БАЛЯДА ДВОХ 

На вогкім зіллі руки білі 
(І сонми дум, і думні сни…) 
Так дихали, так тихо вміли 
Приспати тіні тишини. 

Ошатна, золота, пахуча — 
Вона лежала в головах, 
Як наша доля неминуча, 
І сон вина нам доливав. 

Та крила стиглої печалі 
Мене зманили по ночах, 
І дико лебеді ячали, 
Щоб я кричав, а не мовчав. 

Здавалось: на вітрах любові, 
Коли нас шал, як шквал, несе, 
Я не кохав — шукав я слово, 
А в слові вибухне усе! 

Я чув крізь сон, як тихо плаче 
Твоя зоря в моїх очах, 
Так вистигла пекельна вдача, 
Свідома слова, як меча. 

Встає, холодне і прокляте, 
А тиша жде його німа… 
І мусиш слово розстріляти, 
Бо в серці мужності нема.