БАЛЯДА ПРО ЛЮЛЬКУ 

Перепій на Січі — козаків не збудити 
Ні дротянкою чорную, ні вогнем гаківниць, 
Тільки хитрий Підкова, пан отаман сердитий, 
Люто люльку спиваючи, спить-не спить горілиць. 
Потім рвучко на ноги, аж кирея під ноги, 
По закуренім курені сквапно цупить люльки — 
Інкрустовані золотом, срібношаті і вбогі, 
В отаманову шапку все летить залюбки. 
Ці — просмалені димом, ці — проварені жаром, 
Все зав’язує туго в шовковий обрус, 
Тільки люльку останню з неприхованим жалем 
Тихо топить в кишені, усміхнувшись у вус. 
Решту люльок в Дніпро, в чорний клекіт неситий, 
Що в турецький півмісяць зорить горілиць. 
Перепій на Січі — козаків не збудити 
Ні дротянкою чорною, ні вогнем гаківниць… 
Десь під полудень — лемент крає сон отамана: 
“Годі, лежню, лежати — ти б напився смоли! 
Гей, на Хортицю впала яничарська омана — 
Турки вкрали люльки і в Стамбул повезли”. — 
“Може в Бахчисарай?” — “Що ти тямиш спросоння! 
Насміявся ж над нами гоноровий султан…” 
Козаки — в байдаки! Горять весла в долонях 
Та Дніпро вигинає незатурканий стан. 
А на морі — біда. Витяг люльку Підкова, 
Креснув кременем в крицю, та іскри чортма — 
Трамонтана ковтнула чи хвиля нескована 
Язикато злизала, а люлька — німа. 
Реготало козацтво: “Скоро в турків запалим. 
Люлька звикла до гурту, бо ж козацька душа”. 
І втопив отаман люльку-файку запально, 
І вона прилучилась до свого коша.