Розділ І

   — Пані Меценасова! Пані Меценасова! Цілую ручки! — Молода жінка з кошиком у руках наздогнала теж молоду, але по панськи одягнену, жінку, що пхала перед собою візочок з немовлям. Жінка зупинилась і, привітно усміхнувшись, спитала:
— Ви мене кликали, Стефцю?
   — Вас, пані Меценасова. Маю до Вас велику просьбу, але перше дуже перепрошую Вас...
—	Та чого, чого? Кажіть. Як я можу щось зробити, то чому ні?
Жінка трохи зам'ялася, а тоді почала:
   — Бо то знов до пана Меценаса. А мені вже аж стидно, що через мене всі шукають дороги до нього. Ну, не всі, а ті, що не мають чим оплачувати тамтих адвокатів. Бо всі знають, що я не можу відмовити, як біда, а пан Меценас також це розуміють.
   — Стефцю! Та навіть нема про що говорити. Ви йдіть просто до чоловіка. Що, ви його не знаєте, чи що? Ніколи він свому чоловікові не відмовить. Куди має бідний русин йти? До поляка? До жида? Таж вони три шкіри з нього здерти готові...
   — То-то я і кажу, а мій шваґер... А ви попросіть пана Меценаса...
   — Та нащо, Стефцю! Йдіть зі шваґром просто до чоловіка. Я
вам кажу, чи я попрошу, чи ні, він справу візьме.
   — То красно дякую, що пані мене так підбадьорили. Он —
шваґер там — з тамтого боку на тротуарі. То ми підемо, кажете,
пан Меценас не відмовить?
— Напевне візьме вашу справу.
   — Цілую ручки! — Жінка вклонилася, швидко перебігла гостинець, а потім разом зі шваґром пішла до канцелярії адвоката Гулевича.
   Славка Гулевичева якийсь час дивилась їм услід, а потім звернула з візочком у скверик і сіла на лавочці під липою. Липа була стара і розлога, по стовбурі росли молоді гілки аж до самого кореня, за ними разом з візочком сховалася Славка. Вся вона була в тіні, лиш окремі плямки літнього сонця пролізали поміж густою листвою липи і падали їй на шию, руки, коліна. «Ніби поцілунки» — подумала Славка, і жага кохання охопила її всю. «Якби він був тут зі мною... або хоч проходив вулицею, щоб я могла побачити... хоч на хвилинку, маленьку хвилинку».
   Вона весь час вся була наповнена тим своїм коханням. Де б не була, що б не робила, — у всьому був він — її велика любов.
   Почалася вона несподівано, нежданно, тоді, коли вона вперше побачила Юркового ад'юнкта, він відразу заслонив собою все; кругом нього Славка побачила ніби якийсь світляний ореол, що відкидав все інше в тінь. І все інше переставало існувати. Та ще це дивне враження, що вона його знає, знає давно і дуже добре, а їхня зустріч — це зустріч близьких, найближчих людей. їй навіть не треба дуже придивлятись. Вона його пізнає — це він!
   Вулиці містечка пусті. Ніхто не йде. Плямки сонця помаленьку пересуваються. Славка встає, пробує, чи дитина не мокра, і спацером вулицями вертається додому.
   Під будинком бричка. Хтось приїхав. Чи до них? Чи може який багатший клієнт до «Татуся»?
   —	Славко, де ти пропадаєш? — на порозі найстарша з рідні —
сестра Ірина.
   Цілуються. Нянька бере дитину і несе годувати, сестри ідуть у вітальню.
— Яким вітром? — сухо питає Славка.
— Бачу, ти не рада.
   — Я? — дивується Славка і мимоволі обдумує ситуацію. Ірина рідко приїздила до міста. Старша панна, вона вела всю господарку у селі на парохії, пильнувала всього, опікала вдівця-батька
отця Ревуцького як малу дитину, отже не було коли їздити.
Вона після смерті матері сама звалила на себе тягар домоводства — вигодувала і «випхала у світ»молодших сестер, і, хоч жила для них, була їм завжди чужа своєю строгістю та невирозумілістю до будь-яких слабостей. Вони боялися її. Поетична Славка особливо. Вона добре пам'ятає ту подію, що сталася перед самою війною, коли їй було всього чотирнадцять літ. Був такий Грицько, що приходив пасти їхні корови. А вона була на вакаціях, бо вчилася тоді у сестер Василіянок у Львові. От той Гринь то букет квітів їй на вікно покладе, то вінок сплете і кине через паркан їй під ноги. А гарний був — як мальований.
Очі мав такі — з золотистим блиском. От і одного разу Славка
стала собі на брамі, як він пригнав худобу, і зав'язалася балачка. Боже мій! Що було далі! Вибігла Ірина, яка, очевидно, запримітила всі невинні зальоти Грицька, вхопила Славку за волосся, обернула до себе, трахнула сюди і туди по писку, і потягнула до хати. Після такого скандалу невдаха адоратор більше не підступав до попадянки.
   Це якраз згадала Славка, вдивляючись у суворе обличчя сестри.
   — Бо, певно, чуєш щось за собою, — блідими губами вимови
ла Ірина.
— Я? — знов нічого більше не може промовити Славка.
— Що ти тут виробляєш?
— Я не розумію, — шепоче Славка, — що сталося?
   — Що сталося? Ти, дурепо, честь свою і всієї родини ганьбиш, розпуснице, безбожнице! Ти Бога не боїшся! Ти не шануєш його заповідей. Через тебе Панотець (Ірина інакше батька не називала) можуть вмерти. А як ти поступаєш зі своїм чоловіком! Таж ти маєш ангела! Хто інший на його місці зніс би таку публіку та ще прикривав би її?
— Я не знаю, про що ти говориш. Хто тобі щось наплів?
   — Не бреши! Я по тобі бачу, що винна. Я тебе знаю змалку.
Ти — «mala herba»![Бур'ян-лат.]
— Ірко! Ти мені скажи, до чого ти то все говориш?
   — А до того говорю, що Панотець були на празнику в Розвадівцях, а там був і твій Юрко. А по двох келішках розв'язалися язики. І деякі гості (з міста, Славо, з міста!) почали підносити тости за другого сина пана Меценаса. А тоді один з ваших знайомих задав при всіх таке питання: «Пане Меценасе, ваш другий синок вродився з окулярами, чи без?»
   Лице Славки залилось пурпурою — це Олесь носить окуляри, натяк прозорий.
Ірина пильно стежить за Славкою:
   —	Я зараз як дам тобі у твою червону пику! Ти знаєш, чого ти заслужила?
   Славка раптом відчула, що зневажено найсвятіше для неї. Вона мусить боронити цю святість. Пурпура лиця поступово переходить у зелену блідість. Дивна переміна сталась раптом з жінкою.
   —	Знаю! — гордо кивнула вона. — Все знаю. То моя справа,
не чіпай!
   Ірина здивовано глянула на сестру. Це вперше за своє життя лагідна Славка «показала характер». Такої реакції Ірина не сподівалася.
— То що, мені їхати?
— З Богом, Парасю!
— Що-о-о-о ?
— З Богом, кажу. Бричка чекає.
— А Панотець? А Юрко?

   — Моя справа. Я буду ползгоджувати. А ти пильнуй господарства.
— Більше моя нога сюди не ступить.
— І не треба.
— І твоя у мене.
— Обійдуся.
   Ірина відчула моральну поразку. Вона не могла зрозуміти, що сталося. Чи сестра невинна і тому ображена, чи щось інше? Те інше було їй недоступне. Але вона присмирніла. Повернулась і непевним кроком стала виходити з вітальні. Чекала...
Але Славка не затримала її.





Розділ II
Ірина від'їхала.
   А Славка пішла у спальню і впала на ліжко. Була знесилена. З натури тиха і покірна, радше підчинялась, ніж підчиняла собі, і тому сцена, де вона «показала характер», виснажила її зовсім. Вона ще встала, намочила рушник, поклала його на чоло і лягла, не роздягаючись. Через двері зазирнув Ромчик, хотів сказати, що тета вже поїхала, але, побачивши компрес на голові у матері, легенько причинив двері і побіг сказати няньці, що «мамця має міґрену».
   А Славка думала. Чи справді вона щось кариґідне виробляє? Чи справді безчестить себе і всю родину?
   Вихована на українській поезії і цнотливих романах Дюма-батька, вона розуміла кохання як щось ідеальне, безтілесне. Всю ранню молодість мріяла зустріти свій ідеал, але війна не то що ідеалів, але взагалі всяких хлопців позабирала, і панни попа-дянки помаленьку старіли, а було їх чотири (крім Ірини, яка ніколи не вважала себе відданицею). Переходили сюди-туди і квартирували на парохії і офіцери УГА, і січовики, стояли у селі навіть деякий час москалі, і московські офіцери крутились коло панянок. Ясна річ, що не обходилось без фліртів і зальотів, але то були дуже обережні любовні ігри для сестер, опінію яких охороняла всюдисуща Ірина. А Славка не знаходила приємності в тих забавах. Раз пішла з сестрами на танці, то втекла, бо якийсь офіцер її дуже «моцно притискав» (так вона пояснила Ірині).
   Перелом наступив, коли почали повертатися з війська і військових таборів «хлопці». Спочатку приїхав по найстаршу Ольгу один з офіцерів, що квартирував у них два місяці під час війни, а потім з польського полону вернувся Юрко. Син священика з сусіднього села, він ще перед війною закінчив у Львові правничі студії і тепер мав розпочати самостійну практику в містечку В. Славка знала його з дитинства (сусіди-священики з'їжджалися з родинами на свята і празники). Але Юрко був на десять років старший від неї, зовсім не цікавився дитячими забавами і не звертав ніякої уваги на Славку. Потім він був студент, дуже добре вчився і був так занятий своїми студіями, що й не запримітив, що попадянки ростуть. А потім — війна. Говорили, що Юрко «пропав безвісті».
   То була неділя, і Славка вийшла після богослуження на самотній «спацер» до каплички. Капличка стояла на високій горі при гостинці. Славка йшла стежкою коло дороги і зривала польові квіти, щоби покласти Матері Божій. Настрій у неї був зовсім не молитвенний. Зрана сестри (ті незамужні) сварились за меш-ти і суконки, аж татко вмішалися і кожній дали «пляцка» меш-том. Потім Ірина сказала, що обід буде пізніше, бо вони з Панотцем мусять відбути хрестини у війта. У такому настрої була Славка, коли побачила, що дорогою хтось наближається. Якийсь незнайомий... Але — ні! Щось ніби... Та це ж Юрко Гулевич! О Боже, а ми всі думали...
   Вони привіталися: він поцілував її в руку, розпитував про татка і родину, а потім розказав, що попав у полон до поляків і вернувся тільки минулого тижня.
   Юрко прийшов до них у гості, був на обіді, вечері і ночував. Безконечно розповідав Панотцеві про війну і пояснював, чому ми, українці, нічого не виграли, тільки все втратили. Славка з чемності довго сиділа при столі, кліпаючи сонними очима і ледве стримуючи позіхання. Рано Юрко від'їхав і знову поцілував Славку в руку на прощання.
   За два дні приїхав отець Гулевич, ходили вони з татком по саду і довго говорили, потім Гулевич від'їхав, а татко прийшли і сказали: «Юрко Гулевич сватає Славку».
   Перше враження від цього повідомлення — це були перекошені обличчя сестер (вона ж молодша за них), а потім вона відчула, як солодко розтікається у її свідомості думка: «Не буду старою панною!» Вона хотіла бігти і повторяти вголос ті слова, щоб всі знали, всі чули. Але татко не дали довго думати, сказали, що весілля має бути чимскоріше, бо Юрко відкриває адвокатську канцелярію у В. і, очевидно, у це треба внести частину приданого Славки.
   Отже, було весілля. Була і біла сукня з зельоном (та сама, в якій вінчалась Ольга, тільки трохи підкорочена). Славка була горда, дивилася на свого «пристійного» нареченого з чорним метеликом на білій сорочці, слухала поздоровлень, тостів.
Після вінчання Ольга покликала її на розмову віч-на-віч:
   — Ти не думай, що та шлюбна ніч — то є щось добре. Але жінка мусить то терпіти, щоби родити дітей, — сказала вона зі свистом.
   Той свист ходив за Славкою весь вечір і всю пошлюбну ніч. Вона весь час чула лише свист і свист. Така жіноча доля. Щоб не бути старою панною, треба платити.
   За роки, прожиті разом, Славка полюбила Юрія як брата. Він був добрий, лагідний, не надуживав прав чоловіка. Ще більше їх здружила несподівана смерть першої дитини — дівчинки, яка мала вже рочок. Після того Юрко став ще ніжнішим, ще ласкавішим і тільки часом крадькома запитував: «Коли я з тобою поживу на світі?» Славка трохи боялася того «життя», але як можна було відмовити? І народився Ромчик.
   Практика адвоката Гулевича приносила стільки, що вони могли жити у відносному достатку, хоч маєтку не доробилися. Тарифи у Юрія були нижчі, ніж у інших адвокатів у В. , а тому до нього
горнулася бідніша клієнтура — селяни, прості міщани — все тільки українці, бо Меценас Гулевич був патріот: частину доходів регулярно віддавав на «Просвіту», організував у читальні бесіди з правових питань, «щоби захистити нашого русина від свавілля влади».
   «Де наша автономія? — вигукував він, — таж нас українців тут більшість, а школа польська, в кожнім селі будують «косцьолок», хоч там нема ні одного поляка!»
   Після пацифікації Польща виробила тактику «прижмуреного ока» відносно українського суспільного життя «Nie zwracac uwagi nа rusina, niech sie bawi». Отже, як гриби по дощі, по провінційних галицьких містечках появлялись спортивні і пластові товариства, драматичні і хорові гуртки, союзи жінок і селян, — і всі вони відносно вільно розвивали свою діяльність, яка не стосувалась безпосередньо політики, але підтримувала дух українства і виховувала дітей і молодь у національній свідомості.
   Кожної суботи і неділі у «Читальні — Просвіті» (так називався будинок на відміну від польського «Sokola» відбувались різні імпрези: спортивні свята, фестини, вечорниці, концерти, вистави, дитячі вечори і ранки. Меценас Гулевич був одним з організаторів українського життя. Над «Просвітою» спокійно розвівався синьо-жовтий прапор, кожна імпреза починалася і кінчалася урочистим «Ще не вмерла...»
   На фоні того суспільного потоку, в якому гуртувалися, крім інтелігенції, українці-міщани і селяни з навколишніх сіл, товариське життя міської української інтелігенції плило непомітним струмочком: час від часу в гості на свята, на іменини чи хрестини, у неділю при гарній погоді спацери родинами в дубину, аматорські фотографії, розмови. Панове говорили про політику, пані обмінювались місцевими новинами. Славка не любила пліток, вона слухала, як говорили інші, махала головою і забувала, про що йшла мова. Зате разом з дітьми зривала дикі квіти або бавилась з ними у «хованки» і «лапанки».
   Але два роки тому — все перевернулося. Розмірена млява течія життя Славки перетворилась у бурхливий потік пристрасті. Спочатку було осліплення: коли вона бачила Олеся — світ зникав з-перед очей, існував тільки він — прекрасний, світлий. Але Славка ніколи не сподівалась на взаємність. Він — красивий молодий хлопець, і вона — старша за нього, непримітна, кругленька, присадкувата молодичка з далеко не пропорційними рисами обличчя. «Ні лиця, ні фігури» — говорили колись злосливо старші сестри.
   То була вечоринка у Кульчицьких. Вони з Юрком були запрошені на сьому годину, але Ромчик вередував, і вони прийшли, коли вечір уже був у розгарі. А що Олесь був скрипаль (крім права, він закінчив і консерваторію), товариство попросило його поконцертувати, тим більше, що був гідний акомпанемент — Олюся Левицька — перша красуня у В. і фахова піаністка (вчилася в консерваторії). Коли Гулевичі зайшли у вітальню, Олесь грав на скрипці, обернений спиною до вхідних дверей. Він чудово, з власними варіаціями, виконував «Нічну серенаду» Шуберта, а Олюся акомпанувала. Акорди фортепіано прямо били по душі Славку. Вона відчула шалену заздрість, що не вона там за фортепіано, а та молода фігуриста красуня. Оплесками нагородили гості музикантів, а Олесь, зігнувшись (був дуже високий і тоненький), щось шепнув Олюсі. Вона відразу кинула два акорди, і полилося «Повій, вітре, на Вкраїну». Ця пісня ще більше рвала душу Славки, ще боліснішою була заздрість, що не вона там, біля нього, за роялем.
«Де покинув карі очі, Повій, вітре, з полуночі», —
плаче скрипка, і в той момент Олесь обертається і падає своїми короткозорими очима в її закохані очі, і фальшує скрипка...
   Олесь перепросив гостей і вийшов; пісня залишилась недоспіваною. На прийнятті він був, сидів на другім кінці стола, розмовляв з господинею дому, але ні разу не підвів погляду. А Славка не могла відірвати очей від нього, відчуваючи все більший заворот голови, не до ладу відповідаючи на запитання сусідів за столом. Юрко дуже розбалакався про тільки-но успішно завершений судовий процес і навіть не приєднався до «покера». Олесь теж у карти не грав. Він зник «по-англійськи», і Славка втратила всякий інтерес до вечоринки. Під приводом «міґрени» (це була її вічна зброя), вона забрала чоловіка додому.
   З того вечора Славку охопило непереможне бажання бачити Олеся. Вона чекала рано, щоб тільки глянути, як він проходить під вікнами, вибігала до міста в той час, коли кінчалися урядові години, і Олесь ішов додому. їй вистачило глянути, побачити його, і це давало їй насолоду і наснагу на цілий день. Але коли вони раз випадково зустрілись на сходах і він глянув їй в очі, а потім почав говорити (не пам'ятає про що), шалена розкіш охопила її всю, вона стояла як заворожена чи загіпнотизована. Славка почала прагнути ще і ще таких зустрічей. Вона вираховувала, коли не було Юрка в канцелярії (канцелярія була на ттопепсі. а їх помешкання в партері), йшла туди, спочатку під
якимось банальним приводом, а згодом і без нього. Вона бачила, який щасливий від цих відвідин Олесь, як він чекає, і раз, коли не було нікого вдома (Юрко поїхав на якесь засідання до Львова, а Ромчика забрала до себе в гості сестра Надя зі Станіславова), вона відправила послугачку і просто попросила Олеся: «Прийдіть до мене додому».
   Тілесне зближення між чоловіком і жінкою Славка ніколи не вважала складовою любові, і от тепер вона сподівалась просто досхочу побути сам-на-сам з коханим. Та коли він прийшов, то якось так відразу наблизився до Славки, що ніби охопив її собою, і вона почула себе як спаралізована. Він нагнувся над нею, щось говорив, а її тягнуло все ближче і ближче. І не було в тім нічого неприроднього і непристойного, це було настільки непереможним і необхідним, що Славці в уяві лиш мигнула картинка з дитячої казки, як принц з принцесою літають під хмарами, і вона... согрішила.
   На другий день раненько Славка побігла до церкви. Ще не правилась утреня. Жінка впала на коліна перед вівтарем Божої Матері і не сміла підняти очей на образ Пречистої.
   —	Боже, прости мені! Боже, прости мені, — шепотіли уста, а кругом себе Славка бачила і відчувала тільки його.
—	Що я роблю! Я ще гірше грішу. Боже, прости мені!
Вона підвела очі на лик Святої Діви і побачила, що та дивиться на неї так само лагідно і спокійно, як завжди.
   —	Матінко Божа! Ти мені прощаєш? Ти мене розумієш — я не могла... Не могла... Не могла...
   Вона ще раз благально подивилась на Богородицю. Церква була пуста. Дяк з паламарем високими голосами переймали один у одного якийсь псалом. Ніхто не бачив її. Вона перехрестилася і швидко пішла до виходу. На вулиці вже були люди, отже, вона крадькома поза дзвінницю вийшла на вулицю, що вела додому. Дивилась під ноги, ховала очі як злочинець.
   Недалеко від дому вона підвела погляд, щоб перейти вулицю, і побачила Олеся. Він лише кивнув головою і, ковтаючи слину, спитав:
—	Де пані були так рано?
Каяття пропало, вона знов була вся у його владі.
   —	Ходила до церкви, маю гріх, великий гріх, — прошепотіла дрижачими губами.
   Він не сказав нічого, тільки скоса подивився на її лице (вони йшли поруч). Мовчали. А перед будинком Олесь промовив тихо, ніби до себе:
—	А ви мені цілу ніч снилися...
І пішов до канцелярії, залишаючи Славку перед брамою.
   А потім вона просто повністю йому належала, хоч зустрічі були дуже рідкі і короткі. Вона була наповнена ним, своїм коханням до нього. І це давало їй невідоме досі відчуття повноти життя, в якому все є радістю і насолодою. Вона почувала себе повноцінною, вартісною і вже ніколи не поверталася до каяття, яке привело її тоді раненько до церкви.
   Зовсім зник для неї на той час і чоловік, все зайнятий професійними і суспільними справами, і син, який був тільки перешкодою при зустрічах.
   Чи Юрко щось підозрював? Мабуть, бо кілька разів застав Олеся у них вдома, а раз її в канцелярії. Кожного разу він відразу говорив байдуже про всякі побутові дрібниці або на професійні теми. Але знав! Напевно знав, бо за цей час ні разу не добивався своїх прав чоловіка, а навпаки — все жалівся на втому і перевантаження. А їй було байдуже. Ходила як зачарована, жила як в розкішному рожевому сні. Так є, так буде. Життя подарувало їй таку благодать і вона цінить цей дар.
   І от сьогодні — перше пробудження: Ірина виказала, як називається такий сон серед нормальних людей. Виказала!
І що?
   Вона зречеться того чудового дару життя, того великого, всесильного почуття?
Ніколи!
   Все, що було досі, було помилкою, паскудством, гріхом, бо суперечило її природі, насилувало її, робило нещасною, неповноцінною. А це кохання підняло її до рівня досконалості, і тому вона не відмовиться від нього ніколи.



