— Тру-ру-ру-ра-ра...

Жанна прокинулась од якогось різкого звуку. Коли вона ширше розплющила очі, то зрозуміла, що це сурмлять зорю. Уже майже три тижні, як вона прокидається від цього звуку сурми, але й досі вона ще не звикла до нього. Він лякав її своєю несподіваністю й вона відразу просиналась з тривожним почуттям у грудях. Потурбований сон тікав од неї, але сонне тіло ще ніжилось під ковдрою й було ледаче й мляве. Жанна подивилась навколо і побачила, як крізь брудні вікна касарні сіріє ранок.

Їй завжди здавалося, що вона допіру лягла, ще навіть не виспалась, коли треба було вже вставати. Вона підвелась і сіла на твердому сіннику. В касарні було сіро й задушно від дихання багатьох жіночих тіл. Її подруги ще спали. Поволі вони почали ворушитися під своїми ковдрами й голосно позіхати. Під боком у неї солодко витягнувся кіт Агасфер, зручно умостившись половиною тіла на подушці; він ще спав і звук сурми його не тривожив.

— Тру-ру-ра-ра! — захлиналась сурма.

До касарні зайшов днювальний. Це була товста заспана дівчина в солдатській уніформі. Вона, мабуть, міцно проспала всю ніч на своїй варті, і потривожена сурмою фльотських касарень, що стояли поруч, тепер прийшла будити своїх товаришок.

— Вставай!.. Вставай!.. — закричала вона хрипким голосом. — Годі вигріватись під ковдрами!.. Вставайте, потаскушки!..

У всіх кінцях касарні тепер уже жвавіше заворушились трохи ледачі солдати ударного жіночого батальйону смерти.

— Чого кричиш, заразо!.. Дай ще трошки поспати людям!.. — заверещала з кутка одна з прихильниць пізнього вставання.

— Заткнись, дівча!.. Це тобі не сальон тьоті Соні на Кінній площі!.. Вставай!..

— Ха-ха-ха!.. — засміялась дівчина, що лежала праворуч Жанни. — Франці-Чорнявці сьогодні сальон тьоті Соні приснився. Багато кавалерів було?..

Тепер уся касарня разворушилась. Здійнявся галас, крик і лайка. Жінки поволі вставали й одягались у солдатські уніформи. Жанна штовхнула в бік кота:

— Вставай, ледаче, вже день!..

Агасфер нервово витягнув лапи й незадоволено позіхнув.

— Вставай, бачиш, уже всі солдати встають!..

Жанна взяла з собою до касарні й кота Агасфера. Вона десь читала, що солдати мають собак і інших тварин, і що це найкращі друзі героїв непереможної армії. Щоб у всьому бути подібною до цих героїв, вона взяла з собою кота. І як деякі люди, палючи люльку, вважають, що вони вже через це справжні моряки, так і Жанна, взявши з собою кота, вважала, що вона вже справжній вояка, підкурений порохом. Жанна підвелася з ліжка й почала швиденько одягатись, щоб бути готовою раніш за всіх.

Її подруга, Таня Дорова, що лежала ліворуч од неї, ще солодко потягалась під ковдрою.

— Вставай, Таню, бо знов буде повно коло вмивальника!.. Таня неохоче скинула з себе ковдру, дістала з-під подушки дзеркало й пудру й почала старанно пудрити носа.

— Брр!.. Я не буду сьогодні вмиватись, там така холодна вода!..

— Який же ти солдат?.. Як тобі не сором!

— Вставайте, бабочки, — знов закричала днювальна — Франя Чорненко. — А то я вас зараз холодною водичкою побризкаю!..

— Ай, зараз, зараз... — закричали налякані солдати й почали одягатись.

— От ця Франька, набридлива скотина! — сказала Таня. — Коли вона вартує, ніколи не виспишся!..

— Щож, вона справжній солдат!.. Незабаром унтер-офіцером буде, не те, що ти!.. — відповіла Жанна.

— Тобі добре говорити! — зауважила дівчина, що лежала праворуч од Жанни. — А от ми вчора були в наряді. Я, Дорова, Корзухіна, Снятко й ще двоє чи троє... Послали нас в караул чогось на Мільйонну вулицю. Приходимо туди, а там вечірка офіцерів... Наряд, правда, веселий... алеж втомлює дуже. Повернулись ми пізно. Мені навіть голова болить, не виспалась.

— Треба буде попросити, щоб після таких нарядів дозволяли довше спати! — сказала Таня Дорова.

