Розділ І

Німецький вояк прикладом автомата розбив зірку та серп і молот на брамі бази «Центросоюзу». Він, як і всі інші солдати, був високий і стрункий. Як інші, мав закочені по лікті рукави гімнастерки. Побіг далі, а за ним ціла ріка таких, як він, у приємних для ока попелясто-голубих мундирах і шоломах, що закривали пів обличчя. Німці не звертали уваги на людей, забігали у хати, заглядали у господарські будинки і гнали далі. Здалеку наближався скрегіт переможних німецьких танків.
Люди вийшли з льохів «Центросоюзу». Після кількох ночей, проведених на мішках із сіллю, прикритих ковдрами і перинами, вони з насолодою піддавалися промінням літнього сонця, що висисало з них сирість і холод сховища.
Катерина разом з іншими проводила очима німецькі танки. Вона бачила у декого сльози на очах, а їй самій хотілось голосно сміятись і співати. Закінчився кошмар радянської окупації, кошмар неволі, а для неї — кошмар приниження. Тепер уже не треба навіть думкою повертатись до пережитого, згадувати чоловіка, який покинув її заради якоїсь Колєснікової — страшної жінки, самого виду якої боялася Катруся. Коханка чоловіка була велика, самовпевнена, з-під вищипаних і намальованих брів проникливо дивились жорстокі круглі очі. Вона грала роль знатної дами: беручи предмети, відчепірювала мізинний палець, щохвилі повторяла «ізвінітє» і «спасіба», але в очах Катерини була простою московською бабою, вульгарною з голови до п'ят. На таку проміняв Катерину чоловік її і дітей, з такою подався туди. Певне, в Росію. Хай! Може там колись пожалкує... Але ні! Навіщо? Вона раз і назавжди його забула і більше не згадуватиме. Він для неї «сплив» з її життя, разом з усім «радянським»... Визволення!
Діти з цікавістю заглядали з-за дерев, що росли при дорозі. Катрусині — теж. Діти! Як легко сказати, як просто було пообіцяти сестрі (і собі), що вона виконає її останню волю. Легко, коли діти малі і перелякані, і сидять по кутках, і треба тільки годувати їх! Але вони ростуть, — кожне зі своїм характером, зі своїми вимогами до життя, — четверо на одні Катрусині руки.
От тепер біля неї найстарша — сестрина донька Зоня. їй уже шістнадцять, і вона зараховує себе до дорослих. Кмітлива і трохи грубувата, вона лякає Катерину, якій на долю завжди випадало коритися. Зоня, як найстарша, змалку верховодить у рідні, робить все по-своєму, не підкоряється нікому. Катерину лякає її непомірне честолюбство. Дівчина не скриває, що хоче бути у всьому найкращою, а коли Катруся обережно гальмує її, може відповісти:
— І ви, цьоцю, за Польщі були панею!

Зоня блискає насмішливо очима і говорить:
— А що? Валиться «широка страна мая радная?» Катерина лише ствердно махає головою, а коли останній танк
проповзає біля них, каже:
— Думаю, Зоню, бомб більше скидати не будуть. Пішов фронт на схід. Люди вже вертаються до хат. Підемо і ми. Клич дітей — будемо заносити речі.
Зоня вміла командувати ріднею. За кілька хвилин усі, обла-довані клунками, ішли до покинутого перед трьома днями житла. Двері хати були виламані. Мусили ж німаки подивитися, чи не заховався де який москаль. Не було помітно жодної шкоди, тільки фіранки вискакували надвір через повибивані шибки.
—  А скрипки нема! — скрикнув нараз Геньо — молодший брат Зоні.
Справді, на шафі, де завжди лежав футляр, була перекинута ваза. Квіти з неї випали, а вода вилилась на підлогу. Геньо зайшовся плачем. Він взагалі був плаксій, вдачею значно м'якший за сестру, але не менш впертий. Особливо це стосувалося музики. Наполіг, щоб тітка записала його у музичну школу, коли ту у 40-му році відкрили в місті, цілими днями «скрипів» (як це називала Зоня) гами і вправи, а для передишки брав пісенник на двох мовах (українській і російській) і безнастанно виспівував, зовсім не реагуючи на Катрусине, іноді гостре: «Ну, та вже досить!» Ціла хата була наповнена тою його музикою, і Катерина ловила себе не раз на тому, що сама наспівує, пораючись у кухні:
«Лежить одинокий в могилі глибокій Матрос Залізняк —
партизан».
Тепер Геньо плакав — вив, не вгаваючи. Катерина підійшла до хлопця:
— Не плач! Війна, — навіть хата від бомб могла завалитися і нас усіх повбивати, а скрипка — то дрібниця!
— Для вас дрібниця, а для мене — ні! — кричав Геньо.
— Скрипку ще будеш мати!
—  То була татова, чеська скрипка! — голосив хлопець.
—  Не плач, я куплю тобі скрипку.
— Ви? — схлипував Геньо. — Не купите! Ви скупа!
— Я скупа? Хто тобі сказав?
—  Зоня! — викрикнув хлопець і вибіг з хати.
Катерина хотіла відповісти щось, але аж по хвилині зрозуміла, як тяжко зранило її останнє слово. Зоня? Зоня вважає її скупою? Вона глянула на вікно, де дівчина разом з братом міняли віконні рами з цілими шибками, які збереглись у коморі. Орест тільки подавав, а сестра енергійно справлялася з завісами, підтягуючись на пальцях. Видно було її голі ноги аж вище колін і до дрантивеньких трусиків з гумками на стегнах. Нежданно жінку охопила ніжність: «Адже це бідне зухвале сиротятко повинно мати все: і нову гарну білизну, і кольорову сукеночку замість тої сірої блузки, через яку випираються молоді тверді маленькі персики. Тато і мама подбали б про це. А вона? Ні, вона має чисте сумління. Просто вона не може дати дітям всього, що їм належиться. Добре, що годує їх. Не голодні ж!»
Роздуми Катерини перервало різке Зоніне: «Змочи віник! Я тобі сказала — змочи віник» — кричала, зіскакуючи з вікна, до сестри Галі, яка, завзято замітаючи, курила на всю хату.
«Так, — подумала Катруся, — надто багато коїться навколо, щоб піддаватись якимсь почуттям, звертати увагу на дрібні образи ».
Вона вийшла на подвір'я. Весь час пильнувала господарства,
—  адже вони з нього живуть. І коли ховалися від бомб, теж кілька раз у день прибігала, щоб кинути коровам трави, а курям
—  пшениці. І тепер збиралася туди іти, коли на подвір'я вбігла її знайома — сусідка ще з тих часів, коли вона жила у місті. Махнула рукою, щоб Катерина зупинилася і насилу проказала:
—  І ваш є там! І ваш є там!
— Хто? — здивувалася Катерина.
— Ваш чоловік. Решту відкопують. Вони під вапном. Ходіть!
—  Що? Що ви говорите?
—  У «Просвіті», в арешті, всі побиті... і ваш. Я вже йду — мого нема, не знайшли...
За тіткою вже стояла Зоня. Вона почула крик на подвір'ї тай вийшла. Дівчина все зрозуміла:
—  Цьоцю, там відкопали побитих у арешті. Там є вуйко. Тепер аж дійшло до Катрусі: він не виїхав з Колєсніковою,
його вбили. Чому? Таж він їм вірно служив. Кохався з москаль-кою. Чому ж тоді вбили?
—  Як, Зоню? Таж вуйко виїхав!
— То може помилка, треба піти подивитися. Катерина стоїть і не знає, що робити.
—  Ходім, цьоцю, я піду з вами.
Заходять обидві в хату, одягають чисту одежу, ідуть.
То був він — любовник Колєснікової — з виколеними очима. Лежав поруч з іншими, побитими, понівеченими, у засохлій крові, болоті і вапні.

По всьому місту чути було цокіт — то готували домовини. За два дні був величавий похорон. У спільну велику яму складено всі домовини, одну біля одної і одну на одній, насипано високу могилу, застромлено великий хрест з сирої берези. Хор співав:
«Ви жертвою в бою
нерівнім лягли
з любові до свого народу...»
Чути було, як заводили матері, удовиці і сестри. Крякало вороння.
Два німці з фотоапаратами вилізли на огорожу кладовища і «цокали».Один з них сказав:
—  «Das ist sehr gut fur die propaganda» (Це прекрасно для пропаганди -- нім.)


Розділ II

— To попід нашу хату вже «кавалери» крутяться? — спитала усміхаючись Катруся.
—  Та то Андрій, — кинула Зоня, скидаючи фартух.
— Та я бачу. То вже йди, бо довго чекає.
—  Він буде вчити мене їздити на ровері! — Зоня вибігла з хати.
Андрій стояв коло хвіртки з ровером. Вони з Зонею домовилися, і він терпеливо ждав, поки вона впорається з хатньою роботою. До хати він не захотів заходити, щоби не перешкоджати. А ще — почував себе трохи ніяково у присутності Зониної тітки, яка, хоч нічого не говорила, з деякого часу стала поглядати якось так, ... не так, як перше, коли він приходив до них бавитися «жмурки» або «хованки». Тоді Зоня була мала, тай він, хоч на два роки старший за неї, але теж ще «шмаркач». Він любив бавитись з Зонею ще з дитинства. Сусіди — батьки мали і поле по сусідству, то разом звозили і сіно, і снопи, а діти вмощувалися високо на обладованому возі, або качалися у сіні на оборозі. Коли батьки Зоні загинули, і Андрій вперше зайшов до знайомої хати, яку заповнила своїми меблями тітка Зоні, він онімів. Таких килимів, дзеркал, фіранок він зроду не бачив.
—  Як виросту, зароблю гроші, то буде в мене у хаті так, як тут, — подумав тоді, і ця думка, як провідна зірка, манила його весь час і не покидала ні вдень ні вночі.
Тепер Андрієві було вісімнадцять, і він потроху заробляв — возив до Львова на продаж сир і сметану, а також самогон, який з буряків гнала його мати. Німці не контролювали ні поїздів, ні ринків, а Шульц, що служив у ляндскомісара, навіть приходив до них додому випити «шнапс»1. Це був товстий добродушний австрієць, що зовсім не розумів мови, але прекрасно порозумівався з людьми. Коли він випив, то співав:
«Trink, trink, Bruderlein, trink! Lafi deine Sorgen zuhaus...»
[Пий, пий братчику, пий! Кинь свої турботи дома -- нім.]

Цей німець дав Андрієві «Bezugschein»,3Ha який хлопцеві за невелику плату видали старенький польський велосипед. Тепер на ньому мала вчитися їздити Зоня. Андрій не хотів признаватися собі, що з деякого часу став інакше дивитися на сусідську дівчину. Ніби вперше побачив її, з золотими блискітками очі та біленькі, трохи нерівні, малі зуби, що так мило показувалися в усміху. Він тепер хотів частіше бути з Зонею, тому сам запропонував: «Навчу тебе їздити на ровері». Тої науки було менше, ніж забави. Зоня падала, Андрій підіймав її, біг за нею, тримаючи ровер за сідло. Зоня оглядалася, сміялася і думала: «Який він шкарадний з тими прищами і мохом на лиці!»
Сьогодні Андрій був більш серйозний:
— їду завтра до Львова шпекулювати, а потім куплю собі меш-ти.
—  Ой! І мені треба менітів. Я до церкви цілком не маю що взути. Хотіла би такі модні, на корках.
—  То проси цьотку, най тебе пустить. За десять-п'ятнадцять яєць можна мати на мешти.
—  Вона не дасть. Каже, щоби я ходила в її мештах, таких старомодних.
— А ти файно попроси...
Катерина таки дала упроситися, і Зоня поїхала з Андрієм на «шпекуляцію». Хлопець поводив себе на базарі як досвідчений крамар. Прихвалював свій і Зонін товар, торгувався. Потім разом купували мешти. Зоня була дуже рада: уявляла собі, як в неділю вона піде в тих мештах до церкви, як всі дівчата будуть дивитися і заздрити...
Неділя вийшла не зовсім така, як хотілося. Мешти були нові, тверді, і треба було великого зусилля, щоби достояти до кінця Служби Божої. А потім Зоня ледве долізла до хати, навіть не усміхнулася Андрієві, що стояв коло плота.


В кухні не було нікого, а з кімнати було чути приглушену розмову. Зоня зсунула свої «диби» і в самих панчохах зайшла у світлицю. За піччю у кутку сиділа знайома жидівка, одна з сестер, які тримали за Польщі у місті кравецьку майстерню. На ній був сірий робочий халат, до якого на грудях була прикріплена жовта зірка. Жидівка оглянулася полохливо, але, побачивши Зоню, заспокоїлась.
—  Пані Галібейова, я вам буду шити що схочете, а ви тільки прогодуйте нас, бо сестра вже опухла, не може навіть ходити, а найменша дитина вмирає.
—  Я не проти, — зам'ялася Катерина, — але, як німці? Що вони скажуть? Я маю четверо дітей!
—  До вас німець мене привів, він у ляндскомісара служить. Він розуміє по-жидівськи і сказав, що ляндскомісар дозволив випускати на день з getto кілька жидівок, щоби заробляли між людьми. То з його дозволу, пані Інжінєрова... Пані Інжінєрова, я вас знаю ще з міста, ви добра душа, ви мене не виженете! Я буду цілий день шити, а на ніч буду йти до getto. Я багато не возьму — троха сироватку, троха варену бульбу...
Катерина мала очі повні сліз. Вона справді давно знала Воль-манову, її донька — така кучерява тоненька жидівочка за Польщі вчилася у одному класі з Зонею. То вони тепер пухнуть з голоду. Отже погодилася:
— Добре. Як Шульц сказав, що можна, то добре. Ви переробите на Зоню деякі мої сукенки, а я вже не дам вам згинути з голоду.
Жидівка встала і почала опускатися на коліна перед Катрусею, а та схопилася з крісла і підняла її:
—  Не треба, пані Вольманова! Я нічого такого не роблю. Знаєте, війна, то кожний дбає за свою шкіру. А проти влади виступати небезпечно. Німці не жартують — вони чужі люди. Не лише на жидів, але й на християн вони дивляться як на худобу. Ви не знаєте, бо вас загнали у getto, що наших українців поарештували за то, що проголосили Україну у Львові. Ніхто тепер не має прав...
Вольманова цілими днями перебувала у Катрусі. Вона перешивала одяг для дітей, а щодня годину спала на канапі у кухні, бо в getto спали на підлозі. їла жидівка разом з усіма, відмовляючись тільки від «трефного», щоби Бог не покарав. У getto Катерина давала їй молока або маслянки, коли робила масло, а також хліба і вареної страви.

Найбільше з домашньої кравчині користала Зоня. Та переробляла для дівчини дорогі польські сукенки тітки, а на зиму і плащик зі стоячим комірцем з кримки. А що Вольманова уміла надати пошитому шик, то Зоня незабаром стала першою елеган-ткою серед молодих дівчат міста. На неї почали звертати увагу хлопці, які понаїжджали з усіх-усюдів. Зоні сподобався блондин, що працював у бухгалтерії староства, але їй не вдалося привернути до себе його уваги. Всю надію вона покладала на виступ у Шевченківському концерті, який готували ветерани «Просвіти», що уціліли. Зоня співала у хорі, але, крім того, зголосилася читати вірш, — треба ж було вийти на сцену самій, — крім того, Зоня пам'ятала свої успіхи у читанні віршів ще у школі. Вибрала вірш «Три шляхи» і старанно вивчала декламацію перед дзеркалом.
Це був великий тріумф. Глядачі викликали Зоню «на біс», вона кланялася, відчуваючи, як мило обіймає її стан широка крайка, і як у світлі рампи міниться золото-червона вишивка на рукавах сорочки. Шукала очима серед глядачів блондина, та його не було. Зате під «Соколом» з хлопцями стояв Андрій і відразу підійшов до неї:
—  Добре хор співав, а ти так файно вірш говорила, — всім сподобалося, — сказав підбігаючи за дівчиною.
Але Зоня не була в настрої говорити з Андрієм:
— Ти чому в хорі не співаєш? — спитала, не повертаючи голови.
—  Я не маю слуху, — ти ж знаєш...
Зоня мовчала. Думала про свій виступ, була задоволена. За нею біг «мізерний» Андрій — зовсім лишній тепер.
—  Чого ти так летиш? — спитав він.
— Я змучена, — відповіла сухо, а коли підійшла до хвіртки, кинула холодне: «Па!»
Рипнула хвіртка, заскрипіли двері. Андрій залишився сам. Передвесняний вітер ніс надію, а хлопцеві було сумно, бо його провідна зірка віддалялася.


