Жінки, вино, карти. Це девіза і мета. Сюди слід би було додати ще одно слово — перемога, але це слово більше фантастичне, ніж реальне. Але і в цьому може бути зміст життя, зміст, порожніший за печери Київської Лаври. І навіть такий зміст може задовольняти людину.

Коли з девізи випадає одно слово, воно стає метою, мрією й недосяжним бажанням. Тоді навіть ламаються списи, щербляться шаблі, лише б це слово знову стало на місце і заповнило порожнечу. З девізи Голуб'ятнікова випало таке слово і трансформувалось в живу людину. Жанна — ім'я цієї людини, але ім'я недосяжне, майже метафізичне. Слово "вино" тепер заповнило всю девізу Голуб'ятнікова, але не заповнило порожнечі.

Голуб'ятніков завжди п'яний. Порвалися всі зв'язки з тилом, і розчарування, як великі грядки капусти, оточило його. Гірким намулом осіли скривджені мрії. Жанна десь зникла. Лишилось незадоволення та роздратування.

Так, у тилу скоїлися зміни, і вони зруйнували порядок, порушили дисципліну і розсунули обрії. Зникли опертя й змішались зорі, що за ними можна було орієнтуватись. Життя стало безобрійне і безпросвітне. Десь загубились дороги, і Голуб'ятніков тепер тинявся, як тиняється п'яний парубок, уперто і безглуздо.

Солдати не слухаються. Вони сміють одверто дивитися в очі й нахабно мовчати. Вони сміють про щось розмовляти поміж себе. У них злорадісні й нахабні обличчя. І Голуб'ятнікова з'їдає роздратування. Він тепер помічає найменші дрібниці, що обурюють його. Він лютий і готовий на всякі криваві розправи. Він ще почуває свою силу й використовує її якмога ширше. Так, він не дасть цій масі солдат розбеститися вкрай, щоб вона проглинула його. Він стримає її в своєму кулаці й навіть задушить, коли це буде треба. Він розправиться з усіма аґітаторами, як розправився з Муславським, він знищить їх всіх до одного, і тоді ця безголова маса буде в його руках. Уряд не знає, що робити, і не знає, що робиться. Але це явище тимчасове. Монархія знову візьме владу в свої руки, і тоді Голуб'ятніков з силами, що він їх зберіг жорстокою дисципліною, стане на допомогу. Треба оточити себе своїми людьми, треба скрізь розіслати шпигунів, щоб стежили за кожним кроком бунтівливих солдатів, треба потрусити солдатські речі й ранці. Бити в морду замало, треба вішати.

Найвірніші люди — це унтери. Лише на них можна покластися. Голуб'ятнікову доводилося жалкувати, що в армії не було городовиків, от з ким би він зміг тримати усю солдатську наволоч у руках.

Сергій Голуб'ятніков ходив по кімнаті, що своїм розгардіяшем нагадувала клітку шакалів у звіринці. Йому була огидна ця брудна, незатишна кімната, що ще більше псувала настрій, насичуючи собою незадоволення. Кілька кроків уперед, кілька назад, але нікуди не вирвешся з цих сірих стін, з цього бруду.

Одноманітне ходіння з кутка в куток порушив кирпатий унтер, що ввійшов до кімнати. Голуб'ятніков спинився і поглянув на нього. Він мовчки дивився на брутальне й нахабне обличчя унтера, що витягся і завмер коло дверей. Це обличчя було таке огидне й таке незугарне, як купа незформованої глини. Голуб'ятніков дивився на нього, наче побачив його вперше. І від улесливого і разом з тим нахабного погляду унтера йому стало тоскно.

— Ну, що? — спитав Голуб'ятніков...

— Єсть, ваше високоблагородіє!.. — таємниче і злорадісно відповів унтер.

— Що там таке ви знайшли?..

— Ось, ваше високоблагородіє!