Агасфер, побачивши, що його господиня одяглась і пішла вмиватись, стрибнув на підлогу й сховався десь під ліжками. Він був розумний й хитрий кіт. Йому часто влітало від нервових батальйонерок, що всі кепкування з Жанни скеровували на нього. Коли в касарні була Жанна десь поблизу або нікого не було, він спав на ліжкові, коли ж її не було, і в касарні були батальйонерки, кіт ховався від них далі, бо переконався, що їхні пестощі були надто гострі для його шкури.

Поволі касарня набирала свого денного вигляду. Жінки повдягались, умились, прибрали ліжка й повиходили у двір касарні. В касарні залишилась днювальна й кілька батальйонерок, що допомагали їй підмести й вимити підлогу.

Батальйонерки в чеканні на ранішній чай ходили двором і весело перегукувались, нагороджуючи одна одну красномовними назвами.

Поруч у дворі фльотських касарень знову заграла сурма й одночасно у двір жіночого батальйону зайшов вусатий унтер-офіцер. Він підійшов до групи батальйонерок і почав з ними жартувати.

— Ну, як спалось, дівчатка?.. Мабуть, вдома на м'яких перинах і подушках краще! Га?..

— Ей, вусаче, скоро нам чай подадуть?..

— Душка! — притиснулась одна з батальйонерок до нього.

— Здоров, одставної кози барабанщику! — сказала Франька Чорненко - днювальний, що підійшла до групи.

— А ти, днювальна Чорнявка, добре виспалась на варті, я бачу, дивись, попадеш під військовий суд! — і унтер ущипнув Франьку нижче спини.

— Ай!.. А ти, старий розпутнику, за розтління малолітніх!..

— Ха-ха-ха! — засміялись батальйонерки. — Він за це Георгія одержав!..

— Ну, ви, шльондри, тихше! — образився унтер. — Цього Георгія мені причепив сам генерал-майор Драгопалов за геройську розвідку в тилу супротивника!..

— Бач, який вусатий герой!..

— З нього вже порохно сиплеться, а він до дівчат!..

— Старий, дівчачур! — сказала вертлява батальйонерка Олена Корзухіна.

— Я тобі покажу, дівчачур!.. — визвірився унтер. — Я тобі — ваше благородіє!.. Стань як слід!.. Стано-вись! — сердито заревів він на всю глотку.

Приголомшені криком батальйонерки швидко вишикувались у дві шереги. З різних кінців двору бігли ті, що спізнились, і ставали на лівий фланг.

— Струнко!.. Рівняйсь!.. — знову гаркнув унтер.

Батальйонерки слухняно цокали закаблуками чобіт і повертали голови праворуч.

— Праворуч! Крроком руш!..

І вони струнко пішли до їдальні.

В їдальні знову здійнявся галас і сміх. Жанна поволі звикала до життя в касарнях. Спочатку це все здавалося цікавим, поки було нове. Потім Жанна, що звикла до розкошів, почала відчувати, що їй багато не вистачає в цьому житті, до чого вона звикла. Було важко вставати так рано, їсти порівнюючи просту їжу, і вона сильно втомлювалась увечері після цілого дня, проведеного на повітрі. Проте згодом вона відчула, що сильно зміцнилась, поздоровішала. Навіть Таня Дорова, що була худорлявою дівчиною, тепер погладшала й стала сильніша.

Багатьом батальйонеркам до цього життя звикати не доводилось. Серед них були прості селянки, що їхні чоловіки загинули на війні, були біженки, що голодували, не знаходячи собі заробітку, були просто проститутки, відряджені сюди з деяких жіночих сальонів, а коли висловитись простіше, з публічних домів. Так огрядна Франя Чорненко, Олена Корзухіна, тоненька, вертлява куртизанка, і вересклива Поля Максимова, що її ліжко було праворуч від ліжка Жанни, були з відомої установи тьоті Соні з Кінної площі. Були тут і сестри-жалібниці, що вже мали медалі за свою роботу в Червоному Хресті, були й курсистки, що захоплювалися Керенським.

Жанні особливо подобались дівчата з установи тьоті Соні. Їхня поведінка була незвична для неї й вона захоплено дивилася на цих героїнь Петроградських вулиць. Франька-Чорнявка й Олена Корзухіна незабаром стали приятельками Жанни. Таня Дорова дивилась на них трохи призирливо, але її цікавили ці дівчата. Адже їхня професія така дивна, що несамохіть можна зацікавитись ними.