Розділ III
   Вже було все приготоване: розтягнений стіл у вітальні займав усю середину, а столики для карт стояли по кутках. Ще був невеликий бар (так стало модно влаштовувати прийняття), де стояли різні напої («do wyboru і do koloru»), а також делікатні канапки, солоні пальчики з кменом «до пива» і сифони. Подумано і про дітей: столи з ласощами для них поставлено у передпокої, але приміщення прикрашено гірляндами з квітів, з яких звисали «китайські лямпіони».
   Гулевичева була дуже добра господиня. Славилася у В. умінням варити, а особливо випікати солодке. Пани ж захоплювались її маринадами, навіть говорили: «Підем на мариновані підпеньки до Гулевичевої».
   Славка розрахувала так, щоби кожний гість міг сам знайти своє місце. Олеся вона хотіла посадити напроти себе, але, для виду, коло Олюсі Левицької. Отже, були заготовані візитки з
квіткою та іменем запрошеного, що лежали на кожному місці біля столового прибора.
   — То, прошу пані, я вже піду, — сказала послугачка, — а вечером прийду зробити порядки і помити начиння.
   — Добре, можете йти, Мариню, все готове, і я дам собі раду
без вас. А ще думаю, що сестра Надя, напевно, приїде, то будемо з нею господарювати. Та й нянька поможе.
   — Ой, що вона поможе! — аж крикнула послугачка. — Воно ж до нічого! Най пильнує дитину, а то все мокре, як не нагадати.
Тільки підслуховує під дверима, замість робити.
— Мариню, візьміть дітям тістечок.
   Славка вибрала з шуфляди велику торбу і накидала з кльошів різних тістечок. Кидала щедро, аж Мариня зупинила:
   —	Прошу пані, то вже як лишиться, а тепер тілько не набирайте, бо подумають, що ви жалуєте...
   Славка усміхнулася до жінки і побігла відчиняти двері. Петра і Павла у місті В. було прийнято справляти у Гулевичів. А це тому, що старий отець Гулевич усім своїм синам дав по греко-католицькому звичаю друге ім'я, і то ім'я Петро, якого вважав своїм патроном (сам звався Петро). А, отже, іменини, чи день Ангела, Юрко справляв 12 липня і це так увійшло в традицію, що гостей навіть не запрошували — вони приходили самі. Гості приносили скромні подарунки: дешеві спинки до манжетів, папіроси (Юрко Гулевич курив), або просто йшли з бажаннями: «З роси, з води і з всякої калабані». Тому що приходили з дітьми, прийняття починалося після обіду, щоби допізна не засиджуватись.
   Вже майже всі гості в зборі. Між панами ведеться політична дискусія, дехто з них вже і «промочив горло», а пані обступили сифони:
—	Така спека!
«Зачекай до Петра, буде вода тепла».
   Славка вибігає на кожен дзвінок. Всі в зборі, правда, нема Наді з чоловіком. Ну, а де ж Олесь?
   — Чого вона так бігає? — знов пані при барі, — певно не знає, що Олекса виїхав.
   — А що йому тут ще робити? Забавився та й виїхав. Що,дитину няньчити буде?
   — То добрий нумерок. Кажуть, він у Львові дитину з проституткою має.
— Неправда. Гірше. Моя Олюся знає. Він комуніст!
— Що ви говорите? Таж він до церкви ходить.
— Ходити ходить, але не молиться.
—	Ну знаєте! Таж він від Митрополита стипендію мав!
   — Мав, а потім відмовився. Бо «товариші» присилають гроші і набирають аґентів.
— То вже, прошу пані, якийсь абсурд.
   — Який абсурд? То певна справа. Там у Львові їх ціла банда разом з тим бородатим професором з політехніки.
   Славка не може знайти собі місця. Нема Олеся! Що сталося? Вже пора за стіл. Гості сідають, а вона садовить дітей у передпокої, все машинально, бездушно. На ній нема лиця. Пані двозначно косяться на вільне місце, де червоніє рожа і написано Олесь М. Олюня теж не прийшла. Це трохи рятує ситуацію. Розмова точиться мляво.
   Дзвінок. Славка зривається, біжить відчиняти. За нею кілька пар злосливих очей.
— Хто би подумав? Така свята, така тихенька.
— «В тихім болоті чорти водяться».
   — Ну що ви вчіпилися до жінки? То пльотки. Мало що люди можуть видумати... — один голос у захист.
   — То що ви, пані Інженерова, сліпі? То ви не бачите, як вона то блідне, то червоніє?
— Та нащо пускати такий поговір? Таж Меценас перший...
— А «Татусь» сліпий. Він не хоче бачити.
— Але взяв та й вигнав!
— То він вигнав?
   Вертається Славка. В дрижачих руках держить телеграму. Читає вголос, а язик сухий, заплітається: «Надя і Василь бажають Юркові в день Ангела..., перепрошують, що приїхати не можуть».
   Так... То треба ще кілька годин так помучитися... На поміч вона кличе дітей. Будуть «виступати». Резолютна беззуба дівчинка, задихаючись, декламує:
«Українка я маленька, Українці батько й ненька, І сестричка, братчик милий На Вкраїні ся родили».
   Дівчинці плескають, хвалять. Потім хлопчик і дівчинка (одне з них трохи фальшує), співають: «Чом, чом, чом, земле моя...»
   Ромчик теж вивчив до таткових іменин новий віршик зі « Світи -ка»[журнал для дітей, що видавався у Львові до 1939 року]
     — «Раз пан Заяць Заячинський». Але він не хоче «виступати», — він горнеться до колін мами, але вона не помічає його.
   Слава Богу! Скінчилося! І за картами довго не сиділи і розмови не клеїлися, отже гості швидко попрощались.
   —	Як ти собі, Славуню, даш раду з порядками? — Меценас перевдягається у шляфрок, на ноги бере пантофлі.
— Прийде Мариня.
   — Я мушу посидіти у канцелярії, — треба підготувати папери, завтра той процес за церковну межу.
   — Най Олесь тобі підготує, — цідить Славка, не піднімаючи очей.
   — Олесь, Славуню, виїхав. Щось там у них в родині. Перепрошував, що не може попрощатися.
— А коли приїде? — хрипить Славка.
   — Не приїде, Славуню, буде там шукати роботу. Така родинна ситуація, — знаєш, як то буває.
   Юрій виходить, і чути, як по сходах чалапає на поверх. Голос Ромчика з дитячої кімнати звучить, як з того світу. Славка іде у спальню, відчиняє двері шафи і ховається за них. Вона хапається за волосся і голосно, протяжно, як вовчиця, виє: а-а-а! Раптом вона відчуває різкий опоясуючий біль під грудною кліткою і продовжує все голосніше і голосніше кричати. Потім падає на підлогу і здригається у больових судорогах...
   Коли послугачка Мариня прийшла, вона застала паню на ліжку, зігнуту вдвоє з перекривленим від болю обличчям. Над нею стояв Ромчик і, ревно плачучи, повторяв: «Мамцю, мамцю, ой мамцю моя, мамцю». Нянька з дитиною на руках незворушно приглядалася тій сцені, на столі у вітальні рештки прийняття вже почали киснути і наповняли все помешкання неприємним запахом.
— Де татко? — спитала послугачка Ромчика.
   — Татко... пісов... по лікаря... Мамцю, мамцю, мамцю моя,
мамцю...
   Славка дивиться на перелякане личко сина. У неї защеміло серце. Вона зрозуміла, що винна перед цією істотою — плоттю від її плоті, — яка так щиро, так просто оплакує її біль. Подвійний біль.
   Лікар відразу знайшов причину приступу — каміння у жовчевому міхурі. Потрібно лікувати, а потім — на води до Трускавця.



Розділ IV
   Маленьке підгірське село Трусковичі завдяки цілющим мінеральним водам швидко здобуло славу міжнародного курорту з назвою Трускавець. Лікувальні джерела стягнули сюди підприємливих людей майже з усієї Європи; особливо багато жидів вклало свої капітали у будівництво люксусових пансіонатів, зайнялося брукуванням вулиць, закладанням парків і алей. І пуста донедавна яма між горбами перетворилася у мальовничий «райок», у всі сезони заповнений курортниками і просто відпочиваючими.
До джерел сходилась різномовна публіка — чути було (на фоні переважаючої польської) німецьку і мадярську, а деколи й французьку мови. «Новий Карльсбад» — називали тоді Трускавець у рекламі, яка з'являлася переважно у польських виданнях.
   Побут на курорті був шалено дорогим, і Гулевичі не могли позволити собі на «люкс-пансіонат» для Славки. Вона займала скромну кімнатку на піддашші одноповерхового будиночка на окраїні Трускавця. Брала вона для себе пів дієтичного обіду, а сніданки і вечері готувала сама на примусі, який привезла з собою. То була переважно каша або булка з медом до чаю з молоком. «Каміння» вимагало строгої дієти, і Славка дотримувалась її.
   Після розпуки в неї наступила фаза збайдужіння. Збайдужіння до всього, а особливо до власного життя. Тільки Юрко, який розпучливо кидався від лікаря до лікаря, і ті двоє дітей, яким вона подарувала життя, не дали їй померти. Не один раз вона збирала пакети насонного порошку, щоб прийняти разом і «забутися навіки», але завжди вчасно ставав коло неї Юрій і лагідним голосом (він мав такий «аксамітний» голос) питав:«Ну як тобі, Славуню? Бачиш, вже краще? Та ж то не смертельна хвороба. Воно все пройде. Побачиш».
   Він оточував ніжною увагою дітей, як Ромчика, так і Ростика, якого міг годинами носити на руках, або гойдати на колінах при її ліжку:
«Гойда, гойда да З'їли вовки барана, А вовчицю пси, пси! А ти, Славцю, спи, спи!»
   Тим «колисковим» вторив радісний сміх Ромчика, який допитувався, чи «Славця» — то мамця, чи маленький Ростик?
   Після гострої хвороби примар шпиталя жид доктор Кац порадив перечекати два-три місяці, а тоді їхати до Трускавця.
   Зимові дні тягнулися безконечно, їх міняли одноманітні, переважно безсонні, ночі, і Славка розпучливо шукала, чим заповнити їх. Одного разу вона взяла з книжкової шафи «Граф Монте Крісто» і почала читати. Після кількох сторінок вона зрозуміла, що така лектура тепер не задовільняє її. Отже вона віднесла книжку назад у шафу, і її погляд впав на видруковане золотом слово «Шекспір». Це був польський переклад — повна збірка творів англійського драматурга. Вона взяла першу-ліпшу з цих книжок і... зачиталася. Вона не шукала сюжету драм, а насолоджувалася роздумами, перечитувала по кілька раз міркування про життя і смерть, любов і ненависть, вірність і зраду, гріх і чесноту, заздрість і помсту. Отакий уривок з комедії «Міра за міру» вона переклала собі по-українськи та довго носила в кишені шляфрока і перечитувала для себе перед сном:
Життя...

Твій відпочинок — сон,
А ти боїшся смерті —
Смерті, яка є сном.
Від неї ти тікаєш,
А йдеш їй прямо в руки!
Життя!
Тебе нема, бо ти
Само собою не існуєш,
А зіткане ти з безлічі частинок.
Породжених хвилиною.
Шукаєш щастя ти
Й міняєшся невпинно, —
Отже — тебе нема!
Насправді ти ні юності не знаєш.,
Ні старості. Вони тобі лиш сняться
Як в гарячковім сні після обіду.
А ця твоя найщасливіша юність
Живе старчихою, бо милостиню просить
В паралізованої старості.
Коли ж сама стає багатою,
то в тебе вже немає
Ні сил, ні красоти, ані любові,
Щоби тобі багатства насолода
Була потрібна. О життя! — ти смерть.
Ти тисяча смертей!
— Тож чом боятись смерті?

   У Меценаса Гулевича була прекрасна бібліотека — він колекціонував книжки ще із студентських часів. Там була література на п'ятьох мовах: українській, німецькій, французькій і англійській (Юрій вільно читав по-німецьки і по-французьки, а коли читав по-англійськи, клав коло себе словник, у який зрідка заглядав). Польською мовою були переважно переклади, а іншими — оригінальні твори. Отже, там було майже все — від «Ілліади» і «Одісеї», через «Декамерон» і шедеври Середньовіччя, твори Діккенса, Бальзака, і німецьких письменників XIX століття до сучасної європейської літератури. А українське письменство було тут у цілості: від Котляревського аж до Винниченка, якого друкували якраз у львівському видавництві «Червона Калина».
   За цю зиму Славка ковтала книжку за книжкою і, що більше читала, тим більше прагнула книжки. За тим захопленням вона почала забувати пережите.
   Минула зима. Довго тягнулися передвесняні болота на переміну з приморозками, і в життя Славки прийшло нове почуття — вона щиро заприятелювала з Катрусею Г. Це була та сама єдина в місті жінка, яка весь час захищала добре ім'я Славки.
Пані Катруся сама походила з міщан, у інтелігенцію ввійшла завдяки одруженню з інженером-будівельником. Вони зійшлися зі Славкою тому, що обидві були поетичні, артистичні, обидві давали перевагу духовному над матеріальним. їх розмови частіше нагадували простенькі філософські диспути, ніж жіночі пльотки. Славка кожного дня чекала передвечірньої години, коли приходила з дітьми Катруся, коли вони засідали за рукоділля, а діти чемно бавилися на підлозі у кутку спальні. Спальня у ці години була найулюбленішим місцем для тих інтимних вечорниць. Гулевичеву як реконвалесцентку не турбував ніхто, діти були тихі і чемні — не перешкоджали, а Ростика забирала нянька, вкладала спати, а сама, за звичкою, підслуховувала під дверима. Дуже рідко коли вона розуміла, про що говорили пані, але залюбки слухала їх приємний дует.
«... До вас ще, любі вербоньки, Ще вернеться весна, А молодість не вернеться, Не вернеться вона...»
   Плодами цих вечорниць були серветки, рушники, хусточки до носа і навіть вишиваний обрус до церкви у знак вдячності «за ласку Божу» від обох жінок.
   І прощалися вони широ, коли у червні Славка їхала до Трускавця.
   — Пишіть мені, я буду чекати на ваші листи, — говорила Катруся. — Пишіть мені про все, — я вас зрозумію.
   Славка з вдячністю подивилась в очі приятельці. Вони розуміли себе, ох, як розуміли! Між ними не було ні фальші, ні облуди — Славка висповідалась перед Катрусею з усіх гріхів, а Катруся відкрила їй свій біль: одружились вони з чоловіком з великої любові. Перші два роки жили щасливо, а потім люди почали доповідати Катрусі, що її чоловік заводить «романи збоку». Спочатку він заперечував, казав, що це неправда, а вона тільки «чіпається» його без причини. Але Катруся відчувала збайдужіння чоловіка. Вона дуже кохала його і боялася втратити, тому вона просила і плакала. Але це не помагало, а навпаки, коли він повертався додому напідпитку, вчиняв сварку, бив її (одного разу вдарив її ногою в живіт, а вона саме була вагітна другою дитиною). Нарешті (по-тверезому!) він сказав Катрусі, що вона не задовільняє його як жінка, і тому він мусить шукати інших. Катруся спочатку не знала, що робити, як догодити чоловікові, якого вона, не зважаючи на все, кохала. З бігом часу вона змирилась зі своїм становищем. Чоловік все більше відчужувався від неї, а вона боялась тільки, щоб одного дня він не покинув її з дітьми. Так вона жила у безнастанній тривозі, яку розділяли і діти.
   Знаючи все про Славку, Катруся не вважала її негідницею чи розпусницею. Вона розуміла, що тільки справжнє кохання, якого позбавила Славку доля у заміжжі, спричинило те гріхопадіння, яке тепер відмолювали обидві жінки разом.
  Тепер, залишившись «на водах» сама, Славка вільний час віддавала листам до Катрусі. Ось перший з них:


Трускавець 16 червня 1937 року
Дорога пані Катрусю!

   Мешкаю на піддашші у кімнаті з одним вікном. У це вікно зазирає гілка груші — вже зав'язались маленькі грушки і, як вітер, то стукають рано у шибку. Я рада, що опинилася в Трус кавці. Звідси зовсім по-іншому я дивлюся на світ і події (як сучасні, так і минулі). Те, що заповняло мене всю, і без чого, я вважала, не зможу далі жити, здрібніло, зробилося другоряд ним. Товпи людей, які щодня рятують своє здоров'я коло джерел, наводять на думку, що людина у всіх обставинах самотня. Самотня вона родиться, самотня радіє, хворіє, рятує своє здо ров'я і самотня помирає.
   А як вона жила? Чи лишається якийсь слід, якщо життя було чесним, святим, негідним, злочинним? Де той слід? У спогадах старої поморщеної бабусі, яка дрижачою рукою підставляє горнятко під струмок «Нафтусі», щоби на рік-два продовжити роботу своєї спорохнявілої печінки? Спогади Ті — тільки для неї. Якщо ж вона поділиться ними з кимось (дітьми чи внуками, приміром, а тим більше з чужою людиною), — їм буде нецікаво, вони не захочуть слухати, або будуть слухати з чемності.
   Щиро цілую Вас, дорога пані Катрусю! Подивіться, як там мої «хлопці». Чи нянька пильнує Ростика? Як Ви, пані, і вся Ваша родина? Кланяйтеся від мене Вашому чоловікові.
Я ще напишу.
Цілую.

Славка.

