БАЙДА 
(історична поема) 

І 
До великої покари, 
На розпутті при дорозі 
Судять Байду яничари 
В Золотім Галатськiм Розі. 

Суд скінчився.— Хлопці, гайда,— 
Мовив сам Султан турецький,— 
Люту смерть хай прийме Байда, 
Князь-отаман Вишневецький. 
Та й скатуйте розбишаку, 
Щоб почула і забула 
Україна з переляку 
І дорогу до Стамбула. 
Хай почує вся отара 
Гайдамаків запорізьких, 
Що чекає й їх та кара 
На плацах золоторiзьких! 
«Смерть йому!» — кати гукнули, 
Змовчав Байда перед горем, 
Тільки іскри промайнули 
В грiзнiм погляді суворім... 
Тут взяли його наскоком 
Яничари злiснi й грiзнi 
Й почепили правим боком 
Та на гак товстий залізний. 

II 
— Гей, не гнись, могутня спино,
 Не зломись, моє ребро! 
Ти прощай, прощай, Вкраїно, 
Ти прощай, старий Дніпро! 

Хай же турок не вчуває, 
Як терплю я муки й глум...— 
І старий козак співає, 
Розганяє біль i сум, 

Оддає він богу дяку,
Що досяг цього вінця, 
Що не знав ніколи ляку 
За Вкраїну до кінця. 

До його тут кат нагнувся, 
Щоб надати більше мук, 
Байда хутко стріпонувся, 
І вхопив од турка лук, 

І тремтячими руками 
У Султана навдалу 
Понад злісними катами 
Він пустив свою стрілу. 

Та пропав задармо замах, 
Бо в очах маріла мла 
І в руках в кривавих плямах 
Поковзнулася стріла!..

Через три дні він скінчився, 
Як дійшов до серця крюк, 
Та терплячим залишився 
Аж до смерті серед мук. 

А як турки прибирали 
В яму з крюка мертвяка, 
В ту сторінку позирали. 
Що вродила козака. 

1908