— Душечки, коли ж ми поїдемо в гості до тьоті Соні? — питала Франя Чорнявка, присьорбуючи чай. — Ми тепер все одно, що чоловіки!.. Треба розважити наших дівчаток!..

— От сміху буде! — скрикнула Поля Максимова. — Прийдемо й скажемо: ну, тьотя Соня, давай нам своїх курочок!.. Ха-ха-ха! Я візьму собі товсту Ольку, з нею буде тепло спати!..

— А я, — закричала Корзухіна, — візьму собі Женьку. Жанно, підеш з нами?..

Жанна почервоніла й подивилась на Таню Дорову, що пила чай поруч з нею.

— Жанно, давай підемо!.. Давай, люба, підемо!.. Це ж може трапитись лише раз у житті!.. Це дуже ориґінально! — завовтузилась на лаві Таня.

— А що як довідаються наші? — сказала Жанна. — Буде скандал і нас можуть забрати звідси!..

— Це пусте! — відповіла Франя. — Ніхто про це не знатиме!..

Жанна, погоджуючись, схилилась над чашкою з чаєм. Батальйонерки, поснідавши, виходили у двір. Там уже походжав усатий унтер Петро Іванович Бобир. Він був сердитий і походжав осторонь, не підходячи до батальйонерок. Незадоволений на все на світі, а особливо на своє прізвище, що так не личило його офіцерському чинові, він косо поглядав на батальйонерок, що сходились у двір. Хоч він і змінив тепер своє прізвище на Бобиров, але капосні шльондри, як він їх називав, часто кепкували з нього, забуваючи про військову дисципліну й повагу до вищого начальства.

— Ставай на перевірку! — закричав він на батальйонерок.

Батальйонерки стали шикуватись у шерегу обличчям до нього.

— Рівняйсь!.. Швидше, швидше там!.. Корови!..

Батальйонерки ставали на свої місця, старанно шикуючись у дві шереги.

— Стань у затилок там, чого вештаєшся! Струнко!..

Унтер Петро Іванович Бобиров поважно пройшов уздовж шереги.

— Військова дисципліна — це вам не кромбаль у дворянському зібранні. Сказав — струнко, значить, замри! Захтілося воювати, так тепер слухай свого начальства! — почав він. — Кожний солдат мусить з честю носити свою форму, а особливо солдат ударного батальйону смерти. Хіба ви солдати, ви от... — не докінчив своєї думки унтер. — Хто там розмовляє? Припиніть розмови! Це вам не шинок!.. Що?.. Станьте як слід!.. Ви думали, що тут вам в армії теж кавалери говоритимуть: пардон сі-ву-пле!.. Буде вам тут сі-ву-пле!.. От, дивись! Дивись-но!.. Як виставила своє черево!.. Тут в тебе виставка, чи що?.. Підбери — ткнув він рукою в живіт Франьку Чорнявку.

— Ти, не штовхайся, занудо!..

— Що?.. Що ти сказала?.. Струнко!.. Чого головою там крутиш?.. Сказав — замри!.. А пояс! Пояс!.. Як ти одягла пояс?.. Зараз же одягни з другого боку!.. Отак!.. Обсмикайтесь! Усі обсмикайтесь!.. Як на вас сорочки висять!.. Скільки вас треба ще вчити?.. Може тут коло вас губернантку приставити? Підберіть животи!.. Груди вперед!.. Їжте мене очима!.. Рівняйсь!.. Дивись на груди четвертого чоловіка. Отак, тепер краще...

Петро Іванович Бобиров задоволено пройшов уздовж шереги.

— За порядком номерів розрахуйсь!..

— Перший... другий... третій... четвертий... шостий... сьомий.

— Одставить!.. Ти який номер?

— Шостий!..

— Ти що?.. Рахувати не вмієш?.. Одставить!.. Ну, починай там!..

Унтер пошпортався в своїх кишенях і витяг заялозеного папірця.

— Гаразд!.. Тепер зробимо перекличку.

— Анохіна Марія!..

— Я!..

— Барк Євгенія!..

— Я!..

— Волошенко Марта!..

— Ось тут!.. — вигукнула огрядна батальйонерка, що стояла в другій шерезі на лівому фланзі.

— Треба відповідати — я!.. Коротко і ясно!.. Коли це я вже вас навчу?.. Мені вже глотка заболіла кричати тут! Ви що думаєте, що я вам грамофон?.. Волошенко Марта, візьміть собі два наряди поза чергою!..

