відірвалася від дійсності: «Що краще? Чи як уб'ють, чи як посадять за ґрати? Ах! Коли садять, то лишають надію».
Він глянув на одного із енкаведистів і міркував:«Цікаво, як
виглядав би той «парень», якби ми помінялися ролями? Чи так само незворушно крокував би вулицею? Кажуть, що садисти — найбільші боягузи. Чи він садист?»
Ішли Сикстуською,[28] обсадженою кленами. Під лагідним сонцем на них вже розпустилися китиці світло- зеленого цвіту. Максим боляче відчув, який це красний цвіт. Весна!
Та ось перед ними двері. Він знає будинок, у який ведуть ці двері. Ще раз оглядається на китиці квітучого клену, і двері тюрми на Лонцкого[29] замикаються за ним.



Розділ IV

Осіння мряка рідким дощем скроплювалась на тротуар. Разом з грубими каплями падали лапаті кленові листки. З матового туману несподівано контрастно виринали чорний стовбур і, гілка, на якій, як причеплений, тремтів сліпучо- жовтий останній листок. Кругом ліхтарень мряка грала веселкою.
Роман ішов пішки, бо не вистарчало на трамвай, стипендія вичерпувалась так швидко, що не раз не міг навіть піти з дівчиною в кіно. У мами не просив, бо вона і так все викрикала: «Тільки ходиш по рандках,[30] інші хлопці якось заробляють, а ти все: дай і дай!» Раз зловила його, коли ревізував її гаманець— не було що з нього брати, не дуже багато заробляла на тих своїх нічних змінах. Відколи дістала похоронку, мусила сама годувати ненаситні роти трьох синів. Тож ходив Рoман з пустим шлунком, ставав перед вітринами гастроному і любувався пірамідами джемів, печива, риби і ковбас, які тільки роз'ятрювали апетит.
Тепер він ішов, щоб так, як на недосяжну вітрину, подивитися на Іванку. Вона — на танцях — він знає.
Як низько вів опустився! Іде,, щоби тільки подивитися на дівчину, він,— «пожерач» дівочих сердець, хлопець, перед яким досі не встояла жодна дівчина.
Почалося те чисто по- дурному: побився з колегами об заклад, що буде мати найкращу в університеті дівчину — Іванку з «ін’язу».[31] Мав це доказати і ніби доказав: ходив з нею в кіно (за свої гроші брав обидва квитки), висиджував на лавках в парках. Тягнулося це майже два місяці. Але коли він хотів переможно завершити зальоти, почув:
— Гей, Ромку! Ти думаєш, що можеш робити зі мною, що хочеш? Я не «Madchen fur alles!»[32]
Роман застидався. Це сталося вперше за всю його практику донжуана. Він мав великий досвід у поводженні з дівчатами, але такої реакції не сподівався.
— А любов?— пробубонів.
— Якщо любов'ю ти називаєш всяке свинство, то віднині між нами все скінченої
— Розумієш, я запалився,— виправдовувався.
— То погасися!— Іванка іронічно глянула на його штани, викрутилася на п'яті і пішла.
Та сцена відбулася у найглухішому кутку Стрийського парку. Свідками її були хіба що горобці, але то був удар по чоловічих амбіціях визнаного джиґуна.
Заклад програно.
Програно то програно, але що далі? Далі — як було перше: дешеві любовні пригоди з дешевими дівчатками, адже їх у Львові хоч греблю гати. Якби ж то! Іванка засіла в ньому так глибоко, що на іншу дівчину навіть подивитися не міг. Болюче прагнення бачити ЇЇ довело його до різних принижень: він дзвонив до її мешкання, але йому не відчиняли, вичікував під університетом, але його міряли таким поглядом, що душа ішла у п'яти. Нарешті він написав їй лист, що не хоче нічого, липі дивитися на неї та цілувати її руки і ноги. (Потім слово «ноги» затер, щоб вона не догледіла в ньому непристойності). На такий акт щонайбільшого приниження його кохана просто не відповіла.
Останнім часом Іванка ходила на танці до Інту,[33] і він рішився на відчайдушний вчинок: позичив десять рублів, пішов туди і запросив її до танцю. Почув:
—  Ромку, досить! Я тобою сита по вуха. Дай мені спокій, пошукай собі когось іншого. Не бігай за мною як цуцик, бо я того не люблю.
Говорила голосна — всі чули!
Така образа, і від кого? Від дівчини! Та скільки він мав їх — навіть не пам'ятає... «За ті слова вона мені заплатить!» — думав, тікаючи з танців. Вночі, як у гарячці, метався по ліжку і думав, що міг би задушити її — така ненависть охопила бідолаху.
За кілька днів охолов і тепер знову ішов до Інту, але вже не до залу, а під вікна, щоб тільки побачити ту, яку ненавидить.
Ховаючись у тумані, зайшов за будинок. Виліз на шкарп і став проти освітлених вікон танцювального залу. Чути було приглушену мелодію танго. Танцюючі пари пропливали повз вікна, а він шукав її. Побачив, і серце забилось як перед кріслом у дантиста — завжди те саме хвилювання охоплювало при її виді. Поки що було видно ЇЇ голову: чорне кучеряве волосся хвилювалося вслід

за її рухами, а потім появилася вона вся. Матеріал сукенки облягав форми її тіла так, що видно було все. Ох! Як йому хотілося припасти до того тіла, цілувати, гризти! Щоби відчула!
Він стояв, ковтав слину, жадібно поїдав її очима, а з дерев падало на його голову мокре і холодне кольорове листя, але не остуджувало жаги.
Закінчилося танго, і пари розійшлися під стіни. Вікна залу почали швидко заходити парою — вже не було видно нічого. роман зліз, совгаючись, зі шкарпу і знайшов собі місце перед входом. Оперся об стовбур мокрого дерева. З дверей час від часу групками виходили хлопці, щоб покурити, і тоді він ховався за стовбур великого осокора, все гілля якого було обвішане омелою. Хлопці курили, сміялися з власних вигадок, а він стояв сам — принижений, покинутий, непотрібний...
Закінчились танці, молодь виходить, і знов серце валить молотом — вийшла Іванка. Йде у гурті. Роман відчайдушно кидається навздогін:
—  Іванко! Пробач... почекай хвилину.
Іванка неуважна, ніби не пізнала його, кидав своїй компанії: «Я зараз!» і зупиняється перед хлопцем. А той від такої близькості стоїть як німий, не може ворухнути язиком.
— То чого тобі треба? — чує як з- за котари.[34]
— Іваночко, я мушу з тобою поговорити у дуже важній справі... Дівчина слухає розсіяно, оглядаючись на тих, що чекають її.
Каже, на диво, спокійно:
— Потім, завтра, я тепер не маю коли. І відходить.
На другий день падав дощ зі снігом. На коридорах можна було розминутися, отже, Ромко чекав на Іванку лід університетом. Розумів, що то був його останній шанс, нервово ходив туди і сюди. Незабаром тут появився ще один хлопець, що, видно, теж на когось чекав. Ромкові здавалося, що вже десь бачив його, отже, пробував засвідчити це обережною посмішкою.
А той не звернув уваги на Ромка, лиш частенько поглядав на університетський годинник.
Важкі вхідні двері відчинилися, і висипало студентство.
Роман побачив Іванку, зробив крок назустріч, але вона побігла у другий бік, навіть не помітивши його. Побігла... до того Другого, що чекав.
Аж тепер Ромко згадав, звідки знає його. Це був один з музикантів, що грали на танцях у Інті. Пішли разом, видно було їхні профілі, бо звернені були до себе.
— І що вона в ньому знайшла? — думав Роман, заспокоюючи шалені ревнощі. — Ніс як гасило,[35] — чиста мавпа... Нічого, я йому ту мордочку розмалюю... при нагоді.
Махнув рукою і почалапав мокрими тротуарами без цілі.



Розділ V

Мати і донька Завади лишилися сиротами у повоєнному совєтському Львові. І не тільки тому, що без засобів існування (все- таки Максим заробляв дещо у тій бухгалтерії), але й тому, що за кожним рогом, у кожному провулку чатував на них страх. Вони почувалися так само винні перед радянською владою, як і глава сім'ї, якого звинувачували з зв'язках з «буржуазно- націо- налістічєскім бандітізмом». А Юлія? Хіба вона не виховала тих буржуазних націоналістів? А Іванка? Хіба вона не рідна сестра тих бідних хлопців, за якими десь там у лісах ганяються як за псами, а вони не здаються, озброєні надією, «яка помирає останньою».
А ще щеміло серце за Заваду. Для Юлі він, попри всі його вади, був найближчою у світі людиною, а для Іванки був світом, у якому виросла. Хоч ще надто молода і недосвідчена, щоб аналізувати, відчувала, що легковажний тато був їй ближчий і більш зрозумілий, ніж розважлива мама. Іванка любила його за якби напівсерйозне ставлення до життя, за перепади настрою, за змінні пасії.[36] Отже, висиджувала у сквері напроти «Лонцкого» і з тугою дивилася на заґратовані на дві третини забілені вікна, — може, де мигне голова її тата, якого заперли як волелюбного птаха у кам'яну клітку.
Вліті Юлія і Іванка носили передачі на «пересильний пункт»,[37] який зробили, перегороджуючи дошками і кільчастим дротом вулицю Полтевну коло мосту. З того моста вони дивилися, як під голим небом кишіла маса в'язнів, і даремно старалися виловити серед сірої товпи рідну людину.
А одного дня дізналися, що «транспорт пішов», і побачили пусте побоїще пересильного пункту.
Тітка досі незворушно сприймала всі ті катастрофічні події — здавалося, її ніщо не може вивести з рівноваги — всі новини вислуховувала з цікавістю як сенсації, що урізноманітнюють життя. Але дала золота, щоб було за що купувати харчі і махорку[38] на передачі для Максима. На тих пакунках треба було описувати «содєржімоє».[39] І досвідчені говорили» що не варто вкладати нічого дорожчого, бо його забирають «охранники» собі.
Юлія та Іванка не могли без кінця сподіватися на тітчине золото. А треба було з чогось жити. Отже, поїхали до Рогатина шукати родину по дідові, який загинув у шахті у Франції. Шукали недовго, але родина не дуже зраділа гостям. Юлія прибіднювалася, як могла, навіть пустила сльозу. Отже, дали торбину муки і банячок смальцю зі шкварками, а ще пообіцяли картоплі, як викопають восени.                                                      
Коли вернулися, на Замковій застали нову біду — «незворушна» тітка захворіла. Вона кашляла, дихала зі свистом, гарячкувала, по ночах щопівгодини кликала Іванку то подавати води, то нічний горшок. Дівчина майже цілими ночами; не спала. Коли простуда, якою вони вважали хворобу, не минала, Іванка викликала лікаря з поліклініки. І він знайшов у тітки двостороннє запалення легень. Приписаний «пеніцилін»[40] дістати було нелегко, але тітчине золото знову стало у пригоді. Ще платили медсестрі, що робила застрики,[41] але і це не врятувало тітку. Одної ночі вона покликала Іванку і через свист і хрип сказала:
— Як я вмру, всьо своє тобі лишу.
Іванка видивилася:                                                            
—  Що ви, бабуню, говорите! Вам уже легше, ви будете жити! Бляйова широко відкрила очі і, захлинаючись, говорила:
— Ти... така, як я... Як я була... — не докінчила, хотіла підняти руку, але та впала безсила. Тітка відправилась у світ, де нема ні новин, ні сенсацій, а Завади мусили перейти через всі труднощі львівського похорону. Добре, що були ще якість тітчині блискітки, що пішли на ті ритуали.
До всіх бід долучилися ще неприємності з сусідами, які вважали, що «квартиранти убили стару», щоб забрати помешкання і маєток. Вони викрикали, що відправлять жінок туди, «звідки ті прийшли».                                                             
Десь на десятий день після реєстрації тітчиної смерті на ім'я Юлії Завади прийшов лист. Юлія тремтячими руками обертала конверт:                                              

— Львівська печатка... — дивувалася.
Іванка спокійно взяла листа від мами, розпечатала і перебігла очима кілька написаних від руки рядків:
— То з домоуправи просять прийти по ордер...
— Який ордер? — губи Юлії пополотніли. — Чого вони хочуть? Я туди не піду. То той каліка- москаль щось задумав. Я відразу знала, що то він видав тата... Тато мусив проговоритися... — жінка аж задихалася з хвилювання. — Тепер він хоче арештувати мене.
Іванка слухала і розуміла, що то від страху мати підозріває усіх. Отже, щоб заспокоїти її, почала міркувати вголос:
—  Якби хотіли арештувати, їм не треба тебе викликати — вони ж мають адресу. Я вважаю, що треба піти, — глянула на Юлію. — Ти боїшся? Я піду з тобою.
Зайшли у затхлу контору начальника домоуправи. За столом сидів Інвалід у старій Гімнастерці. Побачивши Юлію, він зірвався з крісла і вийняв а кишені учетверо зложений папір, подав їй, а потім підсунув ще якийсь клаптик паперу:
—  Розпишіться, будь ласка.
— А що це таке? — насторожено запитала Іванка, вказуючи на папірець, що дрижав у- материній руці.
—  Це ордер на квартиру, щоб вас не виселили, — пояснив Романченко.
Отже, ніхто вже не міг вигнати їх з помешкання. Вони лишилися там зі своїм горем та страхом.
Юлія та Іванка шукали забуття кожна по- своєму. Мати приймала насонні порошки і спала, — думала, мабуть, що колись прокинеться і все пережите виявиться кошмарним сном. Іванка ж шукала романтичних пригод.
Домовлялася про зустрічі з, першим- ліпшим хлопцем і але була з усіма холодна і недоступна, як годиться, писаній красуні. Вважала, що достатньо принижується, коли дозволяла водити себе в кіно чи, на атракціони в парку культури та відпочинку.[42]
Хлопці були у Іванки: на дві- три зустрічі, але потім без потреби, як вона вважала, на довше зв'язалася з «лялюсем» з юридичного факультету — Ромком, який від неї не хотів відчепитися.
Вона вже навчилася обережності— нікому з колег в університеті, ні із своїх «ухажорів»[43] не говорила правди про себе. Виняток становила Мирося, якій Іванка відкрилася після того, як та повідомила, що керівника факультетського хору Романа Степановича «забрали», а вони вдома бояться за тата і щоночі чекають «візитерів».
Час минав. Рана вкрилася першим тонким рубцем. Треба було їсти, щоб жити. Скарбонка[44] покійної давно спорожніла, отже, Юлія почала переглядати речі у старих куфрах[45] і шафах, щоб щось продати на Краківському базарі, де щодня в ряд стояли львівські пані, тримаючи перед собою на вішаках старомодні сукенки.
Але, крім речей на продаж та капелюха зі стьожками та штучними квітами, у цьоці були сукні з дорогих матеріалів. Одну таку з м'якого бордового оксамиту чи велюру Юлія, згадавши, як вона колись шила своїм хлопцям штанці зі шлейками,[46] переробила на «креацію»[47] для Іванки. Іванка, оглянула себе у дзеркалі і була переконана, що у такому вбранні напевно знайде «того справжнього», який кінець- кінцем десь має бути.
Отже, ходила з дівчатами на танці. Ходили цілою «пачкою» і в політехнічний, і в університет, але найкращі танці були в Інті, щоправда, дорогі (вхід коштував 10 рублів), зате була там добра музика, було світло, тепло і затишно, — не те, що в університетських безмежних коридорах.
Все ж найбільшою перевагою танців у Інті була музика. Чотири хлопці грали концертно, — це оцінила Іванка, яку мама три роки водила силоміць в музичну школу. Серед інструментів особливо виділялося фортепіано. Хлопець, що грав на ньому, кінчав кожну фразу оригінальним каскадом. Й Іванка відчула, вперше, що рояль — це не просто «бумкання», а чарівний інструмент, що проймає до глибини. Весь час виділяла на слух той бурхливий потік проймаючих звуків серед інших і .дивувалася, що музикант не дивиться на клавіатуру, лиш на танцюючі пари. їй здавалося, що його погляд кілька разів ковзнув і по її обличчі, але коротко, мигом, і полетів далі байдужий, і спокійний.     
Отже, дуже здивувалася, коли пропали звуки рояля,, а його партію перехопив акордеон. Глянула на музик — піаніста не було, але в ту ж мить побачила його перед собою. Він, чемно вклонившись, «відбивав»[48] її у партнера.                          
Іванка була на сьомому небі. Це ж не абихто, а той віртуоз вибрав її з- поміж усіх дівчат. Хоч не дивилася на його лице, але відчувала його обійми так неповторно. Ще ніколи ні з ким не було так — ніхто так легко не танцював, так делікатно не обіймав у танці її стан. Танцювали танго.                            

— Ви любите вальс- бостон? — спитав трохи шепеляво.
— О, так! — відповіла, подивилася на його лице, і їй видалося, що знає його давно.
Танець закінчився, і партнер підвів її під руку до оркестру.
— Нам вальс- бостон, — замовив.
Танцювали ще цей танець, а коли музика перестала грати, поставив дивне питання:
— Ви вже не будете танцювати?
Іванка глянула на нього. Він усміхався, отже, і вона відповіла широким усміхом.
— То ходіть, сядете коло нас.
Помістив її у виїмці фортепіано, його пальці літали по клавішах, а він дивився на неї.
До кінця вечора вже не танцювала — відмовляла всім.



