V. НАЦІОНАЛЬНЕ ПОЧУТТЯ, НАЦІОНАЛЬНА СВІДОМІСТЬ, НАЦІОНАЛЬНІ ОБОВ’ЯЗКИ


Цi поняття у нас вважаються одіозними; у всякому разі, той, хто спробував би говорити нині на Україні про національне почуття, національну свідомість, національні обов’язки сучасного українця, був би одразу ж і без вагань зарахований до "українських буржуазних націоналістів".

Тим часом марксизм, науковий комунізм надають їм величезного конструктивного значення. Маркс і Енгельс часто вживали їх, зокрема особливо підкреслювали національні обов’язки, національну місію робітничого класу (наприклад, німецького), говорили про необхідність для робітничого класу вести боротьбу за "національне буття" свого народу, про "національну організацію" робітничого класу тощо.

Ось як резюмує ставлення марксизму-ленінізму, ставлення істинних комуністів до цієї справи видатний чеський теоретик-комуніст Зденек Неєдли:

"Комуністи з самого початку саме тим відрізняють ся від старих довоєнних соціал-демократів, що не тільки не применшували значення національних по чуттів народу, його національної культури (як це часто робили ті, хто тлумачив інтернаціоналізм як антинаціоналізм), а, навпаки, підносили його національну свідомість як велику й важливу суспільну силу, і тому зовсім інакше й формулювали своє ставлення до нації. Ленін чудово сказав, що комуніст успадковує все найкраще, що було зроблене й створене до нього, отже, і всі прекрасні традиції своєї нації і її культури. 

У своїх виступах комуністи постійно вказували на те, що старі соціал-демократи перед першою світовою війною глибоко помилялись, недооцінюючи національний момент та роль національності, національного почуття та національної культури для робітничого класу" 45.



45 Неедлы З, Коммунисты и нация. — Кн.: "Избранные труды". Москва, 1960, с. 344.



Може, це стосується тільки комуністичного руху двадцятих-сорокових років і втратило силу сьогодні? Може, це важливо тільки для партій, які борються за владу, і втрачає значення після здобуття влади? Ні, ще 1964 року Пальміро Тольятті заявив таке: 

"Національне почуття залишається постійною величиною в робітничому і соціалістичному русі протягом довгого часу навіть після завоювання влади. Економічні досягнення не послаблюють, а зміцнюють його" 46. 

Аналогічним чином висловлюються й інші видатні комуністи в цілому світі. Комуністичні партії соціалістичних країн Європи (Польщі, Угорщини, Чехословаччини, Румунії та ін.) очолюють правильне національне (а воно ж і є інтернаціоналістське) виховання своїх народів.

В Україні КП(б)У протягом двадцятих років, як відомо, провадила згідно з ухвалами Комінтерну, VII, VIII, X, XII та інших з’їздів РКП(б) — ВКП(б), з’їздів КП(б)У величезну національно-виховну роботу, що увійшла в історію партії та України під назвою "українізації" (або "дерусифікації").

Українська мова запроваджувалася у всі ділянки суспільного та громадсько-виробничого життя, заохочувалося засвоєння української історії та культури, вироблялося поняття про національну приналежність та національні обов’язки українця-комуніста; література й публіцистика дістали право широко обговорювати національні проблеми, зокрема висміювати такі ганебні явища, як ненависть до рідної мови й культури, як національний нігілізм і перекиньство тощо.

Велася підготовча робота для "українізації пролетаріату", "українізації" великих міст, промислових центрів. При цьому підкреслювалася необхідність "одрізняти зрусифікованих робітників, що вживають мішаної української мови, від російських робітників". Щодо останніх, як національної меншості в Україні, рекомендувалося "уважне ставлення... і забезпечення їхніх інтересів", а щодо перших — роз’яснення їхньої національної приналежності та їхніх національних обов’язків.

У цитованих тут тезах ЦК КП(б)У (1927) зазначалося:

"Партія повинна вперто, систематично і терпляче роз’яснювати робітничій клясі України її відповідальність за зміцнення союзу з українським селом, повинна переконати брати активну участь в українізації шляхом вивчення української мови і т. д. Партія повинна подбати про утворення сприятливої обстановки для українізації пролетаріату українських промислових центрів" 47 .



46 Пам’ятна записка П. Тольятті, "Правда", 1964, 10 вересня.

