ВИСТУП НА I ВСЕСВІТНЬОМУ ФОРУМІ УКРАЇНЦІВ 
(серпень 1992 p.)


Довгождане товариство, високошановні пані і панове, дорогі гості з усіх континентів земної кулі; всі, хто зміг потрапити до цієї зали, і всі, хто тут з нами подумки!

Насамперед привітаймо одні одних із великою й урочистою історичною подією, співучасниками якої ми є.

До неї йшлося не те що роками, а десятиліттями й століттями. За нею — і трагічні, і героїчні сторінки історії нашого народу, якому судилося велике розсіяння, порівнянне з біблійним.

Історичне буття українського народу складалося так, що не тільки було роз’єднано й поділено його етнічну територію, але й значну частину його фізично-продуктивного, політичного, інтелектуального, культурного потенціалу витіснено за межі цієї етнічної території взагалі. Розсіяння по світу перетворилося на постійний процес, помітним складником якого стала політична еміграція як явище, що засвідчувало, з одного боку, національний ґніт в Україні і політичний терор чужинецької влади, а з другого — здатність українців вести боротьбу за свою свободу і за драматичних умов вигнанства.

Сьогоднішній день знаменує кінець однієї доби нашої історії, коли українці були роз’єднані не тільки кордонами, але й взаємним незнанням, підозрами, інспірованим ворогуванням, і початок другої, коли ми можемо не лише спілкуватися й пізнавати одні одних, а й разом формувати свої політичні, життєві, культурні орієнтири, спільно працювати для створення нового образу України.

Власне, це вже не тільки можливість, а й доконечна необхідність, перед якою стоїть молода Українська Держава.

І тут треба наголосити, що сама ця Держава виникла як результат зусиль багатьох поколінь українців усього світу. При всій їхній роз’єднаності, взаємному незнанню і подеколи ворогуванні їхня енергія найрізноманітнішими, часом парадоксальними шляхами спрямовувалася на національне виживання — й або на розбудову самої України, або на підтримання вогню української ідеї.

Інколи кажуть, що незалежна Україна постала в серпні 1991 року навдивовижу легко і завдяки щасливому збігові обставин; мовляв цьому вирішальним чином сприяв невдалий путч у Москві. Це поверхове бачення форми, а не змісту історичного процесу, навіть не процесу, а одного його моменту.

До незалежності Україна йшла довгим, тяжким і жертовним шляхом, дорого за неї заплатила. В підвалині української державності — і століття боротьби наших предків, у якій кристалізувалася ідея самостійності; і символізована насамперед в іменах Шевченка і Франка титанічна робота великих просвітителів і різьбярів народного духу діячів культури і науки, котрі створювали гуманістичний потенціал нації; і, сказати б, сама колективна душа українського народу, яка вперто противилася знеосібленню та зберігала найцінніші якості своєї самобутності, бувши водночас відкритою до світу.

За незалежністю України — і три роки національної революції та драматичної самооборони УНР, і десять років національно-культурного будівництва часів "українізації"; і політична, культурна та національно-організаційна діяльність українців у міжвоєнній Галичині та багатобічна активність міжвоєнної еміграції; і всенародне протистояння гітлерівському нашестю, і героїчна боротьба УПА; і неймовірно тяжка праця народу в післявоєнній відбудові, а потім у створенні індустріальної потуги сучасної України; і багатосторонні зусилля української еміграції у вільному світі задля утривалення політичного ідеалу самостійності, збереження національної ідентичності та підтримки духу дослідження і творчості; і національно-культурна робота українців Польщі, Чехо-Словаччини, Югославії, Румунії; і жевріння залишків українського життя на безмежних просторах колишніх республік колишнього Союзу — жевріння, яке нині розвогнюється.

Україна розвивалася у нав’язаних їй спотворених суспільно-політичних умовах, і її незнищенна воля до життя виявлялася не завжди в адекватних формах і свідомих актах. Незалежністю завдячуємо не лише тим, хто свідомо присвятив своє життя цій ідеї, а й тим, хто, може, й не маючи поняття про неї, об’єктивно працював для України, забезпечуючи безперервність народного буття: вирощував хліб, добував вугілля, зводив житло, створював музику, народжував нові наукові ідеї. А найбільше завдячуємо тим українським матерям, які за всякої лихої години знаходили сили виховувати своїх дітей у добрих звичаях, передавали їм людяність і рідне слово.

