РОЗДІЛ IV Він устав разом із сонцем. Довго кашляв, сидячи в солом'яній постелі і туго обіпнувшись рябою плащ-палаткою. Тіло йому охопила гаряча млость, в очах плавали жовті плями, і від того здавалося, що й надворі теж жовто. "Ще захворію", - подумав Климко. І злякався: що тоді? Були б оце сірники або хоч кресало, розпалив би солом'яне вогнище, зогрівся, картоплі напік. Може, після гарячого й полегшало б. Хоч їсти йому не хотілося. Дістав з торби галети, подержав у руках - просто так, аби знати, що вони є, - і поклав назад. "Хай, пригодяться". - І знову тяжко закашлявся. В очах бриніли сльози, бриніла сиза роса на бур'янах та кавунячому огудинні, а руки так трусилися, що він міцно сплів їх пальцями і затис між коліньми. "Треба швидше йти. Там хоч люди". Климко підвівся - ноги одразу загули і налилися гарячим, - похитнувся, але не впав і не сів знову, а, тримаючись обома руками за куренів дашок, виступив на двір. Земля була холодна. Сяяло сонце, гралося з росою у блискітки - хто кого переблищить - і зовсім не гріло. З рота йшла крута пара. Климко й кашляв парою, і тремтів, тримаючись руками за курінь. Ні, по такій холоднющій землі далеко не зайдеш, хоча й близько вже: оно воно, місто, і за ним гори з рожевими вершечками - рукою наче дістав би. Климко повернувся до куреня, узяв плащ-палатку і, зціпивши од напруги зуби, одірвав од неї чималий клапоть. Потім розірвав його ще навпіл - і вийшло дві онучі. "Однаково холодно буде, як намокнуть", - подумав Климко. Навибирав, де цілішої, сухої соломи, поробив товстенькі устілки і примірив їх до ступні, щоб ні великі були, ні малі. Потім туго обмотав ноги разом з вустілками плащ-палатяними клаптями і позав'язував кінці вище кісточок. Підвівся, обійшов довкола куреня - ступалося у новій взувачці легко і м'яко - і сказав сам собі, як дід Гарєєв: - Можна жить! Він ще посидів у курені, перепочив трохи на дорогу, взяв на плечі торбу і пішов до шляху, раз по раз корчачись від вибухів кашлю. Йшов і розмірковував, що робити далі: чи податися одразу просто в гори по сіль, а чи зайти в місто на базар і спробувати Бочонкові гроші. Той жмуток тридцяток, п'ятнадцять червоних цупких папірців, що дав йому аптекар, як поховали дядька Кирила, лежав у нього в спідній кишені діжурки. Щоб не загубити його, Климко заколов кишеню мідною дротиною і закрутив її. Можна й спробувати. Адже солі тут, мабуть, стільки, що за так бери. Якщо гроші - безцінь, то й сіль не дорожча. "Спробую", - порішив Климко і пішов швидше. Місто починалося такими ж будиночками в садах, як і в звичайному висілку. На парканах коло хвірток висіли дерев'яні поштові скриньки з дашками від дощу. Всі вони були порожні... Вицвірінькували горобці, підплигуючи на цегляних тротуарах. По одному паркану ходив рудий кіт і мружився на сонце зеленими очима. Віконниці в будиночках було позачиняно, - може, тому, що рано, а може, від вулиці їх і вдень не одчиняли. Климко йшов іржавою трамвайною колією, переступаючи із шпали на шпалу. Взувачку свою він зняв ще край міста - незручно якось тупцяти в онучах, подумають: старець. Людей траплялося мало. Скрипне хвіртка, висунеться з неї дитяча голівка, стригне очима по вулиці: оно якийсь вурка йде з торбою за плечима, худий, брудний, босий, а великі сині очі, червоні по білках, так і нишпорять... Хлоп - зачинилася хвіртка. - Ей, хлопчику чи дівчинко! - гукне Климко. - Як до базару йти - не знаєш? Тихо за хвірткою, тільки чути, що сопе. Тоді: туп-туп-туп до хати - втекло. "Що за люди?" - зітхає Климко