— Дякую!.. — насмішкувато відповіла Волошенко з шереги.

— Що?.. Я вам подякую!.. Скільки разів, я вам казав, що розмовляти не можна? Га? Чи ви думаєте, що це я вам говорю на вітер!.. Ви мусите мовчати, коли з вами розмовляє командир! Стррунко!.. Ліворуч!.. Кроком руш!.. Ать, два, ать, два, ать, два!.. Стій... Ать, два!.. Хто там стукає закаблуками!.. Сказав стій — значить, стань і не ворушись!.. Праворуч!.. Рівняйсь!..

В цей час до двору, де відбувалася муштра батальйонерок, зайшла гладка жінка в формі унтер-офіцера з шаблею збоку й трьома медалями й Георгієм на грудях. Це був командир жіночого батальону Марія Бочкарьова. Про неї писалося в газетках, що вона героїня нинішньої кампанії, удова солдата-селянина, шість разів поранена й багато разів нагороджена за військові подвиги на фронті. Це була кремезна жінка в офіцерській уніформі, з обличчям чоловіка й навіть з маленькими вусиками під носом. Це був справжній гермафродит. Коли не звернути уваги на її груди, що випиналися під медалями, й на гладку спину, то ніяк не можна було здогадатися, що це жінка. Унтер Бобиров помітив її і припинив свої вичитування з військової моралі та поведінки.

— Струнко!.. — закричав він щосили.

— Здрастуйте, батальйонерки! — грубим жіночим голосом привіталась Бочкарьова.

— Здраав-ав-ав-ав!.. — прокричали вони.

— Вільно!.. — сказала унтер-офіцерка. — Сьогодні, товаришки солдати, ми підемо ще раз у поле на стрільбу. Це вже останній раз перед виступом на фронт. Ви всі мусите дуже уважно поставитись до цієї стрільби. Поганий солдат той, що не вміє стріляти! Наш батальйон смерти мусить бути прикладом для всіх боягузів, солдатів, що кидають шанці й тікають з фронту! Це зрадники революції й нашої батьківщини! Звільнена революцією жінка мусить показати чоловікам-солдатам, що вона може краще за них битись на фронті! Цими днями буде вам парада, а після неї ми всі поїдемо на передові позиції. Отже, як ваш командир, прошу бути уважними, із цієї стрільби здобути досвід, який згодиться вам на фронті. Зараз ви підете візьмете рушниці, вам видадуть набої й ми підемо в поле. Коли будемо йти вулицями міста, прошу йти струнко і співати пісень!..

Вона закінчила й одійшла трохи в бік. Батальйон знов став струнко й потім пішов до військової комори, де йому мали видати рушниці й набої.

Жанна йшла в першій лаві батальйону, дві обойми по п'ять набоїв лежали просто в її кишенях, рушниця на ремені висіла на її плечі й муляла його. Звичайна собі рушниця, цяцька на перший погляд, була досить важка для незвиклої для тягарів Жанни. Батальйон йшов у ногу й викликав зацікавлення перехожих. Солдати й офіцери зупинялися край тротуарів і, покручуючи вуса, зацікавлено оглядали жінок у чоловічому одязі. Жінки тоді ще всі ходили в довгих спідницях, що прикривали ноги, майже до самих п'ят. Побачити жінку на вулиці в чоловічому костюмі — це було однаково, що побачити слона, який самовільно втік із звіринця. Чоловіки розглядали стрункі постаті жінок і особливо приглядались до незвичних округлостів, що помічалися в цих дивних солдатів. Дотепи та зауваження долітали до вух Жанни.

— Бабська команда!..

— Полк Распутіна!..

— Дивись-но, як у них випинаються задки!..

Ця увага перехожих до батальйонерок лише підбадьорювала їх та приємно дратувала нерви. Якій жінці неприємно, коли її уважно оглядають зацікавлені чоловіки?.. А жінці в солдатській уніформі це було ще приємніше, бо, крім усього, вона вважала себе за героїню.

Батальйон вулицями міста вийшов у поле, де завжди відбувалася учбова стрільба. Тут він був розподілений на дві партії за кількістю щитів, що в них стріляли. Жанна з подругами одстрілялася в першій партії. Після кожних двох пострілів батальйонерки бігали до щитів, щоб побачити хто куди влучив. Були такі, що стріляли досить добре. Жанна сама з десяти пострілів влучила чотири в яблуко. Для неї це було навіть дуже добре, здебільшого батальйонерки стріляли перед самим носом у землю й кулі стрибали по ній, як при грі в гокей, здіймаючи куряву маленькими хмарками. Багато батальйонерок влучало і просто в небо.