Незалежність — заслуга не тільки певних політичних сил та рухів, а всього народу, багатьох його поколінь.

Тож не годиться нам сьогодні вираховувати, хто більше, хто менше поклав на терези української долі — це зробить історія, якщо буде потрібно; не годиться будь-яким політичним силам вихвалятися і вивищувати свою роль чи претендувати на монополію.

Тим більше, що сьогодні нам треба думати зовсім про інше. Адже першу річницю державної незалежності України зустрічаємо в обстановці, яка зовсім не схиляє до безжурного святкування. Радість затьмарена гіркотою, тривогами, болем.

Здобутки безсумнівні: широке міжнародне визнання; серія політичних та економічних угод із сусідніми і далекими державами, що визначає наше місце у світовому співтоваристві та допомагає політичному і економічному усамостійненню; конструювання структури державності; нарешті — головний наш здобуток: збереження міжнаціонального спокою в непростих умовах, завдяки чому Україна залишається однією з небагатьох мирних зон не лише в СНД, а й у всьому сьогоднішньому напівбожевільному світі.

Однак загальна картина змін виявилася не такою, як очікувано.

Замість поліпшення життя маємо катастрофічне погіршення.

Замість налагодження ефективнішої адміністрації на всіх рівнях маємо її дальшу дезорганізацію та пониження компетентності.

Замість оздоровлення фінансової системи маємо параліч її інституцій, позбавлених джерел фінансування; катастрофу української преси; трагедію українського книгодрукування; початок масової втрати і втечі з України мистецьких і наукових кадрів.

Чи не вдасться урядові незалежної України зробити те, чого не змогли зробити всі попередні режими — остаточно добити національну культуру?

І чи не судилося нинішній незалежній Україні остаточно і назавжди поховати й саму ідею української державності?

У всякому разі, компрометація цієї ідеї йде повним ходом і в усіх можливих напрямках.

Я особисто далекий від того, щоб ставити це на карб виключно урядові чи вищим особам держави. Думаю, що винні ми всі. А найбільше, може, ті, хто тільки й гадає, як би перекласти вину на інших, віддаючи неабияку енергію цьому втішному для себе, але сумному для суспільства заняттю.

Зрозуміла річ: надії на швидке поліпшення справ у незалежній Україні після років руйнації були ілюзорними, не мали об’єктивних підстав і шансів на здійснення. Але чи неминучим було таке різке погіршення становища народу і чи мала бути такою глибокою соціальна і психологічна травма, що її зазнала Україна?

Не знаю, чи хтось серед нас має чітку і однозначну відповідь на ці та інші запитання і чи така відповідь, коли хтось вважає, що її має, не буде жахливо спрощеною. Я лише пропоную спільно обдумати і обговорити деякі сторони нашого нинішнього становища та деякі можливі перспективи.

Хочеться звернути увагу на те, що кризові явища, з якими ми зіткнулися, не є специфічно українськими або тільки такими, їх переживають усі країни колишнього СРСР і всі колишні соціалістичні країни Східної та Середньої Європи, в тому числі й ті, які менше були деформовані "реальним соціалізмом" і раніше стали на шлях політичних та економічних реформ. Отже, маємо справу з типологічними закономірностями процесу, що відбувається в історичному інтервалі між демонтажем тоталітарної командно-адміністративної системи та побудовою демократичної і ринкової системи, — закономірностями, яких ще не проаналізували достатньою мірою економісти та соціологи.

Цей факт інтернаціональності кризи засвідчує всю поверховість і довільність зведення її до суто українських чинників, а тим більше до чиєїсь лихої волі.

Звичайно, є і лиха воля, і незацікавленість старих структур, і саботаж, і інтриги мафії. Але не абсолютизуймо ці чинники. Не уподібнюймося до більшовиків, які у всіх неладах своєї системи звинувачували саботажників, диверсантів, ворогів народу. Саботаж і злочинність не є самовиникаючими чинниками, вони виростають з неефективності економіки та адміністративної структури, а не навпаки.

Втрати в економічній політиці очевидні. Так зване відпущення цін за умов державної, відомчої та мафіозної монополії обернулося тотальним пограбуванням народу і не тільки не стимулювало виробництво, а, навпаки, паралізувало цілі його галузі. Канібальський спосіб здобуття прибутків за рахунок не інтенсифікації виробництва, а підвищення цін насправді призводить до зменшення прибутків і до банкрутства. Маємо імітацію ринкової поведінки або її силове нав’язування — при відсутності ринкової економіки, — і це виглядає як трагічний фарс.