і, покашлюючи, йде далі. Почалися будинки довші й вищі, - у три, чотири, п'ять поверхів. Вони були сірі й мовчазні, ніби ніхто в них і не жив. Але людей побільшало. І всі вони - з тачками, клунками, вузлами - сунули в одну вулицю. Біженці, чи місцеві, не розбереш. Климко пішов за ними і скоро побачив базар. Він починався старцями, що густо сиділи й стояли попід вицвілим зеленим парканом. Були тут зрячі й сліпі, безногі, безрукі, старі й молоді. Кухлики, картузи, пелени, простягнуті коритцем жмені... - Пода-айте... подайте... подайте... - линуло понад парканом, як одна й та сама скорботна і жалібна пісня, - Ану ке-лиш, сестрице, не проходь мимо, огляньсь на свого бррата і подай йому рруку! - вимогливо гукав якийсь молодий дядько без ноги. Очі в нього були недобрі, пекучо поблискували в усі боки. Дзень, дзень, дзень... - падали в кухлики монети. - Спасибі, дитино, дай тобі боже діждатися мужа чи брата. - Ти, стара, проси, та не забалакуйся, бо через тебе й нас поліція загребе? - А що я таке сказала?.. - Що, що... Чуємо, не глухі. Климко зупинився коло старої-престарої бабусі, яка гомоніла до перехожих тихим немічним голоском, але не жалібно, а так, ніби казку вела: - Прийшла неміч, люди добрі. Оце дивіться на мене та й побачите, яка вона, тая неміч. Кажу земельці: розступися, забери стару... А вона не розступається. Прошу-прошу - не хоче й квит... - В пелені у бабусі лежало три картоплини, дрібна цибулинка і з десяток гривеників. Бабуся подивилася на Клима вологими вилинялими очима й сказала: - Іди, іди хлопчику, це я не тобі розказую... Климко видлубав з кишені одну тридцятку і поклав бабусі у пелену, а сам швидко пішов геть. Над містом високо в небі прогули густі косинці ні мецьких бомбовозів, - може, з півсотні чи й більше. Во ни блищали проти сонця, як скляні. Старці принишкли, всі, навіть сліпі, попіднімали голови і тривожно питалися у зрячих сусідів: - Багато? - Багато... На базарі теж запала тиша. Тільки з-під розламаного ларка при базарних воротах чийсь тонюній голос (були до війни морожениці з такими голосами, згадав Климко) набридливо скиглив: - А хто ще желающі-інтересующі погадать? Зіночка гадає, що кого ожидає... Климко підійшов до ворожки і став навпроти, гріючи ноги в теплій на осонні пилюзі. Жінка сиділа на стільчику, тримаючи в пелені довгий, як пенал, ящичок, набитий засмальцьованими папірцями. З-під поли в неї визирала Зіночка - дрібненьке, схоже на пацюка звірятко в білих і жовтих латочках. Очиці у звірятка були маленькі й хитрі. Климко торкнув Зіночку пальцем за писок і всміхнувся: - Чого тобі? - сердито спитала ворожка. Щоки в неї були товсті, червоні, в густих синіх прожилках. Говорила вона, на превеликий Климків подив, басом. - Нічого... - сказав Климко. - А ви за галети німецькі ворожите? Або за картоплю? - Покажи. Климко поставив торбу в пилюгу і витяг жменю картоплі. - Дрібна, - сказала ворожка. - За таку - ні. Галетам вона зраділа: - О! Буде до чайку! - І наказала звіряткові: - Зіночка, работай! Звіряті прудко скікнуло до ящичка, принюхалося, пирхнуло і висмикнуло зубами один папірець, списаний нерівним первацьким почерком. "По ранєй дорогі вам пристоїть свіданя з мужом", - прочитав Климко. - Це не мені, це - жінкам, - сказав він, подаючи ворожці папірець. Але вона, мовби враз оглухнувши, навіть не глянула на Климка, а забрала Зіночку під полу і, розгойдуючись на стільчику, заскиглила противним тонесеньким голосом: - А ще хто желающі-інтересующі погадать?.. Климко вже хотів був іти далі, як з-поза ларка