   Цілоденні процедури майже не лишали місця на медитації. Треба було вистояти за холодною «Нафтусею» перед їдою, за теплою після їди, пити її помаленьку через трубочку, вичекати чергу у ванну, потім «поспати» у відпочивальні. Весь цей час Славка приглядалася людям. Вона прожила свої тридцять сім серед людей, які чи то зичливо, а чи злобно цікавилися нею, і тепер дивувалась байдужості тої курортної публіки до неї, до її поведінки, до її долі. Це дивувало її, але й давало відпочинок. «О, чому я раніше не приїхала сюди? Я б інакше...» А що інакше — вона не могла пояснити.
   Цілоденна метушня кінчалась вечером з сумерками. Славка сиділа допізна на лавочці коло джерела і переважно ні про що не думала. Не треба було вертатись до пансіонату. Чого? Там нема нікого, а ніч і так «як море». Дні були гарячі, а ночі споживали тепло дня, пахнучи матіолою. Чомусь саме матіоли тут пахли, хоч ще цвіли і півонії, і гладіолуси. Але ті королівські квіти — для дня, а для ночі — непримітні перші квітки матіоли. Славка вдихала той аромат і вбирала всіма порами тепло ночі. Було вже зовсім темно. Останні прохожі, переважно пари, ходили сюди-туди, шукаючи тіні під деревами.
   І тут Славка відчула раптом знайомий трепет розкоші у всьому тілі. Хтось зупинився біля лавки.
— Боже! Хто це? — вирвалось мимоволі.
— То я, пані (вони до самого кінця були на «ви»).
Помилитись було неможливо, хоч було зовсім темно. Та сама хвиля захоплення затоплює Славку — те саме запаморочливе єднання зі «своїм», своєю частиною. Ні! Вона не забула! Вона лишень шалено стужилася. Вся вона, кожна її клітинка чекала, прагнула його. Для чого питати, звідки він, чому прийшов до неї? Прийшов, бо вона його, а він її. Вона без нього — ніщо. Без нього життя — пустка.
   Він не сідає, стоїть, високий, тоненький. У скельцях окулярів відбивається блиск ліхтаря, але вона знає, — то світиться кохання. Вона не може говорити, вона чекає. Чого чекає? Того, що вже викреслила, відмолила, відпокутувала? Вона помаленьку підводиться з лавки і, як п'яна, хапає його за дві руки.
— Я прийшов попрощатися з вами, пані.
   «Як то попрощатися?» — не розуміє Славка, але не каже нічого, лиш ще цупкіше затискає пальці на руках Олеся.
— Бо я виїжджаю.
   Знову мовчання, і лишень здивований погляд: «Так ти уже виїхав!»
Ще нижче нахиляється над нею:
   — Ви дуже хворі? Я мусив вас побачити, оправдатися. Ми не можемо робити того, що хочемо — ми раби обставин.
— Так, — махає Славка головою, — раби.
   — Щоби ви не згадували мене як пройдисвіта, я мусив вас знайти.
«До чого це? — думає Славка, — що він говорить?».
   —	Може сядемо? — він обережно садовить її назад на лавку, забирає руки з її рук, опирає лікті на свої коліна, стуляє долоні
і дивиться в землю.
   Славка чекає. Він сів на віддалі. Спеціально? Він не дивиться на неї. Все закінчено? Ніщо не повториться?


Трускавець 2 липня 1937 року 
Дорога моя пані Катрусю!

   То вже кінець. Остаточно. Отже, мушу описати Вам все, по перше, щоб те ще раз передумати, а по-друге, щоб Ви знали, бо маєте на це право.
   Знаю, що то Ви дали йому мою адресу, і знаю чому. Щоб зняти моє відчуття, що я покинута, зневажена. За це Вам щира дяка. А тепер передаю Вам майже дослівно нашу розмову, точніше його монолог, бо я говорила мало. Я пишу так, як говорив Він.
   «Коли я прибув у В., то був вкрай знеохочений до життя. З багатообіцяючого студента я став безробітним і три роки даремно шукав роботи. Ад'юнктом до Меценаса мені вдалося по пасти через старого вчителя з нашого села, який добре знав отця Гулевича. Коли мені представили Вас, я страшно здивувався: скільки тепла і сонця у цій маленькій жіночці. А коли раз на вечорницях я заглянув прямо у Ваші очі, то зрозумів, що це тепло і сонце не для всіх, лиш для мене.
   Я вирішив боронитися від почуття, яке охопило мене. При ходив на футбольні матчі (футболом я зовсім не цікавлюсь), сідав так, щоб бачити Вас і доказати собі, що Ви зовсім не красуня, що не варто завертати собі голову, тим більше, що Ви одружені. Це я говорив собі, а тим часом кожен Ваш, рух плечей, поворот голови, усмішка давали мені таку насолоду, що я не міг відірвати очей. Бажання бачити Вас перейшло у манію: я йшов туди, де були Ви: до церкви, на концерти, вечорниці, фестини. Ваше лице я старався вечорами намалювати на папері, шукав Ваших рис у інших людей.
   Коли Ви стали моєю, я як збожеволів. Не бачив кругом нікого і нічого. Не думав про майбутнє, жив від зустрічі до зустрічі і був щасливий.
   Отверезіння прийшло, коли я зрозумів, що Ви чекаєте дитини. Хоч Ви того не говорили, я знав — був певен — це моя дитина, а я не маю права признатися до дитини! Тоді я усвідомив, в яку прірву скотився сам і заволік Вас з собою. Ви — християнка, дочка священика,— за Вашим обрядом не маєте права на розвід; — я ж, хоч невіруючий, але що я можу дати Вам? Злидні життя з безробітним? Адже відколи я покинув роботу в канцелярії пана Гулевича, то знов став безробітним. Мій батько сплавляє дарабами карпатський ліс у тартак, та чи може він купити мені адвокатську канцелярію?! Цілий рік я вчив приватно гри на скрипці за тарифою 10 злотих в місяць. І таких лекцій назбиралось 4. Як можна утримати родину за 40 злотих в місяць?»
Він задумався, а яв ту хвилину з жахом зрозуміла, що зовсім не знаю його. Його мова, його спосіб думання для мене зовсім чужі. Ми ж... не були знайомі??? Олесь продовжував:
   «Ще чому я мусив негайно виїхати. В тумані пристрасті я не міг думати ні про кого. Ви одна наповнювали все моє єство. Але коли сувора дійсність нагадала про себе, я почув себе страш ним негідником по відношенню до Вашого чоловіка».
   Тут я перепитала: «Чи мій чоловік знав про наші відноси ни?» А він відповів:«В тім то справа, що знав і добре знав. Але то людина такої щирої душі і такої високої моралі (справж ньої!), що він визнавав Ваше право на вибір. Я дізнався про це, бо ми з ним часто дискутували на різні теми. Якби виправдовуючись, він колись ніби мимоходом кинув, що одружився з Вами, зовсім не питаючи Вашої згоди. Тому Він і не осуджував Вас (яку дуже кохає) за Вашу любов до мене.
   Та все рішилось, коли я одного разу їхав залізницею до Львова, а в сусідньому купе розмовляли якісь наші міщани. Вони не підби рали слів, характеризуючи наші відносини, а пана Юрія назва ли «дзядигою» і «рогоносцем». Я почувався так, якби хто бив мене по лиці і плював в очі, і твердо рішив — мушу виїхати.
Олесь замовк. Мовчала і я, а потім спитала непевно:
— Що ж тепер робити?
— Тепер я виїжджаю, і може більше ніколи не зустрінемось.
— Куди ж Ви їдете?
   — їду туди, де потрібні мої таланти, мої кваліфікації — на
Велику Україну.
— Але ж там большевики!
   — Комунізм — це наше майбутнє. Майбутнє Галичини — у складі комуністичної соборної України.
   — Таж там голод! Ви пам'ятаєте, як ми збирали на голодуючих братів?
   — Це, пані, антикомуністична пропаганда. Насправді там вільно розвивається наука і мистецтво — всі мають рівний доступ до культури.
   Тут, дорога Катрусю, мені здавалося, що я говорю з людиною, яку побачила чи зустріла вперше. Між ним і мною стала стіна нерозуміння, стіна відчуження. Я ще спитала:
— А Ви не помиляєтесь?
   — Я все зважив, — відповів він. — Тут, на терені Польщі —
ніяких перспектив, у мене нема вибору. Кордон переходимо групою. Не я один зважився на такий крок.
   Після того Олесь встав. Він не простяг мені руки, не глянув на мене.
   —	Прощавайте, пані. Згадайте часом безталанного хлопця, що безтямно кохав Вас і ніколи не забуде.
   Він обернувся і пішов у темряву. А мені здавалося, що то згас той метеор, що засяяв у моєму житті.
   Добре, що так сталося. Добре, що Він здавив свої і мої лю бовні поривання, вони лише роз'ятрили б рану. Отже, його нема.
Він не покинув мене, він мусив відійти, бо ми — раби обставин. Дякую Вам, кохана пані Катрусю, моя вірна приятелько. Ще тиждень і мій курс лікування закінчується. От ми і побачимось. Як там мої «хлопці»? Щось не пишуть. А як Ваша вся родина?

Цілую Вас.
Ваша Слава.



   Останній тиждень у Трускавці був для Славки справжнім відпочинком. Зустріч з Олесем вона згадувала як щось нереальне. Чи була вона, чи це був тільки «Сон літньої ночі?» Але вона була вдячна Олесю за ту зустріч. Вона вернула Славці гідність. Це вже не була банальна історія-роман Дон-Жуана з провінційною мадам, а справжнє велике кохання з взаємністю — отже, повноцінний дар долі. Що воно минуло? Що ж! Все на світі минає! Всі наші почуття: радість, розпач, туга — це дрібні плямки, які безслідно змиває час.
   Славка ретельно приймала всі лікувальні процедури і з кожним днем все більше жадала повернутися додому — до дітей і Юрка , подивитись на всіх «новими очима» і знов відчути себе «панею Меценасовою» з певною позицією у суспільстві, господинею в хаті, де урегульоване стабільне життя і порядок, і де безконечно можна опертися на мудрого, вірного і доброго чоловіка та жити впевнено і спокійно.
   Коло джерела Славка познайомилась з львівською учителькою — панею К., українкою, що теж лікувалася «нафтусею». Пані ця, приблизно одного віку зі Славкою, приходила до джерела зі своїми трьома донями (різниця між ними була один-два роки). Ці дівчатка, в однакових куценьких сукеночках і з тоненькими ніжками, були дуже виховані, природно ввічливі, учинні і страшенно захоплювались всім: і фонтанами, і квітниками, модними туалетами курортниць, а особливо песиками та вивіркою, що, не знати звідки, появлялась у парку.
  Пані розговорились і зійшлися у поглядах на «tempora» і «mores» [часи і звичаї - лат.], отже, заприятелювали. 
Пані К. доїжджала на воду з близького Стебника, де мешкала у своєї сестри — також учительки, а, отже, тому могла взяти з собою на курорт своїх донечок.
   Славка часто відпроваджувала знайому до площі, де стояли фіакри на Стебник, і одного дня по дорозі мали вони разом дивну, якусь не зовсім звичайну, зустріч. З-за рогу будинку вийшла стара брудна циганка і йшла, вдивляючись у них великими ци-булюватими аж матовочорними очима. Вона зупинилась і спитала по-польськи:
  
— Chcecie, panie, powrozyc? [хочете пані щоб вам поворожити?]
— Та ми не віримо, — відповіла Славка і продовжувала йти.

Циганка оглянулась за нею і сказала:

— Od losu nie uciekniesz![від долі не втечеш]
  
  Славка зупинилась, бо її знайома дала циганці злотий і сказала, щоб та відчепилась.

— A ta twoja najmlodsza bedzie siedziec w kryminale.[а твоя наймолодша сидітиме в тюрмі]
(Циганка показала на Лідку — найменшу дівчинку).

  Пані К. здвигнула плечима, а дівчатка засміялись. Найстарша спитала чемно: «А що? Вона злодійка?»
   Циганка нічого не відповіла, лиш перевела погляд своїх величезних очей на Славку:

— A pani od losu nie ucieknie — pojedzie daleko, daleko.[А пані від долі не втече, поїде далеко далеко]

Щоби припинити ворожіння Славка і собі витягнула злотий і дала циганці в руку. Та вхопила гроші і, замітаючи довжелезною і широчезною спідницею тротуар, швидко пішла за той же будинок, з-за якого вийшла.
   Паням зробилося якось несвойо. Тим більше, що дівчатка допитувались.
   — То дурниці, — сказала пані К. — Цигани вициганюють
гроші і тому плетуть таке, що купи не тримається.
   — Як Лідка може бути арештована? — дивувалась середуща
сестричка, — та ж вона не злодійка, ані не бандитка!
   — А! Не думайте про це. Циганка вигадала це, щоб ми гроші
дали. Як вхопила злотого, то відразу відчепилася.
   Славка відпровадила знайому до фіакра, і коли той від'їжджав, стояла на місці ще довго, посилаючи дівчатам повітряні поцілунки. І довго ще видно було ангельське личко на тоненькій шийці та блакитні волошкові очі, і солодку усмішку майбутньої «арештантки». Славці на мить здалося, що то її найстарша дитина, донечка Леся, яка давно померла. Здавило у горлі. Фіакр сховався за горбом. Марево зникло...
   Вона верталась іншою дорогою — не хотіла більше зустрітись з циганкою; таки щось несамовите було у тих вибалушених очах і поморщених в'ялих губах.



Розділ V
   Кожного четверга в місті В. був ярмарок, і вже досвіта до ринку з'їжджались вози з цілого повіту. Отже, ніхто і не почув гуркоту брички під вікнами помешкання Гулевичів. Аж коли задеренчав дзвінок, то збудив Мариню, яка, відколи пані Меценасова поїхала на курорт, перестала доходити, а й спала
в помешканні цілий тиждень, крім суботи і неділі. Тепер, хоч Славка недавно вернулась з Трускавця, вона лишалася ночувати, бо «пані по водах були дуже ослаблені».
   Отже, вона зірвалася відчиняти двері. На порозі стояв сам отець Петро Гулевич. Служниця поцілувала Панотця в руку і запросила до вітальні.
—	Нікого не будіть, тільки Юрка, — попросив отець Петро.
Він сів на краю канапи і, видно було, що не помічає кругом себе нікого. Очі нервово то підводив до стелі, то опускав до підлоги, руки схрестив на колінах і дрібно тер пучками палець об палець. Зі спальні вийшов у шляфроку Юрко, легенько зачиняючи за собою двері.
   — Тато! — Він поцілував батька у щоку, а потім у руку, —
Щось сталося?
   — Сідай, Юрку. І вислухай мене. Може... разом знайдемо...
яку раду.
   Юрко сів і слухав насторожено. Він ще ніколи не бачив батька таким неспокійним. А отець Петро, хвилину помовчавши, ніби опановуючи себе, почав спокійно, як колись називали діти «проповідним» голосом: «Таке трапилось у нас вдома! Щось, чого я ніколи не допускав. Та ж я виховував вас усіх однаково у покорі, вірі в Бога, скромності, традиціях і, нарешті, в українському патріотизмі. Іван — найстарший. Я знаю, що він достойний священик, гідний представник українського священичого сану. Ти — менший, але ніколи-ніколи я не червонітиму за тебе, що ти якимсь своїм вчинком потоптав нашу мораль і наші традиції. Не сором мені також за твого меншого брата Данила, який, хоч і відбився від рідного краю, бо мусив шукати роботу аж на заході Польщі, але сам знаєш, не зрадив ні моралі, ні українству».
   Юрій мовчки слухав, не дивлячись на батька. Він вже додумався до чого веде старий. Йдеться про Степана — наймолодшого сина. Вже і до Юрія дійшли слухи про те, що він «записався в комуністи». В комуністи! Саме слово в цей час наводило жах. Комуніст — це большевик, це той, що розстрілює, морить голодом, вішає священиків, валить церкви і забороняє молитися, це москаль, який ненавидить і губить все українське.
   Отець Петро задумався, а за хвилину, глянувши на Юрка, спитав:
—	Ти вже знаєш про кого мова?
Юрій, який завжди був відвертий з батьком, відповів:
— Так, я догадуюся. Ви про Степана.
   — Так, сину, так. Поможи мені. Він послухає тебе як старшого і як «мирянина», а не священика. Бо ж він, — отець Петро перевів дух, — запалав страшенною ненавистю до церкви і релігії, на мене дивиться з презирством.
   — Юрко відкашлянув і глянув на батька ласкавими очима:
   —	То пошесть, тату. То епідемія, яка пролізла до нас через колючі дроти границі. От я мав молодого ад'юнкта, взагалі це був мудрий і цінний чоловік, але вже напоєний тим дурманом.
Ми годинами сперечалися і я не міг викоренити його погляду, що майбутнє України в комунізмі. От і наш Степан... Кажуть, там у Львові є комуністична, шалено оплачувана Москвою, аґентура, і її основне завдання — перетягувати людей, особливо молодих, на свій бік. Наш Степан — одна з її жертв.
   Отець Петро, ніби трохи заспокоєний лагідним «аксамітним» голосом сина, додав:
   — А поляки тільки воду на млин комуністам ллють. Не допускають наших дітей ні до студій, ні до державної роботи, та й мимоволі ті ідуть на «Lux ex oriens»[світло зі сходу].
   — Люкс, люкс, — хоч би їм той люкс не повипікав очей! Не знають, не розуміють, що то за люкс, — сказав Юрко і заглянув у вікно.
   Торгові галі на ринковій площі, яку було видно з вікон вітальні, вже наповнились людьми. Площа була повна возів, чути було базарний гомін, іржання коней та квікання поросят.
Батько й син мовчали. Але враз отець Гулевич встав:
   — То ще не все, сину, — сказав, якби вирішивши розв’язати усі проблеми. Ще є найгірше.
— Що, тату?
   — Степан сказав вчора, що бере жінку, але так, без шлюбу...
тільки цивільно...
— Згідно своїх поглядів.
— І знаєш, кого вибрав на жінку?
   Юрко знов питаюче глянув на отця. В голові промайнула галерея панянок, що приблизно підходили його найменшому братові:
— Н-ну... Не знаю...
   — Маланку! — викрикнув отець Петро, — Маланку, нашу служницю. Сказав, що докаже, що він комуніст з переконання, і це буде перший доказ.
   Юрко не був шокований. Він дещо ширше дивився на одруження і проблему підбору дружини, ніж його старосвітський батько.
   Уявив Маланку — спокійну непримітну дівчину — сироту, яка служила у Гулевичів змалку і, по-суті, виросла разом зі Степаном. Вона ніколи не подавала причин сумніватися в своїй дівочій порядності, була працьовита і чиста. І Юрій сказав:
   —	То не страшно, тату, то не страшно. Тільки най би взяли шлюб.
Очі отця Гулевича стали круглішими:
   — Як то нестрашно? З простою дівчиною? Та вона навіть до школи не ходила... Скінчила, може, які дві кляси... А він ... Він
студіює фільозофію!
   — Але Маланка виросла у нас вдома, огладилася. Вона ж...
порядна дівчина.
Отець Петро опустив руки. Він був неймовірно здивований:
   — Я не сподівався Юрку, що ти так зреагуєш. Ти не вважаєш, що це повне падіння?
   — Ні, тату, — Юрій старався говорити якнайпевніше, — не вважаю. Та дівчина, як буде жінкою, то виб'є йому з голови комунізм.
   Почувши це, отець Петро тяжко повалився на канапу. Він дивився на сина, якому довіряв (ох, як довіряв !), і не вірив своїм вухам. Юрко схвалює той «мезальянс»! Син священика і наймичка! «Знайся кінь з конем, а віл з волом». Він нерішуче спитав:
—	То що мені робити?
—	Подрімайте трохи, тату, а потім ще раз все обміркуємо...
Гулевич закрив очі, він був втомлений і вже нічого не міг ні
думати, ні говорити. Юрій схилився, розшнурував мешти, роззув батька, виніс його ноги на канапу, підсунув під голову вишиту подушку, взяв великий плед і обтулив батька аж під пахи. Потім затягнув штори і тихенько вийшов з вітальні.
   Отець Петро заснув, як мала дитина, залишивши турботи на улюбленого сина Юрка — наймудрішого і найрозважливішого з його чотирьох синів.