Економічна політика здійснюється методом спроб і помилок і має зигзагоподібний характер. Можна зафіксувати три її злами лише протягом цього року: курс на змагання з російськими реформами; урочисте проголошення нової економічної доктрини з відмовою від наслідування Росії, обіцянкою виходу з карбованцевої зони та формування національних економічних пріоритетів; нарешті, буквально через дватри місяці, тихенька ревізія цієї доктрини і повернення до економічної еклектики та прагматичних напівкроків.

Що це — свідчення невпевненості керівництва чи відсутності волі і витримки, необхідних, щоб довести справу до віддаленіших результатів? Чи непередбачуваної і незбагненної складності проблем? Чи, може, і перше, і друге, і третє?

У всякому разі, доводиться визнати, що не тільки серед українських економістів та урядовців немає згоди в думках, а й навіть найдосвідченіші та найавторитетніші зарубіжні економічні й фінансові експерти дають суперечливі оцінки та поради.

За наших конкретних умов економічна політика не просто пов’язана з соціальною, а змушена бути її частиною. Економічні реформи можливі лише в такій якості і в такому темпі, в яких вони не викличуть соціального вибуху, тобто простір для маневру обмежений. Українська ситуація набагато складніша, ніж російська. Маю на увазі не тільки те, що, всупереч поширеному у нас патріотичному уявленню, Росія незрівнянно багатша на ресурси. Маю на увазі й інше: в Росії, хоч би як там розвивалася криза, ніколи не дійде до втрати державності, а лише — до зміни форм цієї державності. Тоді як в Україні питання полягає саме в тому, чи утвердить вона свою державність, чи втратить. Так що тут відповідальність політиків незрівнянно більша і потрібні не тільки рішучість, а й зваженість та обережність, особливо, якщо не забувати, що мотивація вибору на користь незалежності для значної частини населення України мала не лише національно-політичне, а й соціально-економічне забарвлення.

Міжнародні фонди можуть радити Україні зменшити соціальні витрати наполовину (з 41 до 20 відсотків ВВП — валового внутрішнього продукту), різко зменшити асигнування на освіту і культуру, скасувати закони про мінімальну заробітну платню, вдатися в разі необхідності до масових звільнень та інших "драконівських заходів", як самокритично це кваліфіковано в одному з експертних документів, — але українському урядові доводиться зважувати, чим обернуться такі кроки не в теоретичному моделюванні, а в реальній ситуації.

Економічні реформи не можуть бути проведені без ускладнень і самообмеження. Це всім зрозуміло. Але, на жаль, розмови про неминучість жертв стають прикриттям для перекладання всього тягаря реформ на трудові верстви. Із загрозливою швидкістю поглиблюються соціальна диференціація і соціальні контрасти.

Було б ще півбіди, якби те, що вигрібається з порожніючих кишень терплячого громадянства, йшло на користь держави, для її заходів, — але ж воно здебільше загрузає у відомчих і мафіозних структурах.

За цих умов актуальним стає законне прагнення трудівників до самозахисту, до організованих дій, що ставили б межу як сваволі державної адміністрації та відомств, так і розбоєві торговельної та інших мафій. Але біда наша, яка може виявитися фатальною, в тому, що демократичні сили не створили ні теоретичних концепцій, ні тривких організаційних структур, які б відповідали потребі захисту конкретних соціальних інтересів трудівників і водночас узгоджували б цей захист із процесом демократичного державотворення. Натомість роль оборонців трудового люду намагаються — і не без успіху — перебрати противники незалежної демократичної України, поборники тієї системи, яка протягом 70 років здійснювала найжорстокішу в світі експлуатацію народу і довела суспільство до нинішнього стану. Вони ж цинічно одягаються і в одежі захисників демократії та прав людини — ті, хто ще вчора заганяв у тюрми за саму згадку про права людини...

А загалом це звичайна логіка політичної боротьби, і якщо самі національно-демократичні сили не будуть дійовими оборонцями соціальних та громадянських прав, цю ключову політичну роль переберуть відмиті і невідмиті комреваншисти.