47 "Шляхи розвитку української пролетарської літератури", ред. В. Коряк, Харків. 1928, с. 347 — 348.




Це була справді інтернаціоналістська ленінська політика, що забезпечувала інтереси і повноцінний розвиток соціалістичної української нації. Та вже через кілька років цій політиці було покладено край, і були усунені люди, що її провадили. Це було зроблено Сталіним усупереч ухвалам Комінтерну і партійних з’їздів, було зроблено мовчки, "тихо", без жодного обгрунтування, теоретичного чи політичного. Зазначені ухвали не були виконані, не були переглянуті чи уневажливлені, а були просто відсунуті набік і замінені прямо протилежними настановами. І досі поняття "українізація" вважається одіозним, про неї "соромляться" чи бояться згадувати, хоч, повторюємо, це була ленінська політика, розроблена на партійних з’їздах і схвалена Комінтерном. Почалася політика нищення здобутків попереднього періоду, політика фізичного нищення української нації, особливо інтелігенції. Цей "крутий злам" був воістину однією з найбільших історичних трагедій українського народу за всю його історію.

Крім усього іншого, ця сталінська політика була спрямована на те, щоб вибити з українського народу всякі залишки національного почуття і національної свідомості. Ось уже майже тридцять п’ять років, як на них накладено мовчазне табу, тож і не дивно, що вони мало розвинені серед значної маси українського населення, аж до того, що частина українців, як і до революції, нічого не знає про свою національну приналежність, а для чималої частини поняття "Україна" означає тільки адміністративно-географічний термін. Як і до революції, чимало українців соромляться своєї національності, своєї мови, вважають її "мужицькою", "некультурною", третьосортною, не розуміють навіть найелементарніших своїх обов’язків щодо своєї батьківщини, свого народу: знати і цінувати українську історію, культуру, мову, читати українські книжки, підтримувати український театр і т. п. і т. п. Більше того, скільки українців на доказ "лояльності" зреклося рідної мови і національного самопізнання, щоб "не виділятися", "не відрізнятися". Скільки їх боязко обминає, як якусь крамолу, національно-культурні питання, до яких не може бути байдужим громадянин, що поважає себе, цінує свою гідність. Скільки доводиться бачити зневаги до всього українського тільки тому, що воно українське, з боку самих же українців.

Урядові будь-якої країни було б соромно за таких своїх громадян. Чому ж не соромно урядові Української Радянської Соціалістичної Республіки? Чому ж йому не взяти на себе хоча б той мінімум національного виховання, який бере на себе щодо української меншості, наприклад, Чехословаччина? Ось невеликий, але промовистий взірець.

1952 року ЦК Комуністичної партії Словаччини виніс ухвалу про переведення шкіл на землях з українським ("руським") населенням з російської на українську мову. Реалізація цієї постанови зустріла серйозні труднощі. Деякі батьки перестали посилати дітей до школи. КСУТ (Культурна спілка українських трудящих) відзначила причини такого становища:

"1) Адміністративне введення української навчальної мови без пояснення цієї історичної зміни в національній орієнтації, без підготовки батьків і вчителів до таких змін, а також без дальшої широкої пояснювальної праці в цій галузі політики;

2) низька національна свідомість і національна байдужість українського населення, навіть певна дезорієнтація українських трудящих, навіть певна дезорієнтація українського населення з минулих режимів; нарешті — нестача кваліфікованих учителів-українців та українських підручників".

Щоб подолати такий стан, ЦК Комуністичної партії Словаччини ухвалив насамперед розгорнути "політично-виховну працю, спрямовану на підвищення національної свідомості українських трудящих" 48.



48 Крок до налагодження. "Дружно, вперед", Пряшів, 1964, ч. 5, с. 20.



У нас і цього не робиться, хоч маємо незмірно більші можливості. Комплекс національної неповноцінності, зневага до власної національності, культури, мови — явище досить відоме в історії. Через нього перейшли народи, яким довелося побувати під чужоземною кормигою, під колоніальним гнітом. Український народ був під таким гнітом майже триста років!!! Це не могло не лишити свого сліду. Але чи не задовго ці сліди тримаються? Для країни, якій конституцією гарантована державна суверенність і власне національно-політичне життя, це більш ніж дивне явище. Ще більш дивне явище, коли про ці сліди навіть не можна говорити і коли нічого не робиться для виховання національної гідності, національного почуття, національної свідомості громадянина соціалістичної республіки.