Розділ III

Зоню наче підмінили. Коли на другий день після її виступу прийшла сусідка і сказала при дівчині: «Касю! Та Зоня — то правдива артистка», для Катрусі почалося справжнє пекло. У хаті вже ніхто, крім Зоні, не мав ніякого значення. Вимагала постійної уваги до себе, деспотично відносилась до тітки і рідні. Крім того, зовсім перестала займатися хатою і господаркою, і Катерина, коли вся робота звалилась на неї одну, відчула, якою значною робочою силою була Зоня. Безсило спостерігала за дівчи-

ною. Іноді в неї прокидалась ненависть до владної Зоні, вона хотіла — (так!) — вдарити її в лице, але стримувала себе, а потім думала, що добре сталося, бо вона не має права кривдити сироту. Так якось складалося життя Катрусі, що вона весь час корилася людям з сильним незалежним характером. Так було з Галібеєм, так стало з Зонею. «Вічна рабиня», — думала жінка і згадала, як десь прочитала, що люди поділяються на «молоти» і «ковадла». Ото вона і є «ковадло». І жила у постійному страху, що то ще нового придумає Зоня. І вона придумала:
—  Цьоцю, я хочу їхати вчитися.
—  Як? Куди? — злякалася Катерина.
— До гімназії у Львів. Я говорила з Дяковим Славком, — він там вчиться.
—  Таж Славко ще за Польщі два роки вчився в гімназії. Він має тата, має як...
Зоня почервоніла:
— Мій тато казав, що мене буде вчити. Якби він жив, він вчив би мене.
Катерина відчула у серці якби вістря:
— Ти мене не зрозуміла. Тепер війна, непевний час. Дивися, дівчата...
—  Що дівчата? — перебила Зоня. — Ходять по «корзі»? А я не хочу ходити. Хочу вчитися. Не хочу все житя доїти корови і різати січку.
—  Зоню, — пробувала лагідно тітка, — ти ж не ліпша від інших дівчат...
—  Ліпша, багато ліпша. Я вчилась найкраще у класі з усіх предметів. І за Польщі, і за совєтів. Може ви забули, то візьміть мої свідоцтва і пригадайте собі! Чужі люди про мене більше дбають, ніж ви! Славко в неділю спеціально до мене підійшов і питав, чому я «засиділася». Казав, що про мене ніхто не подбає, як я сама не...
Зоня замовкла, бо побачила, як дуже зблідла тітка. Вона присмирніла і сказала спокійніше:
—  Дбати про дітей — то не тільки їх годувати. Зрозумійте, мені треба... вище...
Тоді Катерина не відповіла нічого, а тепер у безсонну ніч знов передумувала цілу розмову. Насувалися різні аргументи, що їх треба було висунути: і що, крім Зоні, є ще одна сестра і два брати, і що їхати з дому, а ще до того Львова, небезпечно, бо такий непевний час, і що вдома нема грошей, щоб оплатити станцію, і ще багато мудрого і переконливого. Сон все не йшов, хоч вже вкотре переказувала «Отче наш» і «Богородице Діво», тож знову верталася до вчорашньої розмови.
Нарешті над ранок, коли блідою плямою виступило на стіні вікно, сказала вголос: «Най діється Божа воля», —і заснула.
Кілька днів по тому Зоня підійшла до тітки:
—  Андрій їде до Львова. Я поїду з ним — подивлюся, де та гімназія. Дайте гроші на дорогу.
—  Не боїшся? — Катруся вхопила торбу і поспішно витягла гаманець.
— Чого? — здвигнула плечима Зоня, — я вже їздила з Андрієм. Він добре знає Львів.
—  То добре, їдь! — сказала тітка і відрахувала «злоті» на дорогу. Не було ж надії відвести Зоню від її наміру.
Львів зустрів Зоню і Андрія дивною пусткою. По всій дорозі від станції, крім них і ще декількох пасажирів, що приїхали у поїзді, не було нікого. У брамі одного будинку стояли якісь дві львівські панюсі і час-від-часу визирали на вулицю як вивірки з дупла.
Андрій вклонився:
— Слава Ісусу Христу.
Жінки відповіли: «Слава навіки» — і заховалися глибше у коридор. Андрій ступив за ними і спитав:
—  Що сталося? Чому так пусто?
Одна з жінок оглянула молодих і уточнила:
— Ви з села?
— З села. — відповів хлопець.
—  Тільки-що була облава.
Про львівські облави розповідали і на провінції. Німці закривали кілька вулиць і міняли людям шкіряні черевики та чоботи на взуття з дерев'яними підошвами. Співалось навіть польську пісеньку:
«A we Lwowie powiadajq, ze angliki' odbierajq Uciekajcie z anglikami, — jedzie auto z «drewniakami» ...»
                          
                           (У Львові повідають,
що «англіки» відбирають.
Утікайте з «англіками»,
їде авто з «деревняками» -- поль.)

Але в цю пору рідко хто носив чоботи, тож Зоня, зрозумівши, що тут щось не те, перепитала:


—  Яка облава?
Друга панюся, що довго мовчки приглядалася Зоні, довірливо прошепотіла:
— Кілька жидів, панєнко, втікло з гета, то їх шукають. Навіть по подвір'ях бігали. Вони по кілька вулиць оточують.
То «панєнко» мило підлестило Зоні. Вирішила ще більше «показатися »:
— І що, прошу пані, не знайшли?
—  Не знати. Може ще знайдуть. Кажуть, — додала ще тихіше, — Митрополит Шептицький жидів під церквою Юра переховує, але німці туди не підуть.
Зоня ще спитала, чи пані не знають, як пройти до гімназії, чим ще раз підтвердила, що вона дійсно панєнка. Панюсі втішилися, що то зовсім близько і ще помахали їм рукою, виглядаючи з брами.
— Бачиш, Зоню, всі Андрії такі добрі, — почав розмову Андрій.
—  Ти про що? — не зрозуміла дівчина.
—  Таж Шептицький — Андрій, як і я...
—  Ага, правда! Чого ті німці так знущаються над жидами? Таж вони такі самі люди.
—  Кажуть, що жиди смердять.
—  Андрію, що ти мелеш? Я з Файгою Вольман шість літ у одній парті сиділа. Вона така чистенька... Все «бульбиники» до школи приносила..
Вона згадала Вольманову і все, що та розповідала. їй стало гірко. Щоб відігнати прикре, вона глянула на Андрія і пустотливо усміхнулася:
— Є така байка чи загадка. Якби заперти у двох кучах в одній телятко, а у другій дуже гарну панєнку, наприклад, таку, як я (Зоня моргнула), і лишити їх так на тиждень, як ти гадаєш, де був би гірший сморід?
Андрій згіршено скривився:
— Що ти таке говориш, Зоню! — А потім накрутив на палець кінчик її коси, підніс до носа і сказав:
—  Ти все будеш гарно пахнути. Зоня зареготала:
—  Андрію, дурний!
Тут вони підійшли до місця, де мала бути гімназія. За низькою залізною огорожею і вузьким бідним запорошеним квітником стояв сірий строгий будинок.
— Це вона! — шалено заколотилося серце, і Зоня відчула, яка вона мізерна проти того загадкового будинку з довгими вікнами. Куди ділися її самовпевненість і рішучість...


— То що, увійдемо? — спитав Андрій, який був зовсім спокійний.
— Та ні! — відповіла дівчина.
—  Чому ні? То чого ти їхала?
—  Боюся...
—  Чого? Ми ж тільки спитати.
«Як то добре мати часом такого «обмеженого колегу!» — подумала Зоня і рушила за ним до брами.

В поворотній дорозі Зоня мовчки дивилася у вікно вагона, але не сприймала мальовничих весняних пейзажів, що мигали за ним. Не чула слів Андрія, який примостився напроти і намагався розвеселити дівчину.
—  Бо і що, — говорив він, — що вже всі класи заповнені і нікого на наступний рік не приймають? Чи то конче треба вчитися? А ще дівчині? Від науки волосся випадає, — не вгавав він, але Зоня передумувала своє. — Ще ніколи не почувалася такою нужденною. Адже мала такі свідоцтва! Але ні на кого не зробили враження ні її оцінки, ні вигляд панєнки. Всі місця зайняті!» — отже назад в гурт «дурноватих» товаришок, що тільки думають про шмати (ганчірки у змісті одяг - гал.) і, спацеруючи, обмовляють одна одну. А вдома — корови, свині, сіно, буряки, жнива і так далі, все «W koiko, panie Macieju»,(без кінця одне і теж - пол) безконечно...
Катерина удавано пошкодувала, що нічого не вийшло з «гімназійних» планів, та насправді була дуже рада. Сподівалася, що Зоня дістала научку і вгомониться. Тільки не так вийшло. Зоня тим більше не бралася ні за яку роботу, позичала книжки, читала в ліжку до другої-третьої години ночі, а потім півдня відсипляла. Часто йшла з дому. Зникала навіть, коли у господарстві було найбільше невідкладної роботи, так що Катруся мусила запрягати до тяжкої селянської праці молодших дітей.
Якраз Андрій з батьком привезли Катрусине сіно і помагали складати його в оборіг, як на подвір'я зайшла по-міському одіта середніх літ жінка і спитала голосно:
— Чи то хата Катрусі Галібейової?
Катерина виглянула з-за наладованого воза і не могла пригадати, де вона бачила це обличчя.
— Ой! Та то ви, пані Катрусю! Як ви змінилися! Ви не знаєте, хто я, не пізнаєте мене?
— Щось... ніби... — Катерина вдивлялася пильно в лице прибулої і враз згадала: «Надя — сестра Славці!»
—  Ну та певно. Ви ж мене пам'ятаєте! Я бувала у сестри. Тепер приїхала спеціально до вас!
Катерина покинула сіно на сусідів і, витерши руки фартухом, запросила гостю до хати. Надя — сестра Славки Гулевичевої, яку большевики вивезли на Сибір, приїхала дізнатися, чи Катруся не чула чого про неї. Совєтську окупацію Надя перебула у сестри на Лемківщині, тепер з родиною вернулася у Станиславів
— там же у них вілла. Мали і свою нафтову вишку коло Калуша, але її зруйновано. Тепер «крутять світом» як можуть: чоловік — настоятель бурси для гімназистів, а вона — міняє речі за харчі. Тяжко тепер у місті.
З-за печі вийшла Зоня із книжкою в руці. Катерина, що не сподівалася побачити її тут, змішалася, не знала, що сказати. Зоня запитала прямо:
—  То у Станиславові є гімназія?
— Є. То якраз хлопці з гімназії мешкають у бурсі, — пояснила Надя.
—  Я дуже хотіла би вчитися у гімназії! Ви могли б зробити мені протекцію?
Надя скривилася:
—  То так... у кожному класі 45 учнів, сорок хлопців і тільки п'ять дівчат. Німці вважають, що для жінок потрібне «Dreimal К»: Kiiche, Kinder, Kirche»,(кухня, діти, церква -- нім.) але наші професори пропхали якось той «дівочий контингент» — не знаю, чи там буде ще якесь місце.
— Наді неприємно було відмовляти.
— Я би помогла харчами. Я того, слава Богу, маю. Я би підвезла. Най би дитина вчилася. Вона здібна — всі кажуть, — просила Катруся.
Коли гостя пішла, Зоня підійшла до тітки, цмокнула її в щоку і сказала:
—  Дякую, цьоцю!
А за три тижні прийшов лист зі Станиславова. Відкрили ще два місця для дівчат у 7-му класі. Зоню приймуть, але мусить здати екзамени. А на квартиру Надя візьме дівчину до себе. За харчі.


Розділ IV

Андрій старанно готувався до Різдвяних Свят. Підстригся, сам виправ і підлатав на ліктях білу парадну сорочку, дістав у Львові чорну пасту до черевиків та випрасував «на кант» гранатові в полоску штани. Треба пасувати до «гімназистки», якої не було вдома 4 місяці — не мала коли їздити, — вчилася. Про Зоню випитував у Катерини, яка кожного місяця возила до Станисла-вова харчі за «станцію». Він знав, що дівчині на перших порах було тяжко, але вчилася по ночах і тепер має добрі оцінки.
Отже приїде, — думав Андрій, — і будуть свята! Ох, які будуть свята! Він постановив собі поцілувати Зоню ніби з нагоди свят, тому попросив у Шульца у пляшечку з лікарства трохи «пахни-ла», яким було чути німця, коли приходив до них на «шнапс». Шульц влив хлопцеві трохи смердючої мутно-зеленої рідини, а той заховав її у своє ліжко під сінник, щоби сестра не вихляпала.
Він навіть не припускав, яке велике розчарування готувало йому Різдво. Виїхав по Зоню до поїзда одним конем, запряженим у сани. Зоня, замість привітатися, сказала зі злістю:
— Нащо така парада? Що, я пішки три кілометри не пройду? Він не знав, що відповісти на таке, а що на сани поналізало
ще, крім Зоні, повно пасажирів, то навіть не сидів коло неї, лиш чув, як вона там регоче ззаду, а сам невиразно відповідав старому вуйкові з Козини на дурні питання: чи він тепер виїздить по пасажирів і скільки бере за дорогу.
Зоня зіскочила з саней перед містком, і поки сани звернули у вуличку, вже була під своєю хатою. Навіть не оглянулася. А на другий день було ще гірше. Зоня не показувалася з хати до обіду, а після обіду вийшла тріпати на снігу хідники. Андрій підскочив до плота:
— Сервус, Зоню! Що робиш?
— Та видипі, що тріпаю.
—  Може помогти?
— Я сама. Того небагато. А ви вже маєте ялинку?
— Ялинку? — зам'явся Андрій, — ми ялинки не ставили...
— То що, вже в лісі нема смерек, що і ви не ставили, і Генек не постарався?
—  Певно є. Якось не подумали.
—  Я то виджу. То треба, щоби я нагадала! — Зоня скрутила доріжки і пішла у хату.
Андрій трохи постояв, а за хвилину вже був у сусідів. Зоня розстеляла з Галею коци, отже він став на порозі:
—  То може би я запряг, і ми би поїхали по ялинки?
—  В останню хвилину, — сказала злобно Зоня, — але краще пізно, як ніколи. Запрягай!
Хлопцеві не треба було повторяти. Запряг коня, вхопив сокиру, під'їхав під сусідську хвіртку. З хати вийшов (замість Зоні !) Геник. Треба було змиритися. Оглядаючись на хату, Андрій вйокнув. І коні пішли.
Так що були ялинки, була Свята вечеря, як щороку, а Андрій не міг знайти собі місця. Свята були морозні, білий свіжий сніг оновив світ, а Андрій тинявся попід хатою — виглядав Зоню. А вона зовсім не виходила. На третій день хлопець вирішив попробувати щастя востаннє. Зайшов, як звичайно, не стукаючи, до сусідів. Зоня лежала на канапі в кухні, гризла медівники і читала. Нетерпляче кинула:
—  Ти б хоч постукав.
Це знову ніби «заткало» Андрія. Він хвилину постояв, а потім сказав удавано весело:
— Бо хлопці з дівчатами збираються на коляду, то я прийшов запитати, може підеш?
Зоня заклала сторінку олівцем:
—  Чому ні? Піду.
Андрій був невимовно радий:
—  То я зайду по тебе.
Він прийшов, як тільки стемніло, виелегантуваний і напахче-ний. Зоня голосно втягнула носом повітря коло нього і здивовано покрутила головою. Що означало це насправді — схвалення чи осудження, Андрієві так і не вдалося дізнатися ніколи. Вийшли з подвір'я і попрямували під «Сокіл», де мали зібратися колядники. Там вже стояли окремо групи дівчат і хлопців. Зоню відразу обступили дівчата, а Андрій хоч-не-хоч приєднався до хлопців. Один з них сказав ущипливо:
—  Але Андрій вклепався в тую студентку!
—  Та певно! Нащо йому прості дівчата. — додав другий. Андрій не знав, куди дітися.
—  Або що? — сказав тихо, — то сусідка...
—  «Ой, сусідко, сусідко, позич мені решітко...» — почав хтось, а всі підхопили. Гуртом ополчилися проти нього, всі до одного насмішливо дивились на Андрія, а Семен, підступаючи до зніче-ного хлопця, спитав:
—  А ти вже з нею... тойво... через пліт?
Як може віповісти молодий хлопець на таку грубу образу предмета його зітхань? Якщо він забіяка, кинеться з кулаками, якщо «бонмотист», відпарує злосливістю образу, а якщо ні одне, ні друге? Андрій був якраз «ні одне, ні друге», — він переважно носив усе в собі, тому перечекавши регіт, повернувся і пішов дорогою вниз — назад додому.
Але сталося несподіване: Зоня відірвалася від гурту дівчат і наздогнала його:
— Андрію, куди ти йдеш?
Подивився у її очі, — на душі стало тепло, — і сказав:
—  Змерз. Трохи посовгаюся, поки всі зберуться.
—  І я з тобою. Бо і я змерзла...
Запхала руку під лікоть Андрія, і він відчув таку блогість, що відразу забув не тільки прикру розмову, але й те, що в місті не прийнято дівчатам з хлопцями ходити «під руку», якщо вони не наречені.
Потім колядували під хатами разом з усіма. Хлопці і дівчата топали від холоду ногами, але було весело: вигукували, сміялися. Зоня трималася Андрія, але коли до колядників приєднався той блондин, витягла руку, витягла надто швидко. А потім у гурті трималася коло того зайди, а потім... він взяв її під руку.
Андрій вже не колядував. Він дивився туди, де була Зоня, і через червону плівку, яка чомусь насунулася на очі, бачив її голову у хутряній шапочці, усмішку і блиск очей, коли її повертала.
— Що, Андрію? — почув поруч, — твоя студентка вже покинула тебе? Добре мала. Нащо їй простий хло" .. О! Та ти, хло', напахтився!
Андрій нічого того не чув. Він дивився, як Зоня і... той пішли разом вуличкою за місто. Не відчував холоду. Навпаки — стало гаряче. Вилиці аж палали. Він розстебнув пальто. Стояв і дивився, як вони ішли стежкою на гору, що височіла над містом.
Пролітав дрібний легкий сніг, пахло ялиною.
Андрій не міг ворухнутися. Вони вже скрилися за сніговими кучугурами, а він стояв. Не відчував і не думав. А коли прокинулася думка, і хлопець побачив, що він на дорозі сам один, почав картати себе голосно:
— Ну що я? Чого стою як стовп? Що, вона мені присягала, чи що? Що я для неї? Брат! А може ще менше... Я ж навіть не поцілував її ніколи, хоч не раз хотів. Дурень! Чому не поцілував? Боявся, що дасть по писку?
Перестав говорити, завернув і пішов дорогою вниз до міста. Навіть добре не бачив дороги, так заслоняла очі та... Хлопець не знав, що це заздрість, яка доводить не раз і до вбивства, і до самогубства, але звідки йому було знати це? Він не читав ні Шекспіра, ні Гете.
Андрій мав підстави обуритися натяками хлопців відносно цнотливості Зоні. Всі пам'ятали, як вона розбила черевиком ніс Багданові С, коли він ще з одним «зухом» (ходили тоді у 7-й клас) закрили дівчат у класі і кинулися підіймати їм спідниці. Тоді Зоня вискочила на лавку і як вцідила нахабі межи очі підбором — пішла юшка з носа і остудила джиґунів. Про це знало ціле місто, бо дівчата хвалилися, а Богдан не ходив до школи зо два тижні, щоб не показати синяка.
Отже Зоня була для Андрія предметом мрій, а не пожадань, хоч, — він не признавався в тому навіть сам собі, — не раз будився серед ночі з відчуттям, що коло нього у ліжку вона, а він обгортає її сильними руками. Тоді він обіймав подушку і, щасливий, засинав.
— Але тепер вона пішла з ним... уночі. Ага! Он яка вона! Вже такого навчилася у гімназії? Видно, правду казали хлопці... А я що? Сусід. «Знає мене напам'ять» — не раз то казала. А він чужий, новий у місті, то з ним цікаво... — проносилося у хлопця в голові.
Зупинився і оглянувся. Не було видно вже нікого, з віддалі невиразно проривалися звуки колядки. Глянув на свої ноги. Жалюгідно виглядали тепер випрасувані на кант штани, до блиску вичищені черевики. Запах кольонської води ставав нестерпним.
Йти додому, поскидати те все зі себе...
І він майже побіг. У місті святкували. За вітриною ресторану руді голови німецьких офіцерів ховалися між величезними буквами напису «Nur fiir Deutsche».(тільки для німців -- нім) У вікнах будинків світилися ялинки, чути було коляду:

«А віл стоїть, трясеться, Осел смутно пасеться...»