З економічною і соціальною політикою прямо змикається кадрова. Це, мабуть, найболючіша тема політичних дискусій і боротьби, бо йдеться про реальну владу, а отже, й долю України. Тут багато невдоволення й обурення, як і претензій до Президента у зв’язку з персональними призначеннями у структури президентських представництв на всіх рівнях. (У дужках хочеться сказати, що самий інститут представників Президента в принципі не дуже узгоджується з розвитком демократичного самоврядування і може сприйматися лише як тимчасово вимушений — для зміцнення виконавської дисципліни в період хаосу). Основний мотив розпачливої критики з боку демократів: засилля на всіх рівнях старої партократії, яка скрізь, а особливо в провінції, залишається єдиною реальною владою.

Це справді таки становить велику небезпеку для майбутнього України. А проте ситуація не така однозначна, вона має й інші виміри, яких ми здебільшого не враховуємо.

По-перше, демонтаж кадрових структур такого масштабу, їх кардинальна заміна просто фізично неможливі за один чи кілька років — цього в історії нікому не вдавалося зробити навіть шляхом кривавих революцій: згадаймо, що й більшовики, розігнавши 1917 року старий державний апарат, у перші ж місяці змушені були піти на поклон до нього.

По-друге, в успадкованих кадрових структурах немало людей, які еволюціонували у своїх настроях разом з усім суспільством і готові сумлінно служити незалежній Україні.

По-третє, демократична держава формує свій апарат не за політичною ознакою, а за діловою, професійною. До речі, досвід перебування національно-демократичних сил при владі в західних областях України показав, що навіть там вони не мають достатньої кількості своїх кадрів.

Нарешті, чи не головне. Президент будь-якої країни, хоч і невільний від власних симпатій та антипатій, все-таки змушений спиратися на ті політичні групи, громадські рухи та адміністративні структури, які мають вагу в суспільстві і за допомогою яких можна вирішувати завдання державного будівництва та збалансовувати гру політичних сил. Звернімо увагу хоча б на постійне балансування Єльцина. Не виключено, що форсований тотальний наступ на старий апарат за наших українських умов міг би призвести не тільки до кадрового спустошення, а й до загострення політичної конфронтації, стимулював би створення потужного антинезалежницького фронту. І з цим доводиться рахуватися.

Отож моральні ламентації демократам не допоможуть. Успіх в одному — збільшувати свій реальний вплив у суспільстві, здійснювати політичний тиск на всіх рівнях і формувати свій професійний, конкурентоспроможний корпус претендентів на урядові та адміністративні посади.

Головна причина неуспішності демократів — у їхній власній слабкості; вона ж не є лише їхньою виною, а більше — наслідком політичної нерозвиненості суспільства. Всупереч ходячим уявленням про надмірну заполітизованість населення, соціологічні опитування засвідчують, що більшість населення або зовсім не цікавиться політичним життям, або має про нього дуже приблизне уявлення і що тільки менше третини його хоч якоюсь мірою причетні до всього спектру інститутів громадянського суспільства (від політичних партій до спортивних організацій): дуже низький показник. Слабкість політичних партій і нерозвиненість інститутів громадянського суспільства можуть стати небезпечним резервом нестабільності.

На тлі негативних соціально-економічних процесів, які в масовій свідомості нерідко парадоксальним чином пов’язуються з діяльністю нових політичних сил, демократ стає подекуди непопулярною постат-

тю. За цих умов немає певності, що дострокові перевибори Верхов ної Ради, заклики до яких дужчають, дадуть дуже втішні результати У всякому разі, демократичним партіям доведеться рішуче активізувати свою діяльність, поширити її за межі інтелігенції та політизованої частини городян, шукати зв’язків з ширшими колами населення насамперед із робітництвом і селянством, які складають головну масу виборців. А це неможливо без ґрунтовної розробки соціально-економічних програм, які в більшості партій та рухів приблизні і риторично-обіцяльні, а через те й не здатні викликати довіру. До речі, не важко помітити, що численні заяви, декларації, демарші демократичних і не вельми демократичних партій майже всі стосуються поточних політичних подій і дуже рідко — питань соціально-економічної стратегії.

Може, найважливішим завданням найближчого часу — на загальну думку — залишається створення Уряду національної згоди чи національної довіри, — як спосіб виходу з політичної кризи та активізації економічної політики.