Розділ VI

Іванка закохалася шалено. Так шалено, що забула про все пережите. Життя здавалося розкішним, а світ — рожевим. Навіть холодні львівські вулиці, якими ходили з Леськом, і темні з протягами брами будинків, у яких цілувались, були казковими.
У їхні відносини, одначе, сама Іванка внесла фальш. Вона сказала Леськові неправду про себе. Він думав, що вона з Рогатина, мешкає у Львові на квартирі і що її господарі нездалі люди — не люблять, щоб хтось чужий приходив до їх помешкання.
Отже, всі зустрічі закоханих були під кінотеатрами, а в неділю о півдванадцятої під Оперним театром, бо Лесько захоплювався оперною музикою. Йшли на денні вистави і на третій балкон, бо так було дешевше. Лесько слухав з блискучими очима і заражував своїм захопленням Іванку, бо сиділи притулені, а музика (і не тільки вона) заставляла їхні серця битися в унісон.
Вони проводили разом весь вільний час, а прощалися переважно коло порохової вежі. Іванка все виправдовувалася, що не хоче, щоб господиня побачила їх разом, бо подумає хтозна- що. Після такого нарікання на господиню Лесько раз сказав:
— А чому б тобі не мешкати у нас? Ми маємо на квартирі вже одну дівчину... з села. Можеш мешкати й ти.
Іванка не побачила у такій пропозиції нічого злого і пішла ніби оглянути квартиру. У них, звичайно, не поселилася, але почала бувати у сім'ї Бобівників дуже часто.
Дивна це була сім'я. Батько Леська Мар'ян Бобівник — старий чоловік з добродушним одутловатим лицем — був священиком (правив у каплиці «Трьох Святителів»). Іванка ніколи не думала, що священича сім'я може бути така. Уявляла, що у такому домі має бути майже так, як у церкві. А тим часом Леськова мама — худа нервова жінка — курила одну за одною папіроси, носила куцу спідницю і, коли сідала, закладала ногу за ногу так, що було видно стегна. Вона за Польщі була хористкою в опері і пам'ятала виступи Соломії.[49]
У Бобівників було четверо дітей. Найстарший Зеник мав розщеплене піднебіння[50] і говорив так, якби давився. Студіював техніку і тікав від дівчат, а коли хтось приходив до них додому— ховався. Для Іванки зробив виняток. Навіть пускався з нею у розмову. Раз, коли були самі у кімнаті, під великим секретом сказав їй, що готує для всіх велику несподіванку — буде ходити до логопеда, який вичистить йому мову.
Лесько був другим у рідні, а за ним ішла Оля — тиха і скромна студентка консерваторії. (Лесько теж вчився у консерваторії, але, крім того, на медицині). Оля мала хлопця, який годинами слухав її музичні вправи, а потім обціловував усі пальці двох її рук.
За тими ніжностями спостерігав наймолодший з рідні — чотирнадцятирічний Мирон і з чортівськими злосливими вогниками в очах пускав двозначники на тему любові і шлюбу. Подібно він збирався поступити і відносно Іванки, але Лесько трахнув рукою по його патлатій голові, зачинив двері перед його носом і гостро заборонив відчиняти.
Взагалі в цій хаті відчувалося, що кожен з членів сім'ї живе сам по собі, не звертаючи уваги на інших. Мати зовсім не займалася домоводством, батько перебував десь там — у третій кімнаті, а тут же без перерви хтось сідав за рояль, хтось сварився, викривлявся, насміхався, співав — хата ходила ходором.
З невеличкого коридорчика при вході заходилось у салон,[51] обвішаний від стелі до підлоги святими образами у павутинні. Коло єдиного вікна (від подвір'я) стояло фортепіано, а на ньому у безладі купи нот і книжок. Впритул з інструментом стояло постійно розстелене велике дерев'яне ліжко, а напроти нього осклені двері вели у невелику кухню, де на газовім п'єцику[52] весь час кипіла у величезному баняку якась зупа, найчастіше фасольова, а в кутку страшенно смерділо відро.
Яким чудом тут поміщалася ще й квартирантка— було загадкою для Іванки, поки не побачила, якими очима дивиться та дівчина на Леська.

Їмость, хоч паню Бобівникову з великим трудом можна було так називати, відразу оцінила Іванку. І не тільки її красу. Розговорилася з дівчиною і поміж двома затяжками сигаретним димом сказала:                     
— Ти інтелігентна й дуже панська. Я хотіли би тебе для Леська, але він ще дуже «z kwiatka na kwiatek».[53]
Настали м'ясниці, і у Бобівників щовечора появлялися якісь нові люди: хлопці і дівчата. Вони грали, співали, танцювали, цілувалися і залицялися та їли канапки з меленим оселедцем і цибулею на чорному хлібі.
Одного разу Лесько привів свого колегу з медінституту — закарпатця Ленчура. Той прийшов зі скрипкою і пописувався грою. Іванка слухала зворушено, скрипка ще глибше хвилювала її розкохану душу, але Ленчур зрозумів, що це захоплення стосується його, і цілий вечір упадав коло Іванки, А та усміхалася до скрипаля,, танцювала з ним, з задоволенням спостерігаючи, як Лесько стежить за кожним її рухом. А його охопило роздратування: ніколи досі він не думав, що може втратити Іванку. Тепер було видно, що це може статися. Він не витримав, закінчив танець якоюсь какофонією, тріснув кришкою фортепіано і вийшов з кімнати.                                               
Іванка удавала, що не помітила його відсутності, і далі забавлялася з Ленчуром.
Лесько появився, коли розходилися, а скрипаль галантно помагав Іванці надівати хутряну куртку (спадок тітки Бляиової). Він процідив крізь зуби:
— Треба йти, — схопив Іванку боляче за плече і вів по сходах.
— Відпровадиш мене тільки до трамваю, — сказала.
— А ти хоч знаєш, котра година? —- через його лице просунулася недобра тінь.
Ішли мовчки поруч по Личаківській вниз. Кожне думало про своє: Лесько, що вона вже задурилася в Ленчура, а Іванка — що він дуже кохає її, бо не може дивитися» як коло неї інший хлопець...
Коли наближалися до місця, де звичайно розходились, Лесько сказав рішуче:
— Піду далі!
Ішли бульваром. З обох боків засніжені лавочки під засніженими деревами. Рідкі світла знизу, здалеку — останні шуми міста, що засинало.
Хлопець повернув голову І подивився на дівчину. "Вона таки моя!" — подумав і обсипав поцілунками її лице. А потім підвів її

під одне з дерев у тіні і став цілувати, але так, як ніколи досі. І помирило їх таке сильне запаморочливе бажання повної близькості, що вже не пам'ятали і не усвідомлювали нічого.
Коли прощалися під будинком, дівчина мало не плакала:
— Що я зробила! Не треба було!
А хлопець гладив її лице своїми легкими пальцями і виправдовувався:
— Я мусив... Хіба ти не моя?



Розділ VII

До Бобівників приїхала сестра отця Мар'яна, їмость з села — Орися Гулевичева. Відчинив їй двері Мирон і, як то він, відразу пустився у насмішки:
— Тета приїхала бричкою?
Орися не звернула уваги на недоречний жарт і спитала: — Тато- мама вдома?
— Вдома, вдома! — хлопчисько відчинив широко двері, клоунівським жестом запрошуючи гостю:
— Прошу ближче! Жінці явно було не до клоунади, вона швидко пронесла своє
велике тіло до «третього покою», де отець Мар'ян латав свій черевик, вправно орудуючи шилом і дратвою. Коли відчинялися двері, він підвів голову і глянув поверх окулярів:
— Орися? — здивувався. — Ти у Львові?
Родинні стосунки між братом і сестрою не були тісними, Гулевичі не часто гостювали у Бобівників. Щось особливе змусило Орисю до цього візиту.                                       
Отець відклав шевські прибори і пішов цілуватися з сестрою.
— А де Льотка? — спитала вона,
— Вдома. Мироне, де мама? Заклич.
Отець Мар'ян не любив світських розмов і переважно викликав на поміч жінку.
Бобівникова теж була здивована несподіваним візитом. Привіталася, спитала, чи гостя не нап'ється чогось з дороги, і закурила папіросу. Орися терпляче вичекала, коли їй дадуть прийти До слова, і почала:
— Велика біда у нас по селах. Я приїхала порадитися, що
робити.
Бобівникова розсіяно слухала, думаючи, яка біда може бути на селі, коли звідти возять сир і масло, а Орися, як звичайно, приїхала з пустими руками. Хід думок отця Мар'яна був іншим:
— Щось з Іваном? Заслаб?
Орися зневажливо глянула на брата: —Вимагають, щоб підписав православ'я.     Отець здвигнув плечима:
— У Львові вже всі церкви православні.[54] Гулевичева широко розкрила очі:
— І ти, Мар'яне, і ти перейшов? Підписав?
— Не підписав, але підпишу. Вмішалася Льотка:
— А що? Має лишатися без церкви? Без роботи?
—  Але ж, — обурилася Орися, — є церковні закони, підпорядкування Римові...
—  Не будь наївна. Підпорядкування Римові в Радянськім Союзі? Та ж втрачено всякий контакт, — говорив спокійно Бобівник.
— А перед собою, перед сумлінням?
— А сумління моє чисте. Я як служив, так і буду служити, як причащав людей, так і буду причащати. А коли я відречуся, прийде якийсь московський піп і заспіває «Слава тєбє, Господі!» То кому від того ліпше?
— Мати Божа! То ти відступник!
—  Заспокійся, Орисю! Я довго обдумував ситуацію. Що? Позакривати усічцеркви? Та більшовикам того тільки й треба.
—  А - з, ліого „жити? — знову вмішалася Бобівникова. — Ми маємо четверо, дітей, і Львів — не село, де є сир і масло,— натякнула злосливо.
Гулевичева дивилася то на одне» то на друге — чи вони не розуміють, що робиться? Чи вони тут у Львові готові продати тіло і душу, липі би було що їсти.             
— А ви знаєте, що нашого свата —. старого отця Ревуцького арештували, церкву закрили, а він таки непідписав, бо правдивий греко-католицький священик,— доказувала. — Мій Іван також не підпише, нізащо не підпише, хоч би й взяли.
— Аз чого будеш жити? — запитав брат сестру. — 3 чого будеш жити, якби взяли?
Бобівникова слухала суперечку і думала своє: там, на селі, зовсім не розуміють, що то біда і голод. Мають повні комори добра, доять корови, ріжуть свині. І їй закортіло ще хоч раз у
житті з'їсти біленьку булочку з рожевою шинкою. Як за Польщі.
Отець ще довго переконував сестру, що Костельник[55] мудрий, бо розумів, що іншого виходу нема. Розмова затягнулася, гостю запросили переночувати. Діти поприходили пізно.  
Лесько прийшов найпізніше, блідий аж зелений. Привітався з тіткою, а, почувши при вечері розмову про церкви, звірився:
— Мене сьогодні викликали і довго тримали у першому відділі (то таке інститутське ка-ге-бе). Питали, чи тато збирається підписати православ'я. Натякали, що від того залежить мій лікарський диплом.
— От бачиш, — сказав Бобівник. — Вже дітей чіпають. Усіма способами притискають. На нас накинули петлю і, якщо ми не так поступимося, вона може затягнутися. Скажи Іванові.
Пішли спати.
Лесько не міг заснути. Думав, чому його тато священик і яке то має відношення до лікарської професії. Його морозило. Перед очима з'являлися то хитре лице кагебиста з першого відділу, а то усміхнена Іванка, яка віддалялася, як тільки він хотів поцілувати її.



Розділ VIII

Як було домовлено, пішла в суботу до Інту. Леська не було. Грали тільки три музики. В куті стояв самотньо закритий рояль. Сіла під стіною впевнена, що піаніст ось-ось надійде. Але час минав, а його не було.
Почала хвилюватися: «Що б це означало? Якби не міг прийти, повідомив би... Не раз приходив в університет...»
Перестала розуміти, що діється. Як п'яна переводила погляд з оркестру на танцюючі пари. Гіркота підходила до горла. Музика то грала, то перепочивала. Пари то розходились, то танцювали... Все те, що тут діялось, здавалося безглуздим.
Кінчились танці, всі розходяться. А вона? Що їй залишається? Іде. Сама. І враз все стає ясним: «Він покинув її. Зробив так, як описують в романах, — здобув її і втратив інтерес. Його мати казала, що «z kwiatka na kwiatek». Чому не повірила їй? Чому була сліпа?»                                                                       
І йшла як сліпа, не бачила дороги, мало не впала на сходах.
Юлія стурбовано глянула на посіріле обличчя дочки:

— Що з тобою, Жанет? Ти хвора?
Хоч було сухо в роті і язик не повертався, треба було щось відповісти мамі — вона не і так нещасна.
— Я «посварилася з хлопцем.  
— З Леськом?
— Так.
Юлія в загальних рисах знала про захоплення дочки музикантом, рада була, що «дитина трохи розвіється». Але не припускала, що цей флірт (як вона вважала) зайшов так далеко. Отже, потішала:
— То пусте. Без сварок не буває. Помиритесь!
Іванка ще раз сказала «так» і лягла у ліжко. Почувалася як на краю прірви, всю ніч поверталося як рефрен: «Він покинув мене».
Цілу неділю провалялася у ліжку, вдаючи кашель і біль горла. А в понеділок, розбита і нещасна, попленталася до університету.  Мусила поділитися з кимось.
Мирося з хвилюванням вислухала всю драматичну розповідь і перелякано спитала:
— А що, як буде дитина?
Такої можливості Іванка не врахувала. Гарячий піт краплями вийшов на чоло. Відразу подумала про маму: «Ще їй того тільки бракувало!»
Але щира Мирося, як «великий знавець», порадила, що негайно треба звернутися до лікаря. Приватного. Вона знає такого, бо до нього зверталася її старша сестра, у якої були такі не проблеми.
На другий день завела Іванку під браму будинку, де не було жодної вивіски, але на другому поверсі були двері, позначені білим хрестиком вгорі на косячку. Мирося чекала за рогом будинку.
Важко було старому лікарю, очей якого за товстими лінзами окулярів не було видно, зрозуміти щось з того, що перелякано викладала Іванка. Оглянув її (яка ганьба!) і спитав, чому вона вважає, що буде мати дитину. Що могла відповісти? Мовчала і ховала очі. А лікар ще спитав, чи втратила менструацію. І коли заперечила, здвигнув плечима: «То що я пані можу сказати?» Нічого не розуміла. Віддала своєї півстипендії (таким був гонорар за візит), а коли вже відходила, лікар поблажливо-іронічно поцікавився: «А пані не заміжня?»
Тікала принижена. Згадала слова мами, кинуті колись мимоходом: «Дівчина мусить себе шанувати».
Не мала вже сили ні розповідати Миросі про деталі візиту, ні вислуховувати її порад таки піти додому до Леська і розповісти все. Легко радити!
А подивитися, що діється у серці покинутої дівчини ще не вдалося нікому.                                                                  
Найгірше було те, що думка про Леська була така нав'язлива — Іванка не позбувалася її ні на мить ні вдень, ні вночі. Виснажена, змарніла, вона сиділа часто без руху, втупивши очі в одну точку, втратила сон і апетит.
Минуло два тижні. У безсонну ніч з п'ятниці на суботу відчула єдине бажання — побачити Леська. Рішилася ще раз піти до Інту, що буде, то буде...
Це було вночі.
А вранці знову все представилося інакше. Іти? Ще раз принизити себе? Жебрати любов? О ні! Цього не буде!
Коли після лекцій вийшла з університету, око в око зустрілася з Олею — сестрою Леська. Серце застрибало так, якби побачила його самого. Оля вийняла з кишені папірчик:
— Для тебе лист.
Вся кров хлинула в обличчя:
— Який лист?
— Від Леська, він у лікарні — мав операцію. Іванка спазматично заплакала вголос.
— Як вона любить Леська! — подумала Оля і почала заспокоювати:
— З ним вже все добре. Йому вдало оперували язву. Він мав її давно.
Іванка розгорнула папірець і прочитала: «Іванко! Я у шпиталі. Якби ти мене відвідала» було би незле. Оля тобі покаже, як мене знайти. Не забувай мене! Лесько».
Накупила солодкого за всі гроші, що лишилися від стипендії після візиту до гінеколога, і пішла з Олею у хірургію медінституту. Планувала, що розповість Леськові про все. Але коли побачила його — такого вимізерованого і такого розрадованого її появою, не схотіла говорити нічого. Бо яке то все мало значення? Не шанувала себе? Шанувала. Шанувала для нього, бо тільки він один у світі «такий» і ні з ким його не можна порівняти.
Сіли. Оля на ліжку коло брата, а Іванці дали табуретку. Вона вийняла з торбинки гостинці і поклала їх коло нього на постіль. Він накрив своєю рукою її руку і сміявся:
— Мене Хотіли поховати, але я не дався.
Через його очі перепливали такі любовні хвилі, що, здавалося, вони ось- ось вихлюпнуться із зіниць.
— Ти дуже намучився? Боліло?
— Як потрошили, не чув, бо під наркозом. А тепер не дозволяють рухатися, — блиснув лукавим поглядом, — от чому я не задушив тебе!
„ Оля розчулено дивилася на брата, тішилася, що привела йому таку радість.
На прощання Лесько сказав Олі відвернутися, бо він мусить зробити одну «лікувальну процедуру». Поманив Іванку близько до себе і поцілунком передав їй всю свою тугу і любов.
Вдома Іванка похвалилася мамі, що відвідала в лікарні Леська, який переніс тяжку операцію.
— А я думаю, чому ти весь час ходила така чорна!
Впав камінь зі серця у Юлії — вона жила Іванкою, хоч їй цього не хотіла показувати.
А за кілька днів прийшов трикутничок — лист з Семипалатинська Кемеровської області. Обидві плакали і цілували той лист — Максим Завада не пропав, він живий!
Відразу кинулись здобувати гроші на посилку в Сибір. Юлія винесла на продаж чайний сервіз тітки Бляйової, а Іванка за оголошенням у деканаті знайшла собі місце репетитора. Вчила німецької мови дві дочки досить високого офіцера, який мав їхати з сім'єю у Німеччину.
Платили їй добре.