—  Найгірше — як мені поступити? Гніватися? Не говорити до неї? Удавати, що нічого не сталося?
Всі міркування Андрія — це були підсвідомі виверти для самозахисту, для того, щоб не визнати, що щось дуже важливе обірвалося, що Зоня вже не вернеться до нього, як не вертаються з того світу. Розсипались у прах омріяні салони з дзеркалами і килимами.
Здіймався хвильками вітер і жбурляв жменьками снігу хлопцеві у лице, якби хотів сказати: «Тобі мало? То маєш ще і це!»
—  Не піду додому, бо не засну! — Андрій вийшов на міст і оперся на поруччя. На магістратській вежі пробила північ, звуки ударів годинника розходились кругами...
У цей час із сніжних сутінків наближалася якась постать. Андрій помітив її, коли зупинилась майже перед ним. Від несподіванки похололи ноги і руки.
—  Христос рождається, Андрію!
—  Славіте, — ледве промовив зляканий хлопець.
—  Чому так пізно, і сам, і не колядуєш?
Тепер Андрій пізнав Петра Козакевича — хлопця десь на п'ять років старшого за нього, якого вже досить давно не видно було у місті. Нещасному здавалося, що то Бог послав в його образі ангела, який може допомогти. І він почав розповідати Петрові все, як було, всю історію своєї любови і розчарувань.

Петро слухав здивовано. «Той кріпкий парубійко, той коренастий міцний хлопець, що аж проситься до бою, так «розкис» через якусь «спідничку»?
—  Гей, Андрію! То тобі такі дурниці в голові? Чи то мало дівчат на світі? І не одна, я тобі кажу, кинеться тобі на шию, тільки свисни. А ти плачеш через якусь зарозумілу гімназистку!
Від таких слів Андрій почав виходити з отупіння, в якому був кілька годин. А кмітливий Петро, побачивши переміну, ще раз сказав:
—  Це така дурниця, повір мені і викинь з голови ті «шури-мури». — А потім спитав притишено: А от що ти думаєш про Україну?
Андрій видивився:
— Я... я нічого... не знаю...
— Не знаєш? То ходи, поговоримо! — і додав з усмішкою, — це напевно тебе потішить!
Взяв Андрія за лікоть, і вони пішли у зимову ніч.
Розділ V
Зі щемом у серці дивилася Зоня за Вольмановою, яка лізла «на чотирьох» поміж кущами, що росли понад самою водою потока. Дівчина сиділа на високому березі на пеньку і ніби читала. Тут за містом не було видно нікого. Акція відбувалася у районі гетто, яке у центрі міста. Там ловили жидів і готували... до чого? Ніхто докладно не знав. Вольманова прийшла до них напередодні і, хоч вже не було що шити, лишилася до вечора, сиділа в хаті, помагала тітці чистити картоплю, а потім попросилася на нічліг. Тітка трохи скривилася, але постелила жидівці у шпихлірі. [комірка - невелике приміщення коло кухні де сплять -- гал.]
Раненько до них прийшов сусід-поліцай, і Зоня чула, як він казав тітці:
—  Катерино! Я тебе попереджаю! Не ховай жидівки, бо, як застануть, то ти із дітьми підеш до ґетта.
— Я не ховаю жидівки, — відповіла тітка. — Чого би я ховала?
— У тебе шила жидівка взимі.
—  Взимі шила, а тепер не шиє...
— Катерино, не бреши. Я тебе попередив!
Він вийшов, тріснувши дверима, а тітка пішла у шпихлір, і Зоня чула, як вона казала:
— Вольманова, ви мусите іти від мене. Був Півторак-поліцай, він знає, що ви тут.

Зоня вбігла у шпихлір. Там стояла Вольманова, маленька, з опущеними руками. Безпомічно дивилася на Катерину.
—  Ідіть через город до потока. Там понад воду ви зможете дійти аж до лісу. У лісі безпечно, там не будуть шукати, — говорила непевним голосом Катерина.
Жидівка послушно вийшла попри стіну на город, а тоді впала на руки і поповзла, ховаючись між кущами аґрусу і порічки, вниз до потока. Зоня з тіткою дивились у вікно.

—  Як ви могли, цьоцю?
—  Що могла?
—  Як ви могли вигнати її?
— А що я мала робити?
—  Треба було її сховати, — дорікала Зоня.
—  Сховати? Де?
— Все-одно. Так люди не повинні поступати, — дивіться, вона як переляканий пес повзе між кущами.
—  Зоню! Що я можу зробити? Німці нас усіх можуть постріляти...
— Я йду за нею! — Зоня кинулася до дверей. Катерина загородила дорогу:
—  Не йди, небезпечно! Вночі було чути стрілянину... прошу тебе, не йди!

Зоня відсунула тітку:
—  Не бороніть. Я і так піду. Не можу лишити її. — (Схопила книжку). — Сяду з книжкою на долині, хоч подивлюся, чи втекла! — і вибігла з хати.
Збігла до потока. Не було видно жидівки, отже дівчина перейшла через кладку на другий берег і пішла вздовж нього. Аж за закрутом вона пізнала, де утікачка, бо, хоч не було вітру, тут і там рухалися гілки, що звисали над потоком. Пішла ще далі — туди, де кінчалися вільхи, що росли над водою. Тепер була видна уже вся довжина річки аж до лісу, і з високого берега можна було бачити, як з-поміж надводних заростів раз по раз виринає сіра грудка і наближається до лісу.
Сіла на пеньок, розкрила книжку, але не читала. Ще перед очима стояв відбиток переляканих очей жидівки, але молодості невластиво довго зупинятись на прикрому. Отже вона глянула на зелень під ногами і помандрувала зором далі по свіжоско-шеній, ніби виметеній, долині, що відбивала вранішнє сонце виблискуючи росою як брильянтами.
Вакації!
Скільки подій пронеслося за минулий рік! Зоня якби вперше оглянулася на них — все не було часу. У гімназії вона була раптово вкинута у зовсім новий для неї світ. Відразу зрозуміла, що товариші по класу — це не «дурноваті» дівчата і обмежені кавалери з їхнього містечка. Тут зібрана якби «сметанка», і Зоня почувала себе дуже мізерною проти них. Товаришки (було їх шість) або не помічали її, або трактували звисока, а хлопці (ті, що звертали увагу на дівчат) з насмішкою. А тому, що вона так мало знала, так слабо орієнтувалася у ситуаціях, не могла знайти іншої лінії самозахисту, як схопитися за навчання. Вона буквально «гризла» науку. А це було нелегко: латини не пробувала ніколи, а німецьку мову знала з радянської школи — тобто не знала. Сипались поточні двійки, кожна з яких ще більше принижувала дівчину. Найгірше — у власних очах. Отже, вона спала по 4 години на добу, засинала над латинськими та грецькими слівцями або німецькою граматикою майже над ранком, — і їй вдалося! Яким тріумфом було для неї півріччя! Ромко Ластовецький, який на початку року сказав з погордою: «Та ти зовсім не знаєш латини», — тепер почав «підкопуватися» до неї, а товаришки стали «помічати» її. Віра К. навіть натякала, що добре було б, якби Зоня підключилася до драматичного гуртка, бо не вистачає дівчат.
Але вона від усього відмовлялася. Тепер, коли бачила наслідки, вчилася з насолодою, а у вільні хвилини, що вже почали появлятися, читала і дивувалася, бо не підозрювала, що люди уміють так думати і так писати. Поступово знаходила своє справжнє місце у суспільстві. Від переконання, що вона найліпша, через тимчасове відчуття, що її місце на дні, вона побачила себе посередині. Не найліпша — це напевно, але не найгірша, бо здатна зрозуміти і використати те, що записали найліпші.
Коли Зоня приїхала на кілька святкових різдвяних днів, побачила все інакше: жалюгідна тітка борсалась з господарством, братик Геник таки дістав скрипку (хоч не чеську!), але виріс з убрання — непропорційно великі руки далеко виставали з рукавів, а штани сягали тільки половини литок, перелякані Орест і Галя, які побожно ловили кожне її слово. Тепер зрозуміла, що всі вони приносять себе в жертву їй — студентці. Це — несправедливо, але це — шлях! О, коли вона здобуде професію (ще не знає яку, але напевно дуже значну!), тоді всю рідню «виведе в люди», а тітку забере з тих «гноїв» — гноїв, що тепер (на жаль) годують всю родину.
Особливо добре почувала себе тепер Зоня серед міської молоді. На всіх дивилася звисока. Побачивши, як «той дурний Андрій», опустивши носа, тікає додому через насмішки хлопців, навмисне взяла його під руку, щоб усі бачили, що вона не думає дотримуватись норм поведінки, встановлених для міста хтозна-коли і хтозна-ким.
Ще один виклик заскорузлим звичаям зробила Зоня, коли самостійно познайомилася (так не було прийнято) з тим блондином, якого нарешті побачила у гурті колядників. Вона підійшла так, щоб бути недалеко від нього, але щоб він її не бачив. Придивлялася. Він стояв сам, майже не колядував. З цікавістю розглядала його профіль, у якому щось дратувало її. Не спускала очей, аж поки він не оглянувся. Подивився на неї здивовано — так якби досі ніколи не бачив. «А може і не бачив», — подумала і посміхнулася мимоволі. Блондин сприйняв усмішку як запрошення до знайомства, без вагання наблизився і став поруч.
—  Звідки у місті взялася така панна? — спитав. Зоня усміхнулася ширше:
—  Я тутешня.
—  То що? Вас дотепер тримали у клітці?
Такий був початок знайомства. Далі все було нетрадиційно як захоплююча пригода. Відділились від гурту, пішли стежкою під гору за місто. Він шанобливо тримав її під руку, раз у раз повертав голову і, усміхаючись, придивлявся до неї з цікавістю. А Зоня, хизуючись дотепністю та начитаністю, почувалася само-впевнено як ніколи. Він розумів кожен натяк, жарт схоплював вмить. Розмова ставала дедалі цікавішою, а час минав. Зоня все жадібніше приглядалася до його обличчя, намагаючись зрозуміти, що в ньому так дразнить її. Сказала жартома:
—  Ті, що там лишилися, думають, що ми тут «крутимо романси».
—  А ми не крутимо? — спитав, став проти неї і чекав.
Зоні було дуже цікаво. Вона ще ніколи не цілувалася з хлопцем. Бачила поцілунки в кіно, читала про них у книжках. Відповіла грайливо:
— А я не знаю...
—  То може... — сказав і легенько доторкнувся її вуст. Гостре, незнайоме досі відчуття, як блискавка, прошило Зоню
наскрізь. Вона не розуміла, що трапилось, тільки бачила, що зникли білі сніжні кочугури, а замість них з'явилися кольорові літні клумби.
На мить їхні губи відривалися від себе, а потім знов зливалися, бо не могли насититися. Падали легко сніжинки і топилися між вустами.
Пробила північ.
— Треба вертатися, бо мама занепокоїться, де доня, — сказав, а Зоня тоді аж призналася, що вона сирота.
Відпровадив її до «мостика», (далі не хотіла), подали собі руки:
—  Я Шура.
—  А я Зоня.
Тільки всього сказали собі на прощання.
Зоня не спала до ранку: без ліку повторяла солодкі поцілунки, а перед очима стояло загадково-дразнюче лице.

Раненько вона пішла до поїзда.
Пережите не блідло і не зблідло від зими до літа. Тужила? Ні! Чекала, чекала літа, коли продовжиться розкішна пригода.
А життя у гімназії ішло своїм порядком. Наздогнавши своїх однокласників, Зоня вільніше розглянулась довкола і зрозуміла, що не всі учні такі мудрі і ідеальні, як їй здавалося спочатку, і знову підняла себе рангом вище, а допоміг їй у цьому Ластовець-кий, який з усіх дівчат «зносив» (це його вислів) тільки її. Він був радий, коли Зоня хотіла списати в нього якусь математичну задачу, і обходилося це, як не дивно, без зверхніх насмішок з його боку.
Бо математику Зоня любила тільки теоретично — цікаво було слідкувати за логікою виведення формул. Та коли приходилось вибирати формулу, щоб вирішити задачу, їй не хотілося мізкувати (Ромко оцінив, що у неї «нематематичний» розум). У класичній гімназії відчувалося, що точні науки посідають другорядне місце. Панували гуманітарні предмети. Тож Зоня «купалася» у «Зів'ялому листі» та «Стражданнях молодого Вернера», тремтіла над «Оргією» Лесі Українки, готувала реферати для студентських конференцій.
Ромко Ластовецький якось намовив її піти в кіно. З ними пішла і дочка пані Наді — Зоніної господині. Йшов німецький фільм з польськими титрами. Програма почалася фронтовим журналом і величезним V (фау) на цілий екран. Одночасно звучало тріумфальне: «Victoria! Deutchland siegt an alien Fronten!»(Перемога! Німеччина виграє на усіх фронтах) — це коли всі добре знали про поразку німців у Сталінграді. Після журналу давали ще один заклик по-польськи: «Pamiаtaj о zbrodni w lasku pod Katyniem!»(Катинь село де НКВД розстріляло тисячі польських полонених) Ті заклики дуже нагадували радянські лозунги, і люди не звертали на них уваги.
А фільм був чудовий. Зоню, яка не була в кіно ще з часів «Ей, вратарь, готовся к бою», вразила мистецька досконалість стрічки.
—  Ті німці уміють робити фільми, — сказала, коли йшли додому.
— Аякже, — це цивілізована нація.
—  Може, — була цивілізована?
— Чому «була»? Вони і тепер «культуртрегери»,(носії культури) ідуть у дику Росію, щоб цивілізувати край.
Зоня здивовано глянула на Ромка:

—  А що означає те «Nttr fiir Deutche» на «kazdym slupie»(на кожному стовпі -- пол.)?
— Тимчасове явище...
«Може й так», — подумала Зоня, але змовчала.
Ніхто з них не думав тоді, як швидко Ромко мав переконатися, хто такі німці.
На Великодні Свята Зоня сподівалася зустрічі з Шурою, але його не було в місті — виїхав кудись, — певне на Волинь, — святкувати у своїх. Правда, від Гані — сестри Андрія, говірливої і всезнаючої, дізналася, що прізвище Шури — Шевчук і винай-має він кімнату у Корецьких на Замлинні. А ще — що Андрія нема вдома вже давно, ще взимі поїхав на заробітки. Останню вістку Зоня сприйняла байдуже, але дуже здивувалася, коли Ганя додала:
— А твій ровер Андрій поставив у вас у коморі. Хотіла спитати: «А хіба то мій ровер?», — але подумала, що Андрій навмисно так сказав, щоби десятилітня Ганя — шалапут не возилася і не поламала його. Але відразу вивела ровер на двір і поїхала по весняному болоті у вуличці, з радістю встановивши, що їздити не забула.
Зоня відірвалася на мить від спогадів, заслонилася долонею від сонця і прищурила очі: вздовж річки — жодного руху, видно, Вольманова щасливо долізла до лісу. Тепер через ліс їй треба добратися до Підгайців. То таке глухе село, що німці туди ніколи не підуть, а люди прогодують кравчиню, та ще таку добру.
Не хотілося вертатися додому. Сонце підлазило все вище, приємно гріло плечі через старенький вилинялий шляфрочок.(халат -- гал.) Обіцяло стільки радості! Чи буде так, як тоді взимі? Чи краще? О, напевно краще. Бо тепло, бо сонце, бо зелень і квіти. Літо!
А весна? І знову згадує Зоня. Згадує весну, що несподівано поламала і погляди, і долі молодих безжурних людей.
Ромка не могла простити Зоні однокласниця Ольга К. Вона була найсильніша у навчанні серед дівчат і вважала, що він, як «примус»(перший учень -- гал.) серед хлопців, повинен належати їй. Одного разу перед лекціями вона почала розмову:
—  То затуркана провінціалка, вона дальше свого носа не бачить.
—  Правда! — підтвердила вожакувата Іванка 3., — я тільки згадала їй про ВСУМ (вишкіл спільноти укр. молоді), літній табір, а вона відразу: «Нема коли, мій табір вдома, я там пасу «курове», — затягнула, наслідуючи селянську вимову.
Зоня зрозуміла, що мова про неї. Не повертала голови, схилилась над зошитом. Чула, як один з хлопців захищав її:
—  Ну, яка провінціалка? Вона не дурна і досить серйозна... Ольга перебила іронічно:
—  То цілком об'єктивна оцінка, Бондарчук? На це вмішався ще хтось з хлопців:
—  Ти що? Підозріваєш Бондарчука у амурах? Таж він аскет! Кілька хлопців хіхікнуло, розмова припинилася. Зоня чула,
що у неї пашать вуха. Не справа в тім, що назвали її «затурканою провінціалкою», а в тім, що говорили це у її присутності, спеціально, і очевидно, провокували реакцію. Ех! Якби вона могла діяти так як вдома! Не могла. Ще не позбулася відчуття меншовартості. Від безсилої люті хотілося плакати, але вона стиснула кулаки, і сльози, що мали скотитися, лишилися під стуленими міцно повіками.
А у класі була звичайна передлекційна метушня. Хто повторяв «слівця», хто доїдав хліб з «масло-медом», а хто розшукував чорнила, щоб налити собі у «каламар»(чорнильниця -- гал.). Підручників не було, отже гімназисти писали конспекти за викладом професорів. А були це справжні професори — всі з ученими ступенями докторів наук, надзвичайно ерудовані, а в своїй галузі — знаменитості.
От тепер першою мала бути лекція професора Ростинського. Це був доктор біології, який свій учений ступень здобув ще за «небіжки Австрії» у Відні. Був дуже старий, сивий, але серед зморшок на лиці світилися пустотливо сині прозорі очі. Не сміявся ніколи, та весь його виклад, все відношення до світу були повні іронії. Це відчувала більшість студентів — та інтелектуальна еліта, що завжди формується у класі:
—  Чому не записуєш, синуню, моїх дорогоцінних слів?
— Я, пане професор, не маю чорнила, — відповідає, встаючи, учень у лляних штанах, що трясуться за кожним його словом.
— Скажи, синуню, мамі, най продасть одно яйце і купить тобі бочку чорнила.(Натяк на «ножиці цін» — шалену дорожнечу продуктів.)
Клас душиться сміхом, хлопець, червоніючи і оглядаючись, сідає, а професор незворушно пояснює закони генетики. Та генетика здавалась Зоні якоюсь поемою. Вона навіть рішила в майбутньому обрати природничі науки спеціальністю. Це так цікаво — вираховувати і спрямовувати спадкові процеси.
Та на цій лекції дівчина слухала розсіяно і записувала неуважно. «Затуркана провінціалка». Та чому? Може тому, що не ходить на спортивні змагання, у театр?
Зоня пригадала, що напередодні Ромко спитав, чи не пішла би на «Шаріку»

[Оперета галицького композитора Яр. Барнича зі стрілецькою тематикою, ставлена у театрах під час німецької окупації.]

у театр. Відмовила. А тепер подумала, що треба піти, щоб доказати, що не «провінціалка» і не «затуркана». Відірвала кусок листка з зошита і написала:
P.! Хочу піти на «Шаріку».  Зім'яла записку і кинула на підлогу коло ноги Ластовецького. Кутом ока бачила, як він весь червоний, як буряк, схилився по папірець.
«Виходить, він «вкараскався» в мене», — здивувалася і пожаліла, що написала ту записку. їй зовсім не хотілося «заводити роман» з Ромком. Не тільки з ним, взагалі будь з ким. Носила в собі той сніжно білий роман з рідного міста і подібні речі вважала профанацією його. Але було пізно. «Alea jacta est».[Кості кинуті (пропало) (лат.)] Кінець-кінців, піти до театру — це не присяга на вірність.
Ромко прийшов по неї аж додому. Пані Надя з двозначною міною оголосила: «До тебе хлопець!» Зоня зірвалася з крісла, хотіла вийти до нього. Але він вже був у кімнаті. Підійшов до ліжка, над яким вона понавішувала на папірчиках латинські прислів'я. Він перечитував їх уголос, а коли дійшов до «Сагре diem»,[Використовуй день.] то засміявся і сказав, що над ліжком повинно висіти «Сагре noctem».[Використовуй ніч.]
Ромко був гостроумний і приємний співрозмовник, але Зоні він не подобався як хлопець. Хоч був високий, як тичка, відчувала у ньому якусь «weiblichkeit».[Жіночність.] Але з його думкою дуже рахувалася.
—  Я сьогодні почула не дуже принадну оцінку моєї персони, — почала «барвисто».
—  Це ти про «провінціалку»?
— А ти чув?
— Не звертай уваги! Ті міські пані бознащо про себе думають. Не знають, що провінція живить націю.
Зоня була заскочена. Він звисока оцінює еліту, сметанку класу? Думала, що він, як міський хлопець, тримається з ними заодно.
— А ти не міський пан? — запитала.
—  Яз села. Мій тато учитель.
— А мій був інженер, — збрехала Зоня, — але загинув. Загинув у катастрофі разом з мамою, і тепер я пасу тітчині «курове». Обоє засміялися. Ромко розговорився:
—  Бігають, вербують у ВСУМ, ставлять водевілі, доказують, що Гоголь — український письменник, а Стендаль — німецький, а логаритму вичислити не вміють і не розрізняють сили і напруги струму.
Те, що він говорив, було для Зоні як мед з маслом, хоч і вона туманно орієнтувалася у фізико-математичних істинах. Отже, Ромко не вважає її затурканою, а що провінціалка, то добре. Тож вона вдячно засунула йому долоню під лікоть. Ромко глянув на неї якось так, що їй стало... недобре. Хотіла забрати руку, але... не випадало, бо він злегка притиснув її гострим хлоп'ячим ліктем. Потім нахилився і поцілував її. Зоня чула, як він невміло стулив губи «в дзьоб» і цмокнув її голосно.
—  Що він знає про поцілунки! — подумала і згадала запаморочливі пестощі тої зимової ночі. Спитала:
— А ми не запізнимось? І вони прискорили крок.
На гальорці у першому ряді вже застали всю гімназійну «пачку». Ольга К. критично оглянула Зоню і промовила голосно»:
—  «Kazda potwora znajdzie swego amatora»[Кожна потвора знайде свого аматора (поль)].
Але Зоню тепер вже нелегко було збити з пантелику, чула за собою Ромка. Вона театрально розвела руками:
— О! То ти можеш бути спокійна за себе! І усміхнулася «солодко».
Ольга, не сподіваючись такої реакції, не знала, що сказати, а Зоня пропхалася навмисне задом перед її колінами на вільне місце і голосно покликала:
—  Ромку! Ходи сідай коло мене!
Ромко теж протиснувся перед колінами Ольги, але вже передом.
Тільки сіли — заграла музика.
Зоня вперше була у справжньому театрі. Але, коли піднялася завіса — відновилося те, що відчувала, коли декламувала у світлі рампи, той особливий піднесено-збуджении настрій, та особлива атмосфера сцени і театру. Приємна оперетка, легкі мелодії і легкі діалоги дозволили відірватись від дійсності, а в антракті Ромко, як справжній кавалер, зафундував морозиво. То був такий, зафарбований на рожево, ледь солодкий сніг у паперових горнятках, але це все одно було святково.
«... Прийде ще час, коли затужиш ти за мною...»
Ромко повернув голову і якось перелякано дивився на Зоню. їй стало холодно:

—  Чого ти так страшно дивишся на мене? Промовчав, ковтнув слину і сказав іронічно:
—  Я тебе боюся. А ти не знала?

Тут раптом обірвалися спів і музика — у партері почувся шум. З балкона було видно, що шуцполіцаї недалеко від виходу з зали обшукують якогось чоловіка, що стоїть з піднятими руками. Почувся шум і на балконах, але він перейшов у мертву тишу, коли якийсь німець гаркнув «ніда».[вниз] Тим часом на гальорку з усіх дверей вбігали німці і зганяли глядачів з місць. Старший скомандував закласти руки за голову і виходити по одному в одні двері, інші входи поліцаї перекрили. Все відбулось так швидко, що хлопці з дівчатами не встигли навіть переглянутися. Зоня йшла за Ромком, якого відразу за дверима розлучили з нею: всіх чоловіків повели коридором, а жінок на сходи вниз до виходу з театру. Театр був охоплений ланцюгом поліціантів, але їх пропустили і хтось з охоронців крикнув: «Weg!»[Геть!]
Зоня вся тремтіла. Опинившись коло Іванки, з подивом встановила, що та зовсім спокійна, навіть задоволена. Взяла Зоню під руку:
—  вказується, ти — боягузка!
Зоня зовсім забула образливе «курове» і спитала, цокаючи зубами:
—  Що то було ? Що сталося?
—  Німчики показують свої ікла.
—  Я знаю, знаю, що вони звірі. Як вони переслідують жидів!
—  Жидів? — засміялася Іванка. — Для них ми всі — жиди, їм потрібен «Lebensraum»,[життєвий простір] то вони очищають його.
—  Що вони зроблять з тими... з хлопцями?
—  Думаю, обшукають і деяких візьмуть як заручників.
—  Яких заручників?
— Вчора коло Надвірної вбили якогось німака, то вони мстять.
—  О, Боже! — тільки змогла промовити Зоня.
Потім цілу ніч переслідувало її тільки одне: «Що буде з Лас-товецьким? Візьмуть його як заручника? Посадять у тюрму? Розстріляють?» Докоряла собі, що була така «суха» з ним, не поцілувала його... Але «буде каяття на світі — вороття не буде...»
Те все вертілося у голові цілу ніч, і то кидало Зоню у холодну дрож, то обливало гарячим потом.
Рано пані Надя не пустила ні своїх дітей, ні Зоню до школи.

Вже було відомо, що відібрали шістнадцять заручників і сьогодні розстріляють їх під синагогою.
Боже, Боже! — молилася Зоня. Хоч би його серед них не було. Він же ні в чому не провинився, навіть симпатизує німцям, то чому має бути жертвою? Потім дізналася, що Ромка серед заручників не було. З гімназистів розстріляли тільки одного — восьмикласника Семигена. Певне тому, що він був з Надвірної.
А за три дні німці привезли ще трьох скатованих хлопців і завершили свою жахливу вендету, повісивши їх коло пасажу.
А Ромка і ще кількох студентів гімназії «культуртрегери» повезли на роботу до Німеччини.
Ті події таким тягарем лягли на душу, що Зоню вже не тішили ні добрі оцінки, ні блискуче закінчення 7-го класу. Все те було, але відійшло у минуле. Тепер канікули. Літо! Воно має бути чудове!
Вже сонце піднялося високо, випило з долини всю вранішню росу і немов казало: « Я липень — місяць квітучих лип і білих лілей. Що може бути солодше ніж суміш їхнього запаху?»


Розділ VI

Місто довго не могло отямитися після розправи над жидами. Хоч людям заборонили виходити з хат, і німці стріляли для постраху в повітря, переказувано собі з уст до уст, що нещасних вели зовсім голими на окописко,2 де попереднього дня жиди з «Judendinst» [жидівський цвинтар] викопали величезну яму. Там їх зістрілювали всіх на купу, а тоді ті ж «юдендінсти» мусіли засипати побитих землею. Потім постріляли і тих, німці поспихали їх ногами в яму і вже самі накидали землі. Казали, що один німець, з білими віями і бровами, сидів обернений спиною до екзекуції та грав жалісливо на губній гармоніці.
Але мертві не стануть свідками, не заступляться за себе, тож життя плило своїм руслом. Треба було крутитися, щоб вижити, бо ставало дедалі скрутніше з хлібом, а картопля на полі ще тільки цвіла. Отже люди продавали, перепродували, міняли і так розподіляли поміж себе те, що лишалося поза «контингентом». Бо німці запровадили обов'язкові поставки провіанту для «Wehrmacht», [німецька армія] але разом з тим старалися поцупити більш ласі шматочки кожен для себе.


Потішаючи себе, що Вольманова врятувалася, Зоня не відважувалася все-таки перших кілька днів думати про зустріч з Шурою. Вона господарювала з тіткою, а у вільні хвилини хапала ровер і гнала за місто. Зі Станіславова привезла собі короткі кольорові шорти, в яких там ходила на гімнастику, і гасала у них на ровері, викликаючи загальне згіршення сусідів.
Нарешті вона рішилася поїхати ровером на Замлиння, де мешкав Шура. Був ранок, отже сподівалася, що зустріне його, коли він йтиме на роботу. Проїхала будинок Корецьких — не було Шури. Коли оглянулася, побачила, що він вийшов з хвіртки. Коло нього йшда якась молода жінка. Зоня завернула і поїхала поволі за ними. Видно було, що розмовляють, а потім супутниця Шури кивнула головою і пішла у бічну вуличку. Зоні конче треба було, щоб він помітив її перший, отже скрутила у провулок, щоб об'їхати і перехопити його. Так і вийшло.
—  Кого я бачу! — усміхнувся мило, — а я вже думав, що ви ніколи не приїдете додому.
Зоня зупинила ровер, стала одною ногою на землю, другу тримала на педалі. Дивилася на Шуру — хотіла бачити предмет своїх мрій після довгого часу і у денному світлі. Чи розчарується? Так, безперечно. У ньому не було нічого надзвичайного: претензійно завите біляве волосся, глибоко посаджені малі сірі очі, дивно викроєні губи, — так, це у них щось є... Але хлопець — як хлопець. Хотіла підкреслити байдужість:
—  О! Сервус! Як справи?
Шура підійшов ближче. Знову той вивчаючий погляд... Знову та усмішка... А кутки вуст так мило загинаються вверх...
—  Добре. А у вас? їздите? Вам добре, а от я — на роботу.
—  Після роботи можна поїздити...
—  А позичите ровер?
—  Чому ні! То коли? О котрій годині? Де? Він, видно, не сподівався таких запросин:
—  Коли хочете.
Домовилися на шосту годину. Зоня прийде з ровером на «горбки ».
На тій зустрічі велосипед був зовсім непотрібний. Спочатку Зоня провадила його, а потім кинула на траву. Сіла, а Шура коло неї. Говорили. Він час-від-часу повертав голову і приглядався їй так... як поблажливо приглядаються дитині — так визначила Зоня те вивчення її лиця. Але це було приємно.
Говорив переважно він: питав, що вона думає робити під час вакацій, казав, що не буде мати відпустки, бо використав весною. Взагалі, розмова була банальна...
Ще б перевірити, чи таке розчарування жде її і... « в тому»...
—  Ви зовсім забули зимовий спацер? — спитав несподівано.
— А ви? — відпарувала.
— О, я не забудькуватий! — Знов повернув голову, усміхнувся, і ті його губи склалися так... Зоня дивилася на ті губи, чула, як вони — ну просто нервують її, — а він легенько обняв її збоку за плечі і почав цілувати. Зоні світ пішов обертом, але сильний запах цигарок, що йшов від Шури, протверезив її. Вона розтулила повіки і побачила, що він цілується з відкритими очима, зовсім байдужими і спокійними.
—  Ага, — пронеслось у думці, — він хоче довести мене до «любовного екстазу», а сам просто «фахово» цілується. О, того не буде!
Встала.
— Добре! Вже треба іти, сонце вже низько. Господарство чекає. Без слів підвівся, взяв ровер і провадив його коло Зоні. Почав
наспівувати:
«Nie placz, Wanka!
Nie placz, glupi Wanka, — Soniczka odeszla?
To odeszia! Naplewat»1.
[«Не плач, Ванька, Не плач, дурний Ванька! Сонічка відійшла? То відійшла! Наплювати]

— Що то за пісня? — спитала.
— To пісня про вас — відповів напівсерйозно.
Чекала пропозиції зустрітися ще, але він мовчав. Коли підійшли до перших хат, сказала:
— Тут наші дороги розходяться. Я піду через кладку. Знову чекала, що попросить зустрічі. Не попросив. Сіла на
ровер, в'їхала на польову доріжку. Обернулася. Він стояв, отже помахала рукою.
— До побачення, Сонічка! — сказав голосно. Ще раз повернула голову, але його вже не було. Приїхала додому зла. Не таким уявляла собі те «рандеву». Не
раз у мріях бачила, як він закоханий, аж непритомний від щастя, спрагло цілує її. А тим часом... Тай хто він? Ні в яке порівняння не може йти його балаканина з тими захоплюючими змаганннями у красномовстві, які точилися між нею і Ромком. Бідний Ромко! Він знав усе, починаючи з логарифмів, а той... «Nie ptacz, Wanka...»
Зоня завзято вичищала стайню, — Геник з Орестом мали пригнати корови. Думала: «Нащо він мені здався? Така «сірятина». Але чому «Soniczka odeszla?»... Навіть не спитав, чи я хочу ще зустрітися. Чому не спитав? Видно, не хоче. Йому не цікаво. Не цікаво зі мною?!!
Вирішила поводитись так, щоб йому було цікаво. Отже, в неділю йде на футбол. Витягає все, що має найкраще зі «шмат», іде з дівчатами. ( А ні одна не може зрівнятися з Зонею. Давно відомо. А тепер ще вона — гімназистка. Єдина у місті, значить на голову вище за усіх!)
А в неділю ніщо не вийшло з задуманого. Вона сиділа з дівчатами на лавочці і бачила, як він прийшов з кількома хлопцями. Зайняли лавочку по другий бік грища.[стадіон -- гал.] Зоня хотіла показати, що не дивиться на нього, а вийшло — навпаки: він ні разу не зиркнув у її сторону, був захоплений футболом і навіть не помітив, що вона тут. Потім швидко зник, бо був ближче виходу, і Зоня знову лишилася переможеною.
А з думки не сходив! Почала тепер згадувати той поцілунок з запахом цигаркового диму і їй здавалося, що він був неймовірно солодкий. Вирішила: «Треба попробувати ще раз. Але вже останній!»
Падав дощ, була п'ята година — час, коли урядовці кінчають роботу. Зоня схопила парасолю і надівала плащик.
—  Ідеш у такий дощ? — спитала Катерина.
—  Домовилися з Віркою, що прийду по книжку, — промимрила Зоня.
—  Могла би почекати, аж перестане, бо дуже ллє!
— А! — махнула рукою і вибігла.
Побачила його здалека. Ішов попри будинки, ховаючись від дощу, перескакував калюжі під ринвами. Заслонилася парасолькою і відхилила її аж коло нього.
—  Сонічка? Куди в таку погоду?
— А ви чому без парасолі?
—  Не подобало зрання на дощ...
—  Ви зовсім змокли.
—  То, може, приймете під парасолю?
Не чекаючи відповіді, взяв від Зоні ручку парасолі, схопив дівчину тісно під руку і вони пішли.
— Я мабуть таки закохана, — подумала Зоня, — інакше, чому б так гарно було іти з ним? Навіть у таку погоду... у таку зливу?
Доходили до будинку, де мешкав Шура:
— То ви мене відпровадили! Чи випадає, щоби «дама»...?
—  То прогулянка, бо на «горбки» сьогодні не можна.
— То може зайдете до мене, я передінуся в сухе і відпроваджу вас...
Йшла до нього. Шевчук винаймав кімнату з окремим входом.