Вирішення цього питання ускладнюється нескінченними розколами серед демократичних і опозиційних сил. Загалом хаотична політична диференціація в суспільстві, яке щойно скинуло з себе обручі примусової єдності, явище природне і спостерігається в усіх посткомуністичних та нестабілізованих суспільствах. Але вражає, по-перше, невідповідність між шумливою і калейдоскопічною поверхнею політичного життя суспільства і мовчазною непрозорою аморфністю глибин цього суспільства; по-друге, відсутність раціональної мотивації в розколах і чварах, абсолютна перевага заідеологізованості й емоційної персоналізації над концептуальністю. Це ще можна зрозуміти, коли дрібні ультраправі групи, кожна з яких оголошує всіх інших і одна одну не менше як зрадниками України, колотяться, сказати б, без відома українського народу, якому немає до них діла.

Але гірше, коли не можуть знайти спільної мови люди, які створили і розбудували Рух, коли доходить до конфронтації між частиною Руху і Конгресом національно-демократичних сил. Можна сумніватися, чи є великі підстави для такої конфронтації. В оцінці нинішнього становища і Рух, і політичні партії Конгресу дуже близькі, хіба що Рух висловлюється гостріше. Фактично багато спільного і в основних програмових вимогах Руху та Конгресу. Зрештою, час покаже, наскільки вмотивованими і глибокими є розходження. Якщо за ними щось більше, ніж емоційно-психологічні настановлення лідерів, якщо декларування незгод буде підкріплене концептуальними розробками, — то це може піти й на користь українській демократії, збагачуючи бачення суспільних проблем, розширюючи варіанти рішень, стимулюючи змагальність політичних сил.

Але хотілося б поділитися двома міркуваннями. Усім зрозуміло, що нинішня Українська держава — далеко не та, якої ми хочемо, тобто вона не в тому стані, як нам хочеться. Але іншої ми сьогодні не маємо. Від нас усіх залежить зробити її кращою; від політичних сил — зміцнити її тими інститутами і атрибутами, яких їй бракує, довести до кінця процес убезпечення від спроб реанімації імперського Союзу.

Однак чуємо — і не лише в побуті від розчарованих громадян, а й від деяких опозиційних політиків, — що Української держави ще не існує, а те, що маємо, — пародія на державу. Добре, якщо за такою позицією стоїть знання про спроби творення "справжньої" Української держави і відповідна діяльна енергія. Гірше, коли за цим — бажання пов’язати державотворення з своїм іменем, починати Україну від себе. І ще гірше — коли людина не припускає іншої’України, ніж та, якої вона хоче. Такі люди ладні, щоб України краще взагалі не було, аніж вона буде не такою, як їм уявляється. Це про них давно сказав Вячеслав Липинський, що їхнє гасло — "Бий усіх на Україні, хто не такий, як ми". Такі люди вже не раз губили реальну Україну і можуть погубити знову.

І ще одне. Дедалі частіше чуємо не вельми коректні, а то й просто брутальні закиди на адресу тих політичних діячів, які еволюціонували від конфронтації з колишньою верховною владою до конструктивної участі у творенні нинішніх структур демократичної України при збереженні власної позиції. В чому тільки не звинувачують їх політичні аутсайдери. І не хочуть прийняти простого пояснення: що практична участь у державних структурах, ставлячи політика перед усією складністю державних проблем, тим самим урівноважує, раціоналізує його позицію, а водночас дає можливість проводити її в життя.

І, може, саме на ґрунті активної практичної участі в державотворенні можна прийти до ширшого порозуміння різних політичних сил.

Взагалі бажаної консолідації, на мій погляд, треба шукати саме на рівні практичної державотворчої діяльності в найширшому значенні слова, діяльності, підпорядкованої загальнонаціональним цілям, — а не на рівні ідеології, де цілковита єдність не тільки неможлива, а й непотрібна.

Мені здаються тривожним явищем популярні нині марення про ідеологічно зцементовану Україну. Можна зрозуміти їх — вони є реакцією на той ідеологічний вакуум, у якому живе нині значна частина нашого суспільства. Через те чуємо розмови про необхідність державної ідеології; дехто пропонує на цю роль ідеологію українського націоналізму.

Однак історія засвідчує, що будь-яка державна — обов’язкова — . ідеологія неминуче призводить до ідеологічного примусу, а то й політичного терору проти власних громадян, до тоталітаризму.