вивернувся дядько з червоною подряпиною від носа до вуха і хрипко спитав у ворожки: - Ну, як сьогодні з клієнтом? - Слабо, - сердито, басом прогула власниця Зіночки. - Пр-ровіримо! - сказав дядько, мовби нахваляю чись на когось, вихопив з-за пазухи гарненьку зелену пташку з круто зігнутим дзьобом, посадив її на мізинець і, стрельнувши довкола прискаленим оком, весело гук нув: - Евстрррелійський папуга!! Виддає предсказания- в око ліпить! Од-дин раз удовольство- сім літ продовольство! Ну, навались!!! Не може буть, сказав Суворов, щоб Чортов міст не перейшли! Хто перший - першому безплатно!.. - А хто ще желающі-інтересующі... - хотіла перебити його ворожка, але дядько з папугою накрив її голос: - Н-ну, р-разом, не товпись, по порядку становись! Климко засміявся і закашлявся, дивлячись на дядька з папугою: видно ж, що одірви й покинь! І раптом подумав: "Чого ж оце я граюся тут? Хіба за цим сюди йшов?" Він замашно стукнув себе кулаком по лобі, як це робив Зульфат, коли хотів покарати сам себе, і пішов у ряди. За сірими, вицвілими на сонці прилавками сиділи і стояли жінки і дідусі й неголосно, сторожко озираючись на всі боки, припрошували до своїх товарів. Тут були старі, побиті шашіллю ікони і в них - боги під склом серед барвистих воскових квітів: мідні, поначищувані каблучки і серги; товсті давні книги; червоні намиста з дукачами - і знову ікони, старіші й новіші, в оправах і без оправ, але боги на них були схожі один на одного, як брати, і всі дивилися сумними очима не на людей, а поверх них. Далі йшли прилавки, заставлені мисочками з житом, кукурудзою, просом; біліли склянки з борошном, содою, вологою сіллю ("Ось вона!" - зрадів Климко); стояли клунки з картоплею, капустою, буряками. І все це добро не продавалося, а мінялося на одежу, гас, мило, сірники... "Видно, й тут гроші не нужні нікому", - подумав Климко, відчуваючи страх: нічого він тут не добуде... Люди торгувалися не весело, як було до війни, а з якоюсь похмурою настирливістю, наче бороли один одного і ніяк не могли побороти: - Скільки ж ви даєте? - П'ять кухлів. - Так спідниця ж - подивіться! - Як хочете, не силую. - Шість! - Нє-є... - Дитину хвору в Полтаву на тачці везу... - Ну то давайте вже. - Запальнички, замки, кресала, губка, кремінь! - ...А воно ж на ваті чи на клоччі? - Що ви, що ви, дядечку! Осьдечки, дивіться: вата. - Півпуда. - Скільки?!! - Сіль-крупка! Печатне мило загряничне! Тільки за марки! - ...То дійдемося ми з вами? - Хіба що на тому світі. - Ну й люди ж! Наче до війни таких не було. - Біда наплодила... Ряди скінчилися. Далі було засмічене токовисько, а за ним, коло магазинів з потрощеними вітринами, стояли люди з тачками. Климко пішов ще туди. "Якщо і там не візьмуть гроші, тоді - в гори". Біля крайньої тачки на дерев'яних колесах стояла дівчина, з напуском на очі зап'ята старенькою чорною хустиною. Вона тримала в руках чепурно, квітка до квітки складений букет чорнобривців. На плечах у неї була ще одна хустка - велика, у веселих червоних та зелених квітах, а темно-вишневі шовкові китиці ледь не торкалися землі. Щоки у дівчини були перепнуті по-старечому, навкіс, як у хворої на зуби, а маленькі тонкі пальці, що тримали квіти, тремтливо перебирали зелені стебельця. - Купіть мою хустку. Дивіться, яка ловка... - тихим голосом так лагідно і боязко просила дівчина, що Климко зупинився біля неї. - Я й чорнобривців на додачу ще дам... Купіть мою хустку... Климко пом'явся, переступаючи з ноги на ногу, і сказав: - Чудна ви. Кому ж вони зараз