Бачив рисунок я десь - і забув уже, де його бачив,
	Чий то рисунок був - Бекліна чи Мейсоньє.
Мушля перлова - то віз, а метеликів чвірка - то супряг,
	Два аморети малі - то два погоничі їм.
Пурпуром, золотом і ізмарагдом, сапфіром набитий,
	Стелиться геть у безмір круто веселчаний шлях.
Поле внизу, непривітна стерня, тогорічне будяччя,
	Пара худих шкапенят тягне, зігнувшися, плуг.
За плугом, згорблений теж і спотілий, орач поступає,
	Тисне чепіги грудьми, істиком скибу труча.
Та вже спинили його аморети, вже тягнуть за поли,
	Просять і тягнуть, манять в поїзд перловий сідать.
З острахом бідний орач позира на незорану ниву,
	На коненята свої, на мозолі на руках.
Але нога вже сама піднялась і не слуха розсудка,
	Так і здається - тремтить в поїзд перловий ступить.
Весно, се твій екіпаж! І твоя се вина, коли серце
	Ще раз розсудок злама, ще раз зо шляху збіжить.
Так усміхаєсь йому променястий той полет Ікарів,
	Навіть Ікара судьба не налякає його.