Відчинив ключем двері і запросив Зоню досередини. Дівчина розглянулася по кімнаті:
—  Як у вас непривітно! Треба би якісь прикраси.
—  То, певно, ви принесете, — сказав, скидаючи мокру мари-нарку, — сподіваюся... Вже можемо іти, я вже сухий... — знов та загадкова усмішка.
—  Куди? На такий дощ? Може, він колись перестане.
—  Я думав... бо ви взагалі велика оригіналка: любите дощ, футбол...
—  Ах паскудник! — подумала Зоня. — То ти мене бачив? Чекай, я тобі відімщу!
—  А ви чому на футбол не ходите?
Але він не дав одуритися. Знов посміхнувся поблажливо, а в очах блиснули вогники. Ох! За ту усмішку Зоня готова заплатити навіть своєю поразкою.
— Добре, — сказала, — я вас бачила на футболі. Тепер він, з серйозним видом арбітра, підрахував:
—  Нічия — 1:1. Скидайте плащ і чекаймо, поки перестане падати.
Допоміг скинути плащик, розвісив його, щоб підсихав, підсунув їй крісло, а сам сів на друге як «на коня». Таким чином сиділи напроти себе.
Розмовляли. Про що? Про якісь фрагменти дитинства, про улюблені страви, найкращі квіти і улюблені запахи. Словом, про ніщо. Але сидіти тут з ним — то вже було гарно. А ще дивитися, як солодко усміхається він. Відчувати гостре бажання дотулитися до його вуст хоч кінчиками пальців. Але ні, не можна признатися...
Та Зоні не пощастило. Шура сам все зрозумів. Відважно підсунувся разом з кріслом так, що їх ділила спинка і здалеку діставав її уста. Це не планувалося, але губи Зоні тремтіли.
Дощ припинився, останні краплі відстукували за вікном. Зоня не хотіла, щоб Шура відводив її. Сама верталася у сутінках додому, а світ навколо здавався нереальним.
— Треба дізнатися, чи млин меле, бо вже кінчається мука, — сказала на другий день Катерина. — Ти би пішла, Зоню? А потім ви з Геньом завезли би пшеницю ровером.
Тепер вони з братом верталися з млина. Геньо вів ровер. Зоня сказала, щоб він їхав додому, бо хотіла конче бути сама коло будинку Корецьких. У млині затримались довго — була черга на запис до млива, тож тепер було вже зовсім темно.
Ось його хата. Зупинилася. Зловила себе на тому, що дивиться на його вікно. Воно освітлене, то може побачить хоч його тінь. Постояла трохи і враз почула, що двері з того боку, де його квартира, відчинилися, на подвір'я впала світляна доріжка і зникла — двері зачинилися. «Він вийшов» — подумала. Прихилилася до огорожі і сховалася за кущем жасміну, що розсівав п'янкий запах. Наближався до хвіртки... Ні, не наближався, а наближалися, бо їх було двоє. Він і ще... якась жінка. Хто? Може, то господиня, Корецька? Глибше втулилася у сітку. З хвіртки вийшла, — тепер Зоня пізнала, — Мілька Божейко. Що вона тут робить? Мілька була на 4 роки старша за Зоню, працювала на почті, славилася у місті як «міс краси». Зоня затримала віддих; придивлялася і прислухалася. Його голос:
— У п'ятницю можеш?
—  Добре, але аж стемніє. — Це вона.
Така коротка розмова. Чути стукіт каблуків Мілі, цокає защіпка у хвіртці, знов світляна нолоска на подвір'ї появляється і зникає. Зоня ще трохи стоїть, а тоді пускається бігом додому. У вухах шумить. Згори насмішливо дивиться місяць, який щойно розчистив небо для звізд.
В суботу у місті всі говорили про скандал, що скоївся напередодні. Пізно ввечері коло Корецьких Катрусина Зоня і Мілька Божейко побилися за «Волиняка».
Спочатку говорили, що Зоня вдарила Мільку по писку, а та вирвала їй жмут волосся. Потім подія обростала подробицями. Ніби Мілька кричала, що Зоня безстидно бігає за Шевчуком, бо думає, що він ожениться з нею, а Зоня — що Мілька лазить до нього по ночах. Дехто додавав, що вони називали себе «проститутками» і «гімназистками», а дехто вираховував, скільки раз кожна ходила до Шевчука спати.
Те все через «добрих сусідок» дійшло дуже швидко до Катрусі. Жінка остовпіла. Всього можна було сподіватися від Зоні, але такого — ніколи. Вичекала, коли залишилися в хаті самі, і почала несміло:
— Ти знаєш, Зоню, що я бажаю тобі добра, — вірю, що ти замудра, щоб наробити собі якої біди.
«Про Шуру», — подумала Зоня, а голосно спитала:
— Про що ви говорите, цьоцю?
— Майже ціле місто шумить, що ти... що ти... що ти фліртуєш з тим... Волиняком.
—  Я не... не бачу в тім нічого злого. Адже майже всі дівчата мають симпатії, ходять з хлопцями. Певне так повинно бути.
Катерина помахала головою:
—  То так. Але з ким? Ти не подумала? Що ти знаєш про нього? Може він жонатий?... Якийсь пройдисвіт, якщо не гірше...
— Та, цьоцю, який пройдисвіт! — гаряче заперечила Зоня. — То чемний хлопець і мені подобається!
— А ти знаєш, що кажуть про того «чемного хлопця»?
—  Що кажуть?
— Що він, Зоню, — я мушу говорити тобі все так, як воно є,
—  ночує у себе на квартирі різних «дівчаток», ну розумієш, таких що «пускаються». Як ти зв'яжешся з ним, за тобою така слава піде... вже і так люди говорять... — зам'ялася Катерина.
— Най собі говорять! Мене то не обходить. Я нічого принизливого не допущуся, ніколи! Ні з ким! Я себе занадто шаную. Крім того — не збираюся грішити, — є така заповідь «не чужолож».
—  Зоня зиркнула на перелякану тітку і додала: «То ідеальна любов».
—  Любов? — зойкнула Катерина. Таж маєш у Станиславові повно товаришів, Андрій залицявся до тебе, я б ніколи слова проти...
— А мені подобається Шура!
—  Боже! Ще й «Шура»! Таке радянське ім'я. Може то який «шпєґ»? [шпигун -- гал.]
Зоня голосно засміялася і сказала, що йде пасти корови. Виламала з живоплота прутик, обірвала нижні листочки і вигнала спершу телятко, а потім і корови на долину над потоком.
Тепер треба було обдумати ситуацію. Вчора побилася з Мількою, і про це знають усі. Без потреби принизила себе і «викрила», — адже досі ніхто не знав про неї і Шуру. Шура! Хто він? Чи справді завинила Мілька, чи то він такий, як говорила тітка? Може бути, що він «приймає жінок», адже одну таку він вивів рано від себе. Вона бачила. А ще та Мілька! Зарозуміла ідійотка! Але і він... Тож він тоді вечером спитав: «У п'ятницю можеш?» А Зоні ніяких побачень не назначав. То вона назначала, а він... чемно прийшов на «горбки».
—  Тітка має рацію, треба то припинити! — сказала голосно, почала збивати прутиком нещасні маленькі личка стокроток і відчула, що може обійтися без Шури.
Вночі снився темний прикрий сон: перед хату заїхала бричка, запряжена вороними аж чорними кіньми. Фірман у чудернацькій свиті махав на всі боки довгим батогом, а ззаду, втиснутий у глибоке сидження, сидів Шура, мертво-блідий, і ніби сховався від неї. Бричка проїхала і зникла. Зоня прокинулася. Тяжкий настрій сну не проходив. Лежала і дивилася у вікно. Кажуть, що тільки так можна забути сон.
Минув місяць. Зоня горда була за себе, що змогла викинути ту всю історію з голови, хоч це коштувало неабиякої сили волі. Шура все ліз у голову і у сни. Сон майже все повторявся однаковий, що він відходить, або від'їжджає, а Зоні від того так прикро і страшно, що вона прокидається.
Пасла корови і дивилася на «горбки», де було так гарно. Але минуло. Він зовсім не потребує Зоні. Якби потребував, знайшов би її. За місяць!

«Soniczka odeszla — to odeszla! Naplewat!»

Сонце нахилилося на захід, корови напаслися, — треба гнати. Ще раз дивиться на «горбки». — На прощання. І враз: «Він там є!» — не стільки бачить, як відчуває, і хвиля великої радості затоплює дівчину. За тою радістю вже ні про що не думає, не бачить нічого, тільки його, як збігає з «горбків» до неї.

—  Сонічка дуже гнівається на мене? — бере її руку, цілує. Не забирає руки, хоче, щоб мить тягнулася вічно.
—  Я хотів зустрітися з вами. Мене спіткало горе. Померла мама. Я завтра їду.
Зоня мовчить і дивується, який він інший без тої задиркува-тости, яку знала.
— Я і так виховався при вітчимі, а тепер вже нікого не маю...
— А брати, сестри? — спитала співчутливо.
—  О! Я — одинак.

Ще раз глянула на хлопця. Губи сумно стулені, очі задивлені кудись... Спитала:
—  То коли ви їдете?
— Завтра.
—  То я вас відпроваджу до поїзда. Зрадів неймовірно:
—  Справді?
Йшли до залізниці. Спитав:
—  Коли ви їдете до Станиславова?
—  В кінці серпня.
—  То може вже не побачимось. Злякалася:
—  Ви виїжджаєте зовсім?
—  Та ні, але може прийдеться довше затриматися — там же якесь материнське майно.
— Ага!
—  Не йдіть далі, Сонічка. Тут попрощаємось. Зупинились на пагорбі. Дорога спливала білим полотном вниз,
вдалині видніло село.
—  Aufwiedersehen,[допобачення -- нім.]— сказав і усміхнувся.
— Aufwiedersehen, — відповіла і додала: VergiB-mein-nicht[незабудка] — і, не дуже впевнена, що Шура зрозумів, пояснила:  «То така квітка».
Чекала.

Дочекалася короткого лагідного поцілунка. Потім він пішов білою польовою дорогою, а вона стояла. Час від часу озирався і махав рукою, а потім вже змалів так, що не було видно — оглядається чи ні.
Пустилася бігти. Кричала:
—  Почекай! Я поїду з тобою! Але того не бачив і не чув ніхто.


Розділ VII

Катерина взяла квартиранта у малу кімнату. Зовсім не мала грошей, а на перше вересня треба було дати Зоні до Станиславова. То був урядовець, що організовував добровільний набір молоді на роботу до Німеччини. Тепер у містечку зробили такий центр, у якому записували добровольців з кількох районів, і періодично відправляли у Райх. Квартирант цілими днями сидів на роботі, а вечером приносив півлітру горілки, ставив її у «сальоні» на стіл, пив і провокував на розмову. До стола сходилися всі, слухали, як пан Когут, допиваючи чарку, доказує, що большевики ніколи не вернуться, що відступ німців тимчасовий, — вони тільки підтягують сили, щоб розправитися з москалями. Катерина невпевнено мимрила про американську допомогу совєтам, але він «гарантував», що війну виграють німці. Ось-ось появиться у них нова зброя, про яку ще не чув світ. [Німеччина інтенсивно вела розробки атомної зброї і засобів доставки (ракети VI і безпілотні літаки V), які в 1944 році використала для атакування цілей у Великобританії. Атомної зброї сконструювати німцям до 1945 року таки не вдалося.]
Потім всі разом вечеряли, а по вечері квартирант ішов спати до своєї кімнати.
Зоня того дня робила порядки також і у малій кімнаті. З постелі скинула брудну білизну, а чистої не встигла заложити. Отже пішла після вечері, щоб приготувати ліжко для Когута. Він того вечора більше «чаркував», мав веселі очі і наспівував:

«Бодай ся «Когут» знудив,
Що мене «збаламутив».
Малая нічка, мала,
Я ще ся не виспала!»

Доспівував, заходячи у кімнату, де Зоня підбивала подушки. Вона обернулася і весело усміхнулася. Пан Когут підійшов ближче:
—  Як гарно постелила! — і ущипнув Зоню боляче за грудь. Від несподіванки Зоня опустила подушку на підлогу, повернулася і пішла з кімнати. Близько порога підхмелений залицяльник догнав її і ляпнув долонею по задку.
Катерина бачила, що «щось трапилося» — це видно було по Зоні. Подивилася питально, але Зоня не могла (і не хотіла!) нічого казати. Надто обурив її той випадок. Але з того часу більше не сіла до спільної вечері. А пан Когут кілька разів виходив до кухні, де перебувала Зоня, щоби напитися води або попросити сірника.
За кілька днів Катерина, загадково усміхаючись, спитала у Зоні:
—  Як тобі пан Когут?
—  Що, пан Когут?
—  Ти знаєш, він освідчився.
Зоня злякалася, що тітка збирається заміж:
—  Що значить «освідчився»?
—  Ти знаєш? Він хоче з тобою оженитися.
—  Що ви, цьоцю! Яке «оженитися»! Що ви слухаєте того ба-тяра!
—  Він просить твоєї руки.
—  О, Господи! — Зоня підняла очі до неба, — чи ви, цьоцю, п'яні? Чи той дурний Когут вам запаморочив голову?
Катерина обурилася:
—  «Дурний Когут»? Та такого статечного чоловіка — пошукати. Тобі, може, здається, що він старий, але тридцять сім літ для чоловіка — то розквіт сил.
—  Хай би скільки літ мав — не хочу! Взагалі, я ніякого «за-мужа» не хочу. Я вчуся. Буду здавати матуру. Най він шукає когось іншого і щипає скільки хоче.
—  Що ти говориш, Зоню?
—  А то, що чуєте. Я вам не казала, бо то не варто. Але то обридливий старий розпусник!
Катерина щиро вважала, що кращої «партії» Зоні ніколи не знайти (Когут за освітою — правник), а Зоню все одно заміж віддати скорше чи пізніше треба. Можна би і без гімназії! Отже перейшла до контрнаступу:
—  А той... той Шура — то такий порядний? Ти, певне, за нього заміж збираєшся?
—  Ага! — скипіла Зоня. — Пригадали Шуру. А хто вам сказав, що я збираюся заміж? Може Мілька Божейко? Бо то вона мені таке викрикала. Я їду вчитися. Мені не потрібний ніякий «заміж»... І перестаньте сватати мене!
—  То що йому сказати? Зоня злобно розсміялася:
—  Щоби не образити «ясного пана»? Скажіть, що тепер не пора на весілля, бо вертаються большевики... А ще скажіть, що я пам'ятаю ваш «заміж»!
—  Зоню!
—  Так, так! Скажіть, що я так відповіла.
Катерина подумала: «Я ніколи не мала влади над Зонею», — і підійшла до діжі, щоби замісити тісто на хліб.
— Як воно мені все набридло, — сказала вголос, відкриваючи розчину. — Може Зоня має і рацію, — нащо спішитися заміж!
Щоби менше бувати вдома, особливо вечорами, Зоня тепер ходила на «корзо». Скоро зійшлася з двома дівчатами, що появилися у місті як «практикантки». Галина працювала у аптеці, бо, щоб дістатися на фармацію, треба було мати два роки практики, Надя була вчителька. Обидві закінчили гімназію, відразу вирізнили Зоню серед загалу дівчат, а вона, приймаючи це як належне, наладнала з ними стосунки «на рівних».
Разом прогулювалися, грали відбиванку,[волейбол -- гал.] навіть Надя організувала у себе «приватку», на яку, крім Зоні, не запросила нікого з міських дівчат. На вечоринці були брати Гошовські — тіточні Галини, і Микола Голуб — хлопець з Одеська, що працював у банку і крутився коло Галини.
Хлопці принесли платівку і без кінця прокручували танго «Серед плит старих, немодних», танцювали і накінець вже співали разом з патефоном:
«Будь здорова! — Це вже остання наша ніч...»
Зоні на партнера попався молодший Гошовськии — Богдан. Він мав великий червоний ніс, якого безнастанно обслуговував хусточкою з великим монограмом «Б.Г.». Говорив він також у ніс, але говорив мало. Зате танцював добре.
Зоні не хотілося ні товариства, ні забав. Вона просто забивала час. Час без Шури. Але ні на секунду не забувала, що має його, що він там десь пам'ятає її і думає про неї. Це додавало дівчині свободи і самовпевненості. Товариство визнало її дотепною, інтелігентною і вона дістала запрошення на прогулку до Янова на озера.
Тепер у поїзді по дорозі на Станиславів Зоня згадує вакації. Блідо запам'ятався Янів, озера чи стави з плоскими зеленими берегами, з водними ліліями на плесі. Каяки були двомісні, дівчата знову віддали Зоні Богдана, який вправно орудував веслами, правда, іноді переривав веслування, щоб витерти носа. На середині озера вже не веслував, а віддався виключно цьому улюбленому заняттю. Вони стояли на воді і, коли Зоня думала, яка під ними глибина, ставало моторошно.
Треба було розбалакати партнера-мовчуна, і Зоня почала з того, що любила і знала:


—  Дивіться на той шувар при березі. Як він шепоче від вітру — чуєте? Як у Шевченка.
«Тільки вітер з осокою Шепче: хто се, хто се Сидить сумно над водою, Чеше довгі коси?»
Реакція Богдана була несподівана:
—  І то є поезія? Ті безпомічні віршики? Зоня неймовірно здивувалася і подумала:
—  Чи він нормальний? А Богдан розговорився:
— Українська література? Що то є? Проза — графоманство, а поезія — сільські співанки. Хто не розуміє того, цей або дурак, або провінціал.
«Провінціал». З цим словом Зоня вже зустрічалася, але воно не стосувалося літератури. Отже вона ще раз добре придивилася до Богдана, однак, крім того, що йому більше не була потрібна носова хусточка, нічого особливого не побачила.
— А що є література? — спитала.
—  Достоєвський, Толстой, Пушкін — генії літератури, визнані цілим світом.
— Що він, — москаль? — подумала Зоня, але не сказала нічого.
Зате Богдан розійшовся. Поки не вилізли з човна, не припиняв розхвалювати російських письменників, цитував вірші й прозу, а Зоня навіть не могла дивитися на нього — таким гидким здавалось їй і його ніс, і його промова.
Потім тітка, якій Зоня розповідала дивну історію, пояснила, що Гошовські належать до так званих москвофілів,1 яких чимало серед священичих родин Галичини.
Похвалила Зоню:
— Я бачу, що ти справжня українка. Це мене радує. На жаль, за совєтів, ми мусіли скривати своє українство. Я боялася вам про це говорити, бо ви могли б проговоритися у школі.
Вона обняла і поцілувала Зоню.
Вечоріло. Під'їжджали до Станиславова. Всі-всі події літа зблідли. З собою Зоня везла лише три яскраві спогади: зустріч на «горбках», «спацер» під дощем і «Aufwiedersehen» на білій польовій дорозі.
Поїзд стукотів по рейках, а іскри з димом вертались роями до минулих днів.

У повітрі носилася «тимчасовість». Чи тому, що у матураль-ному класі не можна було дорахуватись кількох хлопців, чи, що директор гімназії — «райхсдойчер»[Люди ненімецької національності, які мали німецьке громадянство.] Витвицький виїхав, передаючи посаду директора професору-латиністу Братціву, — не можна було увійти у нормальний робочий ритм.
У Зоні вже не було проблем з навчанням, і у неї залишався вільний час. Несподівано зацікавилася Зонею Іванка 3. Одного разу вона зайшла на квартиру і запросила на відбиванку до бурси. Команди там були хлоп'ячі, але хлопці, як відомо, завжди раді дівчатам. Зоня не вміла грати, але її вбивче «сервування» викликало загальний подив.
— Яка ти енергійна! — оцінила Іванка і запросила товаришку до себе додому.
Зоня попала, зрозуміла то відразу, у справді панську хату. На стінах було повно картин — творів видатних художників, посеред салону стояло велике чорне фортеп'яно, ніде не було жодних бібельотів — таких невід'ємних атрибутів міщанських салонів. У Іванки були брати, до них сходилася молодь, весь час панував гармидер і піднесено веселий настрій. Іванка акомпанувала до партизанських пісень. Зоня співала разом з усіми:
«Подай, дівчино, руку на прощання Може останній вже раз. Надійшла хвилина — час іти до бою, — Мушу сповняти наказ!»
Вона туманно представляла, хто такі партизани, які закликають: «В ряд ставай, щоб не було запізно». Не уточнила навіть тоді, коли Іванка не витримала і похвалилася пошепки:
—  Мій найстарший брат — у партизанці.
Не було сумніву, що середовище Іванки — це справжня еліта. Ці люди не позували, не хизувалися, — вони просто були такі, найліпші. Зоня поводилася скромно. Відчувала, що тут пиндючитись не може. Бо і нащо удавати з себе хтозна-що? І так завжди «вилізе шило з мішка». Отже вона жадібно прислухалася до розмов і тільки тоді вставляла якесь слово, коли була впевнена, що воно на місці.
Розмовляли про різне, але найчастіше про біжучі події — тож насувався фронт, більшовики вже підходили під Тернопіль. Ті розмови часто переходили у гостре стертя поглядів:
— Не розумію наших батьків нації — вони ніяк не позбудуться германофільства. Схопилися за ту «Дивізію»1. Як можна бути таким короткозорим... — сказав Тарас.
—  То вони про «дивізію «Галичина» — шепнула Зоні Іванка, яка теж брала участь у розмові в ролі спостерігача.
—  А як інакше організовувати вишкіл війська, щоб при розвалі... — опонував Іван.
—  То-то і є. Вони думають, що буде так, як у першій світовій.
—  Чекай! Буде! — іронізував Тарас. Тут підтримав його Славко:
— Німці вже вимобілізували усіх своїх, — навіть чотирнадцятилітніх хлопців, а тепер шукають «гарматне м'ясо» у нас. Хіба не ясно?
—  То який вихід? — спитав ще один хлопець.
—  Повстанська армія!2 — відповів Тарас.
—  А «дивізія» очолить її, — знов Іван.
—  Після того, як німці кинуть її на москалів? Таж звідти, — показав на схід, — суне маса!
Тут один із співрозмовників розказав напів-анекдот, як у 38 році перед війною запитали Меснера,[3.Галицький ворожбит — жид.] які держави будуть змагатися у наступній війні. Він сказав, що будуть битися три сили: раса (це Німеччина), маса (СРСР), каса (Америка). А на питання, хто переможе, відповів: «Маса».
—  А я думаю, що без американської «каси» «маса» не перемогла б.
Зоня тільки переводила погляд з одного співрозмовника на другого і старалася схопити все, — ніби знов читала книжку, але вже книгу про сучасність, яку ще тільки прийдеться записати для нащадків.
Тим часом у місті було неспокійно. Німці, тут і там турбовані «лісовиками», творили спеціальні загони для боротьби з партизанкою. Але східний фронт, який після Корсуня стрімко переміщався на захід, не давав змоги зосереджуватись на місцевих проблемах. Серед вермахтівців, які займалися справами «Distrikt Galizien», ширилася зневіра у справу Фюрера. Більшість хотіла одного — чимшвидше додому.
Пані Надя все частіше повторяла, що, певне, прийдеться виїжджати знов, а у гімназії говорили про крігсматуру.2 Певне, тому і святкові канікули обмежили до тижня.
Тиждень цей пролетів для Зоні як чарівний сон. Йшла до Шури щодня, і було так романтично! Нарешті випили «на брудершафт» чаркою домашнього вина, яке Шура привіз з Волині «спеціально для Зоні». Його вітчим був художник, отже він привіз також мольберт, пензлі і олійні фарби. Малював портрет Зоні. Вона позувала, він клав кілька мазків, потім вона підходила, дивилася на полотно і питала: «То я така потвора?», на що він відповідав: «Так» — і цілував її.
Не треба було навіть поцілунків, тільки присутність коханого хлопця перетворювала просмерджену олійною фарбою кімнату у рай. Зоня дивом дивувалася, що пробула у Шури дві або три години, а здавалося — так мало!
Ніщо не зіпсувало казкових вакацій, навіть тітка, яка перелякано поглядала на дівчину, безсило повторюючи:
— Сподіваюся, Зоню, що ти не наробиш собі біди.
Закохана, замріяна, Зоня вернулася до школи. У тому солодкому чаду і вчилася, і здавала матуру, яку проводили уже в лютому, бо фронт валкувався коло Тернополя. Як тільки склала (дуже добре!) останній іспит, відразу ж обрізала коси, накрутила наніч «папільоти»,[жінки наніч завивали волосся на лоскутки полотна -- гал.] а рано з величезним задоволенням оглянула себе у дзеркалі: «Ото буде несподіванка для Шури!»
Як тільки видали матуральні свідоцтва, без жалю розпрощалася з Іванкою, гімназією, щиро подякувала пані Наді за опіку, чемно перепросила всю родину за «клопіт».
Побігла на станцію, щоби чекати якогось потягу, бо ходили вони тепер дуже нерегулярно.


Розділ VIII

Москалі не давали спати. Як тільки темніло, засвічували над Львовом висячі ліхтарі і скидали бомби. Світло і детонації будили мешканців міста, люди виходили надвір, дивилися у небо і просили Бога...
Могло бути все, бо дорогою через місто сунуло як вдень, так і вночі поповнення для фронту. Ануж совєти схочуть порозважатися на тих «майже дітях», яких везли у пекло війни на схід. А на захід торохтіли ешелони з пораненими, які вже виконали свою патріотичну місію і для слави великої Німеччини віддали руку або ногу...
Те все проходило мимо Зоні. Ця весна не виправдала її сподівань на продовження чудової любовної пригоди. Коли вона після повернення зі Станиславова пішла надвечір до Шевчука, щоб зробити йому приємну несподіванку, то застала у нього у блискучому шляфрочку Наталку, жінку, яку чоловік покинув через її любовні пригоди. Шура, відчинивши двері, дивився на Зоню як на привид, а Наталка поблажливо усміхнулася. Шура промовив:
—  Ви... ти приїхала?
Зоня сказала: «Перепрошую», — і втікла як мокра курка. Картала себе. Цілу дорогу повторяла:
— Більше не переступлю того порога. Нічого мені не треба: ні його, ні його любові!
Але! Зоня занадто привикла до того почуття, надто глибоко проникло воно у її думки (і серце). Тож продовжував ходити за нею його образ і вдень, і вночі. Сни були все тяжкі: він або віддалявся, або зникав, і вона залишалася сама. Ходила від вікна до вікна, даремне шукаючи його. Після тих снів прокидалася хвора.
Але гордість не дозволяла дівчині показувати своє розчарування ні дома, ні у товаристві. Вона часом приходила у аптеку ніби по якісь ліки, насправді — щоб трохи розвіятись. Тут завжди заставала Голуба, який кидав свої обов'язки в банку і пересиджував коло Галини. Отже розмова найчастіше була загальною. Очевидно, перемивали кісточки знайомих, в тім числі говорили про Надю, яка ухитрилася так «обкрутити» Славка — старшого з кузенів Галини (йому більше сорока років), що він ладен з нею женитися хочби і зараз. На щастя, його мати — тітка Галини цього не допустить. Зоня бачила, що навіть така, ззовні щира дружба Галини і Наді, криє у собі дуже багато фальші. А що ж тоді Зоня! Галина тільки чекала нагоди, щоб вколоти її. Коли зайшла мова про Щуру, вона, кутом ока поглядаючи на Зоню, несла:
—  Шевчук? О, ти не знаєш, бо тебе не було! То страшний батяр. Він уже «пропустив» майже всіх молодичок і вдовичок у місті. Як справжній Донжуан.
Голуб притакував, помахуючи головою. Йому було на руку все, що дискредитувало інших хлопців і тим самим вивищувало його в очах Галини, бо він, здається, взагалі нікого, крім Галини, не бачив. Зоня подивилася на того «мокроуса» (так вона його для себе називала) і подумала:
—  Нещасне! Як воно «шторцується», щоби дорівняти Шевчуку. Де тобі до нього!
Але після отриманої інформації старалася, щоб вони не догадалися, скільки важив (а може і важить) для неї той Шевчук. Мусила показати, що вона над тим усім, і що не можна зрівнювати її з молодичками і вдовичками з колекції місцевого Донжуана. Щоб показати байдужість, а одночасно похизуватися начитаністю, зауважила:
— Аби який Командор не розправився з тим Донжуаном!
Це було ззовні. А там глибоко лишалася гіркота: «Чому я не можу забути, покинути думати? Чому він вчепився мене і не відпускає? Таж я бачу, знаю, що він далеко не такий, як я уявляла. Що мене так зачарувало, що не можу визволитися?
А люди все менше займалися плітками; ставало все неспокійніше. Через місто почали переїжджати біженці. їхали возами, наладованими домашніми пожитками, ночували, де приймуть, але найчастіше у покинутих німцями ляндвіртшафтах,1 яких було кілька навколо міста. До того у місто пригнали загін калмиків, які здалися у полон і служили німцям як каральний загін.2 Зі школи зробили для них казарму. То були дикі люди, що «справляли потреби» де попало, обкрадали курятники, виривали зелену цибулю на грядках міщан і грубо лаялися. Страшна була їхня лайка — вони примішували у неї навіть «Богамать». їх присутність паралізувала життя у місті — матері заборонили дівчатам виходити увечері з хат, бо всього могло бути. Та найбільшим варварством було те, що калмики знищили міську бібліотеку, яку тимчасово перенесено у школу. За одну добу вони передерли на окремі листки і перемішали цінний збір різних видань, який чудом вдалося зберегти за совєтської окупації — 1939-41-х років. Не можна було потім врятувати жодної книжки!
А природа не зважала на варварство. Земля тонула в квітах і пахощах. Соловей прилетів у своє гніздо і витьохкував.
Весна мучила Зоню. Гіркота розчарування перейшла під впливом розбудженої природи у шалену тугу за ... несповненим. За всім, що мало бути, а не збулося.
Був весняний лагідний полудень, вишні вже скидали пелюстки з одбринілого цвіту, в повітрі носились пахощі. Зоня покинула недокінченою роботу на подвір'ї і так, як була у фартушку, пішла на кладовище, — на спільну могилу мами і тата. Тут думала вона знайти силу, щоб далі стояти гордо і не піддаватися спокусі солодких спогадів. Проказала «Богородице Діво» і думала, що сказала би мама, що порадила. Певне так як тітка: «То, певно, «шпєг»».
«Шпєг!» — і перед Зонею став Шура як живий, такий милий, такий любий, такий жаданий!
Вона піднялася з колін, побігла доріжкою вниз із цвинтаря і зовсім не здивувалася, що напроти неї ішов ... він!
—  Цілую ручки! — сказав, взяв її руку і справді поцілував. Надулася і вирвала руку:
—  Нащо такі комедії.
—  Сонічка, це не комедії.
—  А що?
—  Весна. Я заскучав за вами... за тобою, — поправився.
—  І ви думаєте, що я хочу з вами говорити? Усміхнувся:
—  Думаю.
—  О! То ви забагато собі уявляєте!
—  Сонічка, не треба гніватися на мене.
—  Я не гніваюся, я вас не хочу знати.
—  Не вірю!
—  Як то, не вірите? Звідки ви можете знати?
—  Я знаю... відчуваю. Я знаю жінок.
—  То ідіть собі до «своїх жінок»!
—  Не можу! Я почуваю обридження до них.
Стояли на доріжці під кущем білої рози, вкритої ще нерозвитими пуп'янками. Шура зірвав один і підніс до вуст. Зоня глянула і завмерла: ті уста... ті найсолодші в світі губи...
Але Шура справді знав жінок. Він нахилився і легенько торкнувся «тими губами» Зоніних. Вона не віддала поцілунка, але не могла відсахнутися — притягало як магнітом.
—  Не думайте, що я дозволю принижувати себе, — сказала, хапаючи повітря.
—  А я знаю. Сонічка — як драпіжна кицька. Як гарно приборкувати таку кицьку...
Він обняв Зоню і цілував, але вже довго і палко.
Може хто і бачив. Може хто і сміявся з Зоні, що вона «у колекції Донжуана». Але їй що до того!
Барвиста долина більше не навіває смутку. Весело скачуть у синьому повітрі комарики, тріпочуть барвними крильцями метелики, журчить вода у потоці.
А вечером — білий як у снігу вишневий сад, солодкі звуки Геньової скрипки і «соло» соловейка. А місяць! Він так близько, а небо — безодня.
О, Боже! Як гарно жити на світі!


