Жовтень 

Вагон постукує, як серце унизу, 
Коли душа захлинається жахом, 
І, немов розгніваний 
Везувій, 
З махом 
Летючи, 
Сопе паротяг. 
Ускочили в осінній ліс, 
Як хлопці у горох, 
І наробили бешкету. 
А хтось, напевне сторож, 
Гнався й гукав, 
Забігаючи кругом здалека, 
Розносив рокіт, 
Як горіхзд в збанку просторів — 
І все дзвеніло полив'яною луною. 
Жовтогаряче листя, 
Немов жартома дівчина, 
Відпихало з солодким посміхом 
сонячний блиск, 
А з того — у вагоні ставало жовтого 
сяєва, 
Мов у кошику з помаранчами. 
І думалось: то ж ми ускочили, 
як паротяг, 
У вогкість замріяно-жовту 
Городів Європи, 
Сколихнули, 
Ступили у драглі насичених 
гнилизною кварталів; 
То ми гукнули, 
Щоб сірома повстала 
І Жовтень запалав 
На світових полях, 
Рубінами заграв... 
Вагон. 
Під вечір. 
Рельси біжать вперед на захід сонця, 
Як два гострих промені 
З червоно-металевим полиском 
Із кожного мого ока. 
Вони прошивають сивий туман — 
долину опалову. 
Встрягаю зором, мов стрілою, 
У мозок хмар, 
Що препаровані лежать 
На скривавленій тарілці неба. 
І увижається, що шпиль на Ейфелевій 
башті 
(Ще й зірка на чолі) 
Плащем обкинувся червоного 
прапора 
На вітру 
І гордо став у позу, 
Як лицар, оглянувши поле: 
"Усе поборю!" 
А як кордон пересікли — 
Сичало панство 
Клубком голодних гадів, 
Що обложили нас кільцем ненависті. 
О, сила породила вже гіпноз — 
І зачарована кобра 
Спиналася, щоб танцювати: 
Та новий маг 
Заграв на комишеву сопілку. 
І шпигунів удав покірно ззаду повз. 
То світовий приходить Жовтень.