БАЛЯДА ПРО ДЯДЬКА ГОРДІЯ 

Поруч з темінню став на порозі — 
І світла пучок веде мене в хату, 
Наозирці торкаючись брів мого серця 
Кострубатими гасовими спалахами. 
Заходжу до нього, сідаю за чорний стіл 
Разом з совістю, разом з чаркою перваку, 
Разом з тінню Горпини, яка позавчора пішла 
На цвинтар, на місячні перехрестя, 
Підковані гомоном малахітових крапель. 
До сволока, за іржаву скабу, 
За засилену в ноги кленову качалку 
Підвішений чорний містичний цап. 
Тхне звітреним духом козиним, 
Твердим, часниковим, солодким, 
Шкіра спада на дзвінке круторіжжя. 
Кує чоловік кулаками по ребрах 
І чорними кудлами грізно киває мені. 
Спить вагітна дочка його, 
Розкинувши зморені руки до Казахстану. 
Розкинувши чорні коси і чорні мрії 
До клятого милого свого, що вже ось півроку 
П’є губи чужі до денця дівочої віри. 
Дядько лупить надхненно шкіру 
Смачного й смердючого цапа-красеня 
І просить втиснути йому цигарку 
В пошерхлі запечені губи. 
Під нігтями — чорні окрилля мастила 
(Спить трактор надворі, накритий дощами і тишею), 
Під серцем щемка і смутна безвихідь 
Безпомічного вернидуба мужчини, 
Бож позавчора Горпина пішла 
На цвинтар, на місячні перехрестя, 
Підковані гомоном малахітових крапель… 
Йдеш так до правди, до суті життя, 
Обплетений кілометрами філософій, 
Райдугами симфоній і місячних інтеґралів. 
Іноді тільки буваєш на відстані серця. 
Від тієї, єдино озонної Правди.