— По молоко!.. — кричав Бобиров. — Куди ти стріляєш? Це ж по молоко!..

Вислів "по молоко" означав, що куля летіла у світ, у небо, ну, одним словом по молоко.

Так минув день до обіду. Касарня, муштра та участь у маніфестаціях за війну до переможного кінця, — в цьому тепер проходили всі дні в Жанни. Це їй подобалось і задовольняло її прагнення до військового життя та героїчних вчинків.

На обід Жанна пішла додому, до батька, здавши рушницю й одпросившись у "вищого начальства". Це було дуже легко, бо батальйонерок пускали коли завгодно й куди завгодно. На вулиці навіть одна батальйонерка уже правила за цілу маніфестацію та за живу відозву до війни. Начальство це зрозуміло й батальйонерки вільно розгулювали по місту.

Жанна застала батька вдома, він сидів у своєму кабінеті й працював над якоюсь доповіддю.

— А здрастуй, здрастуй!.. — зустрів її професор Барк і розцілував. — Ну, як твої військові поспіхи?.. А вийшов з тебе добрий солдат, Жанно!.. Я навіть не сподівався!

— Ми незабаром уже виступаємо на фронт, татуню!.. Буде парада, а потім після паради на фронт!

— На фронт? — перепитав професор і уважно подивився на неї, поправивши свої окуляри. — Що ж ви там робитимете, на фронті?..

— Боронитимемо батьківщину! — відповіла Жанна знайомою фразою.

— Умгу!..

— Ми навіть сьогодні стріляли справжніми набоями! В мене ще досі плече болить! Мабуть, буде синець!..

— Що ж, на фронт то ви прокатаєтесь, але воювати не будете! Жінці не личить битись з чоловіками, хоч би й німцями!

— Навряд!.. Я гадаю, що ми будемо на самих передових позиціях!

— Умгу!.. Там тобі прийшов лист, Жанно, здається з фронту!.. — сказав професор, давши їй зрозуміти, щоб вона йшла й не заважала йому працювати.

Жанна поцілувала батька й вийшла з кімнати. Професор Барк був теж дуже заклопотаний революцією. Він виступав з різними доповідями. Брав участь у різних громадських організаціях, що їх створив новий уряд. Те, що Жанна була в батальйоні, ані трошки не турбувало його. Він знав, що такій жінці, як Жанна, не слід заважати в її бажаннях, та й час був такий, що жінки, на думку професора, мусили брати найактивнішу участь у громадському житті. У своїх доповідях професор часто посилався на приклад своєї дочки, що була батальйонеркою. Це йому навіть імпонувало. Те, що Жанна могла справді потрапити на фронт, не спадало йому навіть на думку. Вся гра в солдатики закінчиться тут у Петрограді, вважав він, а ні, так їх повезуть десь близько фронту, щоб вони почули, як там стріляють з гармат. Хто ж міг би послати жінок в огонь, щоб вони билися з чоловіками-вандалами, з німцями? Такої божевільної думки, гадав професор, не може з'явитися навіть у найзавзятіших прихильників війни. Жінка ще може бути сестрою-жалібницею, ну, солдатом для реклями, для піднесення духу армії, але ж воювати вона звичайно не буде. Через це професор зовсім не турбувався долею Жанни, хоча й дуже любив її.

На столику в своїй кімнаті Жанна знайшла заялозений лист, написаний хемічним олівцем. Це був лист з фронту від Стефана Бойка. Бойко знову писав у листі, що йому і всім страшенно набридла війна, що багато солдатів тікає з фронту, і що очевидно незабаром черга за ним. Бойко писав, що він дуже хотів би бачити її, і умоляв не йти до ударного жіночого батальйону.

"Щоб він сказав, коли б побачив мене в цій уніформі?" — подумала, посміхаючись, Жанна. Бойко писав, що війна є велике нещастя для всіх людей, і що підтримувати її — це ганьба, це недостойно культурної людини. В кінці листа Стефан Бойко коротко повідомляв про смерть Муславського. Він не писав ніяких подробиць, а просто повідомляв, що Муславський вбитий. Далі він дуже погано висловлювався про поручника Сергія Голуб'ятнікова й натякав на якийсь зв'язок між ним і смертю Муславського.