Розділ VI
   Фіакр під'їхав під будинок, і ціла родина, що вже чекала під брамою, почала займати місця. Ростик між татом і мамою на «великім сидженні», а Ромчик напроти — на маленькім. З брами вибігла Мариня з пледом у руках, зложила його в кілька разів, казала Ромчикові встати і постелила його на дерев'яне сидіння.
   — Як будете вертатися вночі, завиніть дітей пледом, — сказала вона, — ночі ще холодні.
   — Добре, Мариню, — погодилася Славка, — ми візьмемо дітей
на коліна.
   — Маринцю! — крикнув Меценас. — Як зробите порядок, не
забудьте ще раз подивитися, чи добре заперта канцелярія, хату
замкніть на два ключі і не забудьте зачинити браму. Ми всі ключі
маємо, а ті — ви візьміть з собою. Можливо, ми затримаємось на
ніч, а як приїдемо — дамо самі собі раду. А ви можете бути вільні
Цілі свята. Христос Воскрес!
   — Воістину воскрес! — вклонилася Мариня. — Не бійтеся,
пане Меценасе, я всьо припильную. Веселих вам свят!
— Взаємно! — закричали всі, і фіакр рушив.
   У будинку не було нікого. Нянька відійшла перед святами. Спішила, щоб погуляти «гагілки» у новій суконці і мештах, які їй справила до свят і на відхідне Меценасова. Вона була дуже горда у тій міській одежі і навіть хотіла відрізати коси, але Мариня заборонила:
—	Як мама з татом побачать тебе таку, то виженуть з дому.
Отже, обійшлось тим, що Славка подарувала їй ще на голову
свою (газову) хустинку, а коси порадила заложити віночком навколо голови. Дівчина побігла додому як на крилах, і, певно, ті сім кілометрів, що відділяли місто від села, пробігла за півгодини.
   А Гулевичі їхали «додому» на свята. Великдень у 1939 році випадав пізно: якраз цвіли вишні, і дорога поміж подвір'ями виглядала, якби навмисно заквітчана до свят, а ліс, який вони переїжджали по дорозі, весь був у зелено-білому шумовинні від свіжої листви кущів і цвіту черемхи. Тільки поверх того шумовиння здіймалися голі ще дуби і ніби просили у неба і собі зелені.
   Ростик крутився і мостився без перерви. Стогнав і пхенькав: там йому зле, тут його тисне. Хотів сидіти з Ромчиком, плакав, що йому не дозволили (міг випасти), тоді до татуся на коліна, то знов до мамці. Він ріс дуже розпещеною дитиною. Це Славка весь час потурала всім його забаганкам, все пояснюючи Ромчикові, що він «ще маленький». Ромчик, добра і покладиста дитина, годився з тим і сам догоджав братові у всьому і скрізь поступався йому. А заспокоїти розкапризованого Ростика міг тільки татусь. Він брав його на руки і шепотів у вушко про таких чемних дітей, яким ельфи приносять коробки шоколадок, і нечемних, плаксивих, яким замість шоколадок у коробки напихають болота. Ростик слухав і заспокоювався.
   Славка любила Ростика дивною любов'ю. Це було не просто материнське інстинктивне почуття. Вона з тугою розставалася з ним, навіть як виходила по покупки до міста, ввечері присипляла його, а рано бігла до дитячої кімнати, щоб побачити і поцілувати хлопчика. Купання ж дитини вона перетворювала в якийсь ритуал чи обряд — насолоджувалася, вимиваючи маленьке худеньке тільце, вдивляючись у риси личка, без ліку цілувала маленькі ручки, ніжки, вушка. Ростик спокійно відносився до тих маминих пестощів, рідко дивився на неї, частіше займався якоюсь іграшкою чи розхляпував піну у ванні.
   Ромчик ходив уже до ніколи і філософськи погоджувався з тим, що у татуся і мамці є він — дорослий хлопець і маленька дитина , яку всі пестять і люблять.
   Ще взимі отець Гулевич листом викликав Юрка до себе. Коли Степан вибрався з дому і, забравши Маланку, з усіми своїми речами виїхав у Львів, отець Петро почав підупадати. Він втрачав зір, слух, на тілі появлялася висипка, що свербіла, а роздерті місця кровавили, або покривались сировицею. Сорочки до мокрого тіла прилипали, і разом з ними зривалась шкіра. Гулевич втрачав силу і, коли раз під час богослуження зомлів, то вирішив, що вже не може служити. Він написав довгого листа до Митрополита, доказуючи, що парохію двісті років займали Гулевичі, і просив перевести на його місце сина Івана, тому що йому вже не під силу правити. У митрополичій канцелярії вислухали його, і на парохію прийшов молодий Гулевич — Іван. Старі попросили собі одну кімнату в домі. їмость Гулевичева-старша належала до таких жінок, яких не помічають в домі. Вона цілий день крутилася по господарству: то в кухні, то у дворі, варила, прибирала, годувала худобу і птицю, навіть доїла з наймичкою корови. Вона рідко щось казала, а говорила тільки про сімейні і господарські справи тихо, невпевнено і коротко, та знов верталася до своєї «біганини». Молода Гулевичева навпаки — була висока і «теньга» жінка, владна, навіть деспотична, отже, одна одній не перешкоджали: старша радо слухала розпорядження молодої, а молода швидко привикла до нової домівки, де командувала без перешкод. Але її команди відносились тільки до хати і господарства, а чоловік її посідав особливе місце в домі. Вони не мали дітей, отже Орися (це ім'я молодої Гулевичевої) трактувала Івана як велике дитя, але дитя, яке заслуговує і любові, і пошани. Старий отець Гулевич був у тім домі на правах патріарха (про це відразу застеріг Орисю Іван). Але отець Петро був такий хворий і такий скромний у вимогах, так терпеливо зносив свою хворобу, що його присутності майже не відчувала невістка. Так що на парохії панувала злагода, а отець викликав Юрка і попросив:
   — Я хочу, щоб на Великдень з'їхалися всі. Може то вже останній раз.
— Та ну, тату, не треба так казати.
— Ніхто не знає. У світі неспокійно...
   — Так, ніхто не знає, що буде. Але треба вірити, як каже
Вольтер, «що все до кращого на цьому найкращому з світів».
   — То ти напиши до Данила, нехай конче приїде з жінкою і
дітьми... і...напиши Степанові. Ти бачиш, мені вже навіть з палицею тяжко ходити, щось і ноги пухнуть.
—	Добре, тату. Ми всі приїдемо, та ж ця хата рідна для всіх нас.
І ось тепер з'їхалися. Але не всі — Степан не приїхав. Він
відрікся від рідної хати і церкви заради свого «божка Сталіна», Що платить йому гроші за таку зраду. Тяжко було отцю Петрові
ще раз переконатися в тому. Але зібралося всіх так багато: Юр-кових четверо, а Данилових аж п'ятеро і двоє Івана — стіл обсіли повністю, а старий Гулевич все нарікав : «Що то є! Колись люди по п'ятеро-шестеро дітей мали, а тепер двоє-троє. Що то за родина? »
   Отець Петро ділив усіх яйцем, усі підходили і цілували його в руку, а після молитви він сказав:
   —	Дай, Боже, аби ми в мирі прожили цей рік, бо війна нічого
доброго не принесе.
Відразу запротестував Іван:
   —	Та доки нам сидіти під Польщею! Невже ми — єдина нація
в Європі, що не має права на державу?
—	Не вся Україна під Польщею, — зауважив спокійно Юрко.
   —	Буде так, як з Закарпаттям, — сказав отець Петро, — ти ж бачиш, що Гітлер тільки провокує у своїх інтересах.
   —	Це правда, — погодився Данило. — Для чого він віддав
Польщі Заользє? Щоби розчленувати Чехословаччину. А ми тішилися, що дав закарпатським українцям волю. Дав?
   —	Дав, і була би Закарпатська Україна, якби не мадяри, —
сказав Іван.
   —	Ти хочеш сказати, що мадяри захопили Закарпаття без згоди німців? — спитав Данило.
Тут забрав голос Юрко:
—	Не тільки за згодою, але і при сприянні Гітлера.
   —	А роззухвалені поляки, їм же «повернули Заользє!», пішли
помагати бити Закарпатську Січ, — знову Данило. — Ви знаєте,
що поляки виспівували?
«Hej, czy spetnia siq marzenia Wqqrow і polakow. By qranica nasza bieqla Wsrod Karpackich szlakdw?»
[сповняться мрії угорців і поляків, щоб наша границя проходила карпатськими шляхами?]
Юрко помахав головою:
—	«Weqer — polak — dwa bratanki».[Угорець — поляк — два братанки.]
   А Данило, який жив на заході у чисто польському середовищі і добре знав настрої «ляхів», продовжував:
   —	«Войско польске» вже настроєне відновлювати «справед
ливість» у Європі — хочуть іти на Литву. По стовпах понаклеюва
ли «ульотки» «Na Kowno! Na Kowno!». Правда, є серед поляків і
тверезіші голови — ходить навіть анекдот, що Гітлер, який не вміє
добре по-польськи, сказав: “Bierzcie Litw?, a ja warn «pomoze »!”
   Дружний регіт братів перервав висновок батька:
	 Німці й поляки споконвіку вороги, а експансія Гітлера на
Австрії і Чехії не скінчиться! Згадаєте моє слово.
	І ми знов програємо, — підсумував Юрій.
  Славка слухала цю політичну розмову одним вухом. Вона вважала, що політика — справа чоловіків. Сама ж вона уважно приглядалася до братів і дивувалася, які вони різні. Рішучий само-впевнений Данило напевне командує вдома. Він все сам вирішує, ніколи не сумнівається, що вибрав властиве рішення. Іван же раз-у-раз поглядає на жінку, все ніби чекаючи її апробати. І лагідний, добрий, але мудро розважливий Юрко. «Мені, мабуть, попався найліпший з Гулевичів», — думала Славка і збиралася вивчати ще й присутніх жінок, коли Данилова сіла до піаніна і, піднявши кришку, спитала: «Заспіваємо?»
   Політична розмова перервалася. Три потужні чоловічі голоси гримнули: «Христос Воскрес!», а потім заспівали по-грецьки воскресну пісню «Христос встав з мертвих». Очі Петра Гулевича заходили блискучою плівкою, але сліз не пустили. Тремтіла нижня губа. Він не співав, лиш слухав. їмость-старша підспівувала тоненько з байдужим видом, час від часу витираючи носа одному з Данилових синків, який простудився в дорозі. Вона також змінила штанці Ростика, що спісявся привселюдно.
Коли співи скінчилися, отець Петро попросив синів:
   —	Підемо нині на цвинтар на «свої гроби», бо ви завтра поїде
те, а я хочу, щоб ви там були зі мною.
   І всі гуртом рушили на сільське кладовище. Сільські могили з простими, переважно дерев'яними хрестами виглядали як сині горбочки — так багато тут було барвінку, і так рясно він цвів. Взагалі в цьому році було скрізь багато цвіту, і старожили заповідали багатий урожай.
   Цвинтар був пустий. На могили люди приходять в «обливаний понеділок» — це завтра. Завтра Іван буде посвячувати всі могили. А сьогодні він іде з батьком і братами, щоб помолитися на могилах своїх предків не як священик, а як внук і правнук тих, що тут спочивають.
   Дійшли до могил Гулевичів. На цих могилах кам'яні надгробники, переважно збудовані за кошти парафіян. Там — в кінці — могила діда, якого всі пам'ятають, а побіч неї і баби, яка померла від тифу під час війни. Над цими могилами — дві високі туї. Діти, які побігли вперед до тих могил, вертаються. Ромчик каже Юркові:
— Татку, там хтось є.
— Хто? — питає Юрій.
— Може... стрийко... стрийко Степан.
  Отець Петро чує це і не вірить. Він, налягаючи на палицю, поспішно шкультигає, щоб заглянути за дерева, а побачивши
Степана, який стоїть з Маланкою біля могил, кричить: «Сину!» і обіймає свого «блудного».
   Степан цілується з усіми. Маму цілує в руку, але до хати іти відмовляється — не може, бо за селом на нього автомобілем чекає знайомий, який привіз його сюди. А незручно заставляти його чекати довго...
   Степан з Маланкою відходять, а всі, що залишилися, стоять якісь ніби принижені.
Вони ж то автомобілями не їздять...



Розділ VII
   Три доби дитина горіла у високій температурі. Славка не відходила від ліжечка, не стуляла очей вночі. Тривога за життя хлопчика посилювалась трагічним спомином: у такій високій гарячці лежала колись маленька Леся і не вдалося затримати дитину при житті. Тепер на поміч Юрій викликав доктора Рижія, який у В. вже здобув славу як лікар від дитячих хворіб. Він визначив хворобу відразу — «кір у важкій формі», але Славка не вірила, бо не було висипки. Аж сьогодні надвечір тільце дитини почервоніло, на животику, руках і ногах появилась дрібна крупка і Славка повірила лікареві.
   Ростик спав, дихав спокійно, і можна було дати відпочинок розтривоженій душі. Славка не лягала спати, — вона сиділа у фотелі коло ліжечка і час від часу міняла ковдерку дитини, що була вся мокра від поту. Вікно дитячої кімнати було зачинене, хоч був кінець липня, і стояла справжня літня спека; бо лікар перестерігав про небезпеку протягів. Було душно, отже Славка відчинила двері до вітальні, де провітрювалось цілу добу.
   Свіже повітря помаленьку заповнювало дитячу кімнату, де була тільки вона з дитиною. Ромчик спав з Юрком у спальні, щоб не заразитися. Стало свіжо, приємно. Славка спокійно передумувала події останніх днів: ті непевні «воєнні» настрої, що знов і знов охоплювали людей при виді військових вправ на долині за містом, перемарші війська через місто з вічним «О moj rozmarynie, rozwijaj si?», і під час пробних газових «алярмів» коли спеціально вишколений пан Лупіцкі бігав вулицями і кричав: «Zamykac okna! Zamykac okna!». Bce те виглядало як якась ігра дорослих, які, замість займатися звичайними справами, бавляться як діти. Але це все порушувало врегульований плин міського життя. Люди викуповували із склепів[магазин] сіль, цукор, сірники і мило, і Славка за порадою Марині, купила крім кількох кілограмів кісткового, також дві «голови» цукру і десять кусків мила. Люди у всьому дошукувались передвісників війни. Одного разу Мариня принесла показати листки з вишні і яблуні: «Дивіться, пані Меценасова, — на кожнім — гадюка. То буде війна».
   Славка побачила на листках бронзові спіральки з потовщеним кінчиком — ніби головкою гадюки. Той візерунок справді повторювався на багатьох листках. Потім вона знаходила його і на листі дерев у скверику в місті.
   Юрко теж був у передвоєнному настрою. Він читав наші і польські газети, студіював мапи, слухав радіо, старався на теми війни говорити з жінкою, але для неї то було зовсім не цікаво і незрозуміло. Сьогодні увечері, коли вона гріла мед для Ростика, (лікарство від кору), Юрко з-за газети сказав іронічно:
   —	«Моцарство польське!» — та Гітлер то моцарство одним пальцем розвалить.
   —	Він що, цілий світ зайняти хоче? — спитала байдуже Славка.
   —	Майже так, — відповів Юрко, — його програма «Меіn Kampf » — це панування німців, як вищої раси, над усіма народами.
   — Ти думаєш, татуську, що це йому вдасться? Та ж інші держави теж мають зброю.
   — Мають, але до війни не готові, а Гітлер все кинув на озброєння. Ще й у його ідею повірило багато німців, особливо молодь.
— Що вони завоюють світ? То якась манія величі.
   — Манія, але така манія може добре наколотити у світі. Хоч, правду кажучи, я не проти, щоб Гітлер дав трохи полякам по носі. Вже занадто високо вони його задирають. Подивися на тих польських офіцерів — що то за «Duma narodowa» А яке презирство до «русінуф».
   Тепер Славка думає про тих офіцерів, що розквартировані у В. на вправах. Справді, Юрко має рацію, вони пихаті, самовпев-нені, на українців дивляться, як на диких автохтонів.
   Сон помаленьку морить Славку, вона опирається на спинку фотеля і западається у повне забуття. Але ось із того забуття раптом виходить дуже виразно на фоні червоного зарева офіцер — польський офіцер. Він йде на те зарево, а Славка за ним. Офіцер нахиляється і починає тягнути з землі якусь пошматовану одежу, черевики. Він тягне свою знахідку, і появляється чиясь голова у лахмітті. Славка пізнає: це Ростик. Ростик, але великий, дорослий, весь у болоті і крові. Коло нього лежать заболочені і закривавлені ще такі самі хлопці. Що робить з ними той офіцер? Він їх назад зариває у землю. Лопата б'є об каміння: луп, луп... луп, луп... «То Олесь! То Олесь!» — кричить Славка і прокидається. Чути те ж лупання — «лопата б'є об каміння?», Славка піднімається, зазирає у ліжечко (світить нічна лампочка). Дитина спить спокійно. Але лоскіт не стихає. Звідки він? Тепер аж Славка розуміє — він з вітальні. Вона виходить у вітальню, причиняє двері і запалює світло. На підлозі між стіною і шафою щось тріпочеться. Славка не може розгледіти, що це. То виглядає як чорна «примара» з ріжками на голові. Вона здригається, іде у спальню і тихенько будить Юрка:
—	Ходи, татусю! Там щось є, таке страшне, чорне.
   Юрко всуває ноги в пантофлі і, так, як спав, у нічній сорочці виходить до вітальні. Він заглядає у куток, де тріпається «примара», потім приносить з кухні мітлу і смітярку, згортає її, ви-кидує через вікно у ніч.
   То був лилик [кажан] — величезний лилик, що у темряві влетів через відчинене вікно і прилип до килима на підлозі.
Рано Мариня сказала:
   —	То дуже недобрий знак. Хата може згоріти, або... якась інша біда. Старі люди кажуть, що він влітає на велику біду...
   Але Ростик швидко видужував, і Славка забула про нічну пригоду.




Розділ VIII
   Ромчик не пішов першого вересня до школи, хоч звечора все було підготовлено: у торбі-наплечнику були поскладані книжки і зошити та новий «перник» з олівцями, ручкою і перами.
   Вночі почалась війна. Всі напружено чекали. Але війна гуркотіла десь там — на заході і, крім відходу польського війська з міста і метушні поляків, мешканці особливих змін не відчували. Правда, міські політики збиралися у гурти в сквері і робили прогнози відносно майбутніх подій. Польське радіо подавало комунікати[вісті] спочатку героїчно, а потім піднесений тон почав спадати. Серед поляків почалась паніка. Вони зрозуміли, що не встоять проти гітлерівської «армади», і стали виїжджати з В., особливо ті, що походили з західних регіонів Польщі і були «запрошені» на роботу в «Малопольску Всходню», тобто Галичину.
   У цей час мешканців міста потрясла місцева трагедія. На трасі, що вела зі Львова, на околиці містечка, впав з високого схилу автобус, шо курсував тоді раз у день. Автобус котився згори, перевернувся кілька разів, і майже всі пасажири загинули. Серед них була єдина сестра Катрусі з чоловіком. Чоловік загинув відразу, а вона помирала в лікарні. Перед смертю просила Катрусю перебратися з квартири в місті до її хати і «вигодувати» її дітей:
   —	Абис не робила ріжниці межи своїми і моїми дітьми! —
просила помираючи.
   Катруся, у якої, крім сестри, вже не було нікого з рідних, поклялася виконати цю останню волю.
  У день похорону жертв катастрофи все місто прийшло на цвинтар. Люди разом голосно молилися за душі трагічно загиблих, плакали, складалися на допомогу родинам жертв.
   Славка підтримувала Катрусю, яка тяжко ридала, а за нею і всі четверо дітей, що тепер лишилися у неї на руках. Катруся перебралася зі свого помешкання, яке винаймала у місті недалеко від будинку Гулевичів, у хату сестри. До того часу не було дня, щоб Славка не забігла до Катрусі, або та до неї поділитися своїми радощами чи клопотами. Тепер це стало неможливим. До Катрусі треба було іти півгодини тай забирати її час було ніяково — вона займалася досить великим господарством, яке залишила сестра.
   Тим часом містом йшли всякі поголоски: то що німці наближаються, то що «Warszawa sie dzielnie bromi,[Варшава обороняється мужньо] то знов, що «німець зговорився з москалем».
   Юрій старався осмислити ситуацію, слухаючи радіо. Польське радіо говорило ще тільки годину-дві на добу і нічого конкретного не повідомляло, але Гулевич почав слухати німецькі «Nachrichten», [вісті] і одного разу після почутого сказав напів до жінки, напів до себе:
—	Як добре піде, то ми будемо мати тут «товаришів».
Передбачення Юрія сповнилися. Німецького війська мешканці В. так і не побачили, а на другої Матері Божої, тобто 21 вересня, у місті появилися кілька мотоциклів з військовими. Ті військові були з борідками і у цвікерах, яких вже тут ніхто не носив. Вони зупинились серед міста і говорили з людьми, які обережно підходили до них. Мариня побігла послухати, що вони кажуть, і вернулася дуже розчарована:
   —	Та то москалі, пані Меценасова, я навіть не розумію, що вони говорять — «вот», «харашо» і більше нічого.
   Славка чекала на чоловіка, який був десь у місті. Хотіла уточнити, що то за військові, — бо не німці — це ясна річ. Вона сиділа в кухні і перебирала гречану крупу, коли до неї постукала сусідка. Це була місцева полька з таких, що говорили по-польськи тільки в неділю, в костелі, а в будень — по українськи.