нужні, чорнобривці оті? Дівчина сполохано глянула на нього темними затіненими очима і швидко вп'ялася пальцями в квітчасту хустку. - Та ви мене не бійтесь, - усміхнувся Климко і згадав, що він сьогодні не вмивався. - Я не вурка, я по сіль сюди прийшов... Дівчина одвернулася і стояла мовчки. - Ото хлопець тобі правду каже, - озвався з-під магазину якийсь дядько. - Ти б поставила отуто коло мене тачку, пішла в ряди й виміняла, чого тобі треба. А то - "чорнобривці"... Дівчина так само наполохано, як і на Климка, подивилася на нього. Дядько сидів просто на землі, обгорнувши ноги старою сукняною ковдрою. На скронях йому густо висіялася кучерява розсадка сивини, а лице було все в зморшках. І в кожній зморшці, здавалося Климкові, чаїлася добра лагідна усмішка. Перед дядьком двома рівними рядочками стояли прорезинені тапочки - великі, й малі, і зовсім манюні, на дитину. Видно, він був швець і сам їх понашивав. Швець поманив Климка пальцем: - Здалеку йдеш чи тутешній? - спитав. 3 Донбасу я, - сказав Климко. - А-а! Землячок... По сіль, кажеш? Климко кивнув. - А що ж у тебе на сіль? - Торбинка осьо, - Климко зняв з плеча торбу. - Ні, - усміхнувся швець, і кожна його зморшка теж усміхнулася. - Я питаю, на що міняєш чи купуєш. Одежа якась путня є чи, може, марки? - Такого нема, - зітхнув Климко, розглядаючи тапочки ("Чи не спробувати вимінять"?). - Гроші довоєнні є, так за них нічого не продають. Треба йти в гори, туди, - він махнув рукою, - там я й даром наберу. Так же? - А чого ж босий? - Щоб легше на ноги... - Климко ледь скривив губи, пробуючи усміхнутись. - Картопля в мене ще є. То, мо же б, ви проміняли взувачку на неї? Дрібнувата, правда... - Візьми приміряй. Климко привзув тапочки. Ногам одраау стало затишно. - Більші бери, щоб онуча влізла, - порадив швець. Климко послухав його, взув більші й заходився розв'язувати торбу. - Не треба, - сказав швець. - Носи собі, раз уже ти землячок... Він скрутив цигарку, припалив од саморобної, з патрона, запальнички і сказав, огортаючись димом: - А сіль ти, синок, проминув. Кілометрів п'ятдесят зайвих пройшов. Сіль - це біла Артемівська. Чув? (Климко чув і навіть бачив це місто здалеку днів три тому). Так ото біля нього станція така є, називається вона Сіль. Там сіль. А тут що - крейда, сода, вода солона в озерах є, але ж у торбу її не набереш... Проминув ти, брат, сіль. Климка обсипало колючим жарком, а ноги потерпли і знемоглися, як після цілоденної ходьби. Він сів на проломлений дощаний ґанок і мовчав, стиснувши долонями щоки. - Що ж... треба вертатися, - насилу вимовив він, похлинувся клубком, що стояв йому в горлі, і закашлявся. - О, як тебе пробрало. - Швець поклав на плече Климкові велику руку, подзьобану вугільними скалками, наче покроплену синькою. - Нічого, не скисай, щось придумаємо. З-за магазину вихопилося два поліцаї в чорному, з карабінами за плечима і плоскими німецькими багнетами при боці. Вони підійшли до дівчини з хусткою і стали. - Приймись! - сказав один з них, у кубанці, на яку по-селезнячому закручувалася чорна чуприна. Він уперся коліньми в тачку, ніби йому не було більше дороги, і подивився на дівчину дуже пильно спідлоба. Дівчина вхопилася за дишель і підтягла тачку ближче до магазину. Руки в неї тремтіли. Поліцаї пройшли повз шевця й Климка, навіть не глянувши на них, і той, що в кубанці, сказав другому; - Бачив, яка краля? Може, зараз візьмем? - А куди вона дінеться? Встигнемо ще. Люди поміж тачками загомоніли: - Що то воно? - Поліцаї, хіба не бачиш? - Так наші чи