Ці кілька рядків про смерть Муславського дуже вразили Жанну. Їй було дуже жаль цього веселого студента, що з ним вона так приємно завжди фліртувала. Жанна задумалася, згадуючи і жалкуючи його. У неї в грудях поволі зростала зненависть до німців, роками вихована в ній. "Ще одна жертва, — думала Жанна, — ну, як не воювати з ними! Як не бажати перемоги, як не бажати, щоб Німеччина була розбита до щенту!" І тепер вже в ній зовсім стало й свідомо говорило почуття помсти. Тепер вона обов'язково поїде на фронт і битиме німців. Вона благородно помститься за Муславського.

Вона зовсім не розуміла Бойка, хоч сильно симпатизувала йому. Їй було незрозуміло, чому Бойко й тепер проти війни. "Він революціонер. Він був проти війни, коли був царат, а тепер, коли революція, коли всі революціонери за війну, він також проти неї. Як це зрозуміти? — думала Жанна. — Невже він боягуз? — Але вона відкидала цю думку, бо знала, що Бойко вже другий рік на фронті. — Очевидно, тут є якась таємниця. Мабуть, деякі революціонери розходяться в своїх переконаннях". Жанна чула, що є люди, які проти війни й які теж називають себе революціонерами, але вона ще більше чула, що їх називають зрадниками батьківщини, запроданцями та німецькими шпигунами. Що примушує цих людей бути проти війни, Жанна ніяк не могла зрозуміти, але ж вона не могла й подумати, що Бойко може бути німецький шпигун.

Мрії Жанни поволі здійснювались. Хоч вона не їздила на білому коні в середньовічному костюмі лицаря і її не зустрічав привітальними вигуками й оплесками натовп, але та увага, що з неї користувався ввесь батальйон, дуже подобалася їй. По всіх газетах та журналах про них писали статті, називали їх героїнями, безсмертними, славними нащадками Леонидів Спарти. Безліч фотографій їхнього батальйону пишалися на перших місцях у журналах. Жанна бачила своє обличчя і свою постать у військовій уніформі в багатьох журналах, що розходилися в десятках тисяч примірників. Вона ще не була на фронті, а вже мала славу, що вона колись мріяла про неї разом з Танею Доровою. Навіть сьогодні на учбовому полі їх фотографувало кілька фотографів, як вони стріляють, мабуть, і це буде за кілька днів у журналах.

У навчанні та муштрі минуло ще кілька день. Нарешті, все певніше й упертіше скрізь заговорили про від'їзд батальйону на фронт. До батальйону щодня приходили офіцери з високими чинами полковників та генералів і говорили промови, що мали піднести дух батальйонерок. Правда, ці полковники більше зазирали в блакитні та чорні очі хоробрих жінок й дуже одверто поглядали на їхні жіночі прикраси, але це все свідчило за те, що день від'їзду наближається.

Незабаром настав день паради.

З самого ранку батальйонерки старанно готувалися до паради. Ще з вечора їх повели до лазні й видали їм свіженькі уніформи. Тепер батальйонерки старанно вмивались, пудрили обличчя, бризкали пахощами уніформи, що пахли цейхгавзом, і начищали до сліпучого блиску черевики й чоботи.

Об одинадцятій годині вони стрункими лавами прийшли на Ісакіївську площу і стали в центрі проти Ісакіївського собору. Тут уже по боках вишикувалися 9-ий запасний кінний полк, перший та четвертий донські козачі полки, загін добровольців — покалічених вояків, юнкери Михайлівської гарматної школи. Поволі підходили й шикувались лавами на площі ґвардійські батальйони Преображенського та Волинського полків і ґвардійські та фльотські команди. З'явились і жіночі організації Жіночої Військової Спілки, що серед них була славетна керівниця жіночого руху в Англії підстаркувата дівуля міс Пенкгерст.

Парада почалася з молебня з силою попів, хрестів і корогов, як і личить у порядній революційній громаді. Республіка без попів — це все одно, що горілка без градусів. Петроградський архиєпископ Веніямин та Уфімський архиєпископ Андрій освятили прапор жіночого батальйону. При освяті прапор батальйону був символічно прикритий прапором Спілки Георгієвських Кавалерів. Це була знаменна символіка. Солдати інших полків незадоволено говорили, що не вадило б і їхніми полками прикрити батальйон. Хіба тільки одним Георгієвським кавалерам потрібні баби?.. Але ця символіка мовою попів означала, що жіночий батальйон мусить бути такий же хоробрий, як Георгієвські кавалери. Прапор був із золотої парчі з чорним хрестом і написом "Перша військова команда смерти Марії Бочкарьової".