Розділ IX

Того дня американці помагали союзникам: бомбили Стрий і Дрогобич. Горів «Polmin».[Нафторпереробний завод у Дрогобичі] Небо стояло у димах. Зоня захекана прибігла з міста:
—  Треба виїжджати, цьоцю!
— Куди виїжджати? — злякалася Катерина.
—  На захід. Всі люди втікають!
—  Які «всі люди»? Що ти говориш?
—  Гошовські вже спакувалися, беруть зі собою Галину.
—  Зоню! Чи ти маєш гарячку? Як виїжджати? Куди виїжджати?
—  Цьоцю, — аж крикнула Зоня, — не удавайте, що ви не знаєте, що німців розбили під Бродами! Таж совєти ідуть!
—  Ну, я знаю. Але що я можу зробити? Йдуть — так йдуть.
— Ага! А нас всіх — на Сибір.
— За що?
—  А вуйка за що забили? А Гулевичеву за що вивезли... з дітьми? Ви вже забули?
Катерина підняла обидві руки:
— Тихо, Зоню! Нічого я не забула. Я боюся совєтів. Але куди я подінуся? Я не маю до кого їхати. Може Гошовські мають кого в Польщі чи Чехословаччині, вони і так вже не раз переїздили — ніде місця не загріють, бо їх ніщо не тримає. А ми? Ті корови, кури, свиня, поле? Як то лишити — воно ж нас годує. Чи ти того не розумієш? Задарма ніхто нам їсти не дасть... а ще на чужині.
Тітка ще довго щось бубоніла, але Зоня не слухала. Адже майже всі їдуть: Гошовські, Галина, Голуб, Шура...
Шура! Це і була причина, чому жоден з тітчиних аргументів не переконував. Справді, тітка мусить годувати дітей, земля і господарство тримають її. Але Зоня? Ніщо не прив'язує її. їдуть люди — поїде і вона.
Зі Шурою вона про це ще не говорила. Від Галини дізналася, що хлопці Гошовські беруть коні і вози у старостві, а Голуб і Шевчук приєднуються до них. Хлопці мусять виїжджати, бо совєти, як тільки приходять, усіх мобілізують на фронт. Галина намовляла Зоню їхати з ними. На Лемківщині вони мають вуйка — священика, адже совєти до Польщі не підуть.
Тепер Зоня вже вирішила, що їде сама і прикидувала, що візьме з собою на дорогу. Більше не говорила з тіткою, а о п'ятій годині пішла до міста побачитися з Шурою. Не було вже потреби мас-


куватися. Чекала на нього під магістратом, але він не виходив, отже без вагання побігла на Замлиння. Шура зрадів:
—  Кого я бачу!
Зоня виправдовувалася:
— Я тільки тому, що я... що я виїжджаю... на захід. — Удавала, що не знає, що і він їде.
—  Справді, Сонічка? То ми їдемо разом!
—  Як то? — зробила здивовані очі.
—  І я їду. От не думав, не думав, що ти схочеш виїхати. Я збирався навіть... навіть спитати тебе. Але твоя тітка...
—  Тітка, звичайно, не їде, але мене ніщо не в'яже. Розмову запечатали обіймами і поцілунками.  Шура хотів
відпровадити Зоню, але вона сказала:
— Хай все залишається як було. Ніхто не має знати про нашу розмову і про наші зустрічі. Так і будемо вести себе при людях... Як ледь знайомі.
Махнула пальцями і вислизнула з кімнати.
Виїзд був назначений на ранок другого дня. Треба було спакуватися так, щоб не бачила тітка. Отже Зоня занесла перше свою валізку, з якою їздила до Станиславова, у бур'яни за пивницю, а потім поступово виносила і складала туди сукенки, мепіти, літній плащик. Постояла над пакунком і подумала, що треба взяти щось і на зиму. Принесла зимовий плащ, чобітки, а тоді виявилося, що місця для них не вистачає. Пришилось витягти літні сукенки (шкода!) і аж тоді валізу вдалося замкнути, і то пожитки добре випирали боки. У бічну кишеню Зоня запхала матуральне свідоцтво, добре сховала валізу під листя лопуха і до вечора завзято допомагала тітці, у якої наривав палець, господарювати.
Вона вже збиралася спати, коли до хати забігла сусідська дівчина Ганя, підійшла до Зоні і шепнула їй до вуха:
—  Тебе хтось кличе.
Зоню облило рум'янцем. Це побачила Катерина:
—  Що сталося?
—  Я зараз прийду, — відповіла Зоня і вийшла за Ганею.
Не було сумніву, що це викликає її Шура. Але чому? Що трапилося? Невже відкладають від'їзд? — думала, поспішаючи через город до хвіртки, що віддаляла його від сусідського саду. Коло хвіртки хтось стояв. Хоч ніч була горобина, Зоня відразу зрозуміла (відчула?), що не Шура.
—  Іди, Ганю, додому, — сказав незнайомий, і Зоня по голосу пізнала Андрія.
— Андрій! Що ти тут робиш?
—  Тихо, Зоню, — відповів, і голос у нього заломався.
Зоня придивлялася у темноті до хлопця. Помітила, що він став масивніший, більший. Одягнений був досить дивно. Але дивився так само, як перше. Перше... Почала прикидувати, як давно не бачила його.

—  Де ти так довго був? — спитала.
Потім вночі, перевертаючись з боку на бік, обдумувала ту зустріч, яка породила стільки сумнівів.
їхати на захід чи залишатися тут? «Тікають нікчемні боягузи і космополіти, — казав Андрій, — (І де він навчився таких слів?).
— Ми потрібні тут, щоб виборювати Україну. Воля або смерть!»
—  говорив, хапаючи Зоню за руку. Він просив Зоню іти з ним. Десь там у них є лікар («Липа»1, здається), який веде курси санітарок-сестер, без яких не обходиться жодне військо. Коли Зоня мовчала, він сильніше стискав її руку і просив:
—  Ходи зі мною, не бійся!
Зоня сказала, що подумає і дасть відповідь на другий вечір, (Андрій залишався вдома ще на день).
Тепер, згадуючи дотик його руки — чужої руки, вона відчувала, у яке невідоме і небажане він кличе її. Битися за Україну? Чим? Тою тоненькою рушницею проти кулеметів, танків, літаків? Таж це якась маячня! Як можна змагатися з тою страшною армією, гуркіт наступу якої все виразніше чути зі сходу? Нащо класти даремно життя? Адже і так видно, що це марна жертва.
Тікати? О, тут вже не роздуми, тут хлинули почуття. Тікати разом з Шурою! Тепло розливалося по всьому тілу. Якби він ішов у партизани, не вагалась би, пішла би з ним. З ним, побіч нього не страшна і смерть! —«Від завтра цілими днями буду з ним!» — подумала і задрімала. Але спала півсном, бо як тільки засірів світанок, була на ногах. Застелила ліжко, поклала на подушку раніше приготовану записку для тітки, поцілувала сестру і братів та вискочила через вікно.
Катерина йшла будити Зоню. Хотіла, щоб дівчина подоїла корови, бо у неї наривав вказівний палець. Вночі навіть не спала
—  так болів. Це вона, схвильована, як тепер часто, необережно різала хліб, рану залила йодом, замотала ганчіркою, перев'язала ниткою і тиждень не заглядала до врізаного. А рана загноїлася, палець спух і побілів, пульсуючий біль не вщухав ні вдень, ні вночі.
Скільки здоров'я пішло за останній час через ту дівчину! Чи знала сестра, який великий, непосильний тягар скидала на неї, доручаючи дітей? Ні, не дітей, бо Геньо слухає її, але Зоня! Вона
—  мов оглухла і осліпла — нічого не чує і не хоче чути, не бачить і не хоче бачити. Коли стільки порядних хлопців у місті, вбила собі в голову того волиняка — якогось Шуру ( з-під темної звізди) — і як здуріла! Насилу вдалося відмовити її від божевільної ідеї тікати з ним. Куди втікати? Йдуть москалі? Що робити! Що буде всім, то буде і нам. То він, певно, той Шура вчора ввечері приходив. Викликав Зоню прощатися. Ну, слава Богу!
Катерина шалено втомилася від постійного нервового напруження: непевний час, наближення фронту, нічні нальоти (поки що, правда, на Львів), а крім того непокора і витівки Зоні. Хоч у день працювала до обезсилення (виконувала всю, навіть чоловічу роботу в господарстві), ночі були майже безсонними. У тілі відчувала якесь тремтіння і не могла позбутися його.
Час від часу сідала і слухала, як тужно-жалісно грає Геньова скрипка. Тільки тоді відривалася від дійсності і відпочивала.
— Зоню! Іди подоїти корови, бо я не можу, — сказала голосно, відчиняючи двері кімнати, де спали діти.
Заскрипіло ліжко — то Орест обернувся на другий бік. Підійшла до Зониного ліжка — воно було застелене. На вигладженій подушці знайшла папірчик, складений удвоє. Розгорнула і прочитала:
Цьоцю!
Не шукайте мене. Я поїхала на захід. Пробачте мені за все.
Зоня


Розділ X

Їхали возами, з горою наладованими клунками. На першому з них, де їхала Зоня, правив кіньми Славко Гошовський — старий кавалер, коло якого як ропуха розсілася його мати — грубезна м'якотіла жінка з висячим підборіддям. Зоня з Галиною розмістилися на задньому сидінні, влаштованому з клунків і килимів пані Гошовської. Вони довільно повертались то вперед, а то назад, щоби перегукуватися з хлопцями, що їхали на другій підводі. Там поганяв коні Голуб, але було видно, що він вперше у ролі фірмана, отже Галина з Зонею голосно підсміювались над ним. Три інші хлопці, бо крім Шури та Богдана Гошовського був ще один, якого підібрали у першому ж селі, коли стояв з валізкою при дорозі, сиділи на возі вільно, спустивши ноги набік, бо і їхня підвода була наладована майном Гошовських, в тім числі провіантом. Добре, що Гошовська подбала про харчі, інакше втікачам у дорозі прийшлось би туго. Адже ніхто з молодих не пам'ятав, що в дорогу без запасу не вирушають.
Спочатку то виглядало як приємна прогулянка. Вранішнє сонце освітлювало дерева в лісі з одного боку, як рефлектор на сцені. Ту декорацію наповнювала музика лісу — різноголосий щебіт птахів. Ніхто з утікачів не думав, куди їде і як їде. Було весело — і все!
Першу ніч провели у ляндвіртшафті, вже добре сплюндрованому попередніми біженцями. Довго сиділи коло вогню, пекли випорпану на близькому полі картоплю. Голуб обіймав Галину, а Шура сидів по той бік вогню і винувато з-під лоба зиркав на Зоню.
Зоня вперше побачила його у компанії. Він не був душею товариства, не дотепував, як новий знайомий — Зенько, не забавляв інших. Слухав, що говорили, з анекдотів не реготав, лиш підсміхався. Коли говорила Зоня (о, вона знала, Шура колись казав, що любить той її глибокий альт), він з цікавістю дивився на неї. Скільки часу вони зналися, а він і досі ніби вивчав її лице. А їй хотілось іншого — палкого любовного погляду. Але того не було! І Зоня втратила настрій, перестала сипати жартами, сиділа мовчки, а потім встала, сказала «добраніч», і пішла до будинку. Нім увійшла, побачила, що Шура дивиться за нею.
Звернуло з півночі. Зоня не спала. Коло неї на килимі, під який підмощено сіна, сопіла стара Гошовська, рівномірно дихала Галина. З кутків прикро тягнуло пусткою. Зоня обережно встала і вийшла надвір. Липнева ніч пропихала свіже повітря у задушливу хату. Дівчина стояла на порозі. Ніч була зоряна, але місяця не було. Десь недалеко гавкнула собака і тужно завила, а на сході клекотіло як далека гроза — то наближався фронт.
Зоня здригнулася:
—  Що я роблю тут, у чужині? Може, не їхати? Може, вернутися? — думала. — Я ще знайду дорогу, ми недалеко від'їхали. Хто для мене Шура? Одного дня він покине мене для своїх жінок. Він же не любить мене, це ж видно! От Голуб! Той смертельно закоханий у Галину, не зводить з неї очей, вічно тримається її. А Шура? Чому я себе дурю? І хочу дурити! Чому вже раз не погодитися з думкою, що я йому байдужа?
Сіла на дерев'яні східці і дивилася у небо. Там мільярди зір, поскладаних у дивні фігури. Яке воно величне — те небо, і яка дрібна, нужденна Зоня з її безнадійною любов'ю до Шури.
— Треба виспатися, — подумала, — може зрана і піду назад... Але зрана нікуди не пішла. Милися всі разом коло жолоба, з якого поєно худобу — та процедура теж перетворилася у забаву, а Шура хляпнув водою в лице Зоні, бо «Сонічка дуже заспана». Того дня виїхали на головну трасу і злилися з довгою валкою возів. Відчувалося нервове напруження, бо втікачі старались перегнати одні одних. Лютий рудий німець, що гнав воза, випереджаючи всіх то справа то зліва, хляснув батогом у вухо Славка Гопіовського. Вухо відразу набрякло і зачервонілося, але німець ані не думав вибачатись, а навіть ще, пролітаючи, штовхнув воза. Згодом появилось на трасі більше утікачів-німців. Німецькі мотоцикли і автомобілі викликали паніку серед цивільних утікачів. Пані Гошовська радила, щоб звернути з головного тракту в напрямі гір, бо «ті німаки не дадуть проїхати». Дух біженців упав. Почались суперечки. Дехто сумнівався, що гірськими дорогами буде змога добратися на захід, інші запевняли, що це єдиний безпечний шлях.
Увечері вони їхали довго. Треба було доїхати до якоїсь місцевості, щоб стати на нічліг, бо в чистому полі непевно. Стало зовсім темно, на трасі зрідка минали їх окремі мотоцикли і авта без світла, а дві чи три підводи тягнулися за ними, і чути було звідти плач дитини і спів «Ой гиля, гиля, гусоньки, на став».
Під'їжджали до перехрестя шосейної і залізничної доріг. Чули, як по рейках проторохтів поїзд, а потім його віддалений стукіт злився з гулом, що наближався до залізниці.
Свист і вибух, що наступив після нього, не залишали сумніву — бомблять.
—  На землю! — скомандував старший Гошовський, схопив свою масивну маму і зволік її з воза. Голуб опинився коло Галини, а Богдан і Зенько повтікали першими.
Зоня зіскочила з воза остання — її лишили. Спалахи світла, що чергувались з повною темрявою, не давали змоги орієнтуватися у положенні. Хтось обняв її за плечі і прихилив нижче воза. Потім стягнув її у рів біля дороги і ліг коло неї, обвиваючи рукою стан. Зоня ще ніколи не була у такій близькості з Шурою. Завмерла у солодкому оціпенінні. Свистіли і розривалися бомби, але вона хотіла лежати так вічно. Наліт скінчився і Шура шепнув:
—  Пішли, Сонічка.
— Я не хочу. — Повернув до неї лице. Бачила, як кутки його вуст піднялися. — Ти зі своїми жінками так лежиш?
—  Приблизно так, тільки не під бомбами.
—  Чому говориш зі мною як з дитиною? Не вважаєш мене жінкою? Не любиш мене?
—  Люблю.
— А ті?
—  Ти такої любови не хочеш.
—  Звідки знаєш? Обійняв її стан тісніше:
—  Я ж тобі казав, що знаю жінок...
Вдалині спалахувала і пригасала пожежа. Несло згарищем. Шура знайшов гарячими губами Зоніне вухо і шепнув:
—  Треба йти.
Вони першими прийшли до возів. Хоч Шура пішов шукати свого, якого затягнули кудись коні, Зоня далі відчувала розкіш любовних обіймів.
— От чому жінки так липнуть до нього, — думала і забажала, тяжко забажала ще так лежати коло нього! Під кулями, під бомбами — все одно.

Далі подорож вже не була тою веселою прогулянкою, якою здавалась спочатку. Небезпека зродила неспокій, суперечки загострились. Найбільше сперечались Славко, який хотів звертати в гори, зі своїм занудним братом — москвофілом, котрий вважав, що треба їхати тільки по трасі і чимскорше на захід.
Але мотоцикли ревли, коні полошилися і стягали вози в рови. Пані Гошовська мало не випала з нахиленого воза і рішуче скомандувала: «їдемо в гори!» Вози звернули на бічну польову дорогу і Славко, який добре знав Лемківщину, бо часто бував тут у вуйка, взявся бути провідником. Він вирахував, що за два-три дні вони доїдуть до Постолова.
Тільки проїхали зі 100 метрів, як почули окрик: «Halt! Halt!»[зупиніться] То кричали два німці, які їхали за ними на тарадайці, запряженій двома худими шкапами. Біженці зупинилися. Німці під'їхали своїм возом, і один з них випряг коні з воза, на якому сиділи жінки.
— Was machen sie?[Що ви робите? -- нім.] — закричав Славко Гошовський.
—  Wir tauschen die Pferde3 — відповів старший німець, пустив вільно свої коні і взявся за коней при хлоп'ячому возі.
Всі оніміли від несподіванки. Хлопці стояли як вкопані. Зачепити озброєного німця — може застрелити!
Зоня зіскочила з воза і підійшла до німця, який виглядав людяніше:
— Gnadige Herr! Bitte, nehmen Sie unsere Pferde nicht ab. Wir sind auch Fltichtlinge.[Шановний пане! Прошу, не забирайте наших коней. Ми теж
біженці.]
Старший німець, заскочений зрозумілою йому мовою, став виправдовуватись:
— Liebe Freulein! Ich weiB es, aber sie konnen hier bleiben, und wir sollen weiter ziehen. Sehr weit! Und unsere Pferde...[Люба панно! Я це знаю, але ви можете залишитися тут, а ми
мусимо їхати далі. Дуже далеко. А наші коні...] — показав на коняку з запалими боками, що вже паслася при дорозі.
Німці прив'язали другу пару коней ззаду свого воза і від'їхали.
Отже втікачі залишилися з двома виголодженими шкапами і двома наладованими возами на польовій дорозі, що вела в гори. Не було мови, щоб їхати далі, бо коні ледве волокли ноги. Отже Зенько спутав їх, — добре, що він це вмів робити, — і пустив пастися. Коні жадібно гризли конюшину і до ранку наситилися, бо вже лежали таки тут у конюшині. Прийшлося запрягти у кожен віз по коневі. Було ясно, що дорога замість двох-трьох, розтягнеться на чотири-п'ять днів, а може і тиждень, бо коні швидко стомлювалися, і приходилось раз у раз зупинятися, щоб вони напаслися і відпочили.
А Зоня захворіла. Ясна дівчини розпухли, з-під них витікав гній. Спочатку говорила собі, що не сміє хворіти, довго не піддавалася хворобі, але та все з більшою силою брала її у свої липкі лапи. Температура підіймалася, в очах темніло, і Зоня мусила лежати, щоб не впасти з воза. Кожна нерівність чи камінь на дорозі відзивались у голові болем. Не могла їсти, а пити не було чого, і Зоня зовсім занемогла. Тепер не хотілося нічого, тільки м'якої подушки на ліжку у рідному домі. І пити! «Нащо було їхати?» — вертілось раз у раз в голові.
Кілька разів підходив Шура, питав: «Сонічка хвора? Що болить?» Що вона, жалюгідна, могла відповісти йому? Признатися, що весь рот у крові і гною? Отже відповідала: «Голова».
Галина, яка знала хворобу Зоні, а не грішила дискретністю, вже розповіла всім, що «у Зоні страшне гнійне запалення ясен» і виділила їй окреме горнятко, щоб «всі не позаражувалися». Щоправда, робила вона це у добрій вірі, вважаючи себе майбутнім медиком. Вона давала Зоні ліки, цілий «куферок» яких везла з собою на захід. Але було так прикро, що всі знають про її гидку хворобу і відсахнулися від неї як від «прокаженої». Це так гнітило Зоню, що вона ладна була сховатися під землю, а тим часом, замотана у хустку пані Гошовської, лежала на возі і обганялася від мух свіжими гілками з дерев, які зривав для неї Славко.
А Шура там, на другому возі, сміявся з анекдотів Зенька.
Коли зупинялися, щоб дати перепочинок коням, спускалася з воза і як п'яна ішла, ховаючись, щоб покласти гарячу голову на холодну траву. Рот відкривала, бо нестерпно пекло. З його кутка витікав на траву гній, перемішаний з кров'ю і слиною.
—  Хоч би він того не побачив! — думала і боялася, щоб не знайшов її такою безпомічною і безсилою.
Але він не шукав її. І до тілесного болю домішувався душевний: «Не шукає, бо не любить. Не любить!» — щеміло серце і шарпали ясна.
На четвертий день упав один кінь. Треба було помістити весь ладунок на одному возі, а самим не лише іти, а й помагати коневі — пхати воза.
Коли спустились надвечір з високої гори, побачили у долині кілька хат.
— Тут треба зупинитися, — сказав Славко. — Я знаю це село. То Березовець.