німці? - Турки! - Ха-ха... - Цсс... - Нова власть... - Нові прихвосні, - сказав швець, і на нього заозиралися - одні з острахом, інші - ховаючи посмішки. - Щось вони затівають, - сказав швець до Климка і кивнув головою. - Бач, скільки їх ононо висипало. Як гусей. Поліцаї, чоловік, може, сорок, вервечкою, на однаковій відстані один від одного швидко йшли понад обома парканами. - Ловитимуть когось... В рядах принишкли, і від цієї тиші, що настала враз, одрубом, на майдані зробилося моторошно-похмуро. Климко помітив, що з базару через токовисько спершу поодинці, далі невеликими гурточками почали вишевку-ватися люди. Вони йшли непоспіхом, ніби вже відбазарувалися, потім швидше, швидше... І раптом біля прилавків надривно, страшно серед тиші закричала жінка: "Ай, що ж це ви робите! Пустіть мою дитину! Пусті-іть!" Все торжище разом схарапудилося, гойднулось - і люди побігли, збиваючи одне одного, вириваючи з-по між плечей свої клунки, вузли, торби... - А-а-а!... - злинуло над базаром, як багатоголосий стогін. А поміж тими, що товпилися коло тачок, поповзло не знайоме Климкові слово: "Облава!.. Облава!.." Сіра людська хвиля з розпачливим криком накотилася на паркан. Він прогнувся, мов гумовий, затріщав з краю в край і впав. Але на вулиці щільно, майже один проз один, стояли німецькі мотоцикли і грузовики. Пролунало кілька автоматних черг - видно було, що стріляли вгору, - і натовп знову повернув на базарний майдан, розсипаючись у всі боки. В ньому густо синіли поліцайські шинелі. - Молоденьких виловлюють, - сказав швець, примружено, гостро дивлячись туди, де вирувало людське стовписько. Він обернувся до дівчини з хусткою: - Ти, дочко, йди сідай коло мене. Та хустку оту заховай, бо цвіте на весь базар. Дівчина, бліда, з величезними карими очима, в яких аж кричала безпорадна мука од страху, зібгала хустку тремтячими пальцями і сховала її під полу жакетика. Вона сіла між Климком та шевцем, затулила обличчя руками і заплакала. - Цить, - суворо звелів їй швець. - Сиди собі й годі. Як щур у горах - тихенько. Посеред майдану з'юрмилися, тулячись одна до одної, душ тридцять дівчат і серед них один-однісінький, високий, на голову вищий за всіх, блідолиций юнак. Звідти було чути плачі. Поліцаї з карабінами напереваги оточили і повели бранців до воріт. Слідом за ними, голосячи, пішло кілька жінок з вузликами і торбами за плечима і сивий, без картуза (картуз він тримав у руці) дідусь на дерев'яній ступці. Він махав нею швидко, і рукою з картузом у лад ході своїй вимахував, - певно, боячись відстати. - ...Та тут самі старі, ми вже дивилися, - почув Климко і впізнав голос поліцая в кубанці, їх було троє. Вони наближалися, перемацуючи очима кожне обличчя в ряду тачкарів. - Де ж це та пташка з квіточками? Казав, давай зразу брати, так ні. - Ну да, - заперечив йому другий, у синьому карту зі, вигнутому на німецький манер. - А вона б рейвах підняла. Тоді всі розбіглися б. Дівчина тоненько заплакала і зашепотіла до шевця: - Спасіть мене, дядю, спасіть... - Тихо-тихо-тихо, - швидко сказав їй швець. - Не бійся... А Климко висмикнув з торби надірвану плащ-палатку, розіпнув її в руках так, щоб затулити дівчину, і став роздивлятися, бурмочучи заклопотано перше, що спало йому на думку: - Якби не надірвана, то була б довша... Так надірвана... - а в голові стукотіло: "Хоч би пройшли, хоч би пройшли!" - Хах! Ось де вона сховалась! Климко побачив над плащ-палаткою простягнену руку в чорному суконному рукаві. Та рука взяла дівчину трьома пальцями за підборіддя і