Розділ IX

Йшла екзаменаційна сесія — наближалися канікули. До Леська віднеслись поблажливо —: він два місяці відлежав у лікарні, про що знала вся «медицина». Отже, поздавав усі екзамени і дотримувався «охоронного режиму», який на три найближчі місяці рекомендував професор Келєман — світило хірургії. Отже, він більшу частину дня відлежувався вдома або сидів на лавочці у«Єзуїтському городі» (тепер назвали «парк Костюшки» — з якого дива?)у чекаючи Іванки.
Студенти роз'їжджали ся, отже, танців у Інті уже не було, але Лесько сідав до фортепіано дома, відновлював з пам'яті танцювальний репертуар, який пригадував йому вечори з Іванкою.
Одного разу, коли він грав, у двері хтось делікатно постукав. Лесько відчинив і побачив полоненого — німця, який послуговував у просекторії[56] медінституту. Німець не наважувався зайти,  стояв перед порогом з зошитом нот у руках. Здивований Лесько запросив його ввійти, і той, ґрунтовно витерши взуття у коридорі, на мигах пояснив, що йому вказали цю адресу, щоб продати ноти.
Лесько розглядав зошит, умів співати з нот, отже, легенько мугикав перші фрази німецьких шлягерів. Німець махав головою: «Йо-йо!» А потім, вказуючи на фортепіано, благально подивився на хлопця. Коли Лесько кивком дозволив, сів за інструмент і почав бігати по клавішах з таким щасливим виглядом, що хлопець мимоволі подумав, яким відносним є все у житті. Він приніс з кухні повну тарілку супу, поклав обіч неї великий кусень хліба і запросив німця до «пиру».
Потім дав йому, які міг нашкребти дома, гроші і запросив Йогана (так той назвав себе) прийти пограти ще.
Тепер Лесько щодня грав Іванці ці шлягери, а вона співала по-німецькії. Слухала тих виступів Бобівникова, казала, що Іванка має голос «куплетистки», явно відносилася до неї.як до нареченої сина. Це були чудові вечори; закохані сперечалися, яка з пісень найкраща. Іванці найбільше подобалось танго «Frauen sind so schon, wenn sie Ueben».[57] Лесько дивився на Іванку і визнавав, що це свята правда,
Іванка додому тепер верталася сама,— не можна було напружувати Леська, — та й вечори були ясні — було видно майже до півночі.                                                                  ...
Якраз доходила до брами, як хтось збіг зі шкарігу напроти будинку, наблизився до неї. Насилу пізнала у тому «елегантику» (все на ньому було «з голочки») свого торішнього залицяльника — Ромка.                                                      
Наблизився, але не вітався, ніби чекав, яке враження справить на Іванку його блискуче перевтілення. Справді. Замість вим'ятих старих штанів і вицвілої блузки з поясом що защіпався в районі пупця, на ньому красувався новісінький костюм, на краватці виблискувала золота цяцька. Таке перевтілення хіба що здивувала дівчину, але не викликало «шоку», на який розраховував Роман. Отже, привітався «Добрий вечір», а коли вона байдуже відповіла і хотіла увійти в браму, гордо спитав;
— Не впізнала мене, правда? Іванка повернула голову:
— Як не впізнала? Ти ж Ромко.
— То чекай, може, поговоримо?
— Про що? Я не маю часу. В мене екзамени.
— А дотепер, — Ромко глянув на золотий годинник на руці так, щоб Іванка побачила. — А дотепер ти вчилася?
Іванка розсердилась:
—  Перепрошую, то не твоє діло,— одною ногою була вже за порогом брами, яку притримувала рукою, але ще обернулася і поправилася:
— То не ваше діло!                                    
Затріснула браму, бігла по сходах. Спішила, бо завтра мала надати посилку татові.
Лесько чекав Іванку на лавочці під університетом. Знав, що здає екзамен, отже, сподівався побачитися з нею, коли буде виходити.
Стояло спекотне літо. Місто нагадувало кам'яну пустелю, — дихало жаром, смерділо асфальтом. Викликало єдине прагнення
—  якнайшвидше вирватися з нього. Лесько збирався сьогодні натякнути Іванці, що радо поїхав би з нею на канікули до Рогатина. Така думка виникла у хлопця, коли він останній раз ходив на перев'язку до Калємана. Рана гоїлася повільно, місцями на шві появлявся гній. Хірург, промиваючи шви фурациліном, радив вживати вітаміни та зробити собі вакації на селі. Тоді Лесько подумав про Рогатин. По-перше, був би разом з Іванкою, а по-друге, це провінція, а не Львів, де від кожного будинку, з кожного тротуару пашить, як з домни...
Село! Там можна буде пити молоко просто від корови. У дитинстві він пив його у тітки Орисі. Воно було солодке, з шумкою
— слина заповнила рот від такого спогаду...
Домовилися на другу годину. Ще не було дванадцятої. Думав, що Іванка вийде скоріше — адже не буде здавати остання... Але вона не йшла. Йому набридло сидіти, він пішов вулицею аж до пошти. Ходив сюди не раз почитати газети у вітрині. І сьогодні пішов, піднявся сходами у великий зал і за круглим столом посередині побачив... Іванку! Вона щось завзято писала, отже, підійшов непомітно і став у неї за спиною. На конверті, що підписаний лежав поруч, прочитав:

«Кемеровская обл.,
г. Семипалатинск,
п/я 48971 ктр. Завада Максим Михайлович»

Іванка обернулася, побачила Леська, але не усміхнулася, як звичайно, а машинально закрила рукою конверт.
— Що означає «ка-те-ер»? — спитав Лесько.
—  Я не знаю, — відповіла, не дивлячись, на хлопця. — Помовчала трохи, а тоді додала: — Пишу до стрийка.
Потім ще щось скоромовкою говорила про екзамен, який встигла скласти зрання, але Лесько не слухав. Усвідомлення того, що вона каже неправду, відчув як ніж у серце. І не тому, що відкрив, що вона зовсім не безпечна панночка — дочка рогатинського учителя, і не тому, що не стрийкові, а батькові пише (вона ж Максимівна), а тому, що так безсоромно дурила і продовжує дурити його.
Хлопець, напевне, так боляче не сприймав би того обману, якби був здоровий. Але він був слабий і любов Іванки трактував як лікарство, що стимулює одужання. Затаївши образу і жаль, виправдався, що сьогодні нездужає і мусить полежати. Іванка не протестувала, відвела його до «двійки», з вікна якої він бачив, як знову пішла на подіту.                                                   
Мучило єдине питання : чому вона брехала йому? І чи тільки в тому його одурено?                                                      
  До зустрічі з Іванкою Лесько мав кілька чисто платонічних фліртів, отже, не знав жінок. Іванка була у нього перша, а сумнів, що він не перший у неї, вивертав його болючі кишки. Вперто шукав доказів, що воно саме так. По-перше, вона без опору піддалася йому, а хлопці говорили, що перший раз дівчина обов'язково протестує. По-друге, коли прийшла до нього після операції, поводила себе так, якби нічого не сталося, якби нічого не було між ними тої ночі.
Отже, він у неї не перший. Може, якби не він, то тоді ввечері був би Ленчур, адже збирався відпроваджувати її... А тепер? Все занята, все не має часу... Видно, шукає пригод.
Коли прийшов додому, мало не плакав.
Але найбільше шкода йому було, тої картини, яку вимальовував собі в останні дні: «Він серед зелені лежить у лежаку, а Іванка несе йому свіжовидоєне молоко. З шумкою».



Розділ X

Професор Кротевич розмашисто позаписував «відмінно » у відомості і матрикулі[58] — студентка виявила рідкісну обізнаність з предметом. Передаючи їй матрикул, глянув на дівчину.
—  А вона гарненька, — подумав, і його сіре нервове лице прояснилося.
Іванка подякувала і вийшла з аудитори. Відразу обступили ЇЇ і перелякано запитували:
— Що тобі попалося?
— Котрий номер білета?
— Дуже ганяє?
—Дає додаткові питання?
Під дверима був майже цілий «і’няз». І всі боялися Кротевича — автора відомого «Словника лінгвістичних термінів», відлюдника і аскета, що не йшов ні на які компроміси, безсердечно виганяв і ставив двійки.
Тут була і Люся, яка в даному випадку не могла розраховувати на свої суперсенсорні[59] дані і Сталінська стипендія[60] якої могла опинитися під загрозою. Розштовхуючи інших ліктями, наблизилась до Іванки і вирвала з її рук аркуш, на якому дівчина готувала відповідь:
— Дай мені ту шпаргалку!
— То не шпаргалка...
— Неважно, я почитаю. Поставив «5»?
Люся не раз грала перед Іванкою роль «доброї подруги», бо, зрозумівши, що та у кілька раз перевищує її знаннями (не хотіла визнати, що розумом), використовувала це у своїх цілях. Іванка постійно перекладала тексти, особливо з української на французьку, підказувала на практичних заняттях і колоквіумах.[61] Робила це радо, бо їй приносило задоволення відчуття переваги над тою самовпевненою і всезнаючою «гетерою»,[62] якої спочатку таки боялася. Тепер привикла до неї і знала, що, крім безнадійної тупості, у ній не було нічого.
Люся заховала Іванчин листок у рукав і підсунулася під самі двері:
— Іванка, ти не забудь прийти на збори.
— Які збори?
— Не бачила оголошення в деканаті?
— Я там не була.
— Іди почитай! І щоб завтра о-бо-в'язково була!
То були відкриті партійні збори філологічного факультету. Крім викладачів, був актив студентства — комсорги[63] і старости груп. Люся була комсоргом, а Іванка — старостою. Так вони опинилися поруч у переповненому людьми і задухою деканаті.
В оголошенні була тема зборів «Обговорення памфлета Я. Галана «Плюю на Папу». Іванка подумала; як туди іти, коли того памфлета не бачила і не читала, але скоро зрозуміла, що не читав його майже ніхто з виступаючих, бо, крім загальних фраз, про твір не почула нічого.
Зате скільки всього іншого було у виступах! Всі обурювалися діями Папи Римського та українських буржуазних націоналістів
— найманців Ватикану.
— Треба засудити жовто-блакитне буржуазне охвістя ОУНівців, що окопалися за океаном і зводять наклепи па нашу батьківщину — країну, яка під мудрим керівництвом товариша Сталіна йде від перемоги до перемоги, — бризкав сливою на присутніх парторг факультету.
Іванка не знала всіх виступаючих — тут був весь факультет,
—  але відчувала повне «одноголосся». Згадували бандитів - бандерівців, що чинять розправи над мирним населенням, а потім напосілися на якогось Шуста, який «окопався в кабінеті франкознавства» і не розкриває Великого Каменяра як борця проти українського буржуазного націоналізму.
—  Сподіваємося, що студенти дадуть належну оцінку його лекціям! — вигукувала короткопідстрижена україністка.
Іванка не знала того Шуста, хотіла побачити його, але не було кого спитати (Люся не рахувалася). Не було і його виступу. Натомість згадали їхню кафедру, критикували, що «зациклилися на іноземних мовах і зовсім забувають про ідейне виховання студентів».
Потім оголосили виступ від студентського активу і надали слово секретарю комсомольської організації факультету. Вийшла «В'єра» — вже знайома Іванці з хору. Виступала по- російськи. З міною першовідкривача говорила про «враждєбную срєду», про те, що людей треба перевиховувати і що це бере на себе комсомольська організація факультету.
На кінець ще виступив якийсь лисий професор з гаркавим «р», широким галицьким «и» та вузьким «о». Від себе нічого нового не додав, лиш схвалював усі попередні виступи, особливо комсомольської вожатої, яка обіцяла перевиховати його.
Дивні відчуття охоплювали Іванку. Зовні була вся червона, але це можна було списати на спеку. Але що діялося всередині! Там відбувалось щось страшне: дотеперішні ідеали стали меркнути і дрібніти. Вона боронилась перед тим відчуттям, але воно насувалося силоміць. Чула: «злочинна діяльність», і в голові луною відгукувалося:«злочинна діяльність». Оглядалася, чи не дивляться саме на неї, коли звучать ці фрази, і прагнула сховатися. Хворобливий рум'янець дужче опікав вилиці, щось затискалося довкола шиї, не давало рушитися, дивитися, дихати.
— Боже мій! Що діється зі мною? — замолилася. — Невже я не розумію, що це все брехня? Чому я починаю стидатися того, чим досі гордилася? Якийсь гіпноз, чи що?
Що записали у рішенні, уже не чула, а додому йшла швидко з підсвідомим наміром знов-таки сховатися.
Ніби без всякого зв'язку з тільки що пережитим виникла думка: «Липі би не втратити Леська!» Вона вже раз втрачала його і більше не хоче такого. «Чому, чому все так не складається?» Останнім часом вважала себе майже офіційною нареченою. Планувала навіть, що приведе Леська додому і покаже йому свою найкращу у світі маму. Може, разом поїдуть до Рогатина, звідки дістали запрошення погостювати вліті. Там Лесько буде представлений як її наречений, вони разом будуть бродити по травах, слухати щебіт птахів у лісі.
Вже давно повинна була сказати йому про себе. (Треба було зробити це, напевно, з самого початку). Тепер тої неправди набралося дуже багато. Не раз збиралася знищити ту фальш у відносинах між ними, але не могла. Щось у Леськові було таке, — не могла пояснити що, — але боялася його реакції на повідомлення, що вона сестра трьох бандерівців, що тато арештований, що вони втікали. Одного разу він обурено сказав:
— Щоби через дурні церковні чвари мене вигнали з медінституту!
О! Іванка думала інакше. Вона розуміла, що йде наступ не православ'я, а московської церкви, що арештують і вбивають, а для нього це «дурні чвари». Вона тоді змовчала, але ще одне нерозуміння лягло між ними.
Та найбільше Іванка боялася Бобівникової. Та їмось з папіросою та чудернацьким іменем Шарлота, напевне, не дала би згоди на одруження сина з дівчиною з неблагонадійної сім'ї, якою б гарною, інтелігентною і панською вона не була.
Досі Іванка маскувалася. Так, маскувалася. А далі? Таж обіцяли «викривати і знешкоджувати підступних ворогів», і не десь там у лісах, а тут — в університеті.
— Лиш би не втратити Леська.
Знову мусила сказати неправду — ніби має здавати ще один екзамен. Насправді вже поздавала всі, навіть має записано у матрикулі «Переведена на третій курс». Але треба було надати посилку татові. Це займало багато часу, бо на пошті дуже ретельно переглядали, чи є те все, що у долученому списку. Потім пачку зверху треба було обшивати полотном. Посилали сухарі, цибулю, суш з яблук, а з лакіток — льодяники- «кваснички». Найбільше місця займав тютюн у мішечку. Як видно було з листів, він дуже високо цінився там — на каторзі.
Отже, вислала пакунок І тут же на пошті сіла писати листа. Описала докладно їхнє з мамою львівське життя, похвалилася, що здала всі екзамени на «відмінно». Хотіла написати щось про Леська, але забобонно втрималася, згадавши Котляревського: «Коли чого в руках не маєш, то не кажи, що вже твоє».
Почула якби удар електричного струму і машинально оглянулася. За нею стояв Лесько.
Відрухово закривала рукою лист і дивилася мовчки на хлопця. Коли спитав: «Що значить ка-те-ер?», почула у вухах дзвони. Відчуття катастрофи перехопило голос.
А він все зрозумів. Від'їхав першим трамваєм, не то що не поцілувавши її, але навіть не глянувши на неї. Все пропало. Він відрікається від кохання з дочкою, каторжника... щоб не вигнали з інституту!   Цього разу втратила Леська, втратила остаточно.             
Вдома плакала перед мамою. Розповіла все (крім найважнішого), а Юлія слухала сповіді, цілувала заплакану доньку і потішала. Знайшла вихід:                                                   
—  Поїдемо до Рогатина — нас запросили. Ти заспокоїшся, забудеш.
— Я ніколи не забуду, я не можу жити без Леська! — хлипала Іванка.
— Тобі так здається. На новому місці, серед інших людей тобі потроху стане легше. Час гоїть найтяжчі рани, повір мені, — переконувала Юлія, а потім додала: — Але якщо Лесько покинув тебе тому, що твоя родина — українські патріоти, то чи варто плакати за ним?                         
Іванка дала себе вивезти зі Львова. Ніщо тут тепер не тримало її. Дівчата, яких вчила німецької мови, поїхали у піонерський табір, Лесько покинув її, а мати досить настоялася на Краківському базарі. Повинна трохи відпочити. Чей в Рогатині не відмовлять їм у куску хліба.
У поїзді дивилася у вікно проти його ходи. Там лишилося її щастя. Воно не лишилося, воно пропало. Невже таке палке кохання може пропасти?
Хтось сказав, що віддаль і час — найкращі пробні камені кохання.