І унтер простягнув Голуб'ятнікову кілька трохи зім'ятих брошур. Голуб'ятніков узяв брошури і неохоче став їх перегортати. У нього був такий вигляд, наче він їх трохи боїться, наче він сам боїться тих вчинків, що їх він зараз мусить зробити. Він перегортав брошури, наче то були важкі аркуші з цини. Він зараз якось мусить поставитись до цього випадку, якось на нього реагувати, і це викликало в ньому неприємне почуття, що його, мабуть, відчував кожний французький король, підписуючи смертний вирок.

— Чиє це?..

І в цьому запитанні було стільки байдужости, наче нею він хтів затамувати ввесь той поєдинок сумнівів, що дратував його.

— Стефана Бойка із 134-ої! — відповів унтер і чомусь запитливо поглянув на Голуб'ятнікова.

Голуб'ятніков подивився в бік. Він наче ввесь час сподівався почути таку відповідь, і тепер подумав, що він справді боявся почути її. Почуття помсти, що він так довго плекав його, десь зникло в ньому. І як він не шукав його, щоб спертись на нього, щоб викликати цим роздратування, яке б допомогло йому зробити відповідний крок, але крім простої службової потреби реаґувати на це, крім службового обов'язку він нічого в собі не знайшов. Це засмутило його.

Він же сам давав розпорядження зробити трус, він же сам сперся на послуги цього унтера, і тепер Голуб'ятнікову було якось ніяково. Він відчував, що своєю політикою, своїми ділами засуджує сам себе на найвищу кару: бути завжди в компанії унтерів. В обличчі унтера він уперше побачив обличчя своїх прагнень і свого життя. Голуб'ятніков раптом відчув, що він людина, яку засудили на все життя разом з йолопами і дефективними. Але цей несподіваний проблиск думки знову потьмарився від слів унтера:

— Ваше високоблагородіє, накажете заарештувати?..

Голуб'ятніков кинув на стіл брошури і поглянув на унтера.

— Геть! — закричав він на унтера верескливим, надламаним голосом.

Унтер похитнувся, як під ударом батога, повернувся й вискочив з кімнати.

Голуб'ятніков важко сів на стілець, що затріщав під ним. Лівою рукою він схопив склянку, що стояла на столі, а правою дістав з-під ліжка пляшку вина. Розплескуючи вино, він випив одним духом цілу склянку і полегшено зідхнув.

— Ідіотські думки! — вголос промовив він і знову налив вина.

Бойко стояв на чатах коло возів з амуніцією. Денна спека втомила його і він радів, коли відчував холодок вітру, що його приносив близький вечір. Одноманітність ходіння коло возів з рушницею в руках поволі набридала, і втома робила голову порожньою, відганяючи всі думки, що на протязі цілого дня роїлися в голові. Він ходив уже останні хвилини свого чатування і все поглядав у той бік, звідки мусила прийти зміна. Єдина думка відпочити після цього безглуздого ходіння ворушилась йому в голові. Було приємно подумати, що зараз прийдуть солдати, змінять його і він зможе десь у холодку поїсти й викурити папіросу.

Незабаром прийшла й довгочекана зміна, що її ніби притягли настирливі бажання Бойка. Перекинувшись кількома словами, він одніс до караулки рушницю і пішов, посвистуючи, до будинку, де розташувався його відділ.

Увесь відділ цілий день був у нарядах і Бойко застав у приміщенні лише Тороку, що порпався коло своїх речей. У Тороки був чомусь стурбований вигляд, і він сопів, як медвідь у своєму барлозі.

— Знову щось трапилося? — безтурботно запитав Бойко, вже звиклий до всяких несподіванок.

— Хтось поперекидав усі речі! — незадоволено пробурмотів Торока. - Це, мабуть, до тебе!..

Бойко трохи зблід і пішов у куток до своїх речей. Його речі теж були перериті. Його брошур, що були заховані на самому споді ранця, не було.

— Так! — промовив Бойко й підвівся, витираючи піт з чола.

Торока запитливо дивився на нього з свого кутка.

— Тепер каюк! — відповів на його погляд Бойко. — Накрили!.. Хто б міг подумати, що вони в такий час стануть трусити солдатські речі?..

Торока вилаявся і ще дужче засопів. Бойко, не знаючи, що йому робити, пройшовся по цій тимчасовій касарні, що нагадувала стайню. Речі інших солдат теж були поперекидані.