підштовхнула його вгору. Дівчина підняла голову і дивилася на поліцая повнісінькими сліз карими очима. - Уююй... Вони плачуть!.. Чого, моя квітко, хто тебе обидив, га? - Не руш дитини, - тихо, але владно сказав швець. - Ш-шо? - перепитав поліцай, скосивши на нього нахраписто-веселі сірі очі. - Ш-шо ти промекав?! - Не руш дитини, кажу, - хрипко вимовив швець. - Ану встань! - випростався поліцай. Два інші теж похмуро дивилися на шевця. - Вста-ать, кому сказано!!! - Немає на що стать, - осміхнувся швець. Він не дивився на поліцая, він дивився кудись повз його коліна. Поліцай коротко, прямо вдарив його п'ятірнею в обличчя. Швець похитнувся назад, але не впав - устиг обіпертись на руки. Він притулив долоню до розсіченої губи, а поліцай одкинув чоботом ковдру і відступився на крок, скрививши рота. Під шевцем був маленький дерев'яний візок на підшипникових коліщатах. Поруч лежали дві дерев'яні підпихачки - дві дощечки з обшитими шкірою ручками. - Шмаркач, - незлостиво промовив з-під долоні швець, дивлячись, як і раніше, мимо поліцая. - Я, щоб тобі тепленько жилося, ноги в шахті зоставив, а ти мене за це - по зубах... Поліцай покашляв у стулені докупи пальці, потер ними губи, ніби поправляючи скривлений рот, і знову обернувся до дівчини: - То тебе що - просить? - сказав крізь зуби, вхопив її за руку і смикнув на себе. Дівчина зойкнула (хустка випала з-під поли, розіслалася по землі) і звелася навколішки. Климко випустив плащ-палатку, вчепився дівчині в другу руку і закричав: - Пустіть її! Це моя сестра! Сестра моя, чуєте? Во на мені за матір!! - Та облиш ти цих старців, Стьопа... - сказав третій поліцай, позиркуючи на людей, які покидали свої тачки і підійшли ближче. - Ходімо. Без одної Химки ярмарок буде. - Н-нух, - зло видихнув той, що в кубанці. - Однак ти далеко не зайдеш. Чула?!. Поліцаї пішли через токовисько до порожніх прилавків і скоро зникли за ворітьми. - От бачиш - і минулося, - сказав до дівчини швець, утираючи долонею закривавлені губи. Дівчина стояла навколішки й оніміло дивилася в хустку, що розіслалася на землі. А Климко міцно тримав її за руку побілілими пальцями, і кашляв, і тремтів од кашлю. Котрась жінка подала шевцеві хусточку втертися, але він сказав: - Спасибі, не треба. Нащо ж добро переводити. Язиком оближу - швидше загоїться. Поспівчувавши, тихо і злякано оглядаючись, жінки помалу розійшлися. Заскрипіли немазані колеса на тачках, поспівали сумно до воріт: який там тепер базар. Дівчина враз немов опритомніла, вхопила шевця за руку, гладила її тонкими пальчиками і шепотіла, шепотіла плачучи: - Спасибі вам, дядечку, спасибі, рідненький... Отак вони вас... через мене... Повіки не забуду... Спаси... Швець легенько вивільнив руку. - Чого ж ти плачеш? Минулося - і цур йому, радій, що минулося. Далеко тобі ще йти? - В Сумщину, дядечку... Я на шахтах була в Донбасі. А Тут війна... Тепер до мами добиваюся... - І доб'єшся, - лагідно хмурячи брови, сказав швець. - Чого ж. Тільки накинь зараз на себе старе шмаття якесь або хусткою великою запнися, щоб ні лиця, ні очей не було видно. Та серединою міста не їдь, а глухими вуличками - і на шлях. А там людей багато, з ними веселіш буде. Я тебе на своїй машині проведу закавулками. - Швець усміхнувся і поторкав долонями шарикопідшипникові коліщата. Дівчина слухала його і швидко, по-дитячому кивала головою. Тоді обернулася до Климка і винувато, соромко подивилася на нього заплаканими очима. - Спасибі тобі, хлопчику... Я тебе зразу так і злякалася... Тобі, бува, не по дорозі зо