Розділ XI

 Жалюгідно виглядав Лесько у запраній сорочці з підкоченими рукавами, коли вистоював під будинком, на Замковій або сидів на зламаній лавочці під самим шкарпом. Оглядав усі балкони, вдивлявся у вікна — може де появиться Іванка.
Два дні бушувало в ньому обурення за брехню, за зраду, але коли заспокоївся, бажав липі одного — побачити ту брехливу і зрадливу. І пішов на Замкову вулицю.
Люди входили в будинок і виходили з нього, а її не було. Спочатку мав намір при зустрічі виказати їй все, що думав про неї, але тепер, коли вже три дні чекав даремно, готов був пробачити все. Липі би появилася.
Але її не було.
Відважився підійти до кругленької жінки, обладованої торбами з покупками, яка заходила у браму:
— Перепрошую, чи тут меншає студентка Іванка Завада? Вона вчиться в університеті.
—  А, знаю. То, певне, та висока, що у помешканні небіжки Бляйової. Знаю її, знаю.
— Вона десь тут на квартирі, — уточнив Лесько.
—  На квартирі у них ніхто не мешкає, вони дві — мама і донька.
«Невже знову брехня?» — подумав Лесько, а вголос допитувався:
— Де живуть? На котрому поверсі?
— На третьому. Але мені здається, їх нема. Вони, певне, виїхали.
— А куди виїхали?
—  Того я вам не скажу. Я з ними не дуже знайома — так «добрий день — добрий день». Вони тут нові між льокаторами.[64] Недавно, по війні, приїхали. То якась родина старої Бляйової, най з Богом спочиває.
Отже, її нема. Виїхала. З мамою. Але куди? До Рогатина може? Але чому не сказала, не попрощалася?
Ще трохи постояв коло брами, копнув камінчик, глянув на балкон та вікна третього поверху і пішов.
Ішов вузенькою стежкою, що стрімко спускалася поперек на паралельну вуличку, що бігла нижче.
Знизу по стежці підіймався якийсь не по сезону вифрантований елегантик. Лесько хотів обійти незнайомця, але той заступив йому дорогу:
— Щоби я тебе тут більше не бачив! Лесько не зрозумів:
— Що, що?
— Коли не хочеш, щоб я розквасив тобі писок, відчепися від Іванки! Ще раз побачу тебе тут — скора поміч вивезе тебе з Замкової.
Якби не ім'я Іванки, Лесько не вірив би, що сказане стосується його. В першу хвилину він хотів втекти «від гріха», але глянув на новісіньке убрання та лакові мешти суперника, і природна реакція перемогла:
— Ти хто для неї: брат чи сват?
— Хода звідси, бо я так розпишу твою попівську автобіографію, що побачиш диплом так, як своє вухо!
Кинутися з кулаками на хулігана — таким був намір Леська. У житті він не шукав конфліктів з хлопцями, але не дозволяв ображати себе, умів боронитися і битися. Але тепер він не міг захистити свою гідність — не дозволяв сполосований ще незагоєними ранами живіт. Отже, глянув презирливо на дорогу з золотою запонкою краватку нахаби і «втік з поля бою».
—  Що то за тип? — мучило його. — Що вона може мати спільного з такими людьми? Таж то якась «шваль»!.. А може, то одна з її підозрілих пригод, і той тип має на неї права?
Несподівана напасть трохи затерла враження від розмови з сусідкою Іванки. Але пам'ятав, що виїхала, не попрощавшись, не повідомивши, що їде. І був подвійно пригнічений: і тим, що дав себе так безкарно спаплюжити (звідки той тип знає, що він син священика? Іванка сказала?), і тим, що вчинила та дівчина. Видно, трактувала їх любов як жарт, як гру, як спектакль...
У них вдома сиділа тітка Орися. Приїхала сказати, що вуйко послухав поради шваґра і, щоб церкву у селі не закрили, підписав православ'я.                                                                 
Пані Бобівникова цього разу дуже ввічливо говорила з Гулевичевою, бо та згодилася взяти Леська на літо до себе у село.
—  По операції він дуже виснажений, таж його завернули з другого світа. На селі — молочко. Воно дасть йому сили.
Тут у кімнату зайшов Лесько, отже, похвалилася:
— Він має слічну[65] панну, дуже інтеліґентну - 3 Рогатина. Така між ними любов, — глянула ніжно на сина, — одно без другого не може жити. Але тепер вакації — най трохи роз'їдуться, по розлуці любов буде солодшою! — з насолодою затягнулася димом.
Лесько тепер був готовий їхати навіть на край світа, отже, того ж дня відправився з тіткою у село — пити молоко з «шумкою» .
Свіже повітря і сільські харчі справді були чародійними. Рана гоїлася на очах. Лесько користав з таких вакацій, яких ще не мав у житті. Треба визнати, що їмость Гулевичева, не дуже - то щедра взагалі, робила все можливе, щоби він одужав, але не тільки через родинні зобов'язання, а й тому, що відчула симпатію до музикального братанка, що виконував на старому фортепіано дивовижні пасажі.
Він грав переважно класичну музику (бо то ж парохія), але інколи, ніби ненавмисне, переходив на мелодію того німецького танго — мелодію, пов'язану з Іванкою. Тоді ніби бачив ЇЇ тут коло фортепіано, чув її голос, топився у її ясно-блакитних очах, відчував її цілим тілом.
У погідні дні лежав у садку під вишнею, з якої птахи збивали на нього останні перестиглі ягоди, або сидів на траві над потоком» слухав мелодійне дзюрчання води і в її в'юнкій течії бачив Іванку, в'юнку як русалка Льореляй.[67]
Вже давно не пам'ятав ні зради, ні брехні. Він набрав сили, і його молоде тіло запрагнуло кохання, кохання, туго пов'язаного з тою дівчиною, з якою зазнав його. Кожної ночі він обіймав Іванку у снах, а вдень мріяв і терпляче чекав зустрічі з нею у
Львові.
Падав дощ — не можна було вийти з хати. Лесько трохи читав, трохи дрімав на канапі під колотіння дощу, та нарешті почав розшифровувати якісь старі ноти, знайдені між книжками.
У сінях хтось голосно заговорив:
— Я прийшла відвідати Леська. Як він почувається?
—  Вже цілком добре, — і Орися провела до кімнати молоду дівчину. Лесько у першій хвилині не пізнав її, але то була Галя — їхня квартирантка. (Вже потім він дізнався, що вона з того села, і що то тітка напитала їй у них квартиру). Підбігла до Леська, простягаючи на привітання руку, і заверещала:
— О, то ви вже цілком здорові!
Дивно було хлопцеві, бо він, по правді, досі ніколи не підозрював, що Галя уміє говорити, — такою тихою була вона у них дома. Він ніколи не звертав на неї уваги, а тепер з цікавістю спостерігав неймовірну метаморфозу: вона обрізала косички, накрутила волосся, по боках шиї висіли довгі кульчики, коли говорила, манірно тріпотіла пальцями піднесеної правої руки — одним словом, з попелюшки перетворилася на принцесу. Говорила голосно, самовпевнено. Казала, що практикує у районній зубопротезній амбулаторії. Має ще тільки здати державні екзамени і вже буде «дантист». У неї вже є пацієнти у селі, і навіть
їмості вирвала зуб.
Всю ту інформацію давала Леськові без зупинки, а він насмішкувато дивився на неї, а перебивав її хіба що час від часу кількома акордами. Поблажливу усмішку хлопця Галя сприймала як захоплення нею, кидала йому любовні погляди і говорила:
—  Нема чого триматися на селі» — закладають колгоспи. Я вже купила собі бормашину, поїду до Львова, найму квартиру. Пацієнти все будуть — усі мають зуби, — засміялася зі своєї дотепності. У Леська від її теревенів розболілася голова. Він підвівся і перепросив, що мусить лягти, — то був єдиний спосіб спекатися її. Вона попрощалася, обіцяючи, що прийде ще, «щоб йому на селі не було нудно».
Приходила щодня. Приносила молоко, сир і сметану для Леська, бо «їмость мусить, як і всі селяни, носити молоко на здачу».1 Від таких «приношень» Лесько не відмовлявся, щодня їв сир зі сметаною, випивав по два літри молока і почув у собі таку силу, що міг би пішки бігти до Львова — до Іванки. Якби вона там була!
А тим часом була Галя. Раненько прибігала зі свіжим, ще теплим молоком, удень приносила малину або інші ягоди і дотримувала йому товариства.
Вже привик до неї, перестала дратувати його, тепер вжене говорила так багато і так голосно, побожно слухала Моцарта і Шуберта і змивалася, як тільки він починав позіхати.
Був приємний літній полудень. Вони разом ходили понад потоком. Ніде не видно було нікого, навіть горобці зробили собі обідню перерву. Лесько сів на березі, а Галя коло нього мостилася озаддям як курка на гнізді. Він подивився, що вона таке робить, а вона хотіла щось сказати, але не могла добути голосу, дивилася на Леська як на шедевр у картинній галереї і враз притулилася до нього. Відчув її м'яке тіло, і чоловіча хіть опанувала його. Він підім'яв дівчину під себе, а вона не опиралася, а навпаки, з рабською покорою віддавалася йому.
Під повіками хлопець бачив Іванку, але, коли відкрив очі, вразило до гидоти розпашіле чуже обличчя іншої...
Того дня ненавидів сам себе. Нащо йому було того? Чому так зрадив кохання, яке живе (так, живе!) у ньому?
Але вночі спав спокійно — Іванка не снилася. А на другий день вже сам шукав зустрічі з Галею.
Потім ті рандеву[68] перейшли у звичку і потребу. Тітка не сміла знати про них, отже, Лесько шукав потайні місця у лісі або на полі між полукіпками, бо вже почались жнива.



Розділ XII

Юлії було добре у родини її батька у Рогатині. Зовсім не вміла ґаздувати, тому їй давали дрібну роботу: годувати дріб, обривати ягоди в садку, полоти квітник і варити. Це останнє Юлія вміла добре, а її вишукані (відносно!) страви так підкупили господарів, що ставилися до неї як до «великого кулінара».
Та найголовніше було те, що, покинувши Львів, Юлія позбулася безперервного страху, що приводив її часом на грань психічного зриву. У Рогатині вона почувала себе вакаційним гостем, а це не могло викликати ні у кого ніяких підозрінь.
Ще б так, заспокоїлася Іванка!
Але де там! Юлія бачила, як вона мучиться, не спить ночами, бере книжку, а не читає, уникає товариства, не підтримує розмови, не сміється. Не раз півдня пропадає сама у полі, бродить межами між смугами достигаючого жита чи то пшениці. Одного разу попросила:
— Вернімся, мамо, до Львова. Тут нудно.
Юлія відчувала і розуміла, що Іванка тяжко тужить за Леськом, але сподівалася, що час поступово приглушить це почуття.
—  Ну що тепер там у тому Львові робити? Хто тільки може, літом покидає його. Там навіть нема чим дихати! Розглянься! Адже і тут є молоді люди, організуються якісь забави...
Іванка дивилася на рогатинську рідню — майже ровесників, які вже не раз запрошували її погуляти разом, як на недосвідчену молодь. Себе ж вона вважала якби заміжньою. їй не можна іти розважатися з іншими — це була б зрада. І навіть якщо Лесько відрікся від неї через тата, вона ніколи не покохає іншого, зовсім не вийде заміж, а до смерті буде носити спогад про ту єдину свою любов.
Але глибоко в серці вона леліяла солодку надію, що того не буде. Він любить її так сильно, як вона його, так, як вона, тужить, і чекає, і тому ніщо не може стати на перешкоді їхньому щастю. Отже, ще раз попросила маму:
— А якщо я сама на кілька днів поїду до Львова? Там наші квіти на балконі, напевно, зовсім посохли. А може, є лист від тата..
І Юлія не боронила.
Іванка їхала до Львова сама. Дорогою думала, що тяжко признатися, але вона любить Леська більше, ніж тата, якого вже другий рік нема. Вона за ним не тужить? Тремтіла всім тілом і довго стояла під дверима, нім постукала. Дівчині відчинила Оля» за нею стояв Микола. Втішилися:
— О! Пані Завада! Ти приїхала з Рогатина?
Іванка розглядалася по все такому гамірному, а сьогодні пустому помешканні.
— Ми самі, — пояснила Оля. — Всі, всі, навіть тато, поїхали на малини до Сихова. Цього року малина дуже вродила... Але ти з дороги... змучена... голодна. Будеш їсти борщ? Ми з Миколою варили. Він уміє — був у армії кухарем.
— Поваром, — поправив Микола, — бо то у радянській армії. Обоє засміялися.
Іванка не наважувалася питати, де Лесько. Чи і він поїхав на малини?
Оля поставила перед Іванкою таріль якогось чиру[69] і, коли та їла, випитувала, як там у Рогатині. Іванка могла хіба що відповісти, що не знає (бо справді не знала!), але поміж кожну ложку страви вставляла чемне «так», «ні», «сподіваюся» або «може бути», і тим обійшлося.
Оля вже відносила тарілку, коли спитала:
— А Лесько тобі не пише? Бо додому не пише — ледащо! —А де він? — ледве вимовила Іванка.
— То він тобі не казав? Я думала, що ти знаєш, що він у тітки на селі. Лікар порадив виїхати, бо рана не гоїлася.
Іванці чомусь закрутилася голова. Якби не сиділа, вдала би на підлогу. Поїхав... Коли вийшла на вулицю, почала обмірковувати ситуацію. Поїхав. Поїхав і не сказав. А як міг сказати? Таж її не було у Львові. Можливо, що шукав її, щоб сказати... а може, й не шукав... Не треба робити трагедії... виїхав він, виїхала вона. Зустрінуться, коли мине літо. Зустрінуться напевно, і тоді все виясниться...
Ішла вулицями. Пусто влітку у Львові, тільки дзеленькають пусті трамваї. Не хочеться іти на Замкову — там теж пусто. Не хочеться вертатися до Рогатина — то дуже далеко, і приїхала б туди серед ночі. Що робити?
Мирося!
Дома ще у неї не була, але знала її адресу. То було помешкання на вулиці, де одна за одною стояли колись приватні вілли. Миросина квартира була однією з кількох «комунальних»[70] у їхньому, колись власному будинку.
Мирося була дома, чепурилася перед великим дзеркалом. Дуже втішилася Іванкою:
— Як добре! Підеш зі мною на забаву до Оксани П.
— Як? Я не готова... незнайома.
—  O! Там ніхто на таке не звертає уваги, побачиш. Ми там збираємося, бо вліті у Львові можна здуріти з нудів.
Важко було уявити зручніше місце для літнього відпочинку у великому місті. Це був невеликий будинок на окраїні Львова. Можна було користати з альтанки у садку, з лавочки побіч, посипаної піском доріжки, що круто підіймалася з вулиці до будинку.                                                                               