— Шукали добре! — сказав Торока, щоб хоч чимнебудь реаґувати на хвилювання Бойка.

Біля входу до приміщення раптом залунала розмова солдатів. Бойко й Торока насторожились, гадаючи, що це посланці від Голуб'ятнікова, але до приміщення, весело розмовляючи, увійшли Сльозкін та Зеленко. Вони одразу змовкли, побачивши серйозні обличчя своїх товаришів.

— У нас перетрусили всі речі, — сказав Бойко, — у мене забрали брошури!...

— Треба тобі було тримати їх при собі! — накинувся на нього Зеленко. — От гади! Вони незабаром полізуть і в наші кишені. До всіх чортів це солдатське життя! — І він, не маючи змоги висловити все своє обурення, з силою ударив об підлогу своїм зім'ятим кашкетом.

— Кажуть, що в інших місцях уже майже всі хлопці повтікали хто куди, а тут стільки держиморд, що й пари з вуст не випусти! — заговорив Торока ображеним і безнадійним тоном. — А тут...

— Тут за це затягають! — закінчив за нього Сльозкін.

— Але що ж йому тепер робити? — запитав Торока, показуючи на Бойка.

— Тікай! — спалахнув завзятістю Зеленко. — Якнебудь виберешся з небезпечної смуги, а там далі така каша, що не спіймають. Тікай, Бойко!..

Ця думка про втечу спалахнула у Бойка, як пропасниця. Вона запалила його вогнем, від якого він затремтів.

— Тікай, зараз!.. Тікай, поки не пізно! Бери речі й тікай!.. — підтримав цю думку Торока.

-— Ех, як це все набридло! — відповів Бойко, знесилений раптовою реакцією.

— Дурень! — закричав на нього Зеленко. — Тобі ж буде каюк!..

І вони всі кинулися до речей Бойка, гарячково запихаючи їх у мішок.

— На! Бери шинелю, бери речі й тікай!

Бойко стояв приголомшений і розтерзаний своїми товаришами і почуттями, що не давали йому змоги зосередитись. З збитим на потилицю кашкетом, з накинутою на плечі шинелею і з сумкою в руках, він стояв, як безпорадна постать вигнанця, не знаючи, що робити з собою.

— Іди, іди, не будь бабою! — метушились навколо нього його товариші. — Іди, бо буде пізно!

Вони зовсім не помітили, як у темному вході до приміщення з'явився унтер з двома солдатами, що дивилися деякий час на це все, як на цікавий водевіль, що захоплював своєю трагічністю. І коли несподівано заговорив унтер, голос його для всіх звучав, як голос привида з п'єси Метерлінка.

— Рядовий 134-ої, Бойко, залишіть свої речі, вони вам більше непотрібні!.. — І унтер розсміявся громоподібним сміхом, як сміється за лаштунками провінціяльний актор.

Речі Бойка попадали на підлогу з рук його товаришів. В усіх був такий вигляд, ніби їх спіймали на гарячому злочині. Вони мовчки одвернулися од Бойка, понуро поглядаючи на унтера та на озброєних рушницями солдатів.

Унтер відібрав у Бойка пояс та очкур і тепер його штани трималися на одному ґудзику. Це для того, щоб заарештований не мав права навіть повіситись.

— Ходім! — сказав унтер.

Бойко взяв шинелю і вийшов з приміщення, оточений озброєними солдатами й обмацаний стурбованими поглядами своїх товаришів.

Увечері того ж дня Голуб'ятніков рапортував у штабі про трус і арешт рядового 134-ої Стефана Бойка. Його реляція викликала цілу бурю лайок і погроз на адресу солдатської маси. Штаб пропонував вжити найсуворіших заходів проти проявів неслухняности та недисципліновости, але всі запропоновані заходи були такі брутальні та жорстокі, що самі собою свідчили за непевне становище військового начальства.

