Мчиться блискуча карета,
Гордо в ній дуєсь багач,
Гуркотом своїм колеса
Людський заглушують плач.
Плач, що ріков безконечнов
Ллється колесам услід,
Плач, що випалює довгі
Борозди в лицях сиріт.
Руку простяг до карети
Старець-каліка хромий...
"Пане, товариш твій давній
Просить о даток малий!
Тямиш, у бою кривавім
Поруч ішли ми оба...
Спис, що влучав в твоє серце,
В мойому тілі застряг!.."
"Проч, ти, влізливая жабо!" - 
Крикнув му згорда візник,
Свиснув батіг... но зглушив тук карети
Болісний бідного крик.
Тільки лице наболіле,
Уст помарнілих складки,
Тільки посивілий волос,
Жили сухої руки.
Голосу дрож хоровита,
Наче тернина, в той миг
В серце встрягли багачеві, - 
Він не забуде о них!
Серед гульні і утіхи
Месником тихим, грізним,
Серця пекучов грижею
Стануть вони перед ним.
В любих родини обняттях
Враз він побачить на миг
Змінені лиця кохані
І - клеймо болю на них.
Під час багатої учти
Погляд старечий, німий
Хвилями в серце заколе,
Острий, мов ніж ледяний.
В сні він часом му з'явиться,
Старець обдертий, хромий: 
"Пане, товариш твій давній
Просить о даток малий".
А коли в ложах пухових
Скону почнесь боротьба, - 
В хвилі послідній стрінуться
Давні товариші вба.
Ще раз уздрить ті уста він,
Очі ті зсохлі, без сліз, - 
Но не заглушить вже стону
Грохіт каретних коліс.
23/I 1880