У садку розмістилося досить велике товариство. Були тут філологи, знайомі Іванці з лиця із зведених пар, а також незнайомі хлопці. Мирося представляла Іванку всім (знайомилися, називаючи за совєтським «стилем» ім'я), але те знайомлення більшого враження на присутніх не зробило.
Іванка почувалася чужа. Чекала початку якоїсь забави, як заповідала Мирося. Та як здивувалася, коли одна з присутніх дівчат
— якась Марійка[71] у дрантивій сукенчині стала на східці при вході до альтанки і почала декламувати. (Мирося шепнула, що Марійка— поетка). То був вірш: зовсім не дилетантський. Повний емоції, досконалого ритму і цікавих внутрішніх римів, говорив про найінтимніше через відчуття звуку, кольору, запаху та про дотик руки коханого. Іванка захоплено аплодувала разом з усіма. Коли один слухач критично зауважив, що нарахував три шкарадні тавтології,[72] а якась слухачка запротестувала, вважаючи їх акцентами, у дискусію вмішалася Іванка. Просто і, певно, не дуже фахово відзначила вірш як гаму всіх відчуттів, властивих людині: слух, зір, нюх, дотик. Товариство з інтересом придивилося до неї, а рудий кучерявий хлопець зробив висновок:
— Це вже говорить не філолог, а психолог.
Іванка сприйняла це як комплімент, була горда і почулася у товаристві «своя».                                                         .
Зробили паузу, а що вже темніло, перейшли з садочка на відкриту веранду. Товариство поділилося на групки, деякі пари відділилися і залишилися під будинком. Іванка разом з Миросею брала участь у розмові в одній з груп. Серед інших дівчат більше сподобалась їй веселунка Лідка. Як вона уміла брати на сміх усе, в тім числі і себе! Примружувала при тому псотливі сині вузькі очі і реготала — аж пригиналася від того реготу.
Та ось Оксана покликала всіх до кімнати. «Видно, буде «пир»,
— подумала Іванка і відчула, що добре зголодніла.
Знову здивувалася, коли за порожнім столом сиділа та ж Оксана в окулярах і, покашлюючи, листала товстий зошит, освітлений малою настільною лампою.
—  Вона пише повість. Широке полотно. Буде читати перші розділи, — сказала Мирося Іванці, коли сіли на каналі.
Вся кімната тонула в тіні, і тільки та мала лампа на столі виривала з неї гостроносу окулярницю, що зворушено передавала гостям своє творіння. Це була повість про любов, про хлопця, який іде у партизани, щоб виборювати волю України, і про дівчину, яка, дізнавшись, що він загинув, кидає батьківський дім і сама йде у ліс...
На Іванку нахлинули почуття з минулого. Знову засяяло те, у що вірила з дитинства і що ніяк не могло пов'язатися зі Львовом. І ось тут пов'язалося. Ті всі хлопці і дівчата — такі, як вона, думають так, як вона, не стидаються цього і не ховаються з цим.
Десь там далеко лишився Лесько зі своїми побоюваннями втратити диплом і глузливим запитанням: «Що означає ка-те-ер»? Як вона може любити його, весь час змушена фальшувати, як може щиро кохати, ховаючись перед ним зі своїми поглядами, своїми ідеалами, своїм «я». їхала додому з Миросею і Лідкою. Вона довіряла Миросі, зробила її своєю повірницею, але з цього вечора Лідка стала їй ближчою. Приваблювало в ній насмішкувате ставлення до всього. Попробувала і собі глянути очима Лідки на той тягар, що носила у собі. І відчула полегшу.
Коли мали пересідати на другий трамвай, Лідка попросила:
—  їдьте до мене. Мама з Іркою у Стебнику, я сама па господарці.
Поїхали.
Всі три лежали на двох зсунених «сімейних» ліжках і до світанку говорили. Спочатку Мирося розказала Лідці про Іванчину любов, не затаївши нічого. Іванка боялася, що та візьме її на кпини, але вона сказала серйозно:
— Його не знаю, але старого отця з каплиці пам'ятаю. Кожній людині треба раз пережити справжню любов.
Потім вже були вигадки, жарти, каламбури, а Іванка не відставала від подруг. Нахіхікавшись досхочу, заснули впоперек на ліжках, коли вже сонце почало з- під фіранок зазирати через вікно.
 До Рогатина Іванка приїхала «оновлена».
— Бачилася з Леськом! — зраділа Юлія.
— Ні! Він виїхав на село. Але я гарно провела час з товаришками.
— А бачиш, я тобі казала, не відрікайся від товариства, — Юлія щиро раділа, — а ти вже хотіла «іти у монастир».
Іванка і в Рогатині тепер була більш: товариською. Тут знайшлося багато охочих познайомитися з нею. Хлопці явно залицялися, але Іванка ближчого знайомства ні з ким із них не заводила. Адже мине літо, вона поїде до Львова. Зустріне Леська. Тепер вже скаже йому про все — навіть про своїх братів. Якщо він відсахнеться від неї, підкориться долі і «піде у монастир».
Свій, власний.



Розділ XIII

Лесько насвистував, біг, час від часу обкручувався і знову біг. Рідкий перехожий відступався набік, бо думав, що це п'яний. Справді, хлопець був ніби п'яний. Перший раз привела його сьогодні до себе додому, показала свою маму. Не дивно, що дочка така гарна (аж загарна!), бо і мама... Все у них таке витончене, делікатне. Ті тістечка з кремом... в житті таких не їв. Шкода, що не взяв ще хоча б два... Як поженяться, будуть жити на Замковій, її мама буде варити...
Згадав, як вернувся до Львова з села, здоровий і сильний, як тореадор.[73] Тоді був впевнений, що всі дівчата однакові. І Галя нічим не гірша — може задовільняти його цілком. А при тому — не потрібно сумніватися, ревнувати, вистоювати під вікнами, адже врешті-решт ідеться про... одне.
У перші дні навчального року поринув з головою у науку — у медицину, тим більше, що вже водили їх на операції, а він давно хотів стати хірургом. У клініці, де щодня стиралася межа між життям і смертю, він забув про літню пригоду. Консерваторію покинув, бо через хворобу не виконав програми, та й, що таке музика у наш час? — П'яте колесо до воза! У Інті теж не грав. На початку семестру не було того заробітку — студентство заїжджалося, вталовувалося, підчищало минулорічні «хвости»[74] — не до танців було.
Тоді майже забув, як виглядає Іванка, але хотів зустрічі, щоб подивилася, який він «незалежний». Хотів зустрічі, але не шукав її. Який був дурний!
Лесько сів на лавочці під ліхтарем — трохи помріяти. Осінь була тепла, кольорова, ночі ще не знали приморозків.
З темноти хтось наближався. Лесько затремтів: «Іванка!»... Якась незнайома дівчина пройшла повз лавочку.
— Вже вона мені всюди ввижається, — подумав і трохи застидався. — Що вона робила би тут сама уночі?
Вже й колеги сміються, що він дуже часто говорить про «свою Іванку». Ленчур навіть дразнить його «а ми з Іванкою». О! Ленчур мав на неї око!
Підвівся з лавочки і пішов поволі. Згадав, як почалися суботні забави в Інті і як він мимоволі чекав на Іванку. Вона не приходила.
Появилася натомість Галина. Відразу підійшла до музики усміхнена, з тими своїми довгими кульчиками. Леськові аж стидно було, як вона незавуальовано, при людях пред'являє свої претензії на права коханки. Він майже не дививився в її бік, а вона, як настирлива муха, все стирчала коло фортепіано з солоденьким усміхом і тими кульчиками.
Коли переставали грати, підходила ближче, розповідала подробиці про своє життя. Казала, що вже має кабінет у Львові на вулиці Зеленій. Лесько дивився на ту дантистку і думав, що тут, де повно дівчат, його вибір ніколи не впав би на Галину, щоб скористатися її жіночими послугами. На Зеленій чи деінде. Взагалі його відкинуло від тих «тілесних розваг», яким так завзято віддавався на селі. Отже, після танців ігнорував благально вичікуючі погляди Галі, удавав велику зайнятість розмовою з хлопцями-музикантами і разом з ними виходив з танців. Вона була для Леська зайвою, заважала йому. Танці для Леська були тільки роботою, заробітком — сірим і нудним. Нецікаво було в залі. Він чекав кінця, забирав зароблені гроші І йшов додому спати.
Одної суботи на початку жовтня вони грали без перерви майже дві години. Лесько хотів трохи передихнути надворі. Виходячи, враз побачив, що сірий до того дня зал засіяв. Так! Засіяв. Він того не видумує.
То стояла вона — така ясна, така золота, що просто осліпила його. Чим швидше вернувся до фортепіано і (мусив виразити якось свою радість!) заграв її улюблене танго — мелодію їхнього
кохання.
Грав сам,— інші музиканти були надворі, бачив, як вона іде через середину залу, іде як могутня королева його мрій — йде до нього.
Тільки тоді зрозумів і відчув, що Іванка — це не «одна з дівчат», це щось особливе, щось таке, як майно, як скарб. її треба мати — мати завжди, — аж тоді та вулиця, ті блискучі трамвайні рейки, ті будинки, ліхтарі — все, все набирає якогось сенсу, стає потрібним.
- На закруті засвистів трамвай, і Лесько згадав, як тоді до них підбігла Галя — сіра, як миша, і йому стало страшно соромно за себе: «Нащо я  зв'язався з нею? Чому дав себе втягнути у те — там вліті? Що було б, якби Іванка знала?» — мучив себе.
— Познайомся, — промимрив до Іванки.   — А ми знайомі, — скривилася Галя.
Іванка жестом засвідчила, що не пригадує. Тоді Лесько пояснив:
— То колишня наша квартирантка.
— Ага! — пригадала Іванка і ввічливо усміхнулася, а Лесько обняв її за плечі і відвів «у безпечне місце».
Таки не сказав і не скаже Іванці про ту дурну пригоду ніколи. Між ними після довгої розлуки не було ні виправдань, ні пробачень. Ніщо не мало значення, коли були разом.

Вже пізніше Іванка розказала йому все: як думала, що він покинув її, як боялася, що буде мати дитину, як ходила до лікаря, яких зазнала принижень. Отже, щоби не наробити собі клопотів, вони домовилися почекати «з тим» аж поберуться.
Тепер Лесько весь час — вдень і вночі — відчував величезну, як свято, радість, солодке збудження і, хоч не умів аналізувати свого стану, знав, що це куди краще, ніж «плотські розваги». І хотів, щоб так було завжди.
Коли прийшов додому, відразу заявив:
— Хочу сповістити всім новину — я буду женитися!
— Іванка? — запитав Зеник.
Всі схвалювали його вибір, навіть отець Мар'ян вставив своє слово:
— То мила дівчина... і добра.
— І дуже, дуже любить Леська, — сказала Оля.
Лесько, вже засинав, коли до його ліжка в темноті підійшла Бобівникова:
—  Лесю, може, не треба спішити? Може, би почекати, аж кінчиш медицину?
    Лесько піднявся на ліктях:
— Чекати? Та мама думає,  що вона не має женихів? Що її не заберуть мені з- під носа? Таж то найкраща дівчина у Львові!
Галина до того вечора вірила, що Лесько підкуплений її відданістю і добрим матеріальним становищем (вона знала, скільки для нього важить матеріальне), пригадає їхній «медовий місяць» на селі і повернеться до неї. Коло нього не було інших дівчат. І це теж підтримувало її сподівання. Чекала терпляче, задовільняючись суботніми вечорами в Інті, коли сиділа напроти нього, а кожен його погляд вважала задатком на майбутнє. Вона кохала його ще з тих часів, коли була у Бобівників на квартирі. Тоді вичікувала хоч би одного ласкавого Леськового погляду в день. Тепер, після літа, вважала, що має на нього права і що він, як хлопець з порядної родини, не забуде, як годувала і лікувала його та віддала йому свою дівочу честь. Платою за це, вона вважала, може бути тільки печатка у ЗАГСІ, і вірила, що дочекається її.
Та коли на танці пришила Іванка, будинок її надій розсипався як бутафорія. Вона перелякано дивилася на красуню, з якою мало яка дівчина могла змагатися, а жахом спостерігала захоплення Леська. Страшна, смертельна ненависть до Іванки спалахнула у ній.


Стояла під стіною сама, а вони танцювали. Він обнімав її, не відривав очей від її лиця. Галя фізично відчувала, що вони зв'язані в одне якоюсь невидимою силою. Не могла дивитися, як вони в танці проходять повз неї, як не помічають нічого, бо весь час наштовхуються на інші пари.
Ніби великий клубок стояв у горлі, не давав дихати. На мить з- перед очей зникав і зал, і вони, у голові щось стукало у ритмі музики.
Галя не витримала і попід стіну вийшла з залу. Надворі розплакалася голосно. Йшла темною вулицею і ридала, як за померлим.
У суботу Лесько чекав на Іванку, але вона не прийшла на танці.
Певне, захворіла. Останнім часом покашлювала,— погода гнила, а мешти у неї промокають. Видно, мусила лягти, певне, має гарячку. Отже, тепер він відвідає її, як колись вона відвідувала його після операції. Правда, солодощів не принесе...
Вибіг сходами на третій поверх, став перед дверима. Що таке? Помилився поверхом?
Двері навхрест були забиті дошками.
Постояв безрадно, а відтак зійшов сходами аж на партер. Постукав у перші двері. Попав на помешкання знайомої кругленької жінки. Відкрив рот, щоб спитати, але вона випередила його:
- Так, так, прошу пана. Вивезли вашу Іванку. Тої ночі вивезли. її забрали і всі речі позабирали. А то було добро небіжки — всьо вимели. Кажуть, що там було відрізів, килимів, а що золота! Стара, най з Богом спочиває, мала того добра, а мала!
Потім ще додала притишено, що минулої ночі людей по цілім Львові вивозили.                                             
Але Лесько вже не слухав. Не попрощавшись, вийшов з брами, прихилився до стіни і почав бити її стиснутим кулаком.
Хотів кричати:
— Чому, чому якраз її?                                                  



Розділ xiv

— Мамо, до нас, лист.
Іванка розглядала конверт, який вийняла зі скриньки.
— Від тата?
— Ні, львівська печатка... Від кого?.. Знайомий почерк... не пригадуючий...
Розірвала лист і читала вголос: «Іванна Максимівна!
Вам з матір'ю, певне, прийдеться поїхати до батька. А може, відкладете від'їзд? З пошаною...» Підпис - карлючку не можна було розшифрувати.
— Що воно означає? — Іванка гризла пальці. Юлія поблідла, як полотно.
— То хтось попереджає, мені здається. Попереджає, що нас а-ре-ш-ш-тують, — губи тіпаються у жінки.
— Ні, не арештують. Про арешт не попереджають. Мамо! А може, то будуть вивозити?
— Може!
— То хтось, хто не хоче, щоб нас вивезли, попереджає. Але хто? Ще раз оглянула лист і кинулася до шухляди у столі. Там серед документів знайшла лист з домоуправи. Порівняла — почерк збігався.
— То Романченко пише — той з домоуправи. Він нам не ворог — ми вже переконалися.
— Мучить сумління, що видав тата.
— Я не думаю, що такі, як він, видають. І без нього є досить «шпіцелів»[75] і донощиків. Як би там не було, але нас попередив. Що будемо робити?
Юлія уявила себе з Іванкою серед снігів Сибіру і заметушилася:
— їдемо до Рогатина!
— Як? Все лишити і їхати? А університет? А, — насилу вимовила, — Лесько?
— Як вивезуть, то і так все лишимо. Знаєш:, ми замкнемо хату... може... як нікого не застануть...
Пакували у дві великі валізи (ті самі, з якими вже раз тікали) найнеобхідніше: паспорт та інші документи, зимовий одяг, дві-три Іванчині сукенки, рушник, дві зубні щітки, мило. Іванка палила листи від тата і Романченка. Спішили так, якби під будинком вже стояли ті, що вивозять.
У великому поспіху замикали помешкання. Юлія зі сходів ще вернулася, щоб подивитися, чи виключений газ, чи не горить де електрика.
На порозі перехрестилася, останній раз окинула зором помешкання, що дало їм пристановище у Львові.
Серед ночі ішли від поїзда в Рогатині. Юлія ішла за Іванкою і дивилася, як та тягне величезну валізу, що сягає майже землі.

—  Господи Боже, — думала. — Нащо мені було вертатися на Україну, родити дитину на таку муку? Та ж такого нема ніде, в жодній країні. Мій тато був у Франції заробітчанин, чужий, але ніхто не переслідував нас, не виганяв з дому... А я у віці моєї Жанет безжурно гуляла вулицями Безансона,[76] турбуючись хіба що про те, щоб вдягти моднішу сукенку.
—  Жанет, — обізвалася голосно, — спочинемо трохи, нема чого спішити. І так мусимо будити їх — та ж ніч!
Іванка зупинилася. Дві подорожні стали над своїми валізами, дивилися на себе.
—  Тобі, певне, тяжко. Дай, я візьму ще другу валізу, — сказала Іванка.
— Не тяжко, — заспокоїла її Юлія, — там же нічого тяжкого нема, просто невигідно нести... Ти, певне, голодна?
— Якось не думала про це.
—  Треба було взяти з собою щось перекусити... але головне, що вже нема чого боятися... я думаю...
Іванка усміхнулася:
— Чмихнули ми їм з- перед носа!
 Юлія любовно подивилася на свою дитину. «Вона ще годна усміхатися», — подумала і сказала бадьоро:
—  Ну, то ходім!
Йшли. Юлія молилася тихо. За механічним «Отче наш» і «Богородице Діво» думкою падала навколішки перед Всесильним і просила захисту. Тиша ночі, пустир, яким проходили, заспокоювали. Знову заговорила:
— Знаєш, Жанет, я хотіла би лишитися тут серед поля назавжди. Так набридло лізти в чужу хату, накидатись... жебрати... притулку і їжі...
Іванка перебила:
— Перестань, мамо! Пам'ятаєш, як казали хлопці (зупинилася, бо відчула у горлі камінчик)... «А що? Краще їхати на Сибір?»
Вже мовчали — все було, сказано. Аж коли підійшли до подвір'я, Юлія спитала:
— Котра може бути година?
—  Поїзд прийшов о четвертій. Думаю, десь коло п'ятої.
— Жанет, я думаю, нам треба годинку почекати, поки почнуть - світити по хатах — незручно будити людей серед ночі.
— Добре, мамо. А ти не змерзнеш?
— Ні. Ніч досить тепла. Постоїмо коло плота... помолимось... поговоримо.
— Добре.
Юлія знала, що Іванка хотіла би говорити про Леська, якого мусила покинути. Треба ЇЇ потішити:
— Побачиш, Жанет! Ще і в наше віконце засвітить сонце.
Цього разу родина прийняла їх радо» як добрих знайомих з літа. Про справжню причину приїзду знала тільки кузина Юлії Розалія, всі інші думали, що приїхали, бо... приїхали. Рузя навіть рада була гостям, бо могла тепер час від часу піти до найстаршої дочки у сусіднє село допомогти їй, бо та двигала страшний хрест — мала неповноцінну дитину і не могла й на крок від неї відступитися. Коли Рузі не, було, Юлія лишалася на господарстві. Але де ділася її кулінарна майстерність, якою прославилась тут вліті? Вона недоварювала і пересолювала страву, робила шкоду, бо з рук у неї горнятка і тарілки падали та розскакувалися на черепки. Вона не жалілася Іванці, але почувалася така вимучена і нещасна, що знов, як тоді — після арешту Завади, хотіла забутися навіки. У неї боліло все тіло, по ночах не могла спати, бо вже привикла до люміналу,[77] а тепер не мала грошей, щоб купити його. Юлія ніколи не їла з усіма за столом, — перебивалася тим, що залишилося у баняках, а свою порцію підсувала крадькома Іванці, бо бачила, як жадібно вона їсть, і знала, що не наїдається.
Родина ж жила відносно заможно. Чоловік Розалії цілий вік працював на ґуральні (тепер вона називалася «спиртзавод»), і, певне, тому став непросипущим п'яницею. Тільки те й робив, що відбував свою зміну, напивався, а потім спав аж до початку наступної зміни. Всі привикли до його постійного похмілля і іншим не уявляли його. «Най п'є, бо як спить, то нема клопоту».
Діти теж зв'язалися з ґуральнею, але, налякані непривабливим прикладом батька, не втягувалися у наліг. Софія — молодша дочка господарів та її брат Петро крали на заводі спирт і продавали його людям. Самі час від часу пили чарку «для гумору», але не спивалися ніколи. Це вони помагали Іванці «коротати» літо у Рогатині, а тепер також втягували її у свою орбіту.
До них додому приходили ще два хлопці — колеги Петра. Один з них — Дмитро, тільки що демобілізований, привіз собі з Німеччини, де служив, трофей — акордеон з написом "Weltmeister». Петро ж грав на скрипці, отже, Іванка знову попала у музичне середовище. Правда, музика тут не була того рівня, що у Бобівників, зате який репертуар мали ці хлопці! Був у них, між іншим, збірник стрілецьких пісень з нотами. Всі ті «Відлітають сірим шнурком» та «Бо війна війною» Іванка знала з дитинства. Але була одна пісня, яку вона почула тут вперше:

...Розвіялись мрії,
Рожевії мрії Мої — а- а- х мої!
Лиш спомин про хвилі, 
Про хвилі ясні Остався мені...

