ГУЛЯЙ-ПОЛЕ Лежить Гуляй-Поле в крові і в сльозах. Потоптане, смертю розоране, В бомбових кратерах і черепах, В гільзах, в ожугах, в м'язах, в трісках... І навіть не крячуть ворони - Жахаються круки, минають здаля, - Шкіриться жаско, смердить земля. Смердить і душить фосфором і тротилом, Паленим м'ясом і динамітом... І вже не збагнеш тут, де ж було тіло?! Де були очі?! Де ж тут могили?! Д е м а т е р і, а д е д і т и?! В смерчах землі, в гекатомбах руїн, В чорних роздзяплених кратерах Від дітей, від дрібних, тільки пил один... І не плаче мати, і не тужить дзвін, І ніхто вже їх не збиратиме. Не пригорне їх вітер - лиш сажа сама. Брат брата не знайде, і сестер нема. І дітям уже матерів не знайти. І навіть не знати, де ж ставить хрести? - Піроксиліновий сморід і пил. Мільйони мерців обійшлись без могил. Розметані кості згниють без хреста... Гей, ти ж, Земле моя золота! Перед ким, перед чим завинила єси? І яких не кормила ще круків?! Та і хто ж не знущався з твоєї краси?! І яких бракувало ще Юдиних сил, Щоб і кості дідівські піднесли з могил Й перемішали З костями онуків?! Мовчить Гуляй-Поле, мовчить Гуляй-Поле, Спалене хтивістю й зрадою Юдиною, І лежать його діти - лежать соколи... І ніхто не скаже ніколи-ніколи, Що й вони, що й вони ж були люди. Гей, і були люди - горді орли! Тільки ж прості й не лукаві були. О ви, що цей келих страшний піднесли, Чи самі ж ви його пили?! Не тужить дівчина, не плаче сестра, І рук не ламає матуся стара, - Одплакали доста - не чути ніде, Ні вітер не віє, ні крук не паде. І пташка тужлива тікає також... Гей, ти Земле моя! За що ж?! За те, що Ти дика була і плідна, Ясна, як червона калина, За те, що Ти сонцю близька і рідна І мила, як тая дівчина! За те, що Ти в злиднях росла, а цвіла! Що Волі вітчизною завжди була, Грімлива, співливая Земле моя! - Хто ж розсудить?! Який судія?! Мовчить Гуляй-Поле, жаске і руде. А стрілка помалу іде та й іде... Хай іде. Хай стікає жалоби мить. Хай жахтить ця земля й мовчить. Нехай неминучість присуд веде. Хай стрілка до риски йде, - Аж поки не стане на грані отій, Що стоїть Страшний Суд на ній. Жаске й невблаганне - "СТІЙ!!!" Схитнулись тумани, як фата-моргана. Хтось уже кличе. Десь уже манить... Вже вітер жалобу відбув і встає, І хмару несе, як знамено своє. Вже вітер шумить і полин гуде... ...Хтось там понурий, мов тінь, іде. - Ступає задумливий і мовчазний В кереї своїй бойовій. І кінь десь, засідланий, кований вже, Пряде одним вухом і тоскно ірже, І оком кривавим у ніч позира... То не кінь - то страшна мара. Встає від розритих могил і руїн, Іде Гуляй-Поле - проходить один, Іде мовчазний і блідий, мов туман, - Г р і з н и й, с т р а ш н и й о т а м а н. Іде отаман по руїнах, мов тінь. Ступа на уламках усіх поколінь. Над кратером чорним понуро стає. Рукою затримує серце своє. Торкає ногою три черепи він - І чорний, і жовтий, і білий один: ...