Що ж до ідеології націоналізму, то знову б постало питання: яку саме з багатьох концепцій націоналізму вважати істинною? Але навіть наймодернізованіші з цих концепцій все-таки більше відповідають умовам національно-визвольної боротьби, ніж умовам державного будівництва, надто в суспільстві з багатонаціональним складом населення, суспільством, яке хоче жити за принципами демократії. В незалежній Україні з її широким спектром регіонально-політичних та регіонально-культурних відмінностей, релігійною неоднорідністю, неоднозначним ставленням населення до багатьох подій минулого та до сучасних політичних оцінок і орієнтацій, практичною двомовністю та багатьма іншими особливостями — спроби зробити український націоналізм державною ідеологією спричинилися б лише до глибоких розколів суспільства за національною, територіальною та світоглядною ознаками і до розколів у середовищі інтелігенції; не кажучи вже про небезпечну конфронтацію з сусідніми народами.

Політична та ідеологічна сфера повинні залишатися плюралістичними; будь-яка ідеологія — справа вільного вибору особистостей або певних соціально-політичних груп. Спроби нав’язування моноідеологічності — це вияв глибоко закоріненої психології "більшовизму" різних кольорів.

Натомість національна визначеність України може бути забезпечена поєднанням етно-історичних цінностей з громадянськими, моральними, гуманістичними цінностями вселюдськими. Гармонію цих цінностей можна вмістити в поняття національної ідеї, безмежно ширшої за націоналізм чи будь-яку іншу догматичну ідеологію. Саме така позиція забезпечує успішніше й активніше протистояння тій хвилі шовінізму, російського націоналізму, українофобії, яка накочується на нас іззовні, але спінюється і в деяких регіонах самої України.

Чи можна розглядати націю як щось постійне і незмінне? Нації перебувають у стані перманентного переформування — і тільки тоді вони життєздатні. Можливо, сьогодні відбувається формування нової якості української нації — на принципі державності, а не етнічності. Консолідуючою ідеєю в цьому процесі стає ідея України як вітчизни всіх громадян, які пов’язали свою долю з українською землею і причетні до творення на цій землі суспільства, що відповідальне за продовження глибокої історичної традиції і водночас за пов’язання цієї традиції із стратегією світового історичного розвитку.

Така Українська національна держава дотримуватиметься принципу національного інтересу та національних пріоритетів у державному, а не етнічному значенні — як це властиво сучасним розвиненим демократичним державам.

Ця Українська держава, маючи великий природний, економічний, культурний, інтелектуальний потенціал, спроможна зробити помітний внесок у світову цивілізацію, знайти належне місце серед народів Європи і світу, відігравати неабияку роль у регіоні Середньо-Східної Європи, Середземномор’я і Близького Сходу. Не виключено також, що вона зможе виконати і певну світову місію — показати приклад безкровної еволюції від комуністичного режиму до демократії, приклад мирного розв’язання складних міжнаціональних і міждержавних проблем, доброзичливості, а не ворожнечі до сусідів.

Станеться так чи ні — залежатиме від міри консолідації громадянства української нації-держави (маючи на увазі під консолідацією не однорідність, а багатоманітність при усвідомленні спільної мети), а якоюсь мірою — і від зусиль кожного з нас.

Колись не останній з філософів людства сказав, що ідея завжди була зганьблена, коли вона протиставляла себе інтересові. Історія підтвердила це як незаперечний свій закон — якщо йдеться про цілі суспільства. Отже, варто подбати про те, щоб для всіх громадян України Україна стала життєвим інтересом. Але й ідеєю. Бо інтерес без ідеї нікуди не веде.

Що ж до людей, які свідомо присвячують себе справі будування України, то серед них дедалі міцнішає переконання, що сьогодні мірилом громадянськості є не патріотична риторика, не войовничість, не вміння щонайгостріше висловитися на адресу партократів та інших мерзенних ворогів України, — а здатність робити конкретні справи або, принаймні, запропонувати конструктивну думку для розв’язання тієї чи іншої суспільної проблеми.

Ми можемо і повинні сперечатися між собою, не щадячи самолюбства, проте забувати всі незгоди й образи, коли треба об’єднатися в дії для України.

Нашим девізом мають стати слова одного із добрих синів України: хай згине моє ім’я, але хай живе і благоденствує Україна.