   — Хвала Богу, жи не німці прийшли до міста. Бо москалі —
то не такі страшні. Польска з ними войни не провадзі — мішала вона польські і українські фрази.
— Та то ще не знати, — нерішуче відповіла Славка.
   — То вже напевно, — сказала сусідка. Мені говорив поліціянт.
Вони прийшли до маґістрату і сказали звільнити приміщення, бо там будуть «совєти».
   Коли сусідка пішла, Славка задумалася: «Значить — впала границя і... і тепер Велика Україна і Галичина разом...», — боялася думати далі, але там десь глибоко заворушилась така солодка надія: «Одного дня приїде Олесь... Або хоч напише листа...» Далі вона не хотіла думати, а коли прийшов Юрій, то підтвердив іронічно: «От і приєднали Західну Україну до Східної; тепер будем всі жити при комунізмі», — і додав серйозно: «Але на чім я тепер стою, то не знаю!».
   А в місті все мінялося на очах: біло-червоний прапор на «Соколі» замінили червоним, а з «Просвіти» зняли синьо-жовтий і почали замуровувати вікна.
   Більшість склепів позакривали, а ті, що лишилися, перейшли у власність держави, але вони були пусті. Привозили тільки хліб з пекарні, яка також зробилася державною. Хліб привозили раз на день і не в один час, отже люди по дві-три години чекали в склепах, щоби купити його. Добре, що працював ринок. За польські гроші можна там ще було купити майже всі товари.
   Дві школи — дівочу і хлоп'ячу перетворено у три коедукаційні: українську, польську і єврейську — тобто жидівську.
   Всюди по місті порозтягувано червоні полотна з різними гаслами і закликами, а на «Соколі» розміщено величезну, по червоному білим розмальовану, картину: чотири профілі найважніших комуністів. Юрій сказав, коли Славка допитувалася, що то Ленін, Маркс і Енгельс, які вже померли, а тепер урядує в Совєтскім Союзі Сталін — той, що зверху. Ті портрети виглядали, на думку Славки, якби їх хтось для забави «намацькав» вапном. Так думала і Катруся, яка прийшла на мітинг, що його зібрала нова влада під «Соколом». На мітингу промовці, які стояли високо на сходах, багато кричали про возз'єднання єдинокровних братів, але було дуже слабо чути. Потім Грабчук (ще перед війною казали, що він комуніст) ходив поміж людьми і казав плескати, коли згадують Сталіна.
   Славка в глибині душі сподівалася, що на мітинг приїде Олесь, але там були самі незнайомі, чужі і незрозумілі люди. А одна жінка, що стояла між ними, то просто здивувала всіх своїм одягом: вона була підстрижена так, як стриглися тут пані п'ятнадцять років тому і мала на голові беретик з тих часів. А одягнена вона була у чоловічий жакет і перкальову у дрібненькі квіти кльошову спідничку. Найбільше здивування викликали фільдекусові теплі панчохи. Надворі було тепло, і міщанки були у «газівках» [босоніжки], або в «ґандівках»[літні мешти] на босу ногу, отже, не могли зрозуміти, чому такі панчохи та й ще до білих мештів на немодних шпильках.
   За кілька днів після мітингу до міста наїхали нові люди — цілі сім'ї, і тоді вияснилося, що всі жінки виглядали приблизно так, як та, що стояла на сходах «Сокола» (тих жінок міщани називали спільним іменем «совєтка»). Приїжджі селилися у помешканнях, з яких виїхали поляки, і займали різні посади у місті.
   До будинку Гулевичів прийшли два жидки і питали за Юрком. Славка показала їм канцелярію на поверсі, а сама дивилась їм у слід і думала: «Добро чи зло принесли вони нам?». Коли вони верталися, то на брамі прибили табличку:

УРСР
КОЛЕГІЯ АДВОКАТІВ РАЙОННИЙ ВІДДІЛ

   «Значить — Юркова канцелярія не буде вже його, а державна», — жахнулася Славка. — А скільки грошей вони вложили сюди! (Татко дали доляри!)». У неї було таке відчуття, ніби хтось пограбував її серед білого дня. Вона чекала Юрка. Коли він зійшов до помешкання, — не можна було пізнати його. Обличчя стало маленьке, бліде, весь він якби осунувся, згорбився.
   — Що ж, Славуню! Сталося те, чого я боявся, — мою канцелярію націоналізували.
— Як то?
   — А так. Прийшли і сказали, що тут буде районна адвокатська контора. І не питали мене, чи я хочу, чи ні...
— Але ж то наш дім!
— Наш був, а тепер не наш.
— Я поїду, візьму документи, докажу, що ми заплатили.
— Ой, Славуню! Яка ти ще дитина. Не знаєш, з ким діло маєш! Дякуй Богу, що мене прийняли до себе на роботу. Вони можуть ще пришити нам, що ми буржуї, бо маємо поверхову хату.
   Славка не могла знести того грабунку, такої несправедливості. Від свого безсилля вона заплакала. Надвечір наділа теплу суконку (вечори були вже холодні), і пішла до Катрусі.
   Вся в чорному, непотішена після загибелі сестри, приятелька вислухала Славку і сказала:
   — Аякже! Вони все націоналізують. От і млин у Ружицького забрали. І молочарня вже їх.
— То що будемо робити?
   — Та мусимо миритися. Що ми проти них? Добре, що Меценаса взяли на роботу, то не пропадете. А мого чоловіка ставлять завідувати будовами, дають йому місце в магістраті.
   — А що тепер будують? — спитала Славка так, щоб не виявитись зовсім байдужою до долі своєї приятельки.
— А поки що перебудовують будинок «Просвіти».
— Я бачила. А що там буде?
— Та ще не знати. Добудовують якесь крило.
   Катруся хотіла дати Славці яєць, сиру і сметани зі свого господарства:
   — Поки наші пани зароблять нові гроші, я хочу вам помогти провіантом, — того у мене досить.
   — О, ні! Я не хочу! Я не візьму нічого. У вас багато дітей, треба, щоб вони були ситі, а ми дамо собі раду самі. Є деякий запас, та й на ринку можна все купити. Не голодні.
   Катруся відпровадила Славку до половини дороги — мусила вертатись, бо не могла відступити з подвір'я через господарство. Воно забирало у неї весь час, так що варити і прати їй приходилось нераз навіть вночі.
   За деякий час Юрко приніс зароблені нові гроші — рублі. За що йому платили, він не знав, бо жодної справи за цей час він не вів. Взагалі в контору ніякі люди ні з чим не зверталися, Юрко віддав гроші Славці і промовив:«То може не помремо з голоду».
   А незадовго знов прийшов з канцелярії сумний і, взявши Славку за руку, сказав:
   — Славуню, тільки не плач, мусимо змиритися. Кажуть випроваджуватись з дому, бо мало місця для контори.
   — Як мало? — жахнулася Славка, — та ж там їх тільки два, а кімнат три!
— Ну, що я пораджу? Казали шукати помешкання і квита.
   — То що то діється? — заплакала Славка, — та ж то є Україна... То яка то Україна? Польща з людьми так не поступала.
   Мариня, яка все ще на кілька годин приходила до Гулевичів, чула все:
   —	Не гризіться, пані. В сусідстві від мене є пустий будинок.
Там жили поляки, але вони виїхали. Переїдете. Коло дому є сад, подвір'я — діти будуть бавитися.
   Славка подивилась на Мариню і подумала, чим би заплатити цій жінці за щирість. Без вагання вона відчепила золоті кульчики і подала Марині:
   — Візьміть. Ви для мене більше, ніж служниця, ви моя приятелька. То на пам'ятку від мене.
   — Я не візьму того, — відхилила руку Славки Мариня.— Вам то може придатися, бо тепер нема з чого жити — всьо попереверталося. А я маю господарку, є всяка живність — худоба і птиця, то мені не треба, — а по хвилині додала: і вам, поки можу, допоможу.
   — Ні, ні, ні. Як не візьмете кульчиків, то я нічого від вас не прийму. Зробіть мені то, візьміть! Най вони у вас будуть.
   — Добре, я сховаю їх у себе, — сказала Мариня. — Але, щоби ви знали, у мене вони так як у банку — то ваш маєток.
   На тім погодилися, і Мариня почала підготовку до переїзду в нове помешкання. Славка тільки помагала, тільки виконувала те, що казала послугачка. Вони звивали у клунки постіль і одяг, а Ростик скакав по тих клунках, дуже радів зміні. Ромчик — навпаки, сумував, але помагав пакуватися.
   Гулевич пакував бібліотеку сам. Він зв'язував шнурком стовпики книжок, а деякі книжки відкладав набік. Коли вже всі книжки були пов'язані, він покликав Мариню:
   — Чи нема у нас якого непотрібного старого простирала чи
капи?
   — Треба подивитися, — відповіла Мариня, і пішла до сіней,
де у старій шафі лежала постільна білизна, призначена до направи. Вона знайшла місцями до дірок витерте лляне простирад
ло і принесла Меценасові.
   — Тут, Мариню, книжки, які теперішня влада забороняє чи
тати. Мені жаль їх палити. Але тримати не дуже безпечно, тому
я хотів би їх сховати. Але де? Може ви що порадите?
   Мариня задумалась, дивлячись на «заборонені книги». Великими буквами на обкладинці одної з них було написано «Батурин», а меншими «Богдан Лепкий». Ця книжка не видалась їй небезпечною, але, якщо Меценас каже, то видно так є.
   — Знаю, — сказала вона, — у нас у коморі поскладана цегла.
Ми запхаємо книжки межи ту цеглу — ніби замуруємо їх.
— Чудова думка! — втішився Гулевич.
Він зв'язав «заборонені» книжки шнурком, а вони разом обвинули їх старим простирадлом Ромчик приглядався мовчки.



Розділ IX
   У новому мешканні Гулевичі привикли скоро. То була хата з подвір'ям і городом, яку винаймали поляки, що виїхали, як тільки почалася війна. Чинш треба було платити старій жінці, що мешкала з донькою у другому кінці міста. По сусідству через паркан була хата Марині, яка щоранку носила свіжовидоєне молоко Гулевичам. Вона не переставала помагати їм, точніше, опікуватися ними. У такій ситуації треба було чекати зміни відносин між Маринею і Гулевичами. Як не дивно, вона не сталася, бо, з природи вразлива та інтелігентна, Мариня не могла не оцінити відношення Гулевичів до неї. В тім домі вона ні разу не відчула не те що приниження, але навіть недовір'я. її трактували як господиню в домі. Славка не контролювала її, ніколи не давала вказівок, навпаки, Мариня не раз повчала трохи молодшу за себе «паню Меценасову». І та сприймала ці зауваження.
   Ростик не вилазив з дому від Марині. Там були дівчатка, які бавили його і годували. Деколи він навіть засинав у сусідки, а ввечорі татусь переносив його на ліжко додому.
   Після переїзду, як все менш-більш було розміщене у двох кімнатах і кухні, Юрій якось покликав сина:
   — Ромку, ходи, я тобі щось покажу! (він ніколи не називав
хлопця «Ромчиком»).
— Прошу, татусю?
   Гулевич відчинив ключиком різьблену гуцульським взором касетку[шкатулка], дістав з неї відзнаку і сказав синові:
—	Прочитай!
   Ромчик взяв в руки металевий значок. Це був рівносторонній хрестик з потовщеними кінцями рамен і орнаментом у вигляді лаврового віночка. Поверх віночка була лента з написом. Хлопчик прочитав: «За Україну... За її волю», і глянув на батька.
   — Це ми воювали за Україну під час війни. Я маю таких два хрести. Запам'ятай собі, бо зараз ми сховаємо ті відзнаки так, щоби ніхто не знайшов.
— Чому? — спитав тихо Ромко.
—	Тепер ці відзнаки заборонені, за них можуть покарати.
Хлопчик зі зрозумінням махав головою і дивився, що робить
батько. А він завинув хрести у кусок білого полотна, взяв з кухні ніж, і вони пішли у садок. На межі саду росла велика вільха, за межею вже простягалося поле.
   —	То дерево поживе довго, між його коріння ми заховаємо, —
Юрій усміхнувся, — той «скарб». А ти добре запам'ятай місце.
— І почав ножем видовбувати між корінням нірку.
   Йшли дні. Поволі привикали всі до нової влади і нових порядків. Приходилось відмовлятися від вишуканіших страв, і діти жадні були солодкого. Отже великим лакомством були для них андрути[вафлі], які татко з мамцею купили їм на вибори.
   Вибори здавалися всім якоюсь комедією. Перед тим цілий місяць у місті розклеювали заклики «Всі на вибори!», а потім, коли прийшлось вибирати, дали папірчик, на якому було прізвище одного кандидата. Цей папірчик треба було кинути в урну. Голосування було дуже урочисте: з мегафонів, які почепили на стовпах, плили пісні: «Кіпучая, магучая» і «Всьо више, више і више», і всі йшли, щоби купити у буфеті дітям вафлі, а для дому пляшку дуже дешевого лікеру. Були лікери різних сортів: цитриновий, малиновий, вишневий, і Славка казала купити Юркові кілька пляшок:
—	Може настануть ліпші часи, то будемо мати для гостей.
   Коли на другий день радіо на стовпі оголошувало, кого вибрали, від голосу, який почула Славка, у неї стерпла шкіра: «То Олесь! То його голос! Він десь є, десь близько».
   їй стало так тужно за тим голосом, за тим, хто говорив так, що не могла вночі спати. У безсонну ніч вона рішила, що треба дізнатися, де тепер Олесь. Адже вони разом, в одній державі. Він, як комуніст, певно займає якусь високу посаду. Його адрес мусить бути відомий комусь. А кому? І Славка рішила порадитися з Катрусею. Разом з дітьми вона пішла до приятельки. Та, як завжди тепер, загалюкана, вислухала Славку і сказала:
   — А чому ні? Може справді він десь тут недалеко. Може і протекцію яку зможе зробити Меценасові. Можна довідатись. Я думаю, є такі служби, що знають адреси.
   — Але де можуть бути такі служби? Може у Львові? — допитувалася Славка.
   — Я спитаю чоловіка, — сказала Катруся, але Славка рішуче запротестувала.
   — Ні, ні! Ні в якому разі! Не треба, щоби хтось знав. Я сама поїду до Львова — маю там добру знайому, може вона порадить,
куди звертатися.
— То було би найліпше, — підтвердила Катруся.
   Після цієї розмови Славка не розставалася з наміром знайти Олеся, або хоча дізнатися його адресу. Треба тільки самій поїхати до Львова, а для цього знайти якесь імовірне виправдання для Юрка.
   Вона знайшла у бюрку старий конверт і написала на ньому свою адресу. Тоді на листку паперу написала зміненим почерком запрошення від пані К. (вона знала її адресу). Вимахуючи тим конвертом, Славка сказала Юркові:
   — Моя знайома львів'янка, з якою я познайомилась у Трускавці, написала мені листа.
— Що вона пише? — спитав байдуже Юрій.
   — Просить, щоб я приїхала до неї, має клопоти... Хоче порадитись... 
— зніяковіло замовкла Славка, — не могла далі дурити чоловіка.
   Але Юрій не цікавився причиною поїздки до Львова, лиш турбувався:
   — Як ти, Славуню, в такий непевний час поїдеш сама? А я не можу поїхати з тобою. Мушу пильнувати роботи. Я у них як кур'єр на побігеньках. Але що робити? Платять.
   — О, не бійся. Я Львів добре знаю, а моя знайома мешкає недалеко від залізничної станції.
—	То коли ти поїдеш?
Славка рішила враз:
   — Завтра. Мариня вдень займеться дітьми, а я надвечір вернуся.
   — О, ні! Ні в якому разі на ніч не вертайся. Переночуй, як вже маєш там де, а рано, за дня...
   Було перше грудня, але снігу ще не було. Славка одяглася позимовому: наділа нове кримкове футерко і такий же точок на голову. Щоб не змерзнути у «газівках»— вона натягнула на мешти снігівці[утеплене високе взуття]— теж нові, ще не ношені. Оглянула себе в дзеркалі і, задоволена, відвела дітей до Марині та побігла до фіакрів. Вона встигла до ранішнього поїзда на Львів і, коли зайшла у вагон, відчула себе знов молодою і щасливою.
   У купе, де вона сиділа, був жидик, який відразу почав розмову. Він говорив по-українськи, але з типовим жидівським затягуванням і придихами. Допитувався, куди вона їде, як називається, відпускав компліменти в адрес її ручок і ніжок, усміхався і співав:
«Єслі завтра война
Єслі завтра в поход,
Будь севодня к походу готов!»
   Славці було б ніяково від такого товариства, якби не її радісний настрій. А зальоти молодого жида підтверджували, що вона симпатична і може подобатись.
   У Львові він поміг Славці зорієнтуватись в адресі пані К., (вона зовсім не мешкала коло станції), сказав на який трамвай сідати, як знайти вулицю...
   По дорозі Славка дивилася через вікно у трамваї і не пізнавала Львова. На вулицях аж тісно було від червоних закликів іпрапорців, розвішаних на всіх стовпах і впоперек над вулицями. З дому Славці все здавалося таким простим: приїхати до Львова, і вже можна буде все дізнатися про Олеся. Тепер вона побачила, що полагодити задумане не буде так легко. Може пані К. — львів'янка поможе їй знайти те, за чим приїхала.
   У закамарках на передмісті Львова Славка знайшла будиночок з номером, вказаним у адресі. Вона натиснула ґудзик дзвінка коло хвіртки і чекала. Ніхто не появлявся.
   —	Це досить рання година, певно нікого нема дома, — поду
мала Славка і вирішила чекати.
   Спочатку вона стояла і оглядала будиночок з чистеньким подвір'ям і малим городчиком, де ще стояли змерзлі хризантеми. Потім почала ходити вздовж огорожі. Нікого не було видно у вуличці, собака на сусіднім подвір'ї гаркнув на неї і пішов спати до своєї буди. Гулевичева глянула на свій золотий годинник на руці. Була третя година. Довго! Через голову жінки самохіть пронеслась думка: «І чого я їхала? Не треба було!» Але тут почувся дитячий сміх, і на вулиці появились Лідка та Ірка — дві менші дочки пані К.. Вони здивовано приглядалися Славці, а Ірка здогадалася:«Пані Гулевичева».
— Цілую ручки! — закричали обидві.
Славка поцілувала дівчаток і сказала:
— Як ви повиростали! Як змінилися! А де мамця?
   —	Мамця і татко в школі. Вони прийдуть пізніше, — мають
сьогодні збори. І Люба лишилася ще у школі.
   Славка не могла рішитися: йти до них, чи вертатися додому, їй було незручно, але дівчата були дуже гостинні. Вони щиро втішились Славкою, відчинили хвіртку і хату і запросили Славку досередини почекати на маму. Славка увійшла, її зболіли ноги і вона хотіла трохи посидіти. Дівчатка підігріли зупу з квасолі і приготували три тарілки для обіду. Тепер знов Гулевичевій зробилось незручно, — вона їхала в гості і не взяла з собою жодного гостинця для дітей! Але від зупи не відмовилася, бо ранком навіть не поснідала.
   Після зупи дівчатка сіли з двох боків своєї гості і прийнялися розказувати про школу, як то їх завернули з другої і третьої гімназіальної у шостий і сьомий клас середньої школи, як у школі змінили всі предмети: нема вже латини, а німецька тільки раз у тиждень. Вчать російську мову, але майже всім ставлять «двійки», бо ніхто нічого не знає.
   Славка слухала дитячої бесіди і все більше жалувала, що приїхала до Львова. Надвечір прийшла зі школи Люба, а пан і пані К. прийшли пізно ввечері страшенно втомлені. Але пані втішилась Славкою, представила її чоловікові і запросила на нічліг.
   Скромна вечеря складалася з кави і хліба, тоненько намащеного мармеладом. Розмова була загальною: дівчата говорили про школу, сміялися, що цілий день не чули нічого, крім «Сергій
Миронович Кіров» (відзначався день смерті Кірова), і нічого не навчились. Пан К. був понурий, навіть не міг здобутись на чемність супроти Славки, після вечері відразу перепросив і пішов спати. Діти сіли за домашні завдання, і пані лишилися самі. Пані К. оправдовувала чоловіка, казала, що він має неприємності у школі (він історик, а вони кажуть, що він не знає історії). Потім жінки перейшли до кухні, господиня мила тарілки і горнятка, а Славка сиділа і думала, що не треба було їхати. Тоді нарешті рішила сказати, чого вона у Львові:
   — Я шукаю брата, який у 1937 році перейшов границю до
совєтів. Чи не знаєте ви, пані, куди б мені звернутися?
   — Не знаю, не знаю. Я не можу зрозуміти їх порядків, не знаю,
яка установа чим займається. Чую тільки шалений тиск на нас —
учителів. Роблять з нас невігласів, сміються над нами, над нашою
мовою, способом мислення. А самі, я би сказала, напівграмотні:
знають що і коли сказав Сталін, і в тім вся їх ерудиція.
   Славка слухала і не слухала. її цікавило інше: чи є якась надія дізнатись адрес Олеся, бо тепер вже було ясно, що зустріч з ним (якої в душі сподівалась) — утопія.
   — Я би хотіла кудись написати, чи спитати. Повинно ж бути
у Львові бюро якихось інформацій...
   — Може де і є, але я не можу вам у цій справі нічого підказати — не зустрічала ніде.
— То може які ваші знайомі знають?
   Пані К. пообіцяла завтра в школі запитати учителів, може хто знає, де полагоджують такі справи. Домовилися, що Славка піде разом з господинею.
   Пані ще трохи поговорили, (хоч не було між ними такого контакту, як у Трускавці, бо не було коли займатися чужими клопотами, у кожної були свої проблеми), і пішли спати.
   На другий день пані К. дізналася, що найкраще написати лист у Верховну Раду УРСР, і просити сповістити адрес Олекси М., бувшого громадянина Польщі, який виїхав до СРСР у 1937 році.
   Коли Славка верталася поїздом додому, вона остаточно зрозуміла, що їздила цілком дурнісінько. Такий лист можна було післати, не виїжджаючи з В..
І ще, що тепер не пора на візити.