Це було таке співзвучне з її настроєм, що сині очі Іванки заходили блискучою плівкою туги. Помітив це Дмитро:
—  Вам так подобається ця пісня?
— Дуже подобається!
Отже, грали і співали її безліч разів. Іванка схотіла зіграти цю пісню на акордеоні. Клавіатуру вона знала, отже, мелодію виграла, але не могла дати собі ради з міхами. Тож акордеоніст ставав за нею і помагав розтягувати їх. Його руки були на її руках, а її рамена опиралися на його біцепси. Спочатку, зосереджена на інструменті, не зрозуміла, чому їй так добре і затишно. Та враз відчула, що по її тілу пройшла сильна хвиля збудження. Щось нагадало їй ту «грішну ніч» у Львові, і вона злякалася. Кинула грати і віддала інструмент Дмитрові. Він взяв акордеон, сів напроти і почав грати. Погляду не відводив,, липі усміхався сам до себе,
:, Коли лягла увечері в ліжко (спала з матір'ю), знов нахлинуло на неї те непотрібне плюгаве відчуття. Іванка зірвалася з постелі, якби боячись, щоб воно не передалось мамі, походила по хаті, визирнула у вікно — збудження не проходило. Тоді одяглася у тепле і вийшла надвір. Вулиця, при якій стояв будинок, не була освітлена, трохи прояснював ніч свіжий сніг, що впав того
ДНЯ.                                                                                          
— Це я тужу за Леськом, всім тілом тужу, — виправдовувалася сама перед собою. — Це його обіймів так хочу, що не можу заснути.
Може, і не знала, що то неправда, що то не Лесько, а той коренастий акордеоніст розтривожив її молоде тіло. А може, боронилася перед грубим первісним відчуттям, зовсім іншим від того, яке збуджують витончена музика і делікатні обійми.
Спочатку ходила, а потім пробігала вулицею туди і сюди (добре, що ніхто не бачив того нічного кросу), доки не втомилася. Тоді вернулася в хату і спокійно заснула коло своєї мами. Але коли на другий день зустріла Дмитра і коли знову з його допомогою вчилася грати на акордеоні, вчорашнє відновилося.
— І що ж! — думала вона. — Чи краще роздирати собі серце безнадійною тугою за втраченим, чи знайти собі хоч яку-небудь розвагу — хай і таку?                                                        
Бо розважали її, ті «лекції музики», під час яких обидвоє удавали, що між ними нічого не діється. Нарешті, одного разу Дмитро нахилився головою аж на плече Іванки і ніби ненароком ковзнув губами по її вуху і шиї. Вона закрила очі і бажала пестощів так жагуче, що знову, як у ту ніч у Львові, перестала усвідомлювати, що діється. Та були тільки поцілунки у шию і уста, а акордеон запротестував фальшиво.
Потім обдумувала те, що трапилося. Очевидно, Леська вона втратила назавжди — адже до Львова не повернеться вже ніколи. Буде жити тут у Рогатині, вийде заміж за «спиртзаводника» Дмитра з грубим лицем, грубими пальцями, тяжкими руками та сильними м'язами. А того легкого, як метелик, Леська, мусить забувати.
Шсля такого рішення почувалася вільно у товаристві "спиртзаводників", сміялася, співала і пускала очима «бісики» всім хлопцям, чим явно дратувала Дмитра, який, видно, вважав, що має особливі права на чарівну львів'янку.
Рузя викликала Юлію у сіни:
— Юлько, — сказала тихо, — моя знайома в міліції питалася, чому я не приписую вас, хоч ви вже довго у нас перебуваєте. Сказала, що конче треба приписати «врємєнно»,  бо буду платити штраф. Я не знала, що маю казати, бо вона ще питала, чи ви будете «устроюватися»  на роботу.
Юлія не дуже добре розуміла, про що йдеться. Спитала:
— На яку роботу?
— Знаєш, я по дурості сказала, що Іванка хоче працювати на спиртзаводі.
— А що вона там буде робити?
— Зося казала, що могла би мити пляшки — там є місце, шукають робочого.
Юлія якось не могла уявити, як ЇЇ дочка — відмінниця в університеті — буде мити пляшки. Але, пригадавши, хто вони і чому тут опинилися, погодилася:
— Що ж! Хай іде!
Отже, Софія повела Іванку на спиртзавод. Показала місце, де працює вона. А відтак завела її у підвальне приміщення, де горою здіймалися пусті, пляшки з- під горілки, і моргнула:
— Ти кожної зміни зможеш: трохи винести, — будете мати на прожиток.
Потім пішли у відділ кадрів.[78]
Поки Іванка писала заяву, кадровик гортав її паспорт.
—  Треба приписатися, — сказав. — Без приписки на роботу не приймаємо.
На другий день Рузя взяла обидва паспорти та «домову книгу»[79] і пішла з цим на міліцію до знайомої паспортистки. Вернулася дуже швидко, була перелякана:



—  Паспорти недійсні, вони прострочені, по них вас у мене приписати не можна, — розвела безрадно руками: — Я не знаю, Юлько, що мені робити. Я не можу вас більше у себе тримати...
Іванка взяла паспорти з рук тітки і знайшла штамп приписки. Там чорним по білому стояло: «Паспорт годен до 15 ноября 1946 года». А був уже грудень, і поляки готувалися до свого Різдва.
—  Що мені робити? — знов і знов повторяла Рузя, — мене перестерігала паспортистка... Вона моя добра знайома... Я їй спирт носила...
Остання ніч у Рогатині була для Юлії та Іванки безсонною. Вони тихо радилися, що робити, куди дітися. Нарешті погодилися, що єдине місце, де вони могли бути непомітними, — це родинне батькове село коло Славська. Баба вже, правда, не живе, але є ще дід Іванки — він, напевне, пам'ятає її, бо дитиною їздила з татом у Волосянку. Там, певне, недійсних паспортів не треба буде нікому показувати.
Однак вранці Рузя трохи покреслила їхні плани:
— Як ти, Юлько, така слаба і хоровита, серед зими поїдеш в гори? Я впевнена — там нема чим доїхати до тої Волосянки — треба пішки йти. Мені здається, ліпше йди до Вербиловець, до нашої Парані. Вона має слабу дитину, то до неї до хати ніхто не прийде. Ти там притулишся та їм поможеш. Може, Параня і на роботу пішла би, якби ти була з дитиною...
— А Іванка?
— А Іванка най їде до діда в гори. Вона молода, здорова. Що то для неї? Поїхала — приїхала...
Дві великі валізи лишили у Рогатині. Іванка відвела Юлію, замотану в Рузину хустку, до роздоріжжя і пообіцяла, що після «розвідки в горах» забере її з села.
Юлія пішла сама, а Іванка дивилася їй услід і вперше заплакала, бо її «найкраща в світі мама» видалася їй такою, нещасною...
Вернулася, попросила у тітки грошей на дорогу, взяла у торбу кусок хліба зі смальцем і пішла.
Не попрощалася з Дмитром, навіть забула, що він існує.



Розділ XV

— Вивезли також і Содоморів, — розповідала Бобівникова при обіді, — але Марійку лишили, бо вона розписалася недавно і мешкає у чоловіка.
Лесько з неприхованим викидом подивився на матір:
— То вона винна, — подумав. — Якби не казала відкладати, був би відразу розписався і мав би тепер Іванку, а так...
Хлопець зовсім заламався. Не від того, що не стало Іванки (він ще не надто привик до її присутності у своєму житті), а тому, що так раптово обірвалося те солодке піднесення, що останній місяць не покидало його ні у сні, ні наяву. Він ніби впав у прірву. То був такий болісний психічний злам, що впоратись з ним хлопець не міг. Він втратив інтерес до музики, медицини, їжі, сну— словом, до життя. Якби цей удар прийшов з певним попередженням, може, не так зламав би його. Але такий «грім з ясного неба»!
Тепер він не втримався і виказав матері:
— Іванку вивезли, — скривився, — якби мама не казала почекати, ми були би розписалися...
Бобівникова глянула на сина. Вона любила його більше за інших дітей, гордилася ним і бажала бачити його щасливим:
— Я не знала, Лесю. А чому її вивезли?
— Її тато... ну так, як Содомори...
— Содомора був колись членом ОУН.
— А її тато, видно, також. Бобівникова випросталася за столом:
— О! До нашої ситуації, коли татко священик, — нам ще того тільки потрібно!
Лесько зірвався з крісла:
— Мама нічого не розуміє! Мама на все дивиться... практично... А то була... моя... — замовк і вийшов з кімнати.
Звичайно, Бобівниковій було прикро, було жаль сина, але з власного досвіду знала, що любов — хвороба не смертельна. Отже, він переболіє і забуде.
Для Леська настали одноманітні сірі дні. Він опустився у навчанні, не йшов заробляти — грати у Інті, не ходив на комсомольські збори (у комсомол його прийняли на початку семестру, — прийняли, бо Сталін сказав, що «діти за батьків не відповідають» ).
Одного Дня прийшла до них додому Галина. Не міг навіть дивитися на неї:
— То через неї... Якби не вона, — подумав. Зміряв її злим поглядом з ніг до голови:
— Яке то бридке, яке влізливе!
Навіть не привітався, вийшов з кімнати, грюкнувши дверима. Галя сама напросилася сісти і завела з Олею, яка писала за столом, розмову. Запрошувала Олю прийти подивитися на зуболікарський кабінет, який має недалеко від них на Зеленій. Хвалилася пацієнтами, заробітком. Весь час поглядала на двері, за якими мав би бути Лесько, Нарешті спитала:
— А як мама, татко? Як Лесько?
Оля нічого не знала про літню пригоду брата:
— Лесько, бідний, переживає. Його дівчину вивезли. —Іванку? — оживилася Галина.
— Ти її знаєш?
— Знаю... Лесько познайомив нас... Така висока... Шкода, — злукавила, а самій аж очі засвітилися з радості, що позбулася суперниці, і від надії, що тепер Лесько вже повернеться до неї. Отже, почала вчащати до Бобівників, але що Лесько вперто уникав її, вдалася до іншого маневру.
Коло Андрея навідалася до Бобівників Орися Гулевичева. Вона (як ніколи досі) привезла майже чвертку свині і сказала, що то м'ясо передав дуже порядний господар Сивик — батько Галі, яка торік квартирувала у них. Коли переговорили про погоду і ціни на ринку, Орися і Льотка сіли до розмови «Тет- а- тет»
— Я приїхала у важній справі, — сказала Орися. — Маю для Леся гарну партію.                                                    
— Яку партію? — здивувалася Бобівникова.
— То є дівчина з села, порядна дівчина. Вона дантистка, має вже у Львові свій кабінет, добре заробляє. Крім того, її тато (той, що передав вам свинину) багатий чоловік, отже, вона має з села все!
Бобівникова витріщила очі:                            
— Як? Галя? Та ж то проста дівуля! Щоби Лесько...
—  Аз Леськом, між іншим, вліті вони романсу вали, як має бути, і я щось не бачила, щоб йому то не подобалось!
—  Що ти таке кажеш, Орисю? Та ж Лесьо мав наречену — панєнку інтелігентну, гарну, як артистка.
—  Може, й мав, але Галю використав, як хотів. А то чесна дівчина — я її знаю. Тепер вона плаче, що обіцяв оженитися, а вона повірила... Вона мені призналася.
— Не може того бути! — обурилася Льотка.
— То що? Галя, думаєш, вигадала? То не така дівчина, чесна, сільська, не така, як ті львівські «кручені панєнки». Повір мені, Льотко. Я ту родину добре знаю — Галя на моїх очах росла. Ти не пожалієш. І він буде жити в добрі, і ви не жадні будете...
— Ти хочеш, щоб я свого сина продала за свинину?
— Виплюй ті слова! Як продала? Він закоханий, у Галю,, тільки між ними стала та... та, що її вивезли.
— Ти знаєш? — здивувалася Бобівникова.
—  Чому не знаю! Всі хлопці падкі на зовнішню красу, а ще коли якась уміє «податися», то зовсім тратять голову. Але у житті найважніше — добра душа і порядність... А також, — додала, знаючи Бобівникову, — матеріальна забезпеченість... Як нема що їсти — всяка любов пропадає.

Гулевичева від'їхала впевнена, що переконала братову. Бо ж свинини не віддала! Лесько обурився:
— Що за сватання! Мама вважає, що для мене має бути найгірше сміття? Та коли б я так дуже хотів женитися, то що, не знайшов би собі дівчини? Талс у Львові їх тисячі! В одному медінституті скільки! То аж та смердюча Галя мені потрібна?
— Тітка каже, що ти вліті з нею...
Лесько почервонів. І Бобівникова зрозуміла, що Орися не вигадала історії про його романс.
— То яке твоє слово честі?
— Яке слово? Я їй нічого не обіцяв, сама підлізла. Чи я кожну шмату маю брати за жінку?
— Лесю!
— То не мамина справа і не тітчина. Я сам буду відповідати за свої вчинки. А про Галю я більше чути не хочу.
Бобівникова ще щось хотіла доказувати, але Лесько пішов, а вона насправді рада була тій реакції сина, який «знає собі ціну».
Але свинина придалася. Смажили і варили, і хвалили її смак. Давно такого пиру не було в цій хаті.
Злість трохи вивела Леська з депресії, і він знову пішов грати до Інту. Грав, не звертаючи уваги на танцюючих, чекав, щоб більше було замовників, які платили додатково.
А Галя» зрозумівши, що місія їмості Гулевички не увінчалася успіхом, не склала зброї. Вона регулярно приходила на танці. Та коли її благальний погляд ні разу не дочекався відповіді, вдалася ще до одного — вже крайнього — прийому.
Чекала на Леська перед входом у будинок:
— Леську, я хочу поговорити. Зміряв її холодним поглядом:
— Про щось цікаве?
— Дуже важне. Я, здається, буду мати дитину.
— Цікаво! А хто щасливий батько? — спитав іронічно і спокійно пішов сходами вгору.
Дивилася за ним (вхідні двері давно були виламані), і неймовірна ненависть душила її. Ненависть — до Іванки. До Іванки, яку вивезли!!!