Розділ XI

Дивний народ ті горяни або «гиряки», як вони себе називають. Ніби зовсім відрізані від світу і тих бурхливих подій, що вирують в ньому. Розмірено і спокійно продовжують своє сільське існування, хоч з розумінням поставилися до людей, які «втічут вод войни», дали їм притулок і нагодували, не вважаючи того чимось надзвичайним. Жене хазяйська дочка Мина худобу «домів» і виводить голосисто:
«Мамуню-мамуню, Спечте мі папуню! Я займу телята, Там де сут дівчата».
Спокійно шумить серпневий ліс під горою, синьо спіють сливи, вечером швидко сонце ховається за гору.
Вусатий господар Гриндьо спутав хворого коня і пустив вільно пастися за хатою, щоб той оклигав і міг везти утікачів далі. За це пані Гошовська подарувала йому приношене убрання Славка, яке витягла з одного з численних клунків. Старий Гриндьо розмовляв вечорами зі Славком, якого вважав чоловіком Гошовсь-кої, про політику. Москалів «гиряки» не боялися, бо під совєта-ми не були. Ненавиділи поляків. На припущення Славка, що вернеться Польща, Гриндьо відповів: «Як вернуться поляки, то зась буде война». Снірки не були гострими, але старі сиділи під хатою допізна, поки молодь користала зі спокою, літа і місячних ночей.
Зоня поволі видужувала. Свіже коров'яче молоко, якого було доволі, поступово лікувало хворі ясна. Дівчина ще уникала товариства, особливо близької зустрічі з Шурою, бо сама відчувала, який гнилий сопух ішов у неї з рота. Отже, замотана у хустку Гошовської, оглянула всю місцину: бродила попід гору, йшла у лісок, дивилася, як тремтить на деревах у передчутті осені ще зелене, хоч якби навосковане, листя. І мріяла. Мріяла про те, як буде, коли вона видужає і зустрінеться з ним... у тому гайку...

А хлопці знайшли собі забаву — вони грали «кічки», а крім того різали і рубали дрова для господарства та носили воду з журавельного колодязя.
Тим часом північний схід почав лякати спалахами, які підходили все ближче. Гуркотіло нераз цілу ніч, і вже не важко було догадатися, що це наближається фронт. Слабнула надія, що вдасться втекти від нього. До Постолова, за підрахунками Славка, було добрих сорок кілометрів, а коняка ще не набрала сили.
Спальнею для хлопців був оборіг зі сіном, пані Гошовська з Галиною спали у хижі, а Зоня попросила собі місце на бамбетлі у веранді, бо ще трохи температурила, а в хаті було надто душно.
Того вечора вона вже почувалася здоровою. Полоскала ясна молоком і побачила, що його не забарвлює кров. Лежала на бамбетлі, але не спала. Повний місяць уставився на неї своїми більмами і наче викликав на двір.
— А що, як я трохи пройдуся, замість мучитися на тому бамбетлі! — подумала і вийшла з хати.
Ніч була чарівна. Ясно, «хоч голки збирай». Зоні не вірилось, що у таку ніч Шура спить і не прагне зустріти «Сонічку». Вона йшла стежкою, обсадженою сливами. Місяць так освітлював її, що можна було обминути кожен камінчик. Вийшла на горбок, за яким стояла клуня (тут називали «шопа»). Почула, що хтось тихо розмовляє за клунею. Ще хтось не може спати у місячну ніч. Хто? Вона підійшла ближче і зазирнула. Остовпіла!
За клунею, відвернений від неї, стояв Шура, опершись ліктем на стіну і нахилившись над... Миною!
Мина, боса, з розпатланими косами, дивилася на хлопця, а місяць так ясно освічував її лице, що не було сумніву, для чого вони тут.
Перше, що прийшло на думку Зоні, це: «Хочби вони мене не побачили!»
Отже вона мигом звернула за шопу і, обминаючи стежку, що могла б зрадити її шарудінням камінців, побігла по траві. Добігши до хати, впала на землю і стиснутим правим кулаком почала бити її. Била довго. З горла не видобувся жоден звук, очі були сухі, а кулак стискався все сильніше. Такий кулак міг би убити «милого — зрадливого».
Але була трава, була байдужа пика повного місяця, а за північно-східним горизонтом гуркотіло.
На другий ранок у сім'ї Гриндів був скандал. Старий бив Мину, грозив, що замкне її у підвалі, аби не волочилася до рання хтозна-де. Це чули всі, але не знали, де волочилася Мина, а Зоня навіть на тортурах не призналась би, що знає.
Дні минали. Зоня одужала. Вона вирішила захистити свою гідність, а був лиш один спосіб — прикинутись, що збайдужіла. Шура кілька разів питав «чому Сонічка зла», але, коли Зоня у відповідь зробила «відсутній погляд», здвигав плечима та ішов грати «кічки».
Ах, як ненавиділа його Зоня! Яким підлим, низьким змальовувала його собі. Яким бридким, осоружним! Ні, не може вона бути в числі його любовних перемог. Ніколи! Краще смерть!
А у серці, як хробак, звивалося гидке бажання бути на місці Мини, дивитися на нього любовними очима, давати цілувати себе.
Сиділа під хатою на лавочці за дерев'яним столиком, який у теплі дні заміняв їдальню. Зашивала одяг, що знищився в дорозі. Неспокійна думка літала туди-сюди, але враз Зоня відчула цілим тілом ту солодку, ні з чим незрівниму, розкіш — як тоді, під бомбами. Підвела погляд. Коло неї стояв Шура і дивився на її руки, які невправно орудували голкою.
Зірвалася з лавочки, хотіла йти в хату, але він присівся і заслонив вихід.
—  Пробачте, мені треба йти, — взяла нитки і ножиці.
—  Сонічка? Чого зла? — дивився на неї.
— Я не зла, мені треба йти, — відводила погляд, щоб не «зламатися ».
—  Сонічка не хоче мене, а мені так сьогодні сумно.
«Яка фальш», — подумала. Було на кінці язика: «Вночі, певно, буде веселіше», але не зірвалося.
Протиснулася перед столиком так, щоб не зачепитись за нього, і пішла до хати. Перед дверима не витримала і оглянулася: Шура дивився на неї. Любовно!(?)
Надвечір задзявкали «катюші», лишаючи на небі світлі сліди. Гриндьо порадив, щоб на ніч сховатися у підвалі, бо «дуже літають кулі». Всі хлопці послухали хазяїна, а жінки і дівчата ще поралися у хаті після вечері.
Зоня витирала тарілки і ложки, як враз гахнуло так, що хата підскочила.
— Що сталося? — крикнула Гошовська і вийшла на веранду. За нею вийшли всі.
Перед самим входом у льох димів порох з великої лійкуватої ями, побиті двері підвалу теліпались на одній завісі.
—  Що сталося? Що сталося? — повторяла Гошовська, скочуючи зі східців своє широке тіло.
З пивниці вибіг переляканий Гриндьо:
—  Панича куля трафила!
— Котрого панича? — кричала стара, щоб пересилити рев канонади.
—  Білявого. Стояв коло дверей, а під дверима вгатило, — показав на яму.
Зоня не зрозуміла, котрого «панича», і аж коли попід пахи і за ноги Голуб зі Славком несли до хати Шуру, — до неї дійшло, що «білявий» тут лиш він один. Положили пораненого на бам-бетлі у веранді, вешталися, щоб обтерти кров, а Зоня як заціпеніла стояла під верандою:
«Як таке могло статися? Таж не більше як дві години тому говорив..., що йому сумно. А Зоня відкинула його...»
Хтось сказав, що вже нема чого боятися, бо «куля два рази в одне місце не попадає». Всі позаходили в хату, злощасна пивниця спорожніла. До Шури підійшла Гошовська з простирадлом і почала дерти його у довгі полоски. Зоня, яка досі стояла без руху під верандою, увійшла і попросила:
—  Я поможу.
Гошовська передала їй простирадло, а сама перев'язувала раненому плече, кров з якого вже капала через попередньо зав'язану хустину.
Зоня підійшла і глянула на Шуру. Очі його блиснули радістю: «Сонічка» — прошепотів.
До ночі дівчина стояла біля бамбетля, тамувала кров, помагала Гошовській міняти бандажі.
Канонада стихала, у село хлинуло піше військо. Солдати бігли так, якби хтось гнав худобу на заріз. Основна їх маса проминула село, а кілька офіцерів зайшли у хату. Це вже були не ті совєтські офіцери «з ромбиками» на комірах, яких добре пам'ятала Зоня. Теперішні носили погони і мали запрасовані «на кант» штани. Розташувалися за столом при нафтянці і поспішно вечеряли: пили із фляги спирт і обгризали варене м'ясо з костей, які потім кидали під стіл на підлогу. Коли виходили, один посвітив ліхтариком на бамбетель:
—  Фріц ілі гражданскій? — спитав.
—  Гражданський, — відповіла Зоня, — ранений. Офіцер підійшов і оглянув Шуру:
—  Осколки, — сказав, — надо взять в госпіталь, оперіровать. Я пошлю машину.
Зоня наблизилась до бамбетля. Очі Шури блищали гарячкою:
—  Сонічка, пити!
Побігла, принесла воду. Від хлопця пашіло жаром:
— Сонічка, я помираю. Ходи ближче, будь зі мною, — схопив її руку вище зап'ястка. — Ти сильна.
Зоня клякла біля бамбетля, нахилилась над його лицем, хапала своїми губами його гарячий видих і говорила:
—  Не помреш! Рана несмертельна. Візьмуть до лазарету...
—  Сонічка, — перервав її, — Сонічка... я думаю, чому я відносився до тебе... якби ти була (схопив повітря), з  порцеляни? Навіть якби ти була коро...лівська дочка, я міг би, мав нагоду не раз... тебе використати..., — забракло духу говорити.
—  Щура, любий, наймиліший! Я люблю тебе, дуже, страшно люблю, все любила, — говорила при самих його устах, — не говори, не кажи нічого, — он бачиш, кров тече більше, коли говориш... Я з тобою до госпіталю поїду, тобі осколки повиймають, і ти будеш жити. Я тебе ніколи не покину.
Нахилилася ще нижче, цілувала ті «завиточки» вуст, цілувала скільки хотіла, а потім намочила полотно і поклала на гаряче чоло хлопця. Він закрив очі і заспокоївся. Заснув?
Зоня вийшла надвір. З докором глянула на місяць, що серпом відвернувся від неї. На сході і півночі догоряли пожарища, а фронт гуркотів уже на заході.
Над раном заїхала вантажна машина. З неї зіскочили санітарки з ношами:
—  Гдє здєсь ранений?
Вже тут був Гриндьо і поміг «загрузити» Шуру. Зоня хотіла їхати з ним, але не дозволили.
На другий день Зоня пішла до госпіталю. Сказали, що він у Ліську, треба йти дев'ять кілометрів від Березовця, тому вийшла раненько, щоб до вечора вернутися. Несла цілу торбу харчів для Шури. В першу чергу дві пляшки пареного молока, селянський добрий хліб з «чорнушкою» та багато сливок, що зрілі падали тепер з дерев рясно як град.
Лазарет поміщався у школі. На подвір'ї стояли вантажівки, кузови яких були прикриті великими зеленими брезентами. Санітарки раз у раз виносили мари [носилки -- гал.] і ставили їх вертикально коло входу. На дверях стояла молода дівчина у гімнастерці з пов'язкою та білій брудній косинці на голові. До неї підійшла Зоня:
— Сюди вчора привезли гражданського пораненого. Ви не знаєте, де він лежить?
Дівчина-санітарка подивилась уважно на Зоню:
— Сюди стільки привозять, — сказала по-українськи. — Тобі треба самій подивитися.
Показала Зоні довгий коридор, у який виходили відчинені двері: «Іди, шукай!»
Зоня пішла по великих палатах. Ніхто не звертав уваги, коли проходила поміж рядами поранених на ліжках і підлозі. Бракувало повітря. Духота і різкий запах хлорки забивали віддих. Поранені стогнали, кричали і просили води. Поміж ними вешталися санітарки з відрами і черпаками. Ті палати нагадували Зоні картину «Пекло», яку вона десь колись бачила. Але Шури тут не було, отже вона вернулася до входу і сказала санітарці, яка пропустила її:

— Тут нема... мого. Може він на поверсі? — показала на сходи.
— Туди нельзя. Там операціонна... Стривай! Я сама піду спитаю.
—  Допоможи мені знайти його. Він... білявий. Санітарка усміхнулася:
—  Він твій муж?
— Та-а-ак, — завагалася Зоня.
—  То як його звати?
—  Шура... Олександр Шевчук.
—  Підожди тут! — і побігла по сходах.
Зоня переступала з ноги на ногу. Він в операційній, його ріжуть, щоби витягти «осколки». Він хоче пити. Стогне... — В роті у дівчини пересохло, на губи виступив білий наліт. Дивилася угору на сходи. Йшла санітарка. Сходила повільно:
—  Ти не плач. Він помер уночі від потєрі крові.
Зоня не заплакала. Вона почула, але не усвідомила почутого. Стояла.
Санітарка взяла її за руку:
—  Іди за мною. Тобі треба опознати його.
Потягнула її подвір'ям за будинок. Там у тіні лежало кілька мертвих солдатів. Серед них і ... він.
—  Твій? — спитала санітарка, коли Зоня застигла поглядом на своїй мертвій любові, — а потім потішила: — Не переживай, ти ще молода, ще вийдеш заміж! Зробиш йому гражданські похорони? З попом? — спитала.
Зоня притакнула головою і віддала санітарці вже непотрібну торбу з харчами. Ще раз глянула на восково-біле лице з синім заростом (колись то вже бачила? Коли?), повернулася і пішла.
І тільки, коли вийшла з лазарету, помітила, що світ порожній.
Йшла швидко. Ще кілька горбиків і та найвища гора коло Березовця. І вже вдома.
Вдома? Де її дім? Де те місце, де можна сховатися і опам'ятатися?
З-за дерева виглянуло страшне монгольське лице. Пішов по шкірі мороз:
—  Привиділося, чи що? Протерла очі.
Ні, справді хтось зазирає з-за стовбуроа, щось тримає у руці, показує Зоні якесь червоне м'ясо...
— Що це? Сон?
Ні! З-за дерева виходить солдат і вже йде до неї, біжить.
Зоня пускається тікати. З переляку калатає серце, і його стукіт відбивається у голові. Хоче кричати «рятуйте», але хто це почує тут на відлюдді? Враз напружує всі свої сили і з'ясовує: «На стежці він мене дожене, але коли я збігатиму по крутому схилу, там він не побіжить».

Вона звернула зі стежки між кущі ялівця і стала збігати там, де стіна гори була найстрімкішою. Під нею (Зоня знала!) була глибока яма, де вибирали глину.
Він біг за нею. Вже чула як сопе і крекче. Враз обернулася круто на лівій нозі і з цілої сили правою ногою вдарила напасника нижче живота. Він не міг зупинитися, лиш нахилився, а Зоня шкрябнула нігтями по його монгольській пиці і — скочила в яму.
Чула за собою:
—  Полячка бєшенная!
Вона вже вилізла з ями близько до Березовця. Врятувалася! Йшла, вимахуючи руками і викрикала:
—  Я не полячка! Я українка! Запам'ятай собі, москалю!