Розділ X
Хата була на замку.
   «Вже мав би бути Юрко», — подумала Славка і пішла до Марині. Діти сиділи всі на бамбетлі[ліжко-лава], Ростик кинувся цілувати маму, а Ромчик сказав:
—	Нашого татка нема.
— Як-то нема? — здивувалася Славка.
   — Не прийшов вчора з роботи і ... нині не прийшов, а я не був
у школі.
На це ввійшла Мариня з дійницею.
   —	Прошу пані, робіть щось, ідіть кудись, щось Меценаса нема,
— я вже ходила до канцелярії, і там нема.
   Славка подумала, що чоловіка як «кур'єра» кудись послали, але чому не сказали Марині, де він?
   Вона забрала дітей і пішла додому. Там було холодно, отже вона розстелила ліжко і казала дітям лягти під перину, поки в хаті не нагріється. Коло печі лежали приготовані дрова і тріски на підпал (то хазяйнувала Мариня). Славка розпалила вогонь і поскладала на сковорідку позавчорашні вареники, щоб присмажити собі і дітям. Але тут прибігла Мариня:
   —	Ідіть, пані, шукайте Меценаса, бо скоро буде ніч, а тоді
нікого ніде не буде.
   Славка послухала і, хоч була голодна, покинула вареники на Мариню, а сама наділа те ж кримкове футро і вийшла з хати.
—	Куди йти? В першу чергу — до канцелярії.
   Вхідна брама будинку була відчинена, і Славка швидко вибігла сходами на верх. Але у канцелярії не було нікого — висіла величезна залізна колодка. Отже вона вернулась на партер[перший поверх] і постукала до дверей, ще недавно свого, помешкання. Відчинила товста незнайома жінка, з-за неї зазирав хлопчик років п'яти.
   — Ви не знаєте, де... (хотіла сказати «пан Меценас», але спохопилась) Гулевич?
   — Чєво? Чєво? — спитала жінка, а коли Славка не відповіла, покликала:
— Сьома, іді сюда, какая-то месная.
   Вийшов один з тих двох жидів, що «націоналізували» їх хату. Славка спитала:
— А де мій чоловік?
— Он задєржан орґанамі.
   — Якими орґанамі? — нічого не може зрозуміти жінка, — як задєржаний?
—	У ніх спросітє! — відповів різко адвокат і затріснув двері.
Єдине, що дійшло тоді до Славки, це те, що у їх помешканні поселився той адвокат — жид з родиною, і не для канцелярії їм треба було виселити їх. Вона стояла і думала над своїм відкриттям і раптом схаменулась: «Ну, але де Юрко? Хто може пояснити їй, де він подівся?»
   Вона рішила піти додому до Грабчука — місцевого комуніста, якого назначили тепер головою міста. Постукала в двері, відчинив сам Грабчук. Побачивши Славку, він якби злякався, а на її оправдання: «Перепрошую, що прийшла додому, але я шукаю чоловіка». Відповів: «Нічо, нічо». І запросив її до кімнати:

— Я вам тільки можу сказати, що його арештували.
Славка видивилась на Грабчука:
— Арештували? За що?

   — А то вже питайте тих, хто арештував. Я до того не маю ніякого відношення.
— Ну добре, але за що? За що?
— Я вам скажу, куди йти, то ви завтра там підіть, бо я, — самі розумієте, — не можу в то вмішуватися.
— Ну, але як таке могло статися? Що він такого зробив?
— То вам скажуть у НКВД.
   Він встав і цим дав зрозуміти, що розмова закінчена і що їй треба йти. Відвів її (таки відвів) до дверей і випхнув за двері. Чи їй так здавалося?
   Вона йшла додому спотикаючись. «То якесь непорозуміння»,— думала вона і перед собою бачила зимні очі Грабчука і чула його слова: «То вам скажуть у НКВД».
   Вдома Славка розказала Марині все і почала плакати. Вона хлипала, а сльози потоком лилися з очей.
   — Пані Меценасова, та перестаньте плакати, ще всьо виясниться. Та ж не може того бути, щоби так невинно...
   — Яка я Меценасова? — хлипала Славка, — не кличте мене так, Мариню, я не Меценасова, я нещаслива, нещаслива...
   Славка не витримала. Вона кинулась обіймати Мариню, цілувати її в лице, хотіла поцілувати її в руку. Мариня душилася слізьми, але сказала твердо:
   — То помилка, побачите! Завтра рано ідіть до того ганкаведе і
побачите — всьо буде добре. А тепер лягайте, бо діти вже сплять.
   — Мариню! А в нас нема вже тих насонних порошків, що я
пила, як була хвора?
— Подивлюся.
   Мариня знайшла у шафці транквілізатор і дала Славці води, щоб та запила. Потім постояла над ліжком, поки пані заснули, і тихенько вийшла з хати. Вже ніде по хатах не світилося. Вили пси. Мариня здригнулася. «То не на добро!» — подумала і пішла до своєї хати.



Розділ XI
   Перед нею був лисуватий військовий з широкими вилицями і довгим передніссям, яке робило його подібним до мавпи. Славка здержувала себе, старалась не показати, який він для неї бридкий. Та коли він відкрив рот і в усмішці оголив свої зуби, — всі рівні й квадратні — (не мав іклів?), вона опустила очі, щоб він не вичитав у них огиди.
—	По якому поводу? — запитав.
   — Мені сказали, що мого чоловіка — адвоката Гулевича арештували.
   — А-а-а! То ви і єсть панія Гулевич. Да, він задержаний для слідства.
— Для якого слідства? Що він зробив?
— Слідство покаже, — знов усміхнувся енкаведист.
— Але що йому закидують?
   — Ви, мадама, це узнаєте потім, а пока скиньте ту каблучку, що носите на пальці.
   Славка глянула на руку і побачила обручку. Про неї то і говорив військовий. Вона затиснула кулак і притиснула його до грудей:
— То шлюбна обручка.
   — Буржуазні вигадки, — знову показав усі зуби, — у нас того не носять! У вас тут щось дуже багато панів, хоч панську Польщу ми вже розбили.
— Ви мені не скажете, де мій чоловік?
— А вам треба чоловіка?
   «Він глузує, чи що?» — подумала Славка і раптом злякалася: «А що, як він і мене арештує? З ким лишаться мої діти? Ні тата, ні мами!»
Вона швидко встала і, ідучи до дверей, сказала:
— До побачення.
— Щасливо! — відповів енкаведист.
   Вискочивши на вулицю, чула те «щасливо», що неслось за нею як жорстока насмішка, приниження, їдкі кпини. Вона стягнула обручку з пальця і сховала її у торбинку, яку мала з собою. «Треба перевдягтись у щось незамітне, бо вважають панею. А пані — то ворог», — думала.
   На головній вулиці міста побачила напроти себе Стефцю, добру знайому, через яку шукали дорогу клієнти Юрка. Вона відкрила рот, щоб привітатись, спитати, попросити поради, але побачила, що Стефця опустила очі і перейшла на другий бік вулиці.
—	Боже! Вже від мене тікають як від прокаженої.
   Дома Мариня сказала, що вже місто гуде про арешти. Крім Юрка арештували суддю Кульчицького, голову товариства «Просвіта», а крім того всіх польських поліцаїв і людей, що займали вищі посади у місті. Вже відомо, де вони, — тюрму зробили у «Просвіті».
— Що? — здивувалася Славка, — таж там почали якусь будову.
   — Не знаю, так кажуть люди. Ви йдіть туди, може щось дізнаєтесь.
   Славка повністю віддала дітей під опіку Марині, а сама пішла, відмовившись від обіду. Не могла нічого їсти. — «Не лізло».
  Тут, біля будинку «Просвіти» вона зрозуміла, що будували під керівництвом Катрусиного чоловіка. Вікна на три четверті
були замуровані цеглою, а над нею залишено, заґратовані тепер діри. Подвір'я обнесено новим високим муром, зверху якого наложено битого скла і натягнуто колючий дріт.
   То ось яку будову вони задумали, їм мало того криміналу, що був у подвір'ї суду зараз по сусідству з «Просвітою». Вони хочуть мати великий арешт, щоб помістити усіх «панів», — думала з жахом Славка і шукала, де можна б знайти когось, хто знав би про арештованих. Але не було видно нікого. Будинок стояв німий і понурий. Не було і дверей, якими колись заходили у приміщення, вони були замуровані і навіть забілені.
   «Невже Катрусин чоловік не знав, що будує? — думала Славка. — Чи то справа здібного архітектора (а він таким був) будувати кримінали? А знов — чи то справа здібного адвоката, яким був Юрко, бути кур'єром адвокатиків, які виганяють людей з дому, а самі сідають у їх хати? Де та рівність усіх перед законом, про яку говорив їй Олесь? Де знаменита революційна французька комуністична «egalite»?
   У будинку по той бік дороги жили люди, яких Славка знала. Вона рішила звернутися до них. Коли вона відчинила хвіртку і зайшла на подвір'я, загавкав пес, і чиясь рука відхилила фіранку на вікні. «Значить, хтось є вдома», — подумала Славка і постукала до дверей.
Ніхто не обізвався, не вийшов.
   «Але ж нема сумніву, що в хаті хтось є. Не могло ж мені привидітися!» Вона ще раз постукала, цей раз сильніше. Знов ніхто не вийшов. Зрозпачена, вона сіла на колоді, що лежала посеред подвір'я. Було холодно. Грудою взялася земля, давно вимерзли калюжі. Славка почала терти литки у газових панчохах, через снігівці і мешти мороз доходив і до пальців, але вона не вставала, все чекала, що хтось вийде і скаже, де її чоловік. І справді — прийшла жінка, але не з хати, а з вулиці. Вона побачила Славку і, хитаючи головою, говорила:«Бідна, бідна жінка!». Славка підбігла до неї одерев'янілими ногами:
   —	Скажіть мені, скажіть — ви тут мешкаєте — чи там (вона показала на тюрму) є мій чоловік?
   Жінка взяла Славку за лікоть і пішла з нею за хату, щоб не було їх видно.
   —	Вдень тут тихо — нічого не чути. Все робиться вночі. Вночі звозять арештованих, але ми нічого побачити не можем, бо темно і боїмося. Військові, які стережуть тюрму, часто стріляють у повітря, щоб лякати людей. Тому ніхто не підходить, — а що, як солдат помилиться і пальне кулею? Минулої ночі знов привезли, — продовжувала жінка, — чотири чорні авта. Кажуть, що то з сіл. Забирали, котрі багатші, або свідоміші.
  — То що то буде? — питає задубілими губами Славка, а зуби цокають.
  — Та кінець світа, не інакше, — каже жінка і веде Славку городами на бічну вуличку. — Не ходіть туди, бо вас заб'ють, а ви маєте діти. Бувайте здорові, ідіть додому.
   Славка побігла навпростець додому. У ліжку лежав Ромчик — він, видно, простудився, бо мав гарячку. Славка роздяглася і лягла до дитини під перину. Вона тулила гаряче тіло сина до себе і плакала.
  —	Ромчику! Плач зі мною. Нашого тата нема, його забрали.
Ромчику, Ромчику, плач!
   Ростик весь час перебував і навіть спав у Марині, а ті двоє лежали цілу ніч без сну і плакали...



Розділ XII
   Зима в 1939-ім році була дуже люта. Говорили, що то «відкрили границю, і зимно з Росії хлинуло до нас». Не можна було опалити кімнати (Славка з хлопцями жила в одній кімнаті, а друга стояла закрита, «щоби не находило зимно»), хоч дров чоловік Марині заготував досить. Треба було витягати всякі тілогрійки і кожушки, а діти бігали позамотувані у одяг зі старших.
   Не зважаючи на морози, Славка брала теплі панчохи і щодня йшла під «Просвіту» чекати новин. Туди, крім неї, приходили ще й інші жінки арештованих, ставали так, щоб їх було видно з заґратованих віконець, і чекали, що може хтось вигляне звідти. Та, — спільна з іншими, — недоля трохи зменшувала горе Славки. Не тільки вона одна така нещасна, опущена. Серед своїх «товаришок недолі» вона бачила тих, що разом з нею бували у «Просвіті», і жінок польських поліцаїв. Було таке враження, що НКВД виарештувало всіх чоловіків у місті, так багато було тих відвідувачок, правда, не всі ходили так настирливо день у день, як Славка.
   Нарешті одного дня із задротованого подвір'я вийшов вартовий і сказав:

—	Будєм прінімать пєрєдачі.

   Жінки не зразу зрозуміли, про що йдеться. Але потім кмітливіші додумалися, що можна буде приносити до арешту їдження для чоловіків. На другий день кожна жінка вже йшла з провіантом. Славка взяла у термос росіл з курки з макаронами, (зварила зі своєї курки Мариня), хліб з маслом, спекла солодких тістечок, поклала у торбинку яблука, горіхи. Під «Просвітою» не було нікого. Славку побачила одна з жінок, що приходила сюди, і показала їй чергу під арештом у подвір'ї суду — там приймали передачі. Черга була довга, закінчувалася аж за ворітьми. Гулевичева стала в кінці черги і подумала, що треба приходити скоріше, щоб скоріше Юрко дістав той обід. Вона думала, що сьогодні побачиться з чоловіком, нагодує його, поплаче, а він, як завжди впродовж їхнього спільного життя, скаже: «Славуню, то не страшно. Зроблять слідство і випустять мене, бо я нічого каригідного ніколи не робив».
   Черга поволі посувалася, а що нікого знайомого не було, Славка пустилася у спогади. Якими ясними, безжурними, сонячними видались їй роки, прожиті з чоловіком. Вона не пам'ятає, щоб він хоч раз за весь час підвищив на неї голос або хоча б показав, що йому не подобається те, що вона робить. Він ні разу не пішов з дому до канцелярії, щоб не попрощатися з нею, не поцілувати її. Коли вона спала, чи «мала міґрену», він ходив на пальцях і все змазував завіси дверей, щоб не скрипіли і не будили її. Він купив їй золотий годинник, золоту браслетку, кульчики, пер-стені, дорогі брошки. Він тішився, коли вона шила чи купувала нове вбрання, коли робила «ондуляцію».[завивка]
   А що ж вона? Вона не цінила того, що за ним вона була як за скалою, що він — її опора, опіка, захист. Що мусив відчувати він, коли бачив і знав, що вона зраджує його? Скільки сили волі коштувало прикидатися, що він нічого не розуміє і прийняти чужу дитину за свою! Боже — думала Славка, — ти караєш мене. Ти зробив мене нещасною, щоб я зрозуміла, яка я негідна. Але за що, за що карати його? Він же як святий, він, як сказала колись Ірина, «ангел». Чому він має мучитись, мерзнути, голодувати у неволі?
   А вона ж навіть не попрощалася з ним, коли їхала до Львова шукати любовника, (так!), а його в той час арештували!!!
   Черга підходила. Славка побачила, що жінок зовсім не пускають у приміщення — просто є маленьке віконце, у яке передають провіант.
   Одна знайома йшла сплакана з торбою їдження назад. Славка запитала, чому не прийняли у неї передачі.
   — Мені сказали: «Здесь такой не значітся». Що то є? Чому не значиться? Чи вже його розстріляли?
   — Та що ви, пані, — заспокоювала її Славка, — та ще ж не було суду!
   — Якого суду! — застогнала знайома. — То суду не буде. Вони стріляють без суду! — і пішла, спотикаючись, геть.
   — То що? Я не побачу, виходить, Юрка. Не нагодую його?
Суду не буде?.. Як же так?
   Ще три жінки перед нею. Вона заглядає з-за плечей і бачить в глибині за віконцем військового, який приймає передачі: «То, певно, треба на торбі написати, кому призначено пакунок. Вона обертається і питає, чи хто не має олівця. Ніхто в черзі не обзивається. Славка розглядається і бачить під ногами серед снігу куски цегли, схиляється, виколупує примерзлий кусочок і пише на торбині «Гулевич Ю.».
Дочекалась черги. Військовий у глибині питає:
— Как фамілія?
— Гулевич, — відповідає Славка і чекає.
   Той гортає зошит, шукає, говорить: «Голіта, Гупало — нєт, Гулевич не значітся».
   Славку якби хто вдарив чимось тяжким по голові. Хоче щось питати, говорити — не може. Голос з глибини за вікном вже котрий раз повторює «слєдующий», а вона не може відійти, не може зробити кроку. її відсуває «слєдующий», вона ще стоїть, а потім починає бігти, біжить як сліпа, вибігає з подвір'я суду, біжить вулицею вниз і падає. Торба летить далеко від неї, з торби випадає термос, а вона лежить навзнак і ніяк не може встати, її піднімає та жінка, у якої вона недавно сиділа на подвір'ї на колоді.
   — Ідіть, пані на стацію. Вашого чоловіка везуть на Сибір,
вночі вивезли ціле авто людей.
— Куди? Куди мені йти?
   — На залізничну стацію. Мій чоловік там робить, він бачив, як арештантів ладували у товарні вагони. Вони там ще стоять, бо нема локомотива.
— Але там є Юрко? Його не розстріляли?
   — Ні! Мій пізнав їх, бо дивився з вікна будки. Вони в останнім вагоні, на самім кінці. Йдіть, може його ще побачите.
Жінка підняла торбу, взяла термос і дала Славці:
—	Най вам Бог поможе! — сказала і пішла до свого двору.
   Славка не йшла, а бігла. До станції було більше як три кілометри, а треба було перебігти їх якнайскорше, щоби поїзд не від'їхав. «Слава Богу, що живий, що не розстріляли», — не так думала вона, як повторяла здерев'янілим язиком. Бігти було тяжко, бо мешти і снігівці мали високі каблуки, між обцас і підошву набивався сніг, бо надворі пускало, отже взуття було важке і слизьке. По дорозі вона бачила людей, які спокійно ходили собі по місті, деякі зі здивуванням дивились на неї, а деякі знайомі, (таки були ще такі), хотіли зупинити, щось спитати, але вона не відповідала і бігла далі. За містом її огорнула біла пустеля. Дорога була непрочищена, невиїжджена. Виднілись лише два сліди авта (то, напевно, то авто!), і збоку коло них сліди великих чоловічих чобіт. Сніг був високий. Славка йшла колією слідів — бігти тут не могла. Поколювала печінка. У торбі щось калатало. Це калатання не давало спокою Славці. Хоч як було ніколи, зупинилась і рішила визначити, що калатає. Калатало у термосі. Вона відкрутила накривку і побачила в середині куски скла, перемішані з макаронами у тому курячому росолі. «Ще й це!» — подумала і кинула термос у сніг, не закручуючи його.
   Бігла далі. Вже видно хати, чути гудки. Треба швидше. Ще швидше. «Куплю собі якісь мешти на низькім обцасі» — думала і бігла далі. Знов зустрічні селяни здивовано проводили її поглядом, але ніхто не зупиняв. «Добре. Тут знайомих нема».
  Ось і станція. Вона перебігає будинок через «wejscie» і «wyjscie»[вхід і вихід] (ще по-польськи) і стає біля торів. Ніде поїзда не видно. «Від'їхав!» — рішає розпачливо, та враз пригадує, що залізничник бачив арештантів з вікна будки. А де будка? Ага, аж там! Там справді стоїть кілька вагонів на бічній колії. Вона біжить, знов спотикається, мало не падає на перехресті рейок, зупиняється і вже повільно йде до вагонів.
   Вагони товарні, мають по одному маленькому заґратованому віконечку. Біля кожного вагона вартовий. Як Славка боїться їх — тих жорстоких, бездушних енкаведистів! Але мусить підійти, спитати.
   —	Пане товаришу, — починає і затинається, — тут десь має бути мій чоловік.
Вартовий дивиться на Славку згори вниз:
— То заборонено побачення...
   — Пане товаришу, я вам заплачу, я маю гроші. — Риється у кишені футерка.
   — Та не нада, гражданко, — каже вартовий. — Я попробую так: може ви викличете його через вікно.
   Говорить українською, домішуючи деякі російські слова. Має худе молоде лице і біленькі руки. «Якийсь інтелігент і ... українець», — думає Славка і запитує довірливо:

— То як ми то зробимо?
— Ви ідіть під вікно і кличте по імені, а я — наче ні при чому, буду стояти біля дверей.