Розділ XVI

Іванка тікала з Карпат. Край, — як вони з мамою вважали, — забутий Богом і людьми, виявився справжнім котлом. Там, у Львові, тільки не сприймали радянської влади, а тут билися, щоб знищити її.
Не сподівалася такого, коли наприкінці грудня йшла від Нижньої Рожанки, де кінчалася бита дорога[80], до Волосянки, дорога до якої була прокладена возами серед гір.
Йшла тоді з грудьми, повними кисню і запаху хвої. Недаром тато, як тільки згадував про гори, зітхав глибоко, ніби хотів набрати у груди того повітря, якого бракувало йому на рівнині. Смереки, одіті у білі чохли, на тлі сліпучо-синього неба, на овиді гори від темно-синіх близьких до ледь голубіючих далеких — це була декорація, у якій нахлинула на дівчину втрачена любов у всій своїй величі і силі.
Гори не мовчали. Вона чула музику — ту саму, яка породила і супроводжувала те кохання. Іванка навіть не знала, що первинне в тому почутті: та музика чи той хлопець, що «матеріалізував» її. Його образ малювався їй у тій карпатській красі як щось ідеальне, щось з області мистецтва, нічим не зв'язаного з буденщиною і життям.
А потім було життя. Були дні, коли людей викликали у сільську раду і тяжко били, щоб записували себе і своє майно «добровільно» у колгосп. Були ночі, коли владу переймали «хлопці з лісу», забороняли коритися «совітам», обіцяли недалекий кінець Москві, убивали донощиків і били штрейкбрехерів[81]. Були дні, коли скликали молодь, погрозами, заставляли «писатися в комсомол», а учителям грозили «сухарями»[82] за несприяння «совєтской власті». І були ночі, коли новоспечені комсомольці розклеювали листівки, в яких влада називалася «московським окупантом» і пророчилась неминуча її загибель.
Ночами лунали постріли, а іноді і відлуння недалекої битви. V хату вдиралися люди, просили сховища, одягу і їжі. А на ранок селом ішли чутки про перемогу або поразку- «своїх», а з району підтягали і підтягали сили для боротьби з « націоналістічєской бандой».                                                               
Йшла відчайдушна боротьба на смерть і життя. Тут жили зовсім в інших вимірах, ніж у Львові. Там спаралізовані терором люди не дихали, а тут душа народу відчайдушно протестувала проти поневолення.                                        
Тому стрик і стрина[83] дуже здивувалися, що Іванка думає перебувати у них:
— Та тут пекло! Тебе узьмут за бандерівку і закатуют!
Іншої думки був дідо:
—  Най подивится, як ми воюємо. Дивітся, яка вона моцна![84] Якби була хлопом, як її брати, воювала би з нами!
Дідо, який мав вигляд «постарілого тата» і тому Іванці здавався артистом, якого в останній дії охарактеризували, щоб показати, що минули роки, був активним вояком. Він збирав та відправляв хлопцям їжу та одяг, перетримував у стайні і на поді[85] утікачів та розвідників, вимагав від сина та невістки активного опору колективізації, а внукам заборонив «іти в комсомол».
— Бо вдома прикінчу! — грозив.
Натомість ті внуки по ночах мали розклеювати антирадянські листівки, які час від часу приносили у двійнятах[86] сільські дівчата у кожушках. Дідо читав їх, сортував і порціями видавав для розклеювання. Рано москалі здирали заклики, а на другий ранок вони знову появлялися як російський «ванька-встанька»[87].
Нальотчики не знали людей, отже, не підозрювали, що це організовує більш як 80- літній дідуган «з- під ліса». Старий Михайло це знав і використовував своє інкогніто[88].
Одної ночі до нього прийшов кремезний середніх літ чоловік у сірій фуфайці без жодних знаків і без зброї. Дідо позатуляв вікна і довго говорив з ним при нафтянці. Іванка, обернена на лежанці до стіни, слухала.
—  Ми добре дали їм коло Плав'я, — говорив прибулець, — а вони тоді Хітар[89] виселили цілком і давай полювати. Хлопців, які не встигли повтікати, постріляли, кинули в яму і гранатами розшматували так, що вже не було кого ховати, —сьорбнув борщу, який дідо залишав все теплим на ніч у печі, і продовжував: — Видав учитель- падлюка, родом з Тухольки. То ми його шукаємо. Кажуть, бачили його у Скольому. Я мушу те стерво знайти, бо знає всі головні криївки.
Іванка дрижала всім тілом. Ті драматичні повідомлення запалили у ній таку бунтарську енергію, що ладна була йти разом з тим месником шукати підлого зрадника.
Ранком дідо розповів їй багато про нічного гостя. Це був один з місцевих партизанських ватажків по кличці Хитрий. Вій ще за Польщі сидів у Березі[90] за діяльність в ОУН, а за «перших совітів» вирвався з лап енкаведистів завдяки своїй хитрості (звідси і псевдо).
Іванка уявляла, як той чоловік (тоді ще юнак!) на допиті у Стрию складає зізнання, що знає, де закопані запаси польської зброї. Його везуть в гори коло Тухлі, і він там, показуючи москалям місця, де копати, у наручниках обходить гору і окривається у непрохідному зворі[91], в опущеному ведмежому барлозі.
— Добре, що москалі не мали псів, — закінчує дідо, — були би винюхали. А може, і ні, — завагався, — пес боїться запаху ведмедя.
Несвятково минуло Різдво — ні коляд, ні вертепів. Учителів на свята було викликано на три дні у район на січневу нараду. Попід церкву ходили стрибки[92], відганяли дітей і молодь, а священик, відправивши утреню для старих людей, теж залишився у свої «парафії»[93] і не виходив цілими днями.
Зате Водосвяття люди зробили наперекір владі. Свій малий Ордан[94] кожен ніс у коновці додому, сам посвячував хату і маржинку[95] та щедрував за убогим столом.
Перебування Іванки у Волосянці стало небезпечним, коли нею зацікавився лейтенант, який командував яструбками. Прохоров — росіянин з Ленінграда — позував на великого вояку, а насправді таким не був. Він любив ловити рибу, збирати гриби і ягоди, а найбільше «причащатися півлітрою» (це його вислів) та співати під гітару. Його репертуар був «пролетарський»: він співав про «Царіцу Тамару», про те, як «старік дочку зарєзал свою» і, очевидно, «Очі чорнія».
Раз, переходячи через Волосянку, побачив у магазині в черзі по хліб Іванку. Погану службу відслужила дівчині (вже вкотре!) її врода, що скрізь і завжди звертала на себе увагу. Москаль став, як вкопаний:
— Что ето за дєвущка? — спитав першого- ліпшого селянина. Старий Завада постарався, щоб в селі вважали, що Іванка — його внучка, студентка зі Львова, що приїхала до діда на вакації. Отже, таку інформацію дістав і Прохоров. Коли. Іванка йшла додому, він підбіг за нею:
— Будєм знакоми, мєня зовут Євґєній. Я знаю Львоф, я там бил — хароший город.
Іванка чекала, що офіцер зараз вимагатиме від неї паспорт. Але він поводився як хлопець «на зальотах». Поглядав збоку на її лице, а що був нижчий за Іванку, пиндючився і випинав груди. Старався бути галантним, щоб довести, що він з тих самих сфер, що й Іванка. Хвалився, що до мобілізації вчився у технікумі, що згодом думає продовжувати навчання, можливо, навіть в інституті. Коли дійшли до хати діда, догадався:
— Ето же ви внучка старого Завади! Как же я сразу не понял! Ви вєдь вся в дєдушку!
Іванка подивилася в лице москалеві, якось забула про його мундир і погони і їй стало шкода того хлопця, що тут, у чужих горах, воює за «родіну-мать», замість десь там у своєму Ленінграді залицятися до своїх дівчат.
— Сєйчас не маґу, но я зайду, зайду обязатєльно! — потішив Іванку новий знайомий. Іванка представила дідові весь хід знайомства — той усміхнувся задоволено:
— Най приходит, може що вивідаємо.
Справді, як тільки дорога Прохорова випадала через Волосянку, він гостював у Завади. Дідо ставив на стіл півлітру, сідав до столу разом з москалем, — частував його, аж поки той не здіймав з плеча гітари, яку у брезентовому футлярі носив замість зброї, і не починав свою «Царіцу Тамару». Дід підливав і підливав самогону ще, але поки москаль, хизуючись своїми впливами, не починав ляпати, що не треба, а що конче було потрібно дідові.
Кілька днів тому при такій нагоді Прохоров повідомив:
— Скоро бандє канец. Co Сколєво ідьот к нам на помощ салдатскій атряд опер- уполномоченново Ковальова. У нєво бальшой опит: он уже ліквідіровал бандітскоє логово возлє Туркі.
Дідо використав ті відомості повністю: він вислав одну з тих "дівчат з двійнятами» до ліса і порадив хлопцям перейти у турківські ліси, де вже «по всьому».
А вчора він сказав онуці:
— Ти, Єво, прислужилася нам добре, але тепер втікай, бо упир Ковальов схоче подивитися на твій паспорт. Я то знаю!
І от Іванка пробирається дорогами (план шляху дідо намалював їй палицею на снігу), якими давно ніхто не ходив. Іде навпружки до колії в Лавочне. Там серед пасажирів загубиться, і всякі "упирі" не матимуть над нею влади.
І поїде до мами!



Розділ XVII

Галина не вірила власним очам, але то була Іванка. Вона стояла перед вітриною «Готового одягу» і щось їла. Щоб упевнитися, перейшла вулицю і стала коло своєї суперниці. Теж ніби розглядала манекен у вітрині.
Іванка побачила її відбиття у шибці і повернула голову:
— Це, здається, Галя? — спитала. — Я не помилилася?
— Ні, ні, — лице Галини розплилося в усмішці. — Хоч ми не дуже добре знайомі, але я пізнала вас.                               
— Який всетаки Львів тісний!
— А ви, може, чекаєте на сеанс у кіно? Іванка усміхнулася:
— Пішла би, та не маю... при собі...
— Нічого, я вам позичу або, може, ви колись нам обидва квитки купите. То ж дрібниця, не правда?
Іванка, якій не було куди дітися, радо погодилася провести дві години в кіно.                                                         
Під час сеансу Галя кидала всякі, правду кажучи,, не дуже мудрі репліки, чим за інших обставин дратувала б Іванку. Але тепер....
Коли вийшли з залу, Галя запропонувала з'їсти за її рахунок морозиво, а коли їли, мимоходом спитала:
— А ви далі в університеті?                                     
Іванка опустила очі. «Та наївна і мила дівчина повинна зрозуміти її становище», — подумала і відповіла:
— Давно ні…  
— А,то чому?                                                                        
— Знаєте, у мене так склалося, що я не ляше з університету, але й з дому мусила піти.                   
— О- о- о! — здивування Галини було дуже щире. — Мені говорили» що ви на Сталінську стипендію тягнули.
—  Що ні, то ні. Я з тих простих відмінників, але так сталося,—Іванка глянула у «телячі» очі співбесідниці, — що з того університету вийшов пшик.              

Морозиво потекло з паперового горнятка Іванки —початок липня був спекотний.                                                                 
— Ходім, сядемо десь у тіні, — турбувалася Галя, витираючи носовичком плями від морозива на кльошовій спідниці Іванчиної сукенки.                                                       

...

«Бувша» студентка обдумувала ситуацію: «Треба впроситися на нічліг до Галі. Але доведеться звіритися. Всієї правди, звичайно, не скажу, але дещо мушу...»
— У мене так склалося, що я не маю де переночувати.
— Як то?
— Квартира, у якій я мешкала, — якби то сказати, — націоналізована.
— То дуже прошу до мене додому. Моя квартира на Зеленій, там і мій зубопротезний кабінет, бо я — дантистка, — похвалилася Галя.
    Остання інформація не справила на Іванку більшого враження, але рада була, що має де перебути ніч.


Отже, пішли разом на Зелену. Галя винаймала у партері велику кімнату з двома вікнами на вулицю. Коло одного з них, обвішана ширмами, стояли стара бормашина з педалом та старе дантистичне крісло зі плювачкою (те все показала відразу Галина). Поза тим це була звичайна міщанська кімната зі старими дерев'яними меблями та з килимком зі славнозвісним оленем над ліжком. Іванку аж затрясло від передчуття, скільки блощиць мусить сидіти у тому ліжку, але знала, що її зброя — коробка Дусту з нею у торбинці.
А Галина так щиро годувала гостю пшоняним супом на ковбасі, що зісохлий шлунок Іванки запротестував. Щедра господиня провела гостю через вузький неосвітлений коридорчик у зацементований двір будинку, в одному з кутків якого притулився незакритий публічний клозет з трьома камерами, в яких діри у цементі були, як годиться, брудні і смердючі. Іванка за останній час уже привикла до такого львівського «комфорту» і виробила у собі звичку не виривати тільки-но з'їджене при зіткненні з ним.
Спала з Галиною у одному ліжку, і, як передбачала, блощиці кинулися на свіжу здобич, як скажені. Отже, попросила:
— А ти не могла б засвітити? (При вечері перейшли на «ти»).
— Що сталося? — Галя ще не спала, але видно, що не страждала від блощиць. Іванка пояснила ситуацію і обсипала себе задушливим порошком. Коли знову лягли, спитала:
— А ти буваєш у Бобівників?
— Рідко, — проковтнула слину Галина.
— Як вони поживають? Як Оля... Лесько?
 — Оля буде розписуватися, а Лесько на практиці у Костополі.
— Так... — сказала тихо Іванка.
Вже не говорили, але сон не йшов. Блощиці вже встигли влити збуджуючу дозу у кров. Отже, Іванка лежала з відкритими очима, і перед нею, як кадри в кіно, пересувалися картини її життя з того часу, як приїхала з гір.
Мами не пізнала. Вона стала старою і знищеною, а з її вихудлого обличчя благально дивилися величезні очі у червоних обвідках:                
— Візьми мене звідси.                                    
По дорозі мати з плачем розповідала про каторгу, яку пережила.
— Якби не надія, що ти колись вернешся, я би зійшла з розуму. Вона там вдень і вночі перебувала з недорозвиненою, постійно
збудженою дитиною. Спочатку хотіла співчувати а тою нещасною істотою, але це було неможливо. Дитина пронизливо кричала, кидала чим попало в неї (і у всіх), не реагувала ні на добро, ні на зло.
—  Я думала, що ти забула про мене!
— Я не забула, мамо!

Радились, куди подітися. Вибір був невеликий. Подалися у Задорожне. Цьоці Нусі сказали все — не було як скривати правди. Вона подивилася на заматулькану у сільську хустку Юлію і «панянку» Іванку і сказала до сестри:
— Тебе, Юлько, візьму, а от Іванка най шукає інше місце для себе. Її у селі відразу помітять.
Іванка поїхала у Львів, бо куди могла дітися. Пішла, ясна річ, до Миросі. На дзвінок вийшла незнайома жінка і сповістила:
— Ані уєхалі!
Не зрозуміла тоді, що їх просто вивезли. Дізналася вже потім від Лідки. Та розповіла їй різні подробиці осінньої депортації львів'ян. Багато хто з тих, з ким Іванка познайомилася торік у Оксани П., вже гостював у «білих ведмедів». . Але Лідка була у Львові, а отже, пристанище для скиталиці знайшлося. А сама Лідка, як і перше, реготала, при кожній нагоді висміювала «синьошапочників»[96], якими роїлися вулиці Львова, підраховувала, скільки разів у кожній газеті у різних відмінках згадується «товариш Сталін».
Вона, говірлива і товариська, рада була, що у них «заквартирувала» кмітлива і дотепна дівчина. Іванку годували «чим хата багата» (а хата була не дуже багата), бо мати Лідки вважала своїм патріотичним обов'язком підтримати її. Та коли стало відомо, що на сусідній вулиці вночі перевіряють документи[97], дала їй адресу своєї знайомої на Скнилівку і листом просила ту стару жінку на певний час прийняти її на нічліг. Власне так Іванка вперше відчула, що таке блощиці, коли по ночах вся горіла від їх пекучих отруйних укусів. Крім того, там не раз, щоб заснути, притискала пустий живіт колінами.
Отже, все частіше верталася до думки, що так жити не можна. Вона шукала виходу і дійшла до висновку, що єдиний спосіб вибратися з того безнадійного становища — якось продовжити «годность» паспортів. Тоді можна приписатися, наприклад, у Рогатині і там влаштуватися на якусь роботу, яку- небудь, щоб якось заробити на хліб для себе і для матері.
З Лідкою не припиняла контактів: час від часу їла у них обід або «позичала» кілька рублів на харч. Ті люди розуміли її, однак у них було своє життя — готувалися до весілля старшої Лідчиної сестри Ірини, що мало відбутися незабаром.   
Іванка відчула, що Галя теж не спить, але лежить непорушно, щоб не збудити її.                                                           


—  Яка делікатна і добра дівчина! Нагодувала мене, взяла у своє ліжко на ніч, — подумала, а тихо спитала:
— А ти не сниш? І мені не спиться. Може, хочеш, я розповім тобі «детективні» історії, які зі мною траплялися у Львові, бо у мене нема паспорта, — пішла на відвертість.
Галина не відповіла, лиш повернулася лицем до Іванки і в темноті слухала, що розказує гостя. Іванка говорила, як спочатку вона навіть боялася ходити вулицями, як мусила міняти місце нічлігу, щоб «не залякали» енкаведисти, які ночами перевіряють документи жителів, а потім розказала Галі найцікавішу із
своїх пригод.
— Я тоді деякий час жила у Оксани — товаришки Лідки. Там було мені дуже добре. Мене годували і я спала у чистому ліжку... Скажи, Галю, — перервала свою розповідь. — А тобі не страшно, що в цьому ліжку стільки блощиць?
— Мені безразлічно, — відповіла Галя. — Вони мене не кусають.
—  Дивної А я навіть одну блощицю у ліжку відчуваю.— По хвилі спитала: — А тобі цікаво слухати про мої пригоди?    .
— Дуже цікаво, розказуй ще. Отже, Іванка продовжувала:
— До Оксаниної хати приходили хлопці і дівчата: художники, поети, музиканти, взагалі всяка богема.
— Хто, хто? — перепитала Галя.
— Ну, богема, — розумієш, служителі мистецтва, — пояснювала, дивуючись обмеженості дантистки. — Я між ними почувалася рівноправна. Забувала про своє становище. Раз з моєї ініціативи ми готували забаву з «котильйоном»[98]. Ти знаєш, що це
таке?
— Не знаю, не чула.
—  То такий вид лотереї, коли хлопець і дівчина випадають
собі парою випадково.
— То цікаво. А ти маєш хлопця? — тихенько спитала Галина.
— Це не мало значення. То була дуже приємна забава. Навіть сама підготовка до неї.
Відчула, що сусідка у ліжку не була задоволена відповіддю, отже, уточнила: — То мав бути хлопець на один номер програми, а ті «котильйони» — то такі карточки, які ми гарно розмальовували і складали для кожного дотепний віршик. Словом, я мала надію гарно забавитися. Аж тут Лідка сповіщає, що в той же самий час у них вечоринка — розписується Ірка і а повинна