мною, ні? - Мені назад, - сказав Климко, крізь кашель. - У Донбас. - А то й справді був би моїм братиком... - Дівчина жалібно підняла брови. - У нас із мамою нікого більш немає. Жив би в нас... - Назад мені треба, - сказав Климко. Повз них тягла тачку якась жінка у довгому синьому плащі і в калошах на босоніж. Швець озвався до неї: - Ти, молодице, хотіла балетки за сіль. То бери. - Та хотіла, - сказала жінка і зупинилася з тачкою. - Ви ж бо просили борошенця хоч склянок п'ять. Нема, чоловіче, борошенця, не взяла. - Нічого, якось обійдуся вже. Давайте за сіль. Тут ось хлопчик, - швець кивнув на Климка, - земляк мій, забився аж із Донбасу. Двісті кілометрів пройшов, щоб солі достати. А де ж її тут зараз найдеш? Жінка швидко зиркнула на Климка. - Роздала ж бо я, хазяїне, сіль. Те просить, те: "Дай те, тітонько, хоч у носовичок, хоч зо жменю". Жалко дивитися. Склянок, мо', з десяток осталося. "Десять склянок!" - подумав Климко і уявив купку солі, величеньку таку. І зашпортався мерщій у кишені, добуваючи гроші. - Дома в мене то ще є, та й багатенько. З Солі при везла два мішечки, як війна почалася. А тут - осьо, тільки на денці... - Жінка дістала з тачки жовтий сировий клуночок. - Давайте, скільки є, - сказав швець, - та вибирайте собі взувачку, яка на вас дивиться. - Тоді подумав і додав: - А може, хлопчик поміг би вам тачку додому правити, а ви йому дома вже солі досипали б іще, га? - Я вам, тітонько, води наношу, дров нарубаю чи ще щось зроблю, що скажете. Чесне слово! - Климко похапцем розкрутив дротинку на кишені і простяг жінці всі гроші, дивлячись на неї вгору хворими очима. Жінка зажурено подивилася на нього: - Не треба мені грошей, хлопчику. Я тобі й так на сиплю з півпуда, а то й більше, скільки донесеш. - І спитала в шевця з надією в очах: - Що ж воно оце далі буде, хазяїне? - А що буде, - одказав швець. - Ось вернуться наші, пошию вам усім трьом чобітки на рипах, на скрипці заграю чи на баяні... А ви мені пісні хорошої заспіваєте або потанцюєте. Я колись любив потанцювать! - І він посміхнувся. - Отак і буде. А як же інакше? І всі заусміхалися теж, дивлячись на його веселі зморшки біля очей і по всьому виду, і над похмуро порожнім, усипаним сміттям майданом ніби проясніло. А швець дістав з-під свого візка старий речовий мішок солдатський, поскладав у нього парами тапочки - ті, що зосталися, - ковдру, зав'язав тугенько і накинув лямки на плечі. - Що ж, рушаймо, одбазарувалися, - сказав він. - Ти, дівчино, паняй за мною, я покажу, де тобі повернути. - Узяв у руки дерев'яні підпихачки, дужо обіперся ними об землю і перший, з мішечком за плечима, покотив до воріт. Усі рушили за ним. За ворітьми швець сказав жінці: - Ви ж підмогніть там хлопчині. Як тебе хоч звати, земляче? Климко? Бувай, Климку, кріпися в дорозі, бо вона ж тобі неблизька. Бувай. - І помахав Климкові дощечкою-підпихачкою. Він, не оглядаючись, поїхав щербатим цегляним тротуаром по негустому опалому листю: тьох-тьох, тьох-тьох, - озивалися підшипникові коліщата під його візком. А дівчина згорблено, низько опустивши голову, тягла за ним свою тачку на дерев'яних колесах. - Поїхали й ми, тітонько, - сказав до жінки Климко. - Разом веселіше буде, еге ж? - А ти бідовенький, - завважила жінка. - Бідовенький же? - Не знаю, - зніяковів Климко. Він узявся за холодну залізну ручку в дишлі тітчиної тачки і ще раз, востаннє подивився услід шевцеві, що котив помалу мережаним тротуаром: із тіні в сонце, із тіні в сонце... І все глухіше було чути: тьох-тьох, тьох-тьох...