Славка біжить під віконце:
—	Юрку! Юрку! Гулевич! Гулевич!
У заґратованому віконці появляються якісь голови.
—	Хто? Хто? — кричить один з арештантів.
—	Чи є там Гулевич? Адвокат Гулевич?
Пауза...
   —	Є, є! — відповідають, і за якийсь час Славка побачила його.
Вона залилася слізьми і, схлипуючи, говорила:
—	Юрцю, Юрочку мій, татуську дорогий, найдорожчий!
Гулевич дивився через грати. Вікно було дуже високо і не було видно його лиця, але це був він. Він кричав:
   —	Славуню, ти не плач! Я вернуся, побачиш! А ти пильнуйся, бо ти потрібна дітям, без тебе вони пропадуть.
— Добре! — кричить Славка і перестає плакати.
   — Славуню! Звернись до мого тата і брата Івана, вони тобі поможуть прожити з дітьми. Тримайся Марині — вона добра людина.
— Добре... — повторює Славка і не відриває очей від вікна.
— А я вернуся!
   — Добре... — кричить ще раз, але надходить вартовий і каже кінчати розмову. Він показує на патруль, що наближається від станції:
— Ідіть, громадянко, ідіть, щоби вас не застали.
— Я би хотіла передати харчі — ось ту торбу.
— Добре, давайте мені, я передам. То як фамілія?
— Там на торбі написано. Я хочу вам подякувати.
   — Не нада! Ховайте гроші, вони вам пригодяться. Ідіть додому, а то ще і мені «влетить», — і усміхнувся.
Славка схопила вартового за руку, хотіла поцілувати.
   —	Що ви, громадянко! Не нада. Ідіть, ідіть швидше — от вже патруль недалеко.
Славка глянула на вікно, але там вже не було «голов». Вона повернулася і помаленьку пішла назустріч невідомому.



Розділ XIII
   «Знав, ой знав той хлопець у мундирі енкаведиста, що гроші їй пригодяться!» — думала Славка, рахуючи те, що залишилося з останньої платні Юрка. Ще у кишені футра те, що привезла зі Львова, і все! То не стане на тиждень, щоб купити хліба.
   Досі вона не мала діла з грішми. В дитинстві і молодості грошові справи долагоджував її батько, а у заміжжі — Юрко. Він, правда, все давав їй грошей стільки, скільки вона хотіла, але ніколи не вимагав рахунку за них, і Славка не рахувала грошей. Та й не любила вона мати гроші. Якщо траплявся якийсь більший справунок для неї чи для дому, вона полагоджувала його разом з чоловіком, або брала в кредит, а Юрко потім розплачувався. Навіть продукти у «Центросоюзі» або у різника вона брала «на книжечку», з якою у кінці місяця ішов Меценас, щоби гасити борг. Деяку практику розпоряджатися грішми Славка набула у Трускавці, але і туди привіз її чоловік, він найняв пансіонат і сказав, скільки приблизно грошей вона може витрачати щодня, Щоб вистачило до кінця.
   А тепер вона залишилася сама з тими кількома рублями і дітьми, яких треба годувати. Дотепер це робила за неї Мариня, але так довше не може бути, Мариня не багачка, має своїх дітей.
   «Треба шукати роботи, — рішила Славка, — інакше ми не проживемо. Але поки я піду на роботу, поки мені заплатять, то буде тривати більше як місяць, а до того часу?»
   Славка весь час пам'ятала, що Юрко наказав звернутися за допомогою до Гулевичів, але не могла рішитися піти і так просто просити «дайте!» Досі відкладала вона цей крок з дня на день, але тепер не було куди відкладати. Треба було їхати. їхати, але чим? Фіакри не ходили. Іншого транспорту не було. Гулевичева вирішила йти пішки. Але треба було дістати взуття на низькому обцасі. Вона повитягала все взуття, яке було у неї . — Все меш-ти і на високому... Ромчик, який приглядався тій процедурі і знав, чого вона шукає, порадив: «А ти візьми татові черевики».
   Порада була слушна. Зимові черевики Юрка були, правда, на неї великі, але теплі і не мали високих каблуків. Мариня не дуже схвалювала ту подорож Меценасової (вона і далі називала її так), але порадила взяти по панчосі грубі шкарпетки, а потім обмотати ноги онучкою.
   Славка вийшла рано, бо до парохії Гулевичів було десять кілометрів. Дорога була роз'їжджена, у черевиках було вигідно, хоч час від часу жінка спотикалася, забуваючи, що вони такі великі. Йшла спокійно. Останнім часом вона нікого не боялася, крім енкаведистів, а тих на дорозі не було.
   У селі, яке вона минала, зустріла єдину підводу за всю довгу дорогу, а коло обіду була вже в Гулевичів.
   Якимось сумом повіяло на неї, коли вона зайшла на подвір'я. Вікна кімнати були завішані: «Вони тут мерзнуть», — подумала Славка. А коли зайшла у сіни, то побачила гурт селян, які пошепки говорили між собою.
   У кімнаті на столі поміж свічками лежав отець Петро Гуле-вич, байдужий до Славки і до всіх, хто був у кімнаті. Біля ніг чоловіка сиділа Юркова мати, маленька і непомітна як завжди. Славка помолилася, поцілувала отця в руку, на якій блищала обручка, підійшла до їмості, яка без слів поцілувала її в чоло, а потім пішла до кухні, що була напроти з другого боку сіней. У кухні крутилася вся в чорному Орися. Вона поцілувала Славку і сказала:
— Скоро ви приїхали. Ти знала?
Славка видивилася на Орисю:
— Я не приїхала, я прийшла.
   Аж тепер Орися побачила, що Славка у великих чоловікових черевиках:
— Як то прийшла? А сани? Де сани?
В свою чергу здивувалась Славка:
— Які сани?
   —	Ми ж післали за вами сани, щоб привезли вас на похорон.
Але вони виїхали десь півгодини тому...
— А я вийшла пішки зрання.
— То ви розминулися!
   Тепер Славка додумалася, що ті сани зустріла вона у Підгай-цях, але не припускала, що їдуть по неї. Вона не хотіла признаватися Орисі, що прийшла до них по допомогу. Почала розпитувати про смерть отця Петра.
   —	Як довідалися, що Юрка арештували, — розповіла Орися,
— відразу пожовкли — дістали жовтяницю, а від неї і вмерли.
Якби то можна було привезти доброго лікаря, то може би і врятував, але тепер нема лікарів...
   Потім Орися говорила, яке тепер становище священиків: «Наложили величезні податки на церкву, так що грошей зовсім не маємо, відрізали поле, сказали, що навесну поділять його між селян. Заборонили тримати наймитів. Я мушу робити все сама, бо мама вже не годні».
   Слухаючи це, Славка вирішила, що не буде просити ніякої допомоги. Якби отець Петро жив, то може в нього і попросила би, а Івана вона не знає, та й тут командує не він, а Орися. Такі владні жінки все лякали Славку, отже вона скрила, чого насправді прийшла до Гулевичів.
   Іван плакав щиро за всіх синів отця Петра, бо Данило був під німцями, Степан не знав про смерть батька, а Юрка повезли у далекий Сибір.
А про його жінку і дітей ніхто і не думав...
   З похорону Славку відвезли саньми, але відправили з пустими руками.
   Діти чекали на маму у Марині, там і спали вночі. Марині Славка сказала все як було. Та жінка дивувалася:
   — Невже вони не розуміють, що в місті нема чим жити? Навіть не запиталися? Я не можу повірити.
   — Може, то і моя вина. Я нічого не сказала, а їм не до того — у домі смерть.
Мариня не розуміла:
   — Як то? Брата арештували і вивезли, його жінка лишилася сама з дітьми, а вони навіть не спитали, чим вона буде їх годувати?
   — їм не до мене. Сільських священиків притиснули податка
ми, поле парохіяльне відбирають.
   — Ну то що? Таж взимі не відбирають! З того поля ще є поки що в коморі тай якась живність у дворі...
— Заборонили наймитів тримати, — зауважила Славка.
   —	Ет, Меценасова, — ви не бороніть їх. То паскудні люди.
Простий хлоп так з голими руками би вас з хати не випровадив, якби знав, яка вас спіткала біда.
   «Може я справді зле поступила, — думала у безсонну ніч Славка. — Якось не могла просити, гордість не позволяє. А позволяє брати у Марині? А що Мариня? Брат? Сват? Служниця Мецена-сової, а я, не кремпуючись, беру від неї милостиню. І твердо рішила завтра шукати роботу.



Розділ XIV
   Отець Ревуцький не мав синів, а всім дочкам хотів дати належний розвиток і освіту. «Не хочу, щоб були ідіотками» — говорив. Не зважаючи на свій сан, він був людиною підприємливою, діловою, енергійною, працелюбною. Велика парохія (два багаті села) приносила чималі доходи, а крім того отець, пам'ятаючи, що дочок прийдеться вивінувати[дати придане], мав акції нафтопромислу, купував і продавав землю, вирощував і продавав ліс, зерно, худобу, і збив таки чималі гроші, які завбачливо міняв на золото або на американські доляри.
   Дівчат змалку вчили грати на інструментах (фортепіано, скрипці і флейті), учителів музики привозили з міста; а після четвертого класу сільської школи відправляли у Львів до гімназії. Закінчила гімназію і Ірина, але після смерті їмості наділа фартух і зайнялась господарством, не признаючись, що вона освічена панянка.
   Дівчата мешкали в інтернаті сестер Василіанок, але життя там не було таким «монастирським», як гадав отець Ревуцький. По-перше, сестри відвідували світську школу, отже мали добрий контакт з життям Львова. По-друге, закінниці[монахині] не вважали, що дівчат, які на кілька років ввірялися їм, треба робити собі подібними чи послушницями. А що «погоду» в інтернаті чи-нили якраз молоді, то вони дозволяли дівчатам розважатись на свій смак. Отже ті співали світських пісень, вивчали танці, придумували і ставили вистави, вишивали, малювали, годували голубів, вирощували квіти у кімнаті та на клумбах. Деякі приносили «зі світу» книжки і читали ніби «шкільну домашню лектуру», а молоді сестрички-виховательки переважно закривали на це очі. А вранішня і вечірня молитва, недільне богослужіння і час від часу вечірня аж ніяк не перешкоджали тим розвагам.
   У такій атмосфері вчилася Славка перед війною. її сестри — Оля і Соломія закінчили гімназію і були вже паннами на виданні, коли почалася війна. А вона і Надя не встигли закінчити студій. Отець Ревуцький не подарував дівчатам. Як тільки стихли всі воєнні перипетії, він найняв учителя, який підготував дівчат до екзаменів екстерном за програмою учительської семінарії. Дівчата ці екзамени здали у Львові при комісії зі шкільного воєводського відділу і одержали кожна «Swiadectwo o kwalifika-cjach nauczycielskieh»[свідоцтво про учительську кваліфікацію], яке давало, право вчити дітей у початкових класах. Дівчата звичайно ті «Swiadectwa» закинули, а коли повиходили заміж, то зовсім забули, що такі існують.
   А тепер Славка пригадала, що вона має диплом учительки, а отже і право займати таку посаду. Що вона вміє вчити дітей грамоти і рахунків, переконалася, коли помагала Ромчикові засвоїти ці премудрості. Тепер треба було знайти це свідоцтво і проситися на роботу до школи. Порившись у документах, Славка знайшла пожовклий папірець і, не відкладаючи, пішла до української школи. Ішли лекції — нікого не було в коридорах. Вона знайшла канцелярію директора, постукала і на невиразне «можна» увійшла. Вона побачила жінку приблизно своїх років, але велику, повну, з пишним бюстом і підстрижену як всі «совєтки».
Директорка здивувалась і спитала чистою українською:
— Ви до мене?
— До вас. Ви директор школи?
— Да, я. Сідайте, будь ласка.
   Славка сіла у крісло навпроти директорки і дивувалась ввічли вості, з якою та розмовляла з нею. Директорка чекала, а Славка виймала з торбинки жовтий папірчик-свідоцтво і, запинаючись, почала:
   —	Я... я... хотіла би спитати, чи у вас не знайдеться місця учительки для мене? — і подала складений вдвоє папірець.
   Директорка розгорнула листок і, глянувши на нього, усміхнулась винувато:
— То не по-нашому. Я, на жаль, не вмію читати.
— То по-польськи, — пояснила Славка, — це документ, що я закінчила учительську семінарію і маю право вчити дітей,.

   Директорка трохи подумала, ще раз подивилася на листок, а тоді сказала:

— Я таких справ сама не рішаю. Ви мусите іти у відділ народної освіти, там вам скажуть.
А потім якби виправдовуючись додала:

— Я не рішаю кадрових питань, ви мені пробачте.

   Славка була приємно вражена ввічливістю жінки і її чистою українською мовою, так що і не зрозуміла, що їй відмовили. Вона побігла як на крилах до «Народної освіти», яка містилась у лівому крилі маґістрату.

   Тут прийняли її теж чемно. Завідуючий сказав, що вчителі молодших класів до української інколи потрібні, що роботу вона зможе почати з другого півріччя після канікул. Він підсунув Гулевичевій кілька друків, які їй треба заповнити. Славка витягла з торбинки «вічне перо» Юрка і сіла заповняти анкети.
Тут була «Заява» (я така-то... прошу зарахувати мене вчителем), «Автобіографія», «Дані про освіту і стаж» і ще кілька паперів. Славка скоро заповнила всі анкети, підписалася, доєднала до паперів свій диплом і подала завідуючому. Він нашвидку оглянув їх і сказав: «Прийдіть за три дні».
   Дуже радісно розказувала Славка Марині про свої успіхи і вже уявляла собі, як щоранку буде йти до школи разом з Ромчи-ком, а Ростика буде лишати у Марині. Вона переглянула свої зимові сукні, витягнула два нові светри, щоб хоч би два рази на тиждень міняти одяг. Дітям так буде навіть цікавіше (тим дітям, яких вона буде вчити). «А три дні, — думала Славка, — це тому, що якраз Святий Вечір і два дні Різдвяних Свят... Треба щось спекти дітям!»
   Вона відразу побігла до Марині і сказала про свій намір напекти солодкого.
   — Меценасова, не можна! Спечемо солодку струцлю, може
навіть дві, а цукру витрачати не треба. Бачите, нічого не приво
зять до склепів, бо йде війна з фінами, кажуть, що і чоловіків
скоро мають мобілізувати...
   — О ні, Мариню, я вас не послухаю. Я маю ті голови цукру,
потовчемо трохи у мозьдзірі[подрібнювач цукру, перцю], напечу хоч крухих тістечок для
дітей!
   Мариня врешті згодилася: набрала муки, витягла банку смальцю, принесла яєць, а Славка побігла по цукор. До вечора були готові два кльоші солодкого печива і дві великі святкові струцлі, посипані маком. Варилися гриби, квашена капуста, пшениця на кутю і запарювався мак, коли прибіг Ромчик (всі приготування до свят відбувалися у Марині), і, задихаючись, сказав:
—	Мамцю, ходи, ходи! Тета Ірина приїхала.
   Справді, у вуличці стояли сани, а в хаті була Ірина, яка розпаковувала і ставила на стіл святочні подарунки: свинину, муку, сир, масло, мед і, нарешті, велику різдвяну струцлю. Коло стола підстрибував Ростик.
   Ірина була страшна, чорна, одіта у величезну «бунду», замотана селянською теплою хусткою. Коли вона побачила Славку, почала витирати біленькою батистовою хусточкою з коронкою, яка зовсім не пасувала до її одягу, ніс і одне око. Вона поцілувала сестру в щоку і пригорнула до себе. Цей жест був таким невластивим Ірині, що Славка схлипнула знов, почуваючи себе жалюгідною.
   —	Тут Панотець дещо вам передали на свята, а це..., — вона запхала руку у глибоку кишеню тої страшної свити і вийняла, загорнуті у білу серветку, дві проскурки.
Потім говорили. Ревуцькі дізнались недавно і зовсім випадково, що Юрка арештували. Про те, що його повезли на Сибір, Ірина не знала, але отець дуже побивався, як Славка дасть собі раду з дітьми. Панотця поки що не чіпають, але всіх наймитів він мусив відправити, отже Ірина хазяйнує сама. «Панотець помагає, він , уяви собі, викидає гній з-під корів! До чого ми дожили! Але що зробимо? Лиш би не чіпали! Церква всі гроші віддає на податки, так, що ми живемо тим, що маємо вдома. От, зарізали свиню. Правда, мусіли просити людей помогти. А люди не цураються Панотця. То добра парохія. Але страх ходить по селі, бо трьох найбагатших ґаздів забрали».
— А не знаєш, де наші сестри?
— Ольга і Соломія на Лемківщині опинились під німцями, а Надя виїхала, як тільки совєти перейшли кордон. Вони ж «буржуї» — їх в першу чергу розстріляли би. Та ти знаєш, Василь дуже спритний ділок, він має гроші у заграничному банку, здається у Швайцарії. То вони там не пропадуть.

— А що з їхнім шибом[нафтова вишка], каменицею2 у Станиславові?
— Ясна річ — те все забрали. Але добре, що вони самі врятувалися.
— Чи маєте яку вістку від них?
— Ти що? Таж з-за границі ніякі листи не ідуть. Нічого ми незнаєм, ні де вони, ні що з ними.
   Аж тепер дійшло до Славки, що поламалось життя не тільки у неї. Так раптово і несподівано безліч людей викинуті з колії привичного і шукають собі місце у тих нових незрозумілих обставинах.

Славка схаменулась:
— Ти змерзла з дороги. Я вам зроблю чаю. Де фірман?
— Який фірман! Я тепер сама їжджу кіньми.
   Славка пильно подивилась на сестру. Вона подивляла її мужність, іншими очима дивилась на ту, яку все своє життя недолюблювала за суворість аж до черствості.
   За чаєм розказала Ірині все про арешт і вивіз Юрка, і навіть те, що Юрко впевнений, що вернеться.
   — І, я думаю, незадовго. Він же нічого такого не зробив, за що його можна засудити. А що він був український суспільний діяч, — тож ми не були громадяни Радянського Союзу, і тут хіба Польща могла би мати якісь претензії!
   — Ой, ой, ой! Щось не дуже вірю, що ти скоро дочекаєшся
чоловіка. Як будеш жити сама з дітьми?
   — А! То справа уже налагоджена. Мене прийняли до школи на роботу. Я учителька, ти забула? В понеділок вже починаю працювати!