бути обов'язково. Я виправдовувалася, відмовлялася (жаль мені було пропустити забаву, яку я сама підготувала), але Лідка була рішуча:
—  Як не прийдеш — між нами — все!
Я не могла відмовити людям, які допомагали мені, і замінила веселу забаву з «котильйонами» на скромну весільну вечоринку.
На другий день раненько (уявляєш собі!) — прибігає до Лідки Оксана і сповіщає, що уночі у розпалі забави хату оточили енкаведисти і перевіряли документи усіх присутніх. Розумієш, як мені повезло. Та мене були б забрали і слід застиг би!
Галина мовчала:
— Ти не заснула?
— Та ще ні, але вже дрімаю, — промимрила.
Іванка подумала, що ту дівчину не дуже цікавлять її «детективні» пригоди, отже, далі мовчки снувала свої спогади.
Треба було діяти, і вона рішилася — пішла до Романченка. Він вислухав її, сказав коротко «Я попробую» і домовився, що вона принесе паспорти (свій і мамин) у «Кафе - морозиво» на розі Жовтневої.
З того часу вона крутилася по Львову без жодного документа. Про Романченка не сказала нікому, бо й сама не дуже вірила, що з того щось буде. Чекала 10-го липня, коли знову мала зустрітися з ним. А тих кілька днів (і ночей!) треба було ще десь перебути.
Заснула, коли вже задеренчав будильник у господарів Галини, а коли прокинулася, Галя мала вже за ширмою пацієнта, який йойкав і плював.
Швидко наділа свою легеньку у кльош сукенку, з'їла хліб з ковбасою, що був приготовлений для неї на столі, і вже виходила, коли з- за ширми вийшла Галя:
—  Прийди до мене ночувати 6-го липня. Я буду вечором на танцях у Інті, ти там на мене почекай, ми підемо разом.
То був вечір — ніч під Івана Купала. Іванка згадала, як колись з дівчатами у таку ніч кидали віночки на воду Бистриці. Її віночок вода закрутила і розірвала. То була прикра хвилина,— віночки інших дівчат пливли рівненько.
Тепер вона ходила вулицею коло Інту. Чекала на Галину. Тут на вулиці музики не було чути— пробивався тільки ритм. Він вже не збуджував, як колись і, як колись і, тепер не калаталось серце, коли підходила до цього будинку. Затерся і образ Леська. Його нема — він у Костополі.


Та ось іде Галя. Йдуть разом вниз по Короленка. Галя спішить, бо хтось швидкими кроками наздоганяє їх. Галя оглядається, шипить: «Тікаймо» і втягує Іванку у першу браму. Іванка, впевнена, що то небажаний залицяльник Галини, з цікавістю дивиться на вулицю з брами, повз яку пробіг якийсь хлопець.
Лесько?!!
Шарпається з під'їзду, але Галина боляче запускає нігті у її плече, судорожно затримуючи у під'їзді.
—  Що з нею? — думає Іванка, — чого вона так боїться? їй здається, що з віддалі до неї проривається відлуння її імені. «Іванко! Іванко!»
— Я маю, видно, якісь галюцинації. Мені щось причувається, привиджується Лесько, — думає, коли Галина веде її на вечерю і нічліг, схвильована і мовчазна.
Вже лежали у ліжку, але збудження Галі не проходило. Крутилася, вставала, виходила у двір.
—  Кого вона так злякалася? — запитувала себе Іванка, яка теж не спала. І поверталася до своїх вечірніх вражень:
—  Чому мені привидівся Лесько? Таж він на практиці. Його немає у Львові. Ще досі він «ходить за мною», хоч так багато часу минуло, — зробила висновок.
Лежали вже зо дві години, як почули, що у кімнаті господарів якийсь рух. У щілину під дверима видно було світло.
Галина схопилася з ліжка, прочинила двері і відразу зачинила їх.
—  Перевірка документів, — сказала, задихаючись.
—  Що мені робити? — питала Іванка, натягаючи сукенку і хапаючи свою білу дамську сумочку,
. — Іди у туалет на подвір'ї. — Галя потягнула її темним коридорчиком до кам'яних клоак, а сама вернулася «пред'являти паспорт».
Іванка защіпила висячий дротик у кабіні, але їй здалося, що арештує сама себе у тому смороді, отже, напомацки зняла його, покинула подвір'я, вернулася в кімнату і сховалася за ширмами. З сусідньої кімнати було чути голоси. Іванка майже відрухово відчинила вікно і вискочила на тротуар.
Був риск, що хтось із «синьошапочників» міг вартувати на вулиці, але вона не думала про це.
Побігла Зеленою вгору, а що її босоніжки дзвінко сигналізували втечу, звернула у перший провулок і роззулася. Боса вже побігла далі тим провулком. В одній руці була дамська торбинка, другою тримала за зап'ятки свої босоніжки.
Провулок виявився глухим. Треба було вернутися і тікати далі Зеленою. Нарешті вдалося перебігти на Пекарську. Тут коло трупарні І цвинтаря вже було безпечніше. Але дівчина все ще бігла, хоч не знала, де зупиниться.

Думка працювала інтенсивно: «Десь тут винаймає квартиру її університетська товаришка з групи. Бона була у неї одного разу. Але де це було? Був ряд невисоких будинків. Чи не тут?» Тільки один з них блимає освітленим вікном на поверсі. Підійшла до брами — зачинено. Стала кидати грудками в освітлене вікно — воно відчинилося.
Іванка мала щастя!
Пустили її до себе, не розпитували, лиш поставили розкладачку, дали коц і подушку. Чотири сестри-студентки винаймали тут квартиру, всі мали хлопців і якраз у ту Купальську ніч засиділись з ними допізна.
Хлопці прощалися. Навіть не глянули на Іванку, розкладачка під якою ходила, як на морі у шторм.
Сиділа за столиком і повільно їла морозиво, куплене за «позичені» гроші. Коли буде віддавати? Вже давно старцює —жебрає на харч. Молода, здорова людина! У тому є щось неймовірне — вона не може заробити, щоб прогодувати саму себе.

«Неблагонадьожна!»

Хто знає, чи Романченко полагодив з паспортами? А може, як підозрювала мама, він донощик, стукач? Може, приведе сюди «синю шапочку» (вже їй всюди ввижалися ті «служителі безпеки», здавалося, що на вулицях їх більше, ніж інших людей), і той легенько «цапне» її. А так не хочеться пропадати «ні за цапову душу». Краще було піти в горах до «хлопців». Хай би і застрелили, то знала би, що гине за щось. За Україну?
Де та Україна? Тут у Львові ніхто не хоче помирати за Україну. Куди поділися українці? «Перевиховалися»? Стали на коліна перед «батьком Сталіном»?
Хто знає, чи і вона сама не «перевиховається» за кусок хліба, за домівку? »
Ми всі раби! А жменька вільних українців там у горах, у лісах. А тут — раби ходять вулицями, сидять в кіно, їдять морозиво...
То чи варто було заради тих людей віддавати ще непрожите молоде життя моїм братам? Хто їх згадає? Зрозуміє?
Лесько — з його амбіціями великого хірурга?
Галина?.. Галина... Чому мені здається, що вона наперед знала про ту перевірку? Невже то вона навела на мене чекістів?
А Романченко? Адже він теж українець. А що він знає про мого діда-бунтаря і його зв'язних — дівчат у кожушках?..
А ось і він.
Романченко стояв перед дверима «Кафе» і через шибку дивився на Іванку. Увійшов. Не привітався, не подав жодного знаку.

Пішов туди, де кругла рум'яна офіціантка накладала і важила морозиво. Взяв собі порцію і шукав місця. «Ніби» знайшов його за  столиком Іванки.
Неквапливо їв свій десерт і ледве чутно говорив:
— Паспорти продовжені на рік, до листопада. Я виписав вас зі Львова. Ніби впали важкі кайдани з рук і ніг: «Вільна!!!» А він продовжував:
— Ви мусите негайно покинути Львів. Приписуйтесь будь-де і чимшвидше.
Сказала так само тихо:
— Я зрозуміла. Ви навіть не уявляєте, що зробили для мене... для нас. Нас у рідні було четверо, а осталась я одна...
— А нас було шестеро, і я залишився один. Один як «стоян». Знаєте, що таке «стоян»?
Крутнула заперечливо головою.
— Це коли жнива, а на стерні залишиться колосок. Один... Поклав паспорти, обгорнуті у білу паперову серветку, на стіл
і пішов, залишивши недоїджене морозиво.





……………

Зауваги

1. Райхсдойчер — громадянин Райху. Таке громадянство мали деякі
українські емігранти, які жили на території Німеччини.
2. Oстракізм (грецьке) — вигнання, тут — не сприйняття суспільством.
З. Бона — гувернантка.
4. Катедра — кафедральний собор у Станіславові (Івано-Франківську).

5. Шкарп — горбок або його схил.
6. Подебрадські студії — Подєбради — місцевість у Словаччині, де в 1922 р. створено «Українську господарчу академію», — вищу школу з кількома факультетами. 
7. Prononciaton (франц.) — вимова.

8. Колегіум максимум — найбільша аудиторія у Львівському університеті.

9. Пайок — у війну хліб у Львові видавали по картках, згідно «пайка». 
10.Санпропускник — щоб закупити квиток на поїзд, треба було пред'явити довідку з санпропускника. Це було перехідне приміщення, наповнене дезинфікуючим газом, через яке проходили пасажири. Поміщалося на вулиці Сап'єґи (потім Миру, тепер Ст. Бандери).

11. Лендліз — у Другу світову війну за договором між СРСР і західними союзниками останні зобов'язалися надавати економічну допомогу у вигляді озброєння, техніки, військового спорядження, а також продуктів харчування. 
12. Метрика — свідоцтво про народження.

13. Матуральне свідоцтво — атестат  зрілості.

14. Монпансьє (франц.) — насолода, тут   — дешеві льодяники.

15. Соня Гейні (Хені?) — норвезька ковзанярка, багаторазова чемпіонка світу та олімпійських ігор з фігурного ковзанярства, знімалась у американських (голівудських) фільмах.

16. Білий Двір — назва павського маєтку.
17. Matko Boska! To ty, dzciewczyno, rzeczewiie taka piekna, a ja mystatem, ze mi si przywidziato (польск.) — Мати Божа! То ти, дівчино, справді така красуня, а я думав, що мені привиділося! 
18. Погробовець — дитя, народжене після смерті батька. 
19. Реставрація — ресторан.
20. Чиншові кам'яниці — будинки, призначені для винайму квартир.
21. Кульпарків — район у Львові де ще з австрійських часів розміщена психіатрична лікарня. 
22. Куратор — інспектор шкіл.

23. Поклад (поль.) — палуба.
24. Prosze panstwa, dowody! (поль.) — Прошу панства, документи! Гра слів «доводи» — «до води»
25. Prosze pana, ja nie umiem ptywa6! — Прошу пана, я не вмію плавати.
26. Ніц (поль. слово) — нічого, ніщо.

27. Сюрреалізм — вид авангардного мистецтва (тут малярства).

28. Сикстуська — вулиця (потім Жовтнева, тепер Дорошенка).
29. Лонцкого — на цій вулиці була тюрма.
30. Рандка — зустріч (жарґонне) — від франц.
31 -Іняз — «іноетранниє язикі» — вживалося таке скорочення.
32 .«Madchen fur alles!» (нім.) — дівчина для всього.

33. Інт — скорочено Інститут народної творчості. Там був, між іншим, танцювальний зал.

34. Котара — важка завіса

35. Гасило ковпачок, яким паламар гасив свічки у церкві після відправи.
36. Пасії (франц. passion— пристрасть) тут — захоплення.
37. Пересильний пункт — місце, де поміщали в'язнів перед вивозом.

38. Махорка — найнижчий сорт тютюну — листя.
39. Содєржімоє (рос.) — вміст передачі.
40. Пеніцилін — дуже дефіцитні у той час, нововинайдені ліки.
41. Застрики— уколи.

42. Найкращим видом розваг був парк з «атракціонами» — гойдалками, каруселями, гігантським колесом, кімнатою сміху. 
43. Ухажор (рос.) — залицяльник.

44. Скарбонка — шкатулка з цінностями.
45. Куфер (поль.) — скриня. 
46. Шлейки — підтяжки.                                .
47. Креація — (тут) модна.сукня.
48. Під час танцю можна було «відбити»' партнерку, чемно перепрошуючи партнера.

49. Соломія — славетна оперна співачка Соломія Крушельницька. 
50. Розщеплене піднебіння— т. зв. «вовча паща» — вроджений дефект ротової порожнини. 51. Салон — світлиця, вітальня; тут іронічно. 
52. Газовий п'єцик — газова плитка старого зразка.

53. Z kwiatka na kwiatek (польськ.) — «З квітки на квітку» — так характеризували непостійних юнаків.


54. У березні 1946 р. радянська влада скликала церковний собор, на якому не було жодного єпископа (всі вони були в тюрмах), багато священиків (УГКЦ — 0.4.) примушено брати в ньому участь. Цей псевдособор визнав недійсною унію в Бресті 1596 року та проголосив злуку УГКЦ з Російською Православною Церквою. Священиків, які не хотіли підписати свій перехід до Російської церкви, арештували-(Ю. Левицький. «Коротка історія Київської (української) церкви». — Львів, 1993).


55. Костельник. — При проведенні «Собору» 1946 р. спецслужби використали деяких більш впливових і авторитетних священиків, а передовсім О. Костельника. Пізніше Костельник загинув у результаті замаху за невияснених обставин. Після його смерті пішла нова хвиля репресій.

56. Просекторій — приміщення для практичних занять з анатомії людини у медичному інститутті.

57. Frauen sind so schon, wenn sie lieben (нім.) — «Жінки-такі чарівні, коли кохають».

58. Матрикул — залікова книжка.

59. Суперсенс — людина з надприродними можливостями впливу на інших.
60. Сталінська стипендія — виділялася для особливо старанних студентів, як правило, комсомольських активістів. 
61. Колоквіум — бесіда викладача з студентами для поточної перевірки знань.                                         
62. Гетера (грецьке) — жінка легкої поведінки з артистичними здібностями і освітою. В Галичині так називали самовпевнених і зухвалих жінок.              
63. Комсорг (скорочено) — комсомольський організатор. Такі були у кожній, навіть найменшій групі. Навіть три комсомольці — це вже була «первинна комсомольська організація».

64. Льокатор (поль.) — мешканець.
65. Слічний (поль.) — прекрасний, чудовий.

66. Льореляй — русалка з балади Г. Гайне.

67. Поставки молока державі були обов'язковими. 
68. Рандеву — зустріч

69. Чир (ще «затирка») — проста селянська страва. 
70. Комунальна квартира — націоналізовані приватні будинки належали комунальному господарству міста. Часто в одній квартирі жило кілька сімей.

71. Марійка Дзьоба — згодом відома львівська поетеса Марія Хоросницька.                      .
72. Тавтологія (філологічне).— повторення сказаного, нерідко у іншій формі.

73. Тореадор (ісп.) — учасник бою биків.
74. Хвости — так студенти називали екзаменаційну заборгованість.

75. Шпідель (поль.) — презирливе — шпигун.
76. Безансон — місто у Франції.

77. Люмінал — транквілізатор, популярний у післявоєнні роки.

78. Влаштування на роботу відбувалося через «відділ кадрів», де строго перевіряли дані кожного.
79. Домова книга — господар кожного дому мусив мати таку книжку, де реєструвались мешканці, а також фіксувалося їх вибуття.

80. Бита дорога — прокладена (шосейна) дорога.
81. Штрейкбрехер (нім.) — зривник страйку, тут — той, що корився
владі.
82. «Сухарі»— вживалось переносно, як «вивіз на Сибір»'.
83. Стрик, стрина (бойківське) — відповідник галицького «стрий, стрийна» — літературного «дядько — дядина» (по батькові).


84. Моцна (поль.) — сильна.                                                  
85. Під — горище, стрих.
86. «Двійнята» — подвійні кошики, в яких носили їжу, на полонину (були і «трійнята»).
87. «Ванька-встанька» — російська лялька, яка встає, як би її не пригинали.
88. Incognito (лат.)— невпізнаний, невідомий.
89. Плав'є, Хітар — села недалеко Славська. Історичний факт: село Хітар виселили-повністю.
90. Береза — Береза Картузька — польська тюрма для політв'язнів.

91. Звір (множ, звори) — густі смерекові ліси на схилі гори.
92. Стрибки — ще «яструбки» (скорочено), «істрєбітєльниє отряди»—  допоміжні озброєні загони з місцевого населення, організовані для боротьби з партизанами (УПА).
93. Парафія — тут будинок священика.
94. Ордан — Йордан — водосвяття, тут свячена вода.
95. Маржинка — худоба, живність у господі.