Бойка слід би було судити за всіма правилами військового суду, але штаб побоявся розпочинати суд, зважаючи, що цей суд може обернутися проти офіцерів. Зачіпати всю масу солдатів було б небезпечно, краще і легше було розправлятися з одиницями, впливаючи цим на окремі відділи та зводи.

— Розстріляти! — вирішив штаб.

Щоб цей розстріл мав деякий вплив, розстріляти Бойка мусіли солдати з його відділу. Поручник Голуб'ятніков, як начальник частини, що в ній найбільше виявилась недисциплінованість та бунтарство, мусів сам простежити за виконанням наказу.

Голуб'ятніков не спав цілу ніч. Він пиячив до самого ранку. Це було безрадісне, самотнє пияцтво. Зачинившись у своїй кімнаті, Голуб'ятніков пив, бажаючи втопити у вині свої інтелігентські сумніви.

Кошмари душили його всю ніч. Безнадійне кохання до Жанни дратувало його, як обгризена кістка дратує голодного тигра. Лють і помста прокидалися в ньому від думки, що він безсилий зробити щонебудь, щоб наблизити Жанну до себе. Тоді він кидався з кутка в куток, бажаючи розстріляти не тільки Бойка, а всіх, ввесь фронт, російський і німецький.

Хвилинами реакції він жалкував, що поставив себе в такі стосунки з Бойком, він нарікав на себе, вважаючи все своє життя за безглузду помилку. Коли б він міг, можливо, він побудував би своє життя зовсім інакше. Може б він був краще у лавах тієї інтеліґенції, що з неї походив Муславський і Бойко, і тоді б не було цих сумнівів і цих жахливих вчинків, що він їх робить задля своєї жорстокої і нетерпимої кляси, навіть не кляси, а касти.

Коротка літня ніч минала в цих сумнівах і вона здавалася важкою і довгою. Ось уже починає ясніти ранок, ще година, дві, і він піде розстрілювати людину, щоб задовольнити жорстокий закон своєї касти, щоб наситити своє почуття помсти. Він зараз розправиться з останнім своїм суперником, і тоді Жанна майже його. Він поїде з фронту і побачиться з нею. Треба бути твердим і рішучим, тоді всі перепони зникнуть одна за одною. Цим розстрілом він зробить лише добре діло, одним політичним злочинцем буде менше. Це ж вони призвели до такого становища на фронті, це ж вони перевернули все в тилу. Смішно жаліти цього Бойка, що нічим не відрізняється від цих злочинців.

За вікнами кімнати прокидався ранок, а Голуб'ятніков страждав, напиваючись до очманілости, щоб хоч вином розвіяти свої сумніви.

Коли Бойка зачинили в темній клуні й поставили коло неї вартового, він кинув на землю свою шинелю і якомога зручніше умостився на ній.

Бойко міцно проспав усю ніч. Завтрашній день його зовсім чомусь не турбував. Він ще раніше багато передумав і переніс безліч несподіванок. Ніякі думки тепер не турбували його, голова була порожня і трохи хилилася від утоми. Йому навіть не хотілося й уявляти, що буде завтра. Втомлений від попереднього чатування, він спокійно заснув.

Йому приснився сон.

Цілу ніч йому снилося, що він іде широкими сходами, піднімаючись все вище й вище. Як він не дивився вперед, перед ним були все ті самі сходи, і кінця їх ніяк не було видно. З завзяттям, що може бути лише уві сні, він ішов цими сходами, зривався, летів униз і знову вперто йшов. Від цього здіймання сходами народжувалось приємне захоплення, зв'язане з ризикуванням і напруженням усіх м'язів.

Бойко зривався і стрімголов летів униз і в цих зльотах було щось пташине, легке, що захоплювало, як їзда на американських горах. Потім він підводився і знову дряпався все вище і вище. Там, угорі, туман сивою запоною заступав те, що обов'язково мав побачити Бойко. Але сходи, здавалось, були безконечні, і Бойко уві сні дряпався туди цілу ніч.

Крізь сон він почув перший крик півня, що вітав народження нового дня. Бойко повернувся на бік і заснув ще міцніше.