Ірина усміхнулася якось косо. Тоді встала і, побажавши «Щасливих Свят!», вийшла з хати. Коло саней стояли діти: Ромчик і Маринині дівчата. Ростика вони висадили на сани, він тримав у руках батіг і сидів серйозний — як справжній фірман.
   — Ну, будьте чемні, слухайте маму, — сказала Ірина і поцілувала Ромчика в чоло. Він цмокнув тітку в руку. Ростик майже не знав тети Ірини, тому почав тікати з саней, а дівчата помогли йому злізти.
   — Попрощайся з тетою, — сказала Славка, — і побажай «Веселих Свят!»
   Ростик щось промимрив і, підставивши личко для поцілунка, допитливо дивився на Ірину. Вона ж глянула на те личко, хвилину якби завагалась, а потім підняла хлопчика, пригорнула і поцілувала в щічку.
   А потім за дишель завернула сани, защіпила бунду, перев'язала міцніше хустку, взяла батіг, вилізла на сани і, вже не звертаючи ні на кого уваги, від'їхала.
   Отже свята були багаті. «Значить достаток буде цілий рік» — казала Мариня. Святу вечерю їли у Марині, щоб не плакати за татуськом. На свята діти санкувались, їли солодке, але колядувати не ходили, бо учителі в школі заборонили. Але всі колядували вдома, і у вуличці, де жила Славка, ходили колядники з вертепом і звіздою.
   До «Народної освіти» Славка пішла раненько. Ще двері були зачинені — не було завідуючого, отже вона сіла в коридорі і чекала. Чекала і хвилювалася. Не вміє вона, не привикла сама полагоджувати таких справ.
   В кінці коридора появився завідуючий. Славка встала і чекала, що він пізнає її. Але він пройшов мимо і підбирав ключ, щоб відчинити кабінет. Коли він туди увійшов, Гулевичева трохи почекала, а потім постукала. Не було відповіді. Знов почекала і ще раз постукала.
-Да!
   Завідуючий не дивився на неї. Вона сказала «Добрий день» і підійшла до стола.
   —	Прошу товариша завідуючого (таке звертання вона придумала вдома), — ви сказали мені прийти...
   Завідуючий взяв зі стола складений вдвоє її «учительський диплом» і сказав:
— Місця учителя немає, — і подав їй папірець.
— Як то?... ви сказали... пообіцяли...
— Я повторюю: нема такої вакансії.
— Я ж анкету заповнила...
Завідуючий подивився на Славку і сказав різко, злобно:
— Ви затаїли від нас факти вашої біографії.
— Які?
  — Про це подумайте самі, — взяв трубку телефону, — я занятий, пробачте.
   Гулевичева йшла з кабінету так, якби замість ніг у неї були дві підставки з м'якого воску. Нічого не розуміла. її не прийняли на роботу. Чому? Не підходить польський документ, чи не підходить вона? Чому так змінилося відношення завідуючого до неї?
   Додому вона не могла йти, а треба було кудись дітись, з кимось говорити, чи плакати, чи... Катруся!
   А та якраз годувала худобу: набирала на вила сіно з оборога і несла до стайні. Коли побачила Славку, покинула роботу:
— Славко моя дорога! — і облилась слізьми.
  Вони увійіпли до хати. Катруся підсунула приятельці стілець, а сама тяжко впала на другий. її не можна було пізнати. Куди ділася та «пані Інжінєрова», елегантна, акуратна, все у модній фризурі, з легко підфарбованими губами? Перед Славкою сиділа стара знищена жінка. Руки у неї були порепані і в лишаях. Голова була закручена старою сірою хусткою. Катруся не переставала хлипати, витираючи раз у раз запаскою червоний кінчик носа.
— Боже мій! Що сталося з вами?
— Я нещасна, — плакала Катруся, — нещасна.
Славка встала і взяла руку приятельки у свої руки:
— Що з вашими руками?
Катруся вихопила руку:

— То нічого! То від морозу. Все з мокрими руками виходжу, тай шкіра посідалася. Тяжко мені самій все обійти. Але то дурниця. Але чому він мене так зненавидів? За що? — скривилася від душевного болю, — звідки така ненависть? Чим я завинила?
Я ж догоджаю як можу!
   Славка зрозуміла, що на душевний біль Катрусі накладається ще і фізична втома, і жінка не витримує:

— Я би покінчила з собою. Я не хочу жити. Але — діти! Мої і сестрині. Не можу їх покинути, не можу нікуди втекти з того пекла.
   
  Виплакавшись, Катруся розповіла Славці, що її чоловік зв'язався з «совєткою» — вже вдома не ночує, додому приходить їсти і перевдягтися у чисту білизну. Звіром дивиться на неї і на дітей.
  
 —	Такого знущання, такого приниження ще жодна жінка у світі не терпіла. Я боюся його, тремчу зі страху, коли він приходить, і годую його і обпираю, а він за непідстуджену зупу або невипрасувану сорочку б'є мене в лице..., — знов залилась слізьми.

Славка пробувала радити:
— Я би на вашім місці не варила, не прала, не прасувала...
— Він би убив мене!
  Слухаючи тої жахливої сповіді, Славка подумала, що її доля ще не найгірша. Принаймні ніхто не знущається над нею, не б'єїї. їй було ніяково говорити про свої клопоти, але почала Катруся:
   — Меценаса арештували! Всіх порядних людей арештували, а мого не чіпають, певно, тому, що має за коханку якусь «партєйну».
А як ви даєте собі раду? З дітьми! Чи не голодні?
   — Поки що не голодні, але я хотіла піти на учительську роботу, а мене не прийняли. Чому?
   — То зрозуміло! Ви ж жінка арештованого. То така влада. Якхтось «ворог народу», то і вся родина вже вороги.
   — Боже мій! Який же Юрко «ворог народу»? Ви ж добре знали його!
   — Отаких людей вони якраз вважають ворогами. А ще — вони хочуть знищити українство.
— То поляки нищили, а тепер — ті. А Україна називається.
— Називається...
— Є між ними і українці.
   — Але змоскалені, а на нас дивляться з підозрінням тому, що ми тримаємось свого.
   Тепер Славка сама собі дивувалася, як то вона відразу не додумалася, чому їй відмовлено у місці вчительки. Затуманила та фальшива ввічливість, з якою прийняли її директорка школи і завідуючий.
   А може і не була фальшива. Просто вони не знали, що вона жінка «ворога народу».



Розділ XV
   Катруся порадила шукати іншої роботи. Учитель — то професія, у яку вони не хочуть пускати «чужих». «Підіть до Граб-чука — може він вам поможе».
   І от Славка знову йде до Грабчука, але тим разом офіційно — до його канцелярії. То знов у магістраті; йти туди їй не хочеться, але мусить, щоб не вернутися додому без нічого.
   У коридорі під кабінетом голови міста (години прийому з 10-ї до 14-ї) велика черга. Різні люди знайомі і незнайомі чекають аудієнції. Нема вільних місць. Але ось один із «черговиків» встає і просить сідати. «Це ще за старою звичкою — думає Славка, — тепер то називається «буржуазная вигадка». Вона дякує і сідає.
   Черга посувається поволі. Ще приходять люди, але вже стоять — нема сидячих місць.
   «Як все повернулось догори ногами, — мимоволі порівнює Славка. — Так як співають «Кто бил нічєм, тот станєт всєм!». Хто був Грабчук? Мало хто у місті його знав, а тепер всі йдуть «на поклін», він рішає долю цілого міста. А де ж комуніст Олесь? Чи і в його руках доля стількох людей, чи і до нього йдуть просити, дивляться в очі, кланяються і чекають, що він скаже?»
   Двері кабінету повільно відчиняються, виходить стара жінка зі скривленою шиєю, — Славка її не знає, ніколи не бачила. За нею енергійним кроком виходить Грабчук, недбало затріскує двері і йде коридором, не звертаючи уваги на людей. Хтось з черги біжить за ним:
— Пане голово!
— У нас панів нема! — кидає Грабчук і йде далі.
— Ви будете приймати?
   — Аякже! — так само недбало відповідає він і зникає за дверима іншого кабінету.
   «Я не пам'ятаю, щоб Юрко так відносився до клієнтів, — продовжує міркувати Славка. — Але вони йому платили! — насувається аргумент. — А Грабчуку не платять. Платить «держава» за людей, за нас. То що? Виходить, — «держава» опікується людьми? Виходить».
   Довго нема Грабчука, але всі бережуть своє місце у черзі, ніхто не наважується відійти.
  Славка опирається на спинку крісла, закриває очі. Знову «думи»:
   «Я втратила все: чоловіка, майно, місце у суспільстві. Що я тепер? Людина у черзі до Грабчука. Ніхто не бачить мене, не звертає уваги, хоч тут є знайомі міщани, які були «вдячними клієнтами Меценаса». Скільки справ виграв він і часто «майже за дармо», як сам говорив. Тепер того не пам'ятають. Чому так відступилися від мене — жінки адвоката Гулевича, що славився на весь повіт?
   А може то вони виказують мені своє презирство за те, що знають, пам'ятають мій гріх, моє падіння? Вважають мене розпусницею і злорадно тішаться з моєї біди?»
Вона відкриває очі і дивиться на людей.
   «Ні, ніхто не дивиться на неї, не думає про неї. Всі заклопотані своїми справами, з нетерпінням чекають Грабчука. На всіх обличчях, як би то назвати? — непевність, так непевність», — знов закриває очі.
   «А Олесь? Що він тепер для неї? Тінь! Якийсь привид, що появився у далекому минулому. Чи в такому далекому? Та ж місяць тому вона лишила чоловіка і дітей і бігла — летіла шукати його. То чому тепер він так віддалився? Так зник? Чи він теж забув, викреслив її з пам'яті, серця і свого життя? «Зв'язався з якоюсь совєткою»?»— як говорила Катруся про свого чоловіка. Так, видно так, бо інакше приїхав би хоч подивитися... хоч здалека. А їй тепер байдуже! їй треба роботи, щоб принести додому гроші і не жити з милостині».
Рипнули двері. Коридором наближається Грабчук, вже тепер трохи дивиться на людей. Зупиняє погляд на Славці. Проходячи, тикає пальцем у її футро:

—	Зайдіть!
   Здивована Славка зривається і йде за головою. Він сідає за своє бюрко, а вона стоїть напроти і відразу говорить:
   — Я би просила... Помогти мені... Знайти якусь роботу. Я не
маю грошей, з чого жити... Діти... бо знаєте.., — незв'язно пояс
нює.
   — Є місце в молочарні. Будете приймати від людей молоко,
виписувати квитанції і записувати, хто скільки приніс.
Славка відповідає без надуми:
   — Дуже дякую, що ви мені помогли, бо, певно, згинули би з
голоду... — і заплакала.
   — Ніколи держава не допустить, щоб хтось залишився без
засобів до життя! — і додав повчально, виписуючи якийсь папірець: — Ми не панська Польща!
   Те пояснення Грабчука відразу осушило сльози Славки. Вона схопила папірець, уточнила, куди іти, ще раз подякувала і відчинила двері кабінету. У кабінет відразу втиснувся «слєдующий», як говорив енкаведист, що приймав передачі у в'язниці. Славка йшла, а за нею йшов невдоволений шепіт, що її прийняли без черги. Вона зупинилася, бо треба було сховати папір у торбинку і почула:
— Перше панували і тепер панують!
— її чоловіка забрали, — другий голос.
—	Ая? — здивовано перший голос.
Це на її адресу.
«Невже люди у місті так ненавидять мене, нас? Перше всі чемно кланялися, усміхались. Перше...»
   З того часу життя Гулевичевої виглядало так: вона вставала раненько (ще було зовсім темно), варила дітям кашу на сніданок, лишала ключі Марині, а сама бігла до молочарні аж на другий кінець міста, забираючи з собою два літри молока від Марині, бо поставки молока були обов'язковими.
   Молока здавали мало. Корови ще не телилися. Але треба було сидіти і чекати. Славка приносила з собою волічку[вовняні нитки] і в'язала теплі шкарпетки дітям і собі. Волічки мала досить — накупила ще тоді, коли вони з Катрусею займались рукоділлям. Катруся не приносила молока, видно, її корови ще не мали телят. Приходили деякі знайомі, дехто питав за чоловіка — чи нема вістки, чи не пише, де він. Вістки ж не було. Коло обіду привозили санками молоко з ближніх сіл. Воно було позливане у бляшані бідони, обкладені соломою, щоб не замерзло. Славка виписувала квитанції, зливала молоко у великий збірник, з якого трубою воно стікало до маслозаводу, що був у тому ж будинку, але з окремим виходом у друге подвір'я.
   Коли Гулевичева дістала першу зарплату, відразу похвалилася Марині. Мариня порахувала і сказала:
   —	Не дуже того багато, але все якась копійка є. Бог милосердний!



Розділ XVI
   Чоловік Катрусі вже три ночі ночував дома. На обід приходив тверезий, не кричав, не сварився. Був якийсь неспокійний чи навіть переляканий. Катруся про ніщо не питала, а він нічого не розповідав.
   В той вечір він з'їв вечерю і ліг спати на канапі (він спав там, а Катруся на ліжку), а вона ще довго крутилася на кухні: мила посуд, дещо перепирала, принесла два рази води з криниці, аж тоді лягла.
   Тільки вона задрімала, як у вікно хтось сильно загуркав. Жінка зірвалася на рівні ноги і, не засвічуючи лампи, підійшла до вікна. Не було сумніву — під вікном стояла Славка.
   — Гулевичева чогось прийшла, — сказала Катруся голосно,
щоб збудити чоловіка, але він був уже на ногах. Катруся відчинила вхідні двері, і до кімнати зайшла Славка. Вона вся тремтіла:
   — Мене вивозять, — сказала і розпучливо дивилася на приятельку.
   Та мовчки оглянулась на чоловіка, але він мовчки дивився у землю.
   — Що мені робити? — безпорадно питала Славка. Підборіддя у неї підскакувало, зуби цокотіли. її очі благально пересувались з приятельки на її чоловіка.
— Вас вивозять? Коли? Тепер? — спитала здивовано Катруся.
   — Так, вже стоять сани... Я вискочила з дому... сказала, що йду... попрощатися з мамою... — не може говорити Славка, судорога стискає горло.
   — Як мені помогти вам? Що я можу зробити? — питає Катруся.
   —	Нічого не можете... Я знаю. Але щоб ви знали, що мене вивезли... на Сибір з дітьми... Якби чоловік вернувся... скажете

Кажучи це, Славка задкує до дверей.
— Я піду з вами! — Катруся хапає якийсь одяг.
   — Ні, ні! Ще вас схоплять і вивезуть. То не можна... Не за
бувайте про мене! Катруся виходить зі Славкою з хати, виводить з подвір'я, обіймає і цілує на прощання. Вона стоїть, не чуючи холоду, аж поки Славка не зникає у темряві.
   А Славка, як вийшла на головну вулицю, то зі здивуванням побачила, що міщани не сплять. У вікнах світилося, перед деякими хатами стояли сани, коні били копитами, іржали. Чути було крики, плачі. Що це? Славка наблизилась до одного з дворів і зрозуміла: не її одну вивозять, іде масовий вивіз людей — жителів міста.
—	Що ж! — вирвалось у неї вголос, і вона побігла до дітей.
Мариня була перед хвірткою, Ростика тримала на руках, а Ромчик стояв коло неї.
   —	Не треба було йти, вони всьо в хаті перерили. Той грубий взяв касетку з біжутерією, — каже Мариня.
Славка схопилась за руку:
— Мій годинник!
— Годинник і всьо золото забрав. Попробуйте упімнутися.
Всі заходять у хату. Енкаведисти нишпорять по кутках.
   —	Одєвайтєсь бистро! — кричить товстий, — сколько можна
ждать!
   Славка знаходить черевики чоловіка, обмотує ноги онучами. Підходить Мариня і нахиляється:
— Меценасова, кажіть!
Славка випростовується і питає:
— А де мій годинник?
   Ніхто не відповідає, отже вона підходить до товстого і питає ще раз:
— Тут був мій золотий годинник. Де він?
— Імущество конфісковано! — гримає той.
— Як я прогодую дітей, як конфісковано?
Знову мовчить, а по хвилині:
— Бистрєє, бистрєє!
   Мариня одягає дітей: Ростикові вона дає чоботи своєї дочки на великі вовняні шкарпетки, голову закручує хусткою поверх волічкової шапки. Ромчик у величезному старому кожусі її чоловіка поверх плащика.
   —	Ви не можете їхати у тій шапочці — каже Мариня до Слав
ки, — візьміть мою хустку!
   Славка натягає хустку, діти зі страхом дивляться на енкаведистів.
Вже готові, треба йти.
   —	Мариню, ви візьміть мої речі до себе до хати. Перенесіть,
що можна, — просить Славка.
   Мариня хоче йти в кімнату, але солдат ногою загороджує дорогу і кричить:
— Імущєство конфісковано!
   — Таж там її швейна машина, я позичила в неї, мушу віддати, — благає Славка.
   — їді, бєрі! — дозволяє товстий, — но бистро, будем пломбіровать дом.
   Мариня тягне машинку. Машина Гулевичевої, але треба хоч її спасти. Насилу перетягає через поріг та ставить коло воріт.
   Сідають на сани. Мариня виносить «ручную кладь», яку можна взяти — це торба (мішок) з їжею та дві невеликі подушки і ковдра, звинуті у клунок. У руку вона втискає Славці щось маленьке. Славка розгортає кулак і більше догадується, ніж бачить: золоті кульчики. Вона ховає їх у палець рукавички. Мариня цілує дітей і каже: «Най Пан Біг вас стереже!»
   Сани рушили. За містом догнали цілу валку, що їхала до залізниці. «Вивозять... вивозять... вивозять, — стукало в голові у Славки. Ростик притулився до неї, а Ромчик обіймав брата і її одною рукою, а другою притримував полу старого кожуха, що не мав ґудзиків. Було морозно, вітряно і темно. Всі сани їхали без дзвіночків — видно, велено відчепити їх. Чути було лише порскання коней і плач дитини десь на санях перед ними. «То як похорон, — думала Славка, — то нас живими ховає якийсь Сатана — немилосердна, жорстока, страшна Зла Сила, що може зробити з людьми все, що захоче».
   —	Я змерз, — каже Ростик, і Славка розщіпає своє футро і ховає дитину під полу. Ромчик мовчить. Рука, якою обіймав маму, опускається і ховається у рукаві кожуха.
   На станції все було дуже просто; стояли товарні вагони. Треба було туди вилізти. Славка помогла перше Ромчикові (відкидні сходи були слизькі), а потім висадила до нього Ростика. Ромчик стояв у дверях вагона з Ростиком, а вона взяла клунки і підіймалася у вагон. Клунки були важкі, тягнули Славку вниз, вона не могла лізти по тих сходах — драбині. Ще хвилина, — і тягар стягне її на землю.
«Лєзь, чево стала!» — кричить енкаведист.
   Це, видно, до неї. Треба лізти. І вона карабкається, вхопившись одною рукою за стінку вагона.
   Бере Ростика за руку, і йдуть шукати місця. Лавки — кругом під стінами, але вони вже заняті. Ромчик спотикається об полу довжелезного кожуха. Світить малий ліхтар під стелею, при його світлі знаходять невелике вільне місце на лаві, у кутку вагона.
   Вагон зачиняють, чути як бряжчить залізний засув. Поїзд рушає. Славка сидить поміж своїми дітьми. Вони вже сплять. Тепер вона вже не боїться, вже спокійна. Вона дрімає, перед нею хаотично перебігають похмурі картини тільки що пережитого, а з-за них випливають світлі образки минулого, перемішуються,
тікають, знов повертаються. Славка старається схопити «нитку», щось зрозуміти. Нічого нема, все зникає...
   І раптом перед нею з'являються величезні очі, і в'ялі губи шамкають:
«Od losu nie uciekniesz, pojedziesz daleko, daleko...»
[Від долі не втечеш, поїдеш далеко, далеко (поль.)]