Під тінь Георгієвського прапора стала й Марія Бочкарьова. Спілка Георгієвських Кавалерів передала новоспеченому офіцерові-командиру батальйона смерти портупею, шаблю та револьвер.

Марія Бочкарьова оголила шаблю, поцілувала її і, ставши навколюшки, земно вклонилася делеґатам Спілки Георгієвських Кавалерів.

Жанна, дивлючись на цю церемонію, сильно заздрила, що це не вона. Жанна зуміла б зробити це все краще і благородніше. Цій мавпоподібній бабі, з руками, що непотрібно теліпалися по боках, це було не під силу зробити гарно й аристократично. Вона була незграбна і груба.

— Ач, яка Георгієвська потаскуха! — пошепки сказала Франя-Чорнявка, що стояла поруч Жанни. — Це п'ятидесятикопієчна, її не взяли б ні до одного порядного сальону!

Всі висловлюють свою заздрість, як уміють. Жанні Барк сподобалось, що і Франя була не дуже доброї думки про їхню командирку.

Після освяти прапора, був огляд війська, говорилося багато промов і, нарешті, ввесь батальйон з організаціями пішов маніфестувати по місту. Це було веселіше, ніж дивитись, як шанували Бочкарьову та говорили промови. Батальйонеркам кричали "ура", кидали квіти, фотографували їх під музику військових оркестрів.

Всі батальйонерки з квітами в руках та за поясами весело марширували вулицями Петрограду. На Невському проспекті був величезний тлум і галас. Жанна знала, що ця парада була разом з тим і проводами їх на фронт. Позавтра 23-ого червня вони вирушають на фронт. І від думки про це і вигуків натовпу в Жанни захоплювало дух од радости й бадьорого, молодого запалу.

Парада кінчилася в кінці дня. Стомлені й голодні батальйонерки повернулися до касарні, коли вже вечоріло. Пообідавши й діставши дозвіл, вони розійшлись хто куди.

— Підемо? — спитала Франя-Чорнявка в Жанни. — Погуляємо там і переночуємо. Тьотя Соня прийме нас дуже добре.

Жанна трохи вагалась. Це було дуже цікаво і разом з тим дуже дивно йти в таке непристойне місце, куди ходять лише чоловіки.

— Ходім, Жанно! — сказала Таня Дорова. — Я зовсім не боюсь! Ми ж тепер солдати — чоловіки!

— Вам нічого боятись! — сказала Корзухіна. — Ніхто з відвідувачів вас не зачепить.

— Пішли, пішли!.. Струнко!.. Рівняйсь!.. Кроком руш!.. — закомандувала Франя. — Ну чого стали?.. Ходім!

Франя, Поля Максимова, Корзухіна, Таня Дорова й Жанна, останні дві, трохи повагавшись, пішли до сальону тьоті Соні.

Світлий вечір розгорнув свої білі крила над Петроградом. Білі ночі, що вже були налякані літом, що надходило, ще відчувались у повітрі. Над мостами через канали, поміж будинками заплуталась рожева туманна димка, обгортаючи все своїми романтичними обіймами. Місто російських царів з своїми стрункими й суворими будинками навіювало трохи містичне почуття. У глибоких тінях від будинків у парках, де привидами біліли античні статуї, сиділи закохані парочки. І ніхто не міг би навіть подумати, що лише в кількох сотнях верстов од міста відбувається жахлива війна, гучно грюкають гармати й торохкотять кулемети. Тут у тінях будинків, серед дерев парків було тихо й містично.

Будь-який самогубця міг би підійти до мосту і спокійно кинутись у темну воду каналів, розв'язавши цим будь-яку свою світову проблему і це теж нікого б не потурбувало, як і сама війна. Темна вода каналів так само спокійно плюскала б далі й рожевий туман над мостами урочисто розгортав би свою білясту мантію. Свіжий, бадьорий вітер з Балтицького моря приніс би свої солонкуваті пахощі, що лише морякам могли б розповісти, що там далеко на довгих хвилях гойдаються хижі підводні човни та димлять мужні крейсери.

Компанія батальйонерок весело йшла вулицями міста. Дівчата сміялись, коли схвильовані їхнім видом чоловіки частували їх заялозеними компліментами. Батальйонерки, що були зв'язані родинними вузлами з сальоном, оповідали смішні анекдоти й наспівували модні романси.

