I знов обвугленими сiрниками 
на сiрих мурах сiрi днi значу, 
i без кiнця топчу тюремний камiнь, 
i туги напиваюсь досхочу. 


Напившись запрягаю конi в шори 
i доганяю молодi лiта, 
лечу в далекi голубi простори, 
де розцвiтала юнiсть золота. 


— Вернiтеся, благаю, хоч у гостi! 
— Не веремось, — гукнули з даленi. 
Я на калиновiм заплакав мостi 
i знов побачив мури цi сумнi, 


i клаптик неба, розп'ятий на ґратах, 
i нездрiманне око у "вовчку": 
Нi, нi, на вороних уже не грати: 
я — в кам'янiм, у кам'янiм мiшку. 

1937