Прапрадід був. Прадід... І син... Було Гуляй-Поле, було Гуляй-Поле! - Як буряне море, кипіло й гуло. Були в нього діти, гей, були соколи! І не було сили такої ніколи, Щоб скорило, щоб їх знесло. Три черепи повні сирої землі... Секунди біжать у їдучій імлі - Стрілка іде до своєї мети... Та ніщо не виповнює пустоти. Марево блідне, хистке, як омана, - Фата-моргана, фата-моргана.. Вітер шумить. І полин гуде. І кінь ірже... Та ніхто не йде! Не чує ніхто і не бачить його, Мов немає р о д у т о г о. Мов немає вже гордих, лиш ниці й покірні, - Нікчемні пророки і брехуни, Дрібненькі політики й говоруни, І паралітики... - лише вони - Продані, зраджені і невірні. Меч не тримається в їхній руці, І переляк на лиці. О, де Ти, Мужній, Простий і Великий - Благословенний на меч і бої?! Вибухають воплем, вибухають криком, - Ждуть Тебе сироти твої й каліки, Й невідомщені малята твої! Удар громами. Смерчем прийди. І поведи! І поведи... О, де Ти, Грізний, Страшний, Непоборний?! Як Бог, Вогнеликий! Як земля, Чорний! Меч Правосуддя! Кара Господня! - Де ж Ти - М е с н и к у всенародний?! Безжалісний і невблаганний, і безрозсудний, і предковічний. Із всіх жорстоких єдино правий! Страшний, Апокаліптичний! Неповинная кров - клятьба Твоя. Ти - єдиний з усіх Судія. Тінь Твоя ходить. Вітер гуде... Іде по кістках він. Іде... Іде!!! (Стрілка доходить своєї межі). - Ходою тяжкою іде, мов чужий, Вдивляється мовчки до серця свого, - Дивиться вглиб - і не бачить його, - В муках, в вогні обернулось в такий К а м і н ь Обсмалений і тяжкий. Він виходить на дике бескиддя руїн. Мов чорний орел, позирає один. Вітер керею йому роздима... - Нема!.. Ще орлят нема... Ще лежать між розритих дідівських могил. Ще ковтають сльози, глину і пил. Ще їх не окрилив відчай і гнів Для страшносудних боїв. Келих не повен. Ще крапля паде. Ще стрілка до риски своєї іде... Він пестить ефес і жде: ...Вам мало на світі сиріт і калік?! Гряде ж М І Й! Р І К!!! І свисне Він так, що туман впаде. Застогне земля і загуде. Задвигтить Гуляй-Поле не бачене ще. І - лявіна потече, - Невблаганна, Безодвічна. Страшна. Апокаліптична. І приб'ють вони серце, мов стяг, на стовпі... І встануть каліки... і встануть сліпі... І кинуться юні... Мужні... Старі... І сестри зґвалтовані, і матері... І дитя подаватиме кріс і набій В цей святий, страшносудний бій... Прокотиться смерч. Й не поможе ні "Боже мій!", І не врятує "Пробі!" повалених ниць... Гей, відміряно ж буде та й мірою гожою! Загатяться кратери кістками ворожими, Черепами грабіжників і дітовбивць. Над головами ґвалтівників і паскуд Довготерпеливі довершать С у д. І розвіють пил. І розвіють прах. І ляжуть самі на чужих кістках. І вітер над ними, як щит, приб'є - Як Меч Правосуддя - ім'я Т в о є. Лежатимуть так, щоб колись розцвісти. Лежатимуть всі. І над всіми - Ти І серце Твоє. І не візьме їх тлінь - Офіруваних В ім'я поколінь. Пливтимуть світи мимо серця Твого. Цвістиме чебрець. І не буде того, Хто б Тебе осудив за діла Твої, - Такого Нема судії! А якщо десь є - убий і його! Щоб знав міру горя Твого. Пливтимуть світи мимо серця Твого. Густиме над маками соняшний гонг. І густиме в віках Твоє ім'я - Єдиний, найбільший з усіх Судія! Благословенний. Могутній, як ниви і синь. Вічний В с е р ц я х п о к о л і н ь! Січень, 1944 р. Тернопіль