Так дійшли вони до двоповерхового будинку, що стояв у кутку площі. На порожній площі будинок здавався чорним, самотнім і закинутим. Жанна навіть здивувалась, коли вони всі спинились коло нього, і Франя-Чорнявка потягнула за ручку дзвоника.

— Тут же ніхто не живе! — сказала Жанна.

— Зараз побачиш! — відповіла їй Франя-Чорнявка.

І справді, за кілька хвилин їм одчинив двері якийсь кремезний дядько, що йому б личило виступати десь у цирку, згинаючи рейки.

— Це ми, дядя Саша! — проверещала тоненьким голоском Поля Максимова.

— Проходь! Проходь! Бачу!.. — привітливо відповів тип.

Батальйонерки поодинці зайшли до темного коритару.

Темними проходами вони дійшли до дверей, що крізь них доходили звуки музики. Двері прочинилися й вони, засліплені електричним сяйвом, побачили на порозі гладку жінку, одягнуту в модне вбрання з стрічками, що уважно розглядала їх.

— Тьотя Соня! — скрикнула Франя. — Невже не признаєте своїх?..

І вона потягнула за руку гладку жінку до залі, силкуючись станцювати з нею якогось танця і весело сміючись.

— Заходьте, солдатики, заходьте! — запросила грубим чоловічим голосом тьотя Соня батальйонерок.

Привітавшись з усіма, вона пішла до інших кімнат, скликаючи своїх дівчат. Поволі з кімнат повиходили дівчатка різної масти в рожевих, біленьких, блакитних спідничках, з голими руками, та з величезними вирізами на грудях. Жанна, стримуючи подих, дивилась на них. Ось вони, ці героїні, що розважають чоловіків. Жанна була трохи розчарована, вона не уявляла собі, що вони такі прості та звичайні. В них мусило б бути щось коварне та куртизанське — на думку Жанни.

— Солдати! — розчаровано промовила одна з дівчат.

— Ха-ха-ха! — голосно розсміялись батальйонерки. — Олько, Женю, невже не пізнаєте?.. І ти, Наточко?..

Дівчата веселою групою оточили батальйонерок і з вигуками здивовання потягли їх у глиб залі.

Там у кутку, коло піяніна, що на ньому грала гладка і вже не молода дівчина, за столиком з пляшками сидів п'яний купчик і щось собі підспівував, силкуючись встати і дотягнутись до піяністки.

— Тьотя Соня сказала, що сьогодні всіх частує! — повідомила одна з дівчат.

Дівчата за допомогою батальйонерок зсунули кілька столиків і незабаром на них з'явилися смачні наїдки, вина й цукерки.

Батальйонерки взяли живу участь у гулянці, вони, як чоловіки, посадовили собі на руки дівчат у коротеньких спідничках і, весело розмовляючи, пили вино. Трохи сп'яніла Жанна сіла коло піяніна замість попередньої гладкої дівчини і батальйонерки, підхопивши своїх подружок, почали крутитися у вальсі по залі.

П'яний купчик, побачивши коло піяніна дівчину в солдатському костюмі, спочатку протер собі від здивування очі, а потім схвильований таким незвичайним явищем поліз до неї цілуватися. Жанна кинула грати й почала відбиватися від нього. Батальйонерки й дівчата здивовані, що гра увірвалась, побачили цю сценку і кинулися на допомогу Жанні.

Франя-Чорнявка перша підбігла до купчика і за комір відтягнула його від Жанни. Вона була розлютована. До її Жанни, до цієї чистої дівчини, що її вона обожувала, посмів причепитись цей купчик.

— Ах ти, мерзотнику!.. Падлюка!.. — і два гучні ляпаси пролунали в залі.

Батальйонерки сильними руками підхопили купчика й, нагородивши його стусанами, викинули до коритару. Останнє, мабуть, проробив відомий усім дядя Саша.

Франя обійняла Жанну і заспокоювала її.

— Жанно, моя дуся, він сильно тебе налякав?..

— Ні, нічого!.. Тільки він противний!..

Франя, заспокоюючи, пестила Жанну. В її серці мілітаризованої повії поволі спалахнула гаряча любов до цієї прекрасної дівчини з бронзовим кучерявим волоссям. Почуття собачої відданости прокидалось у всьому її єстві, коли Жанна посміхалась їй своєю осяяною посмішкою.