Тепер він вибрався на саму верхівку сходів. Унизу вони йшли гармонією, наче розтягнутою руками гармоніста до безконечности. А тут, на горі, він побачив величезну трибуну і стіл, що за ним сиділо три постаті. Трибуна і постаті були такі величезні, що Бойко здавався собі пігмеєм.

Постаті сперлись руками на стіл і дивилися на Бойка, трохи схилившись наперед з таким виглядом, ніби розглядали голку, що лежала долі коло столу, а не Бойка.

Їх було троє.

Посередині сидів робітник з худим обличчям, що на ньому блищали неймовірно сірі й спокійно-холодні очі. Праворуч од нього сидів селянин, стрижений під макітру з чорними вусами, що трохи звисали до підборіддя. Він поклав руки на стіл, як це роблять школярі в школі, і вони горою порепаної землі лежали перед ним. Третій сидів ліворуч од робітника, — це був солдат. Цей сидів, підперши лівою рукою поголену голову і трохи посміхаючись, дивився на Бойка.

— Рядовий 134-ої, Стефане Бойко, — заговорив робітник, що сидів у центрі, — ми покликали тебе сюди, щоб судити тебе за твої вчинки!

Бойко підвів голову і зустрів сірий спокійний погляд, що наче заливав його своїм електричним струмом.

— Не бійся, відповідай! — сказав селянин і не змінив положення своїх рук.

— Я не боюся! — зовсім тихо відповів Бойко.

Третій суддя-солдат нічого не сказав, а лише тепло подивився на Бойка.

— Стефане Бойко, — суворо заговорив робітник, — що ти зробив для революції?

— Що ти можеш сказати перед найвищим судом? У тебе є свідки? — спитав суддя-селянин.

Бойко не встиг ще відповісти, як встав третій суддя-солдат і сказав:

— Я беру його під свій захист. Він був славний товариш, він не був боягуз, він не любив начальства і не підлабузнювався. Солдат сів.

— Це дуже мало! — суворо промовив суддя-робітник.

— Я віддав своє життя! — винувато відповів Бойко.

Сніп світла з розчинених дверей впав на постать Бойка, що лежав на простеленій шинелі в клуні.

— Рядовий 134-ої, Бойко, вставай! — пролунав суворий наказ солдата, що стояв у дверях.

Бойко прокинувся й сів на шинелі.

— Виходь! — суворо промовив солдат.

Бойко підвівся, одяг кашкета, накинув шинелю і пішов до дверей.

Перед ним стояв Зеленко і група солдатів, що серед них він упізнав усіх. Тут був Торока, Сльозкін, Комардьонков, Нечай і Савельєв. Бойко подивився на Зеленка і його здивував суворий вигляд обличчя цього солдата, він був такий, як у судді-робітника, що допіру судив його уві сні.

— Ходім! — сказав Зеленко і пропустив Бойка наперед.

Бойка мовчки оточили з рушницями в руках солдати, його товариші, і під цією охороною він пішов за Зеленком, що показував дорогу і був тут за старшого.

Ще було дуже рано. Навколо все ще спало. Тільки сонні вартові, куняючи, ходили коло будинків.

Ранковий холодок забрався під шинелю Бойка й примусив його здрігнутись. Бойко подивився на обличчя своїх товаришів. Вони були хмурі й землистосірого кольору. Ніхто з них не дивився на Бойка. Всі понурили голови і йшли, важко ступаючи в м'яку дорожню пилюгу. Ніхто не вимовив і слова.

Коли містечко лишилося позаду, Зеленко звернув у бік з дороги до лісу.

Бойко тепер одразу зрозумів, куди його ведуть.

Він зрозумів, що його ведуть на розстріл. Холодок пробіг йому по спині, і він щільніше загорнувся в свою шинелю. Його товариші йшли, не вибираючи дороги. Вони провалювалися в ями, спотикались, але ніщо не могло вплинути на їхній настрій.

Бойко відчув, що вони тепер переживають, і йому до болю стало неприємно за них. Бойкові стискалося серце, коли він поглядав на похилі постаті солдатів. Він любив їх — ці близькі, майже рідні постаті, що ведуть його на смерть. Коли б він міг, він обійняв би кожного з них і заспокоїв теплими словами. Хіба вони винні, що їм доводиться вести свого товариша на страту. Бойко відчував, яка буря, який вогонь спалює їхні груди, які думки розвалюють їхні голови. Яка ганьба, які знущання з цих нещасних людей! Бойко краще сам пустив би в себе кулю, щоб позбавити їх од цих нелюдяних, божевільних тортур.

Звести рушницю на друга з наказу бридкого офіцера і дивитися другові в обличчя, поки він не впаде з роздертими кулями грудями — це ж божевілля!

Бойко страждав од цієї думки більше як від думки, що він зараз має вмерти.

Вони йшли на схід. Сонце виринуло з небосхилу і вдарило їм в обличчя. Ліс тут кінчався і йшов великим зеленим масивом у бік. Вони надійшли до величезної ями, що її вирив німецький набій...

— Стій! — глухим голосом скомандував Зеленко.

Всі завмерли в таких же схилених позах, як і йшли сюди. Ніхто не ворушився і не хотів міняти пози, наче застигли з одною думкою в головах.

Глина й пісок зсувалися під ногами і з тихим шуршанням сипалися в яму. Яма, як готова могила, гіпнотизувала погляд. Вона бентежила й без того неспокійну думку і підкошувала налиті оливом важкі ноги.

— Товариші! — видихнув із грудей Зеленко. — Товариші, зараз сюди прийде поручник Голуб'ятніков...

Зеленко задихнувся, і цю павзу зрозуміли замість слів. Важкий видих видерся з солдатських грудей і наче стогоном відгукнувся в лісі.

— ... за його командою ми мусимо розстріляти Бойка!..

Ніхто з солдатів не дивився на Бойка, ніби його тут не було, і він бачив, що їхні обличчя нагадують йому суддів з його нічного сну.

— Чи можемо ми зробити це? — з силою видушив із себе це запитання Зеленко.

— Товариші! — надламаний крик видерся з горла Сльозкіна і завмер на тоненькій ноті.

— Краще вмерти самим, як зробити це! — з одчаєм в голосі промовив Комардьонков.

Бойко хитався на ногах. Цей суд був страшніший за його сон, страшніший за всякі кошмари. Він роздирав йому серце на шматки, як рвуть стару ганчірку. Він навіть чув хряск, з яким воно розривалось. Бойко не міг збагнути, що з ним робиться. Йому хтілося кинутися цим солдатам на шию і гістерично кричати.

— Поручник! — тихо промовив Нечай.

П'яно похитуючись і граючи револьвером у руці, до них лісом наближався поручник Голуб'ятніков.

Бойко кинувся до найближчого солдата і схопив у нього рушницю, силкуючись вистрілити в себе. Це була рушниця Тороки.

— Геть! — грубо відштовхнув його Торока, і видер рушницю.

Бойко похитнувся і знітився від цього вигуку.

— Забирайся геть! — знову сказав Торока, даючи йому дорогу.

Це наче розв'язувало так божевільно заплутаний вузол.

— Іди! — сказав Зеленко, ніби конденсуючи в цьому слові вирок і висновок всієї групи солдатів.

Бойко подивився на Зеленка і побачив в його погляді такий наказ, що йому могли б скоритися цілі армії. Це був наказ Найвищого судді, що не скоритися йому не було ніяких людських сил.

Бойко повернувся і пішов у поле, куди суворо показував погляд Зеленка.

Солдати повернулися в бік Голуб'ятнікова, який підійшов до них і п'яно спинився край ями. Вони зібгалися в крицеві пружини, міцно стискуючи рушниці й своїми спинами наче прикриваючи Бойка.

— С-сволоч! — вилаявся Голуб'ятніков. — Хто вам дозволив?.. Кр-ругом!

Але солдати, не змінивши місць, звели рушниці й притулили їх до плеч.

— Плі! — скомандував Зеленко.

Постріли, як раптовий удар батогом прорізали шум лісу і Голуб'ятніков, втративши рівновагу, скотився в яму